Читать книгу: «Сторінка з книги», страница 2
Декоративні полички
Що більш маємо в покої декоративного мистецького матеріалу, – то затишніша й миліша буде наша хата. Дуже приємною оздобою кожної хати, кожного покою – це мальовані полички по стінах. Але особливо гарно виглядають полички, зроблені таким чином, щоб під самою дошкою полички містилася довга рама, здебільшого поділена на кілька чи й кільканадцять окремих рямців, куди вправлено чи то малюнки і змістом, і барвами згармонізовані в цілість (серіяльно), або добрі, мистецькі світлини. Під такою поличкою повинен звішуватись додолу килимочок чи вишиване пано (саморобний ґобелен), везерунок якого своїми барвами відповідає як до тих образків, так і до загального тону світлиці. На поличках можна поставити декоративні, оздобні річи, переважно вазочки чи мисочки, а також, всуміш з ними, і всякі ужиточні предмети, котрі повинні бути на-похваті. Така мішанина річей оздобних з практичними надає устаткуванні природности. Воно не виглядає, мов збірка музейних річей, виставлена виключно на показ, а навпаки – в ньому відчувається живе і смаковите індивідуальне життя.
Такі полички, як тут описано, можуть бути короткі й довгі – на всю довжину стіни, від рогу до рогу. Можуть бути вище й нижче уміщені. Тоді ж, коли їх прибито високо, близько до стелі, найліпше становити на них на-руб мальовані тарілки народнього виробу. Добре підобрана серія тарілів всуміш з куманцями, або більшими глечиками чи вазами дадуть премилу для ока оздобу кімнати, а всій хатині (особливо – їдальні або більшій кухні, де також і їдять) нададуть характеру теплої гостинности й ласкавої привітности.
Дуже симпатичне вражіння робить композиція з двох відповідних поличок згаданого типу, уміщених в розі кухні чи їдальні, в так званому «покутті». Коли ж їх ще сполучує докупи образ, то під образом конче повинні бути привішені мальовані писанки, число яких з року на рік зростає. На Полтавщині наші люде ще люблять вішати на покутті папірових чи воскових стилізованих голубків, котрі рухаються при подуві повітря в хаті.
При такім устаткуванні «покуття», – до нього дуже відповідні мальовані лавки під стіни замість стільців, а в розі, трