Читать книгу: «Наближення. Переклади (збірник)», страница 3

З балкарської поезії

Кайсин Кулієв
(1917–1985)

Вечір

 
Мій вечоре, я знав, що ти грядеш,
Що кроки ти не забариш урочі,
Що світ густою тьмою ти заллєш
І ніч наблизиш ти – посланець ночі!
 
 
О вечоре, ти вже мій день зборов,
І нас одною линвою зв’язало.
Ти не прийти не міг, і ти прийшов
Таким, яким ввижавсь мені, бувало.
 
 
Хоч би й схотів я – сил не стане всіх,
Міцніючи, розкраять громом тишу…
Я полудня в полудень не беріг,
Об чім сумую й думаю частіше.
 
 
Ти, вечоре, не зраджував мене —
Вечірні сили я на тебе трачу.
Я бачив ранок, зустрічався з днем,
Тепер, мій вечоре, твоє лице я бачу!
 
 
Як всі погаслі мешканці землі,
Ні дню, ні ранку я не дорікаю.
Ніщо не вічне. Та на вічнім тлі
І ти не вічний – це я добре знаю.
 
 
Я бачив гори, і зелений гай,
І птахів, битих в шалі ураганом.
Ти, вечоре, сповив усе туманом,
І все ж тебе благаю я: «Загайсь!»
 
 
Як, вечоре, не темно – все одно
Існую я: в передпокої ночі
Я бачу вулицю, і вікна бачу отчі,
І дівчину, яка спішить в кіно.
 
 
Мій вечоре, побути дай з людьми,
Будь добрий і продовжи мою долю,
І здатність розуміти не візьми,
І не карай байдужістю до болю!
 
 
Згас полудень, мій вечір засинів,
Тож довше ти дивися в мої очі.
Не винен я, а ти – і поготів.
Невідворотна зміна дня і ночі.
 

«До кори чинари притулюсь…»

 
До кори чинари притулюсь
Я своїм неголеним обличчям,
Може, її спокоєм проймусь,
Що пронесла крізь усі сторіччя.
 
 
І моя неголена щока
Ледь торкнеться до кори сухої,
І небес захмарена ріка
Нам уділить протіні легкої.
 
 
До чинари ніжно притулюсь,
Обійму я стан її руками,
Може, її спокоєм проймусь,
Бо ж спокійні сніг, трава і камінь.
 
 
І подаленілий шум ріки,
Запах чебрецю і запах м’яти
Доторкнеться ніжно до щоки
У чинарнім шумі розіллятий.
 
 
Земле рідна, ти завжди була
Крилами мого ясного льоту.
Земле рідна, ти мені дала
І печаль, і радість, і турботу.
 
 
Дах дала і золото хлібів,
Дні у сонці й зоряниці грізні,
Ніжний солод молодих гріхів
З гіркотою покаянь запізніх.
 
 
Диво творення дала пісень,
Світло й тіні – все це не примари.
Просте щастя: в нещасливий день
Притулитись до кори чинари.
 

«Де піч не з вогником…»

 
Де піч не з вогником,
Там хліба не буває.
Хто меле язиком,
Той мудрості не знає.
 
 
Земля ж бо не кричить,
Хоч і пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Відважної породи.
 
 
Мовчазна теж зорить
Зоря, хоч всіх світліш.
Орел і той мовчить,
А в нього зір – мов ніж.
 
 
Бочки, сповиті сном,
Мовчать – вино у кожній.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожні.
 

«Коли слово „честь“ і слово „совість“…»

 
Коли слово «честь» і слово «совість»
Ти в скептичній змішуєш полові,
І обсміюєш ти незчисленно
Землю рідну і траву зелену,
 
 
Їжу ту, що смачно ти жуєш,
Воду ту, що так жагуче п’єш,
Смійся ж над усім – презирства дим
Над іменням батька негучним,
Й матір їсть насмішок їдь зухвала,
Бо ж тебе в колисці колихала.
 
 
Ти забув, що за гірським законом
Предок твій життя вінчав би сконом,
Ніж безчестя скуштувати сором.
Предок твій був вірний рідним горам,
Честь свою він до життя рівняв,
Швидше б він вогнем себе пойняв!
 
 
Скажуть «совість» – ти махнеш рукою,
Пахне честь тобі старовиною,
Та коли уже ти станеш глиною,
Щезнеш геть рікою швидкоплинною,
Світом все ж – і це не випадковість —
Рухатиме честь і рухатиме совість.
 

«Журитися не варто в смутен час…»

 
Журитися не варто в смутен час,
Що от жінки – не янголи у нас.
 
 
Самі ми теж не янголи, либонь,
Хоча, можливо, інколи крилаті,
Коли жінки дарують свій вогонь
Й нас пригощають на своєму святі.
 
 
Ніколи я не бачив янголиць,
Крил не торкав, не цілував їх лиць,
Не повторяв імен таких оманних
В госпіталях, в палатах лікарняних
Й, повержений, все ж не лежав я ниць.
 
 
І не у янголів у дні біди
Просив я хліба, солі і води.
У дні минулі та ж лукава врода
Манила зором грішного мене
І не безплотним янгольським вогнем —
Жіночим, бо ж не янгольська природа.
 
 
У радості я з ними танцював,
А в смутен день і плакав, і ридав,
Розраду в них у дні знаходив чорні.
Як це прекрасно, що жінки якраз
Із плоті грішної таки сотворені,
Святі і дивно грішні водночас —
З них світло нетутешнє йде на нас.
 

«Світ знову повен страхів, неспокійний…»

 
Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.
 
 
Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
 
 
Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму —
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.
 
 
Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
 
 
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.
 
 
Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.
 
 
Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок…
 

«Минув твій полудень, прийшов вечірній час…»

 
Минув твій полудень, прийшов вечірній час.
Всьому своя пора – іде вже ніч до нас.
Як на порозі стійкості бракує,
Бо ж ти не вічний – не бентежся всує,
У наших гір і скель учися повсякчас.
 
 
І не жахайся блискавок. Тривоги
Стрічай без ляку в дощ і снігопад —
Бери за приклад сміливість дороги,
Що мовчки терпить сніг, і дощ, і град.
 
 
На заметільнім, на нічнім порозі
Візьми за приклад сад, де буйні соки сплять,
Де білі стовбури аж крекчуть на морозі,
Але даремним гнівом не грішать.
 
 
Народ малий наш, та в його іменні —
Терпіння горде батьківських осель.
Сказав мудрець: «Лише стійкі – блаженні!»
Візьми за приклад стійкість наших скель.
 
 
І заздри тому лиш, хто сміло з хуртовиною
Іде на прю, зневаживши грізьбу,
Лиш тому, хто лишається людиною,
Людиною і в нелюдську добу.
 
 
Лиш тому заздри, хто іде по полю
Й од поту од солоного осліп,
Хто не кляне свою нещасну долю,
Хоча солоний піт, хоча гіркавий хліб.
 
 
Не потребую жодної полегші.
Життя моє, ти скрізь мене веди.
Хліби гіркі і днів трудні мережі,
Тож стійкістю мене нагороди.
 
 
Життя, прошу: за всякої погоди
Дай буть щасливим з крапельки роси,
Б’є джерело – затамувати подих,
Є квітка – захлинутись од краси.
 

Сон зимової ночі

 
Йшов сніг. У холоднім розгоні
летіли сніжинки з імли.
Я спав, наді мною червоні
тюльпани Чегема цвіли.
 
 
Йшов сніг. І, закутана в чари,
дрімала душа у траві.
Йшов сніг. Зеленіла чинара,
цвіли мої сни зимові.
 

Пам’яті матері

1

 
«Допоки мати є, – казали звіддавен, —
в душі світа».
Як я тепер в це вірю!
І в найчорнішу мить світився біло день,
бо неньчина зоря не гасла у сузір’ї.
Тепер її нема. І світла дивен квіт,
що сяяв у душі,
опав на гострім зламі.
І вперше ранок не прийшов у світ:
удосвіта погасла тихо мама.
 

2

 
Як плакав я малим, коли у сні
ввижалося страшне: померла мати!
Той сон, як грім, будив і на війні,
навіть тоді, як спали всі гармати.
 
 
Поквапно слав трикутники з війни
і ждав, холонучи, вісток од мами.
Сьогодні ж наяву хилюся до труни,
як дерево, підтяте блискавками.
 

3

 
Я кулі не шукав. Але в бою
ішов у ріст, як личило солдату.
Бо вірив: коли стріну смерть свою,
мене оплаче, не забуде мати.
 
 
І легше йти в атаку нам було,
і впасти легше на жахкій дорозі:
не лиш слова нас брали на крило,
а й сльози наших матерів. І сльози.
 

