Читать книгу: «Справа мертвого авіатора», страница 4

Тарас Адамович скосив погляд у його бік. Фогль зморщив носа і мовив:

– У цьому місті, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишні слідчі теж уміли б зникати.

– Я прийшов…

– Я знаю, чого ви прийшли, – він зробив павзу і за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чіплятися до людей, які пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.

– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.

Його співрозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востаннє оглянув присутніх, побачив, як труни повільно почали опускати до ями. Струнка постать Міри, Менчиць – поряд із нею. За кілька кроків – ще одне знайоме обличчя, він уже бачив його раніше, на Куренівському аеродромі. Штабскапітан Горенко прийшов висловити співчуття рідним загиблого Олександра Курдашова? Сікорський – за два кроки від нього, певно, вони знайомі. Цікаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вірила свідкам.

І він рушив геть від юрми до брами Лук’янівського кладовища.

VII. Гатчинський інструктор

Якось у Варшаві Віра розповідала їй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цій історії наречена лишилася живою. Вона настільки тужила за коханим, що, врешті, вночі він прийшов до її домівки – кажуть мертві неспокійні, якщо за ними довго плакати. Віра говорила пошепки, у мерехтливому світлі свічки. Міра тремтіла від страху, але слухала.

Бідолашна наречена зраділа, що коханий – живий. Кинулася обіймати його, він пробув із нею до ранку, однак полишив саму на світанку, обіцяючи повернутися. Відтоді почав приходити до неї щовечора, а вранці зникати. Дівчина вже перестала плакати, лише марніла на очах.

Віра вміла приправляти історії моторошними подробицями. Шепотіла їй, що шкіра сердешної стала зовсім полотняною, а під її запалими очима залягли тіні, рідні почали не впізнавати її, а друзі – й узагалі сторонилися. Якось біля криниці їй зустрілася баба-ворожка, глипнула на дівчину недобрим оком і витягла з-під поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:

– До тебе ходить вночі не той, на кого ти чекаєш.

– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити із себе нещасна.

– Як прийде сьогодні – дай йому яблуко. Сама побачиш.

Міра не дихає – слухає сестру. І де Віра почула цю історію? Не сама ж вигадала? Оповідачка мовила далі:

– Уночі, коли наречений знову прийшов до її домівки, дівчина відчинила двері та обійняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дістала з кишені яблуко і простягнула його коханому. Однак у неї вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руці, впустила додолу.

Серце Міри калатає не у грудях – у вухах, здається, Віра теж чує ці глухі удари, тому робить промовисту павзу і далі вимовляє майже потойбічним голосом:

– Впіймала вона яблуко аж біля ніг і побачила, що у нареченого не ноги – копита.

Зараз, у денному світлі, історія видається дурним жартом. Міра сама не розуміє, навіщо згадала її тепер, біля трун князя Курдашова та його молодої дружини. Агата померла, отож нема кому плакати і непокоїти мертвого авіатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?

Бліді посірілі обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квіти. Вдень кладовище не лякає – хіба легкий серпанок смутку ганяють вітри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цікаво, який пам’ятник встановлять тут, біля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – білих лебедів, що сплелися шиями, силуети закоханих, які простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кінчиками пальців? Дівчина поворушила пальцями у муфті – перший холодний подих зими цього року, а вже відчувається знайоме поколювання – у Міри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Віра витягала тендітні пальці з муфти, ліпила сніжки у долонях та кидала їй. Певно, це щось на кшталт професійної деформації – балерини звикають не відчувати холод чи біль.

Пошукала очима колишнього слідчого – він попередив, що триматиметься осторонь. Хто всі ці люди? Родичі та друзі? Їх небагато, певно, всі знають одне одного. Як ведуть допити свідків на похороні? Тарас Адамович говоритиме з усіма відразу чи відкликатиме когось убік? Як увірватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?

Праворуч від священника стоїть невисокий худорлявий чоловік – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав їй, що пані Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.

– Ігор Cікорський – конструктор «Гранда», – прошепотів він їй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, біля дами у крислатому капелюсі. Тарас Адамович хотів із ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…

– Це той слідчий, який веде справу? – запитала Міра, крадькома вдивляючись в обличчя Сікорського. Здається, Менчиць їй відповів, але вона вже не чула його слів, бо за кілька кроків від дами у капелюсі та молодого авіаконструктора побачила знайоме обличчя.

– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.

– Так, він заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи він спокійно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслідування.

Дві труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсі просунула під вуаль руку з хустинкою. Віра краєм ока побачила, як до ями неквапом підійшов той, кого вона щойно впізнала – пілот із Куренівського аеродрому, штабскапітан Горенко. Здається, він також кинув жменю землі на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловік, який стояв праворуч від священника. Міра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.

– Він пішов, – тихо сказав молодий слідчий, – його швидко помітили.

– Хто?

– Пан Фогль, про якого я говорив.

– Але ж…

– Гадаю, поліцію не надто надихнула поява колишнього слідчого Галушка на похороні Курдашових.

– Що ж нам тепер робити?

– Спробуємо поговорити з тими, хто знав князя та його молоду дружину. Пропоную почати з пана Сікорського – тим паче, що він навряд чи затримається у місті.

– А якщо пан Фогль помітить, що ви опитуєте свідків? – поцікавилася Міра.

– Не помітить, якщо опитуватимете ви, – усміхнувся молодий слідчий.

Міра здивовано поглянула на нього. Наскільки це взагалі складно – ставити запитання незнайомим людям? Ще й так, аби не викликати підозри і не лишитися проігнорованою? Тарас Адамович під час допитів завжди балансував між напівправдою і відвертим обманом. Був щирим і зацікавленим, спокійним і по-діловому зібраним. Але ж вона – не слідчий! Навіть не колишній! Співрозмовники Тараса Адамовича часто навіть не запитували, чи він із поліції, зробивши упереджений висновок на користь цієї версії, або задовольнялися відповіддю «Майже» на своє запитання. А їй доведеться придумати щось переконливіше на зустрічне запитання: «Хто ви і чому розпитуєте?»

Як починає розмову зі свідками Тарас Адамович? Говорить якусь просту і не надто несподівану фразу. Щоправда, вона не бачила, як він опитував свідків на похороні. На кладовищі всі звичні фрази лунатимуть неприродно.

– А куди ви поділи старого?

Запитання примусило здригнутися і рвучко обернутися до того, хто так раптово вдерся у її роздуми.

– Дивний початок для розмови, – холодно сказала дівчина, упізнавши голос ще до того, як зустрілася поглядом із чоловіком, який спинився за два кроки від них. Горенко говорив тихо, однак Мірі здавалось, що його слова – голосніші за протяжний речитатив священника – розтинають морозне повітря, привертаючи зайву увагу. І чого він підійшов?

– Тут будь-який початок буде дивним. Не про погоду ж я мав би вас запитувати? Тим паче, вона така мерзенна, що навряд чи її можна довго обговорювати.

Він був у формі. То теж має відбути до Вінниці дванадцятого грудня? Ескадра ж там. Сьогодні сьоме, отже, терпіти цього типа у місті їй лишилося п’ять днів. Обнадійливо.

Без ентузіазму вона представила штабскапітана Менчицю, завваживши, що павза затягнулася. На аеродромі Горенко був не надто схильним до розмов, на кладовищі першим вступив у діалог. З якого б то доброго дива?

– Поліцію не надто порадувала його присутність тут, він пішов, – вирішила нічого не вигадувати Міра, відповідаючи на його запитання.

– Старий – не з поліції? – запитав він, знову змушуючи її зморщити чоло. Мірі не подобався тон. Чи просто цей чоловік, але ж – свідків не вибирають.

– Ні, – відповіла вона, – колишній слідчий.

– Тоді перекажіть йому, – він скосив погляд у бік Менчиця, – Осипов не винен.

– Не надто цінна інформація, – відрізала Міра. – Тарас Адамович якраз розглядає цю версію.

– Це не версія.

У розмову втрутився Менчиць. Невже відчув її роздратування? Вимовив спокійним, – вона могла заприсягтися, – майже щиросердним тоном:

– Тарас Адамович не вірить у його винуватість. Тому й узявся за це розслідування. А ви знайомі з підозрюваним?

– Служили в одній ескадрі. Я був його інструктором у Гатчині. – Горенко різко повернувся до Міри, додав: – Він не повинен був летіти. Він узагалі не міг більше літати. Дізнайтесь, чому він був на тому літаку. – Він зробив крок, збираючись йти.

Міра краєм ока побачила, що юрма порідшала, люди повільно стікалися до брами кладовища. Треба встигнути поговорити бодай з кимось, уникаючи поліції. Добре, що тут Менчиць – допоможе попередити помилки.

– Що означає – не міг більше літати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?

– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.

Він міг би розповісти їм, що отримати поранення під час бойового вильоту – нескладно. І що на початку війни озброєння пілота включало максимум револьвер, навіть перші повітряні битви нерідко закінчувалися фатально. Однак розповів інше.

Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своєму літаку курсовий кулемет, коліматорний приціл якого містився на рівні обличчя пілота, відбувся перелом в ефективності повітряного бою. Він встиг збити три німецьких літаки і викликати хвилю занепокоєння у суперника, однак за три дні після останнього переможного вильоту програв повітряний бій. Гаррос впав неподалік ворожої частини і спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук німців, які вирішили питання зі стрільбою крізь гвинт. Уже влітку 1915 року німці синхронізували кулемет із гвинтом – момент вильоту кулі узгоджувався з положенням гвинта. Відтоді почалася історія асів.

– Асів? – перепитала Міра.

– Так почали називати тих пілотів, які збили щонайменше п’ять літаків суперника. На рахунку Осипова було сім збитих німецьких літаків, коли він перейшов до Ескадри.

– Звідки перейшов? – запитав Менчиць.

– З легкої авіації.

– Не знав, що є поділ, – пробурмотів Менчиць.

– Пілоти можуть обирати на чому літати – одномоторних біпланах чи монопланах, або на громіздких «Муромцях».

– І на чому літав Осипов?

Він розповів їм. Міра, зашарівши від невдоволених поглядів тих, хто ще лишився біля могил, запропонувала відійти подалі від насторожених вух. Вони втрьох повільно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сіре, вияложене в хмарах небо, струшувало сніжинки додолу. Міра раділа снігу – то була давня, ще дитяча звичка радіти йому на початку зими і ненавидіти наприкінці. Сніг надавав моменту урочистості, хоч штабскапітан говорив просто і по суті. Його короткі репліки зрідка переривав запитаннями Менчиць. Дівчина не втручалася – слухала і намагалася закарбувати у пам’яті. Хтозна, які із цих свідчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невідомо, що підкаже їм напрямок руху в розслідуванні. Та й куди взагалі вони зараз рухаються? Адже слідчий хотів поговорити із Сікорським або з кимось із родичів загиблого князя, а вони ведуть бесіду з пілотом, чиї свідчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свідченнями? Його ж не було на борту літака. З чотирьох очевидців вони поки що опитали лише одного. Поговорити б із самим Осиповим… Збив сім літаків, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренівському аеродромі. Невже у Києві можуть засудити героя війни?

– Це пропаганда, – усміхнувся Горенко, – німці використовують її на повну. Лічать кількість збитих, ведуть статистику, потім публікують списки перемог.

– Хіба ми не робимо те саме? – запитала Міра.

– Хто «ми»?

Вона не відповіла. Він мовив далі.

– Коли я вперше сів на кермо «Муромця», мені сказали, що цей літак неможливо здійняти вище за тисячу метрів. Коли я здійняв його на три, мене мало не розстріляли під Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскільки не вірили, що «Муромці» Сікорського можуть літати настільки високо. Я бачив не так уже багато пілотів, які перейшли з легкої авіації до нашої Ескадри та раділи польотам на «Муромцях». Літак важчий і менш маневрений, далеко не всі фігури вищого пілотажу на ньому можна виконати.

– А Оспипов?

– Радів. Йому подобалося літати на «Муромцях».

– Чому він був у Петрограді? Його теж відпустили на честь весілля Курдашова? – запитала Міра і відразу додала: – Але поручик Рахлін розповів про…

– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весілля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петрограді не заради весілля. Його було направлено в Гатчину як інструктора. А от чому він опинився на літаку, що летів до Києва, – про це краще розпитати у самого Осипова.

Зупинившись, Менчиць запитав:

– А до Гатчини його відправили на відпочинок?

Штабскапітан відповів не відразу.

– Не зовсім.

– Ви самі сказали – він ас…

– Так. Таких не відправляють у тил надовго. Нерідко відпустку поєднують з обов’язками інструктора в одній зі шкіл для пілотів. Але то була не відпустка. Осипов уже майже рік не сідав за кермо літака, а якщо сідав, то не міг злетіти вище за тисячу метрів. Таке іноді трапляється…

Він подивився на співрозмовників і констатував:

– Навряд чи ви зрозумієте.

– Ви не намагаєтесь пояснити, – зупинившись уже біля огорожі, сказала Міра.

Він сказав зовсім не те, на що вона очікувала.

– Отже, колишній слідчий? І навіщо йому це розслідування? Хоча – байдуже. Перекажіть йому, що якщо знадобляться мої свідчення – я завжди на аеродромі.

– Хіба ви не повинні повернутися до Ескадри? – запитала Міра.

– Я? Аж ніяк.

– Чи в школу для пілотів?

– Гатчинським інструктором я перестав бути давно, досить давно.

У розмову раптом втрутився Менчиць:

– Я перекажу ваші слова Тарасу Адамовичу, впевнений, він буде вдячний вам за допомогу.

Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допоміг дівчині піднятися східцями екіпажу, що чекав на них біля самої брами кладовища. Сів поруч та запитав:

– Міро, ви справді не зрозуміли, чому штабскапітан не летить до Вінниці?

– Тобто?

– У нього протез замість правої ноги. Ви не помітили? – тихо запитав Менчиць.

Знову згадалася ворожка з історії Віри, червоне яблуко. Може, і їй варто тримати при собі яблука, щоб кидати їх під ноги усім таємничим співрозмовникам?

А вона не могла згадати нічого, окрім шкіряного ремінця годинника на його руці та репліки: «Гатчинським інструктором я перестав бути давно».

Отримати поранення під час бойового вильоту нескладно, зовсім нескладно.

VIII. Храм київської богині удачі

Кость заскочив у хвіртку задовго до дев’ятої ранку. Гучно хряснув нею та прорипів усипаною снігом стежкою до сходинок на веранду. Господар виріс біля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавці, натомість простягнув їх у руки отримувача, якого тривожні передранішні сни збудили ще вдосвіта, змусили сновигати кімнатами, гортати папери і згадувати почуте. Він змолов каву ще до приходу Костя, насипав її у джезву і вже хотів заливати водою, аж раптом відволікся. Коли ж його постійний кур’єр увійшов до саду, Тарас Адамович твердо вирішив – спочатку кава, потім клопоти.

Клопотів було чимало – навіть не зграя, військо. На чолі війська поважно крокував дійсний статський радник, помічник начальника розшукової частини – пан Фогль.

Кость простягнув йому газету, хитро примружився і дістав із сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самі газети.

Він неквапом узяв із рук хлопчини конверт, питально звів обидві брови.

– Просили передати панові Галушку.

– Гм, – Тарас Адамович очікував детальніших пояснень.

– Не можу назвати імені, пане. Але повірте – я б не приніс вам листа, якби там було щось лихе.

– То ти його читав?

– Ні! – обурено вигукнув Кость.

– То звідки знаєш, що там немає нічого лихого?

– Знаю відправника.

– Зарахую як переконливий аргумент, – усміхнувся Тарас Адамович. – Дякую. До речі, кава готова – приєднаєшся? Знав, що хлопець відповість відмовою ще до того, як почав говорити. Не просто так він зазирнув до його будинку так рано – певно, мав термінові справи, отож не затримається.

Кость хитнув головою, завважив вираз обличчя господаря, усміхнувся і майнув стежкою до хвіртки, а далі – на вулицю, туди, де дзенькав трамвай. Ні, навряд чи він поїде трамваєм, зате може встигнути продати кілька газет ранковим пасажирам. Тарас Адамович повернувся у будинок, налив у чашку кави, ковзнув поглядом другою сторінкою газети. Згадок про «Гранд» не було – отже, всі новини про трагічний переліт перекочували далі. Добре це чи погано? З одного боку – менше метушні навколо справи. З іншого – це свідчило про те, що час спливає, публіка втратила інтерес до історії. А ще – про те, що репортери просто чекають на вирок – підозрюваний вже є, інших відомостей немає. Хтозна, кого звинувачувати у цинізмі – газетярів, читачів преси?…

Гіркота кави бадьорила. Погляд Тараса Адамовича зупинився на листі. Він дістав ніж, якому колись так заздрив Репойто-Дуб’яго, особливий, зі слонової кістки, та розітнув конверт. Коли ж розгорнув аркуш паперу, зрозумів, що тримає у руках не лист – надто коротким виявилось послання. Радше, це було запрошення, усього три речення. Дата, місце, час. Без підпису.

Він долив у чашку каву, цього разу додав вершків та замислився. За пів години колишній слідчий вийшов із будинку, ледь чутно рипнув хвірткою, махнув рукою вороні, що сиділа на тополі у сусідньому дворі, та рушив до трамвайної зупинки. Можна проїхатися на трамваї до Вокзальної площі, а далі узяти візника. Невідомий пропонував зустрітися на околиці міста. Схожу зустріч йому вже призначали років шість тому, у тому самому місці – на трамвайній зупинці поблизу пивоварного заводу Шульца. Особливе місце, адже біля того заводу пролягає лише одна трамвайна лінія.

Прокласти трамвайну колію до південно-західного передмістя Києва – Деміївки – пропонували ще 1904 року, однак реалізацію задуманого відклали років на шість. Той, кого пізніше називатимуть трамвайним королем, уклав договір із Київською управою щодо будівництва Деміївської трамвайної гілки з концесією на п’ятдесят років. Дев’ятнадцятого липня 1910 року перші трамваї поїхали на Деміївку. Усього за маршрутом курсувало шість трамваїв і один особливий – особистий вагон Давида Марголіна. У його салоні шість років тому слідчому Галушку призначив зустріч інший король, цукровий – Лев Бродський. Він попросив знайти зниклу з його будинку картину. Без розголосу.

– Дивне місце для зустрічі, – прокоментував тоді цей вибір слідчий.

– Так, далеко від центру, але я не хотів би привертати зайву увагу, – мовив Бродський, – врешті, я прошу вас розшукати картину як приватна особа – без усіляких поліцейських процедур зі звітами й обшуками.

Давно це було, ще до відставки Тараса Адамовича. Невже у Льва Ізраїльовича знову поцупили цінний експонат із колекції?

Візник кивнув у відповідь на репліку Тараса Адамовича щодо пункту призначення, підігнав коня. Колишній слідчий підняв комір пальта, щільніше насунув капелюх. І чого він їде? Врешті, братися за ще одне розслідування він не збирається, міг би просто проігнорувати запрошення – певно, це було б розцінено як відмову. Однак колишній слідчий їхав і вдивлявся у посірілі від холоду будинки та дерева, що пролітали повз. Думав про Куренівський аеродром, Міру в темній вуалі на кладовищі та монокль Фогля, який вдивлявся у дівчину поруч з Яковом Менчицем.

– Гайда, пане?! – візник змусив виринути з глибини роздумів.

– Так.

Деміївка зустріла тишею, що контрастувала з гомінкими центральними вулицями, та пронизливим вітром, який зазвичай гуляв околицями, не в змозі увірватися в серце міста. У таку погоду варто було б розтопити піч, пекти макові рулети, як Марта, або яблучні пироги, сортувати листівки, до яких ніяк не дійдуть руки у літню пору. Тарас Адамович зітхнув, рушив до трамвайної зупинки і помітив як з-за рогу виринув особистий трамвай Давида Марголіна. Вочевидь, на нього чекали.

Це був вагон-люкс, власник якого подбав про інтер’єрні деталі. Згадалося, як Міра Томашевич говорила колись про екіпаж балерини Анни Павлової. Історію вона переповідала зі слів сестри, тож деталі могли загубитися, однак одне він пригадав – усередині екіпаж було оббито рожевим оксамитом. Інтер’єр трамвая Марголіна теж був оксамитовим, хіба колір був насиченіший – майже вишневий. На стінах висіли дзеркала, біля дальньої стіни сяяв келихами і колекційними пляшками шинквас – оце й усе, що запам’яталося Тарасу Адамовичу з минулої поїздки. Вагон зупинився біля слідчого, дверцята відчинились. Тож він, розцінивши це як запрошення, піднявся східцями й пірнув до салону.

Усередині на нього чекав не Лев Бродський. Тарас Адамович зауважив знайоме обличчя, повільно всівся у крісло у відповідь на гостинний жест чоловіка, який стояв біля вікна. Трохи далі, на канапі, побачив ще одного пасажира, який сидів, відкинувшись на спинку. Молоде обличчя, акуратний прямокутник вусів, темний костюм. Він уже бачив цього чоловіка на Лук’янівському кладовищі. Саме з ним не вдалося поговорити тоді, через недолуге втручання Фогля. На канапі у вагоні-люксі Давида Марголіна сидів Ігор Сікорський.

Тарас Адамович поставив це запитання ще у будинку Георгія Рудого, бо мусив знати.

– Навіщо тобі ця справа?

І Рудий відповів.

– Мене попросив узятися за неї особисто Федір Терещенко.

– А йому навіщо?

– Курдашов був його викладачем у політехнічному інституті. А Ігор Сікорський – одногрупником. Для нього це особиста справа, він хоче докопатися до суті.

– Осипов може бути винуватим.

– Якщо це справді так, отже, ти не надто дратуватимеш поліцію, – усміхнувся Рудий.

Та посмішка Рудого чимось нагадала іронічний усміх Федора Терещенка, який всівся у крісло навпроти колишнього слідчого в оксамитовому, майже вишневому, салоні трамвая Давида Марголіна і, певно, вирішив не гаяти час на детальні пояснення:

– Рудий говорив, що ви візьметесь за справу про вбивство у літаку.

Тарас Адамович уважно подивився на мільйонера, який теж колись був авіаконструктором. Терещенко, не дочекавшись відповіді, мовив далі:

– Ще він сказав, що у вас, найімовірніше, виникнуть проблеми з поліцією.

– Не заперечуватиму очевидне.

– Саме тому я організував для вас цю зустріч, – він ледь помітно кивнув у бік Сікорського, – можливо, вона допоможе вам у розслідуванні.

Тарас Адамович перевів погляд з одного обличчя на інше. Сікорський молодий як на відомого творця літаків, із дивним спокоєм на споді очей. Що він може розповісти колишньому слідчому, якщо його навіть на борту не було?

– Пане Сікорський, а ви вірите у винуватість Осипова?

Той відповів без вагання:

– Ні.

– Звідки така впевненість?

– Багато питань, які лишаються без відповіді. Навіщо він убив Агату? Навіщо зробив це під час перельоту? Як узагалі опинився на тому літаку – сам він уже не літав, але якщо перебував на борту літака, то все одно просив не здіймати його вище за дві тисячі метрів.

Тарас Адамович швиденько занотовував свідчення у нотатнику. Звів очі на співрозмовника, коли у повітрі повисла павза, запитав:

– Ви сказали, Осипов більше не літав? Чому?

Сікорський потер підборіддя, замислився на мить, потім відповів:

– Не зовсім так. Радше, – не літав так, як раніше. Я спробую пояснити. «Муромці» цінні передусім тим, що можуть літати на висоті трьох тисяч метрів і навіть вище. Я сам здіймав літак майже до чотирьох тисяч метрів, коли демонстрував його переваги пілотам із легкої авіації. На важких «Муромцях» можна літати не лише вздовж передових позицій суперника, а й проникати в тил, скидати бомби на залізничні колії та ешелони, фотографувати місцевість та розташування частин.

Він говорив спокійно і впевнено, хоч у тоні відчувалася гіркота. Невже літаки Сікорського і справді недооцінювали на фронті?

– Навесні 1915-го два «Муромці» вилетіли до Львова, бо австрійці почали доволі енергійно наступати на тій частині фронту. Осипов літав на одному з цих літаків. Обидва «Муромці» скидали бомби на німецькі склади й обози, здійснювали розвідку. У червні того року Осипов був на літаку, що скинув сім бомб на потяги. У вагонах були снаряди, земля здригалася від вибухів. Полонені підтвердили, що тоді вибухнуло ледве не тридцять тисяч снарядів. За той політ командир літака штабскапітан Горенко був нагороджений орденом Георгія 4-го ступеня, помічник командира молодший унтерофіцер Осипов – Георгіївською зброєю, а моторист Шкудій – Георгіївським хрестом. Вони стали першими Георгіївськими кавалерами в нашій Ескадрі.

– Однак це не кінець історії?

– Не кінець, – Сікорський опустив очі на свої руки, які тримав на столику, та мовив далі, не зводячи погляду на співрозмовника:

– Вони… злегковажили. Я можу їх зрозуміти – пілоти «Муромців» звикли до того, що без спротиву літали в глибокий тил противника – із землі в них не могли поцілити, якщо літак перебував на висоті три тисячі метрів, а винищувачі їх оминали – «Муромці» надто добре озброєні та мають броню – бій нерівний. У червні 1915-го «Муромець», на якому був Осипов, повертався з бойового вильоту і був атакований відразу трьома винищувачами «Бранденбург» над містечком Шебржешин. Я не знаю подробиць, хоч і був тоді на аеродромі у Влодаві, – він подивився повз свого співрозмовника, зустрівся поглядом з власним відображенням у дзеркалі навпроти, додав:

– Зі звіту зрозумів лише те, що замість чотирьох кулеметів вони вирішили узяти більше «корисного вантажу» – бомб. Коли один із німецьких апаратів, що скористався своєю перевагою у швидкості, пройшов непомітно під «Муромцем» і, врешті, відкрив вогонь на доволі близькій відстані, Осипов зміг відповісти лише з однієї рушниці-кулемету Мадсен. На борту літака був тільки один карабін.

Він подивився на слідчого, ніби хотів зрозуміти, чи дохідливо пояснює ті події, чи послідовно відтворює їх по пам’яті. Рік минув. Горенко й Осипов перестали літати, однак причини були різні.

– В тому бою літак отримав шістдесят пробоїн, були пробиті масляні баки, радіатори, розбите скло в передній частині каюти, виведено з ладу два мотори, – він говорив спокійно, монотонно перелічував пошкодження, як вправний хірург констатує кількість травм, оглядаючи пацієнта. Терещенко не переривав його, уважно вслухався у розповідь, здавалося, теж чув цю історію вперше. Тарас Адамович зробив кілька поміток у нотатнику.

– Попри поранення, – мовив далі Сікорський, – Горенко довів апарат до наших позицій і спланував на болотистий луг якраз у той момент, коли зупинилися останні два мотори. Це був перший такий спуск «Муромця» – до того часу вважалося, що ось так спланувати на важкому літаку неможливо. Під час посадки були зламані ліва половина шасі, чотири стійки, гвинт другого мотора, кілька нервюр, тріснув правий задній лонжерон середнього відсіку.