4

 
А неньки тих, хто їх раніш ховав,
напевне ж, не були моєї гірші.
Як рано сніг синам на скроні впав!
Тепер він і мені у скроні дише.
 
 
І я хилюсь до сиріт у журі,
як журавель в замерзлому озерці.
Єдиний раз нас ранять матері.
Тепер та рана – і в моєму серці.
 

5

 
Здолавши скелі і правічний ліс,
знесилений, в морози тричі кляті,
вертавсь додому і душею грівсь
біля твого невгасного багаття.
 
 
Тепер між нас лягли такі хребти,
закуті в крижані, холодні лати,
які мені довік не перейти.
Вже не дійти мені до тебе, мати!
 

6

 
Тепер твій голос чую лиш у сні:
така далека далеч поміж нами!
І квіт очей, і образ твій мені
однині лиш у сні приходять, мамо!
 
 
Вже не схилюсь до рук твоїх повік,
які ні разу не принесли болю:
між нас мости зламав страшний потік.
Хіба що в сні побачуся з тобою…
 

7

 
Ти рано мужа втратила.
І ми
росли, малі, під горем та бідою.
Та й в чорний день між добрими людьми
душа твоя світилась чистотою.
 
 
І в тузі по отецькій стороні
все віддавала синові своєму,
щоб малося йому на чужині,
як в рідному, далекому Чегемі.
 

8

 
В чужім краю, втомившись од розпук,
до пліч твоїх щокою притулявся,
і танув полиновий дим розлук,
і я в дитинство знову повертався.
 
 
І чувся шепіт отчої ріки,
так наче ми вернулись в давнє наше.
І сніг чегемський падав крізь віки,
і чуб голубили вітри Кьок-Та́ша.
 

9

 
Вже посивілий, до твоїх колін,
було, схилюся в сутемінь зимову.
І одпливе перейдене, мов тінь,
і я собі хлоп’ям здаюся знову,
 
 
що, бавлячись, в далекім напівсні
впіймав жар-птицю з чарівного дійства!
Ніколи вже не вернуться ті дні,
і я не повернуся у дитинство!
 

10

 
Ховали матір. Вересень вповні
стояв, налитий літеплом, мов чара.
О, як біліли гори вдалині!
Мені ж вони здались чорніші хмари.
 
 
Той скорбний день мойого каяття
такий був світлий, в сонячній поливі,
як все прожите матір’ю життя,
Її надії, сльози і молитви.
 

11

 
Без тебе, мамо, перша віч спливла.
Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:
ти перейшла за грань, де править мла.
Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.
 
 
Все, як було: по колу йдуть світи.
Згортає вітер у чинарах крила.
Лиш місяць, що лице твоє світив,
в цю ніч освітлює твою могилу.
 

12

 
Біжу в твій дім од горя й самоти,
забувши, що тебе забрало лихо.
«Хоч вік шукай, та матір не знайти!» —
чинари плачуть на подвір’ї тихо.
 
 
Шукаю! Марне: не озвешся ти.
Лиш сум останнім журавлем кигиче.
Кричу! Та холодно мовчать світи…
О, горе всім, хто матір не докличе!..
 

13

 
«Негоже плакать мужу!» – так мені
ти говорила в мить мою найважчу.
Прости, що, зломлений, в самотині
Я над могилою твоєю плачу.
 
 
Прости, що вперше, як мале дитя,
тебе ослухавсь і ридаю скрушно.
В цей чорний вересень мого життя
я вперше, мамо, заповіт порушив!
 

14

 
«Не плач. То світ нас, матерів, беріг
од горя – пережити горе сина.
І коли смерть прийшла на мій поріг,
так мусить бути: я сама просила.
 
 
Просила всі літа її,
коли
зорі молилась в надвечір’я сині.
Хай душу не заступить тінь імли!
Мужайся, заклинаю тебе, сину.»
 

15

 
«Лишаю одного. Прости, молю,
мене, дитино, в цю тяжку годину,
що вперше завдаю тобі жалю
своєю смертю. Не моя провина.
 
 
Я віджила. Аби лиш ти в путі
не спотикався і не знавсь з бідою.
Раділа я, що син мій при житті
ні разу не покрив себе ганьбою.»
 

16

 
«Лишаю одинокого. Прости!
Хто ж голову твою тепер прихиле?
Та знай: як честі й правді зрадиш ти,
я заридаю і в тісній могилі.
 