– Значні пошкодження…

– Ми полагодили літак протягом одного дня.

– Однак?

– Полагодили апарат. Не пілотів.

– А Горенко…

– Ви могли бачити його на похороні. Він зараз у Києві, працює на Куренівському аеродромі.

– Чому не інструктором у Гатчині?

Сікорський зітхнув.

– Про це краще запитати у нього самого. Йому ампутували ногу після того вильоту.

Слідчий уважно подивився на авіаконструктора, запитав:

– А Осипов? Теж отримав поранення?

– Кілька подряпин і синці. Якщо говорити про рани, які можна побачити неозброєним оком.

Тарас Адамович мовчав. Сікорський пояснив:

– Раніше про цю недугу знали хіба повітряні гімнасти із цирку. Іноді після невдалого трюку чи травми той, хто раніше літав під куполом, не міг більше змусити себе виконати й найпростішу вправу. Руки і ноги переставали слухатися перед стрибком; одні застигали, хтось й узагалі відмовлявся виходити на арену. Осипов намагався злетіти на «Муромці» пізніше, потім здіймав у повітря легкий «Моран», результат був однаковий – літак трусило в повітрі, вище за тисячу метрів він так і не злетів. «Моран» ледве посадив.

– Чому ж Осипов летів до Києва?

– Не знаю. Він мав лишитися інструктором у Гатчині. Вам потрібно поговорити з ним.

Тарас Адамович насупив брови.

– Ваші колишні колеги не в захваті від розслідування? – запитав Терещенко. Питання було риторичним. Ініціатор зустрічі поглянув на колишнього одногрупника, кивнув. Сікорський звернувся до Тараса Адамовича:

– Завтра Осипов зустрічається з адвокатом. Я теж там буду, ви зможете поговорити з підозрюваним, якщо приєднаєтесь до нас.

Тарас Адамович уявив обличчя Фогля, коли той побачить його у компанії Сікорського й адвоката підозрюваного, усміхнувся. Окрім чоловіка-монокля, кого ще роздратує його поява на третьому поверсі будинку на Володимирській? Невже нестерпний педант Фогль не долучив до справи висновок медичних експертів? Хіба таке можливо? Тарас Адамович уголос запитав:

– Тіла оглядали експерти, однак слідчі проігнорували їхній звіт. Адвокат може з’ясувати, куди поділися матеріали з висновками експертів і хто оглядав загиблих?

Сікорський здивовано подивився на слідчого.

– Я перекажу це адвокату. Ми будемо о десятій…

– Зустрінемось унизу, біля будинку.

Авіаконструктор злегка кивнув. Тарас Адамович втомлено приплющив очі та відмахнувся від думки про його батька. Невже доля настільки іронічна? Хоча, він не знає напевно, що Осипов – невинуватий. Відсутність вини Бейліса доводили численні факти з розслідування Красовського, хоч чорносотенці щедро платили газетам за роздмухування істерії навколо справи. Професор Сікорський був свідком обвинувачення. Авіаконструктор Сікорський може бути свідком захисту, якщо справа дійде до суду. Тарас Адамович знову подивився на співрозмовників.

– То що це за дивна хвороба, яка скошує пілотів і повітряних гімнастів? Що сталося з Осиповим?

Сікорський відповів після павзи:

– Він «втратив серце». Вираз, гадаю, надто поетичний, однак придумали його задовго до нас. Ми просто використовуємо його, бо доволі складно пояснити відчуття страху перед повітряним простором, яке охоплює раптово і яке майже неможливо подолати.

– Ви теж відчували цей страх?

– Колись давно, однак недовго. Можливо, не повною мірою – врешті, я теж потрапляв у аварії на літаку.

Він пильно подивився в очі слідчому:

– Я був у госпіталі, де Горенко мало не помер. Знаєте, що він сказав, коли отямився і почув, що його колишній учень не може більше літати?