 
Будь мудрим. Важко полишати світ,
та жить не легше – пам’ятай до скону.
Донині серцем берегла твій слід,
тепер моя могила – оборона».
 

17

 
Так говорила ти в останній час —
мій судія, моя свята наука.
Коли, було, на манівці збивавсь,
на правий шлях вела мене за руку.
 
 
Ти в спадок полишила доброту,
сердечну мудрість і любов велику.
Душі твоєї світлу висоту
я прагнутиму осягти довіку.
 

18

 
На смертнім ложі вірила вона:
«Не плач, ми ще побачимося, сину».
Той голос тихий серце протина,
коли в журі дивлюсь на верховини.
 
 
Однині ті слова в мені завжди…
Та знов на гори подивився тужно.
«Вам не зустрітися повік. Не жди», —
сказали мені гори незворушно.
 

19

 
Гарсіа Лорко, брате мій!
Як жаль —
вона читать не вміла! Коб уміла —
зі мною б разом по тобі печаль
по-материнськи в горах поділила.
 
 
Вона б сльозою вмила день і смерк,
і весь Чегем хиливсь би з нею в горі.
Тепер їй не оплакать нашу смерть —
я сам її оплакую у горах.
 

20

 
Я нині горя скуштував того,
що й вас не обмине, рокує досвід.
«Чи мати вмерла в тебе одного?
О, скільки матерів пішло на той світ!» —
ви скажете.
 
 
То – істина, на жаль.
Та як вмира твоя – здається, часе,
що тільки ти зазнав таку печаль,
звідколи в груди попіл б’є Клааса!
 

21

 
«Роби добро! У цьому смисл всього.
Як друг на камінь упаде підтято,
не полишай у горах одного,
аби себе й коня порятувати!»
 
 
Так научала ще з дитячих літ,
так наказала в мить свою останню.
Клянусь твоїй могилі: доки світ,
той заповіт святим для мене стане!
 

22

 
Із молока твого я взяв тепло
в поезію. І чистоту, і совість.
В ній сяє мудрістю твоє чоло,
всього життя непогрішима повість.
 
 
І я умру. Та що там не кажіть —
не вмре добро, воно в онуках скресне!
І хай мій вірш зі мною щезне вмить,
все ж материнська доброта не щезне!
 

23

 
Коли я, люди, хоч одне зерно
на тиху радість висіяв між вами
(нехай не більше крапельки воно),
ви не мені подякуйте, а мамі!
 
 
Коли добро приніс хоч раз в житті,
ви не мені подякуйте, а мамі!
Коли не кинув друга у біді,
ви не мені подякуйте, а мамі!
 
 
Коли із книг моїх хоча б ковток
ти взяв снаги,
подякуй моїй мамі.
Кому запав у серце хоч рядок —
ви не мені подякуйте, а мамі.
 

«Учись у Баха, що в минулі роки…»

 
Учись у Баха, що в минулі роки
В прелюди своє горе виливав.
В співця гірського, що усі мороки
В нехитрій пісні аж на дно ховав.
 
 
Печаль невдач в твоїй порі смутенній
Йде хай у музику чи вірш твій – тільки так.
Чинив отак, біль подолавши, геній
І невідомий той співець – земляк.
 

Пам’яті чегемського ратая

 
Ти спину гнув на хліб – така була потреба.
І труд без нагород був твій найперший брат.
Ти знав: не падає пшениця з неба,
А падає на землю з неба град.
В Чегемі не було ні срібла, ані злата,
Його земля камінням лиш багата.
Твоя робота – ось в чім долі суть.
Твій сон – робота, вдень – знов на роботу.
Мій пращуре, до сьомого ти поту
Труждався так, що ні в чім дорікнуть!
 
 
Явою й сном був шмат малого поля.
На інших була схожа твоя доля.
А день робочий і вночі був, зваж.
Не дуже млин веселе сіяв мливо.
Ти посміхався і казав журливо:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
 
 
Це спадок роду – праця ще з дитини.
Такого скарбу золоті крихтини
Ти взяв у душу, спину тяжко гнув.
До крові руки стер, збивав ти ноги,
Трудився так, що клаптик твій убогий
Здавався людям більшим, аніж був.
 
 
Весь вік ти горбився, весь вік трудився,
В аул вертався, танцював, молився,
Не кров чужу, а піт свій ти пролив.
Ти йшов і тяжко за соху тримався.
В любові ти землі своїй не клявся,
В любові ти не клявся – ти любив.
 
 
І смерть прийшла, як був ти за сохою,
Прийшла вона дорогою лихою
І повела за потойбічний кряж,
Куди і ми підем вслід за батьками,
Її, напевно, ти зустрів словами:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
 

«Щастя й горя спізнав він немало…»

 
Щастя й горя спізнав він немало.
Саду власного листопад
Так під ноги війнеться, бувало,
Коли ще і не цвів його сад.
 
 
Жив він тихо з дітьми і дружиною,
Але так заглядала нужда,
Що вогонь зимовою годиною
Били злигодні, била біда.
 
 
Шлях гладенький мандрівця не вабив,
Був кривий і вибоїстий все ж.
Він солодким життя не назвав би,
Де ж ти інше у біса візьмеш.
 
 
Без труда не давалось нічого.
І добра насудилось, і зла.
Певно ти, кривуляста дорого,
Його щастям солоним була.
 
 
Гордим був він, та з тої гордині,
Окрім кпину, ні крихти не мав.
Він тримався, гадаю так нині,
Лиш тому, що писав і співав.
 
 
І від нього лиш пісня зосталась
Та, якою разив він пітьму,
Щоб братам його доля здавалась
Ледь світліш, аніж, власне, йому.
 

«Сон, щасливий сон мені приснився…»

 
Сон, щасливий сон мені приснився
І над узголів’ям зупинився:
Юний я, ще все життя мені
Бігти по Чегемській по ущелині.
 
 
В хлопчику, що так вві сні зорів,
Сам себе я не пізнав одразу.
Жодних ще не скоїв я гріхів,
Ще в житті не каявся ні разу.
 
 
Гори білі білими були,
Виснуть скелі зусібіч стіною.
Наді мною клекотять орли,
І ріка гуркоче піді мною.
 
 
В мене ще доволі є снаги
Усмішкою світ обдарувати.
На свої помилки і борги
Не шукаю божевільно ради.
 
 
Я сміюсь, я не боюсь ніяк
Промахів, ані підлоти злої.
Ще для мене не відомий смак
Картоплини мерзлої гнилої.
 
 
Я іду, спекота не пече,
Стрічним людям щиро я радію.
Юний чуб мій ледь набік тече —
Проти вітру ним стріпнути вмію.
 
 
Певен сили, яблуком хрустів,
Біг та біг, не почував старіння.
Не добіг іще я до мостів
Страху та лихого збайдужіння.
 
 
Я іду – іще ніхто докіль
В мене кулі не спровадив ниці.
Ще і сам я на ворожу ціль
Не здіймав без промаху рушниці.
 
 
Юні безрозумні в мене дні.
Не січуть багатства й слави зливи.
Вслід ніхто не кида ще мені
Слів жорстоких, слів несправедливих.
 
 
Снилося – іду навстріч меті.
Снилося – ясних пісень співаю
І того, що жде мене в житті,
Я собі ніяк не уявляю.
 

«Світ знову повен страхів, неспокійний…»

 
Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.
 
 
Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
 
 
Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму —
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.
 
 
Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
 
 
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.
 
 
Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.
 
 
Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок…
 

З башкирської поезії

Мустай Карім
(1919–2005)

Слово до самого себе

 
Я перше слово матері сказав,
А друге до землі промовив слово,
Із того часу тільки вчив і вчив,
А вчився, як всі люди, випадково.
 
 
Та розуму палюча спрага є
В мені самому! Я люблю поради.
І от уважний до розумних слів
Собі самому слово дати радий.
 
 
Хай мчать роки, приборкуючи нас.
Життя копитить, гриву розметавши.
Не шарпайся – хай собі роки мчать.
Терпіння май, будь терпеливий завше.
 
 
Не гнися, не хилися в кожен бік,
Верба хай гнеться й інша деревина.
І не тремти без вітру й на вітрах,
Ти ж не осика, ти ж таки людина.
 
 
Без жадоби наїдки споживай,
Без поспіху тягни до столу ложку.
І з думкою, що визріла в тобі,
Не поспішай, хай перезріє трошки.
 
 
Трутизна й ліки – роду одного,
Та в кожного своя є, брате, міра.
Без міри найгідніших ти не слав, —
Не гань без міри навіть бузувіра.
 
 
На місяць вознесешся – не дери
Ти свого носа: сонце завжди вище.
Як з місця ти почесного зійшов,
Не марнослов, що йдеш на кладовище.
 
 
Тягар чим важче тисне на плече,
Тим глибше в землю запускай коріння.
Та в труднощах ти завжди гідно жив,
Тож витримай полегші, май терпіння.
 

З білоруської поезії

Ригор Бородулін
(1936–2014)

Інтеграли на цеглі

Мулярам Нафтовуду – студентам вечірнього нафтового технікуму

 
П’ять хвилинок перерви ще —
Олівцями працює бригада.
На цеглинах шорстких ущент
Грифель кришиться, прямо досада.
 
 
Метушливий метелик присів,
На косинці дівочій тріпочеться.
Як в орнаменті сцени усі —
У трикутниках, у трапеціях.
 
 
Ширша обрій, мов дівич-сон.
Рівень виверши – ніжно до щему.
Пахне вапном комбінезон,
Весняним хмаровинням, дощами.
 
 
Певно, час вже позбутися роб,
І далеко над двінською кручею
Грім басить, ніби наш виконроб,
Блискавку, мов рулетку, розкручує.
 
 
Весняні пригадаються сни
Ген
на верхів’ї будинку
невтомним їм,
Як внизу розв’язали вони
Рівняння з двома невідомими.
 

«Славлю скатерку чисту…»

 
Славлю скатерку чисту,
Щойно качалкою скачану,
Чисту-пречисту,
Коли її мати в неділю рано
Застилає на стіл широкий.
Розправляє роги неспішно —
Спереду всі чотири,
Потім розплутує торочки,
І вони, з найм’якшого льону,
За пальці шорсткі чіпляються…
Нарешті почесне місце
Земних і надземних богів
Буханець житній займає,
І скатерть, мов лист кленовий,
З прожилками складок,
Бо качалась в чотири скалки, —
Стає настільною скатертю…
 

Софійка

 
Не скажуть у Полоцьку:
Софійський собор.
Тут його називають ласкаво:
Софійка.
Так партизани
Своїх зв’язкових називали.
Так гукав я колись
Доньку сусідську.
Храм Святої Софії —
Софійка…
Тягне руки в блакить,
Мов дві тополинки сухії,
Благає, аби громовиця не вдарила
По засіках заготзерна.
Хліб щоденний —
Ячмінь і жито
Вона затуляє од лютих злив.
На дверях окутих
Вухо скоби одтягує
Замок завушницею пудовою.
 
 
Від осколків і куль віспувата,
На світ Софійка поглядає
Очима цнотливими.
Здалеку,
з одинадцятого століття,
Ввечері сон до неї приходить
І сниться аж до світанку.
Незвичним запахом
Вітер дихне з Нафтограду —
Софійка прокинеться:
 
 
Стоїть незнайомий,
Од нафти блискучий,
Мов грак на таловині.
Де вона,
Довго Софійка не розуміє.
Здалеку в ранок оцей повернеться.
І тільки такий же рожевуватий,
Як дев’ять століть назад,
Над Двіною над розімлілою – туман…
 

Моя мова

 
Стверджують історики і мовознавці,
Що поступово стираються межі націй
І, нібито як пережиток,
віджити повинна обов’язково
Ти, мово нені моєї – моя білоруська мово,
Та, що в мені пойменована – не анонімна,
Та, що по жилах тече моїх
сонним Сожем і Німаном.
Очікую часу дружби людської,
Та не згоджусь, що рідні мови лускою
Були на рибині людства
(хіба тут до полемічності?)
Яка у вічність пливе океаном вічності.
Листя осіннє жаріє, старечо жовкне,
Листя весняне кулачки розтуля з жагою
дитинною.
І коли навіть мова моя і замовкне,
То не зробиться мертвою латиною.
Слова, де кожнісінький звук
Мов мерзла синичка ронить між тернами,
Не стануть медичними термінами.
Цюю мову
Мусять вивчити знову,
Щоб дізнатися,
Як Русь моя, біла
од весняного квіту
і кісток непроханої бридоти
з-під черепастих свастик,
Вільною волею дорожила,
Як з братами і сестрами щиро дружила.
Коли мова моя
Увіллється в загальний людський океан, —
Потече в ньому стрімко і стримано
Теплим Гольфстрімом
І буде мені серце гріти
Кожним збереженим словом
Споконвічна, як жито,
моя білоруська мова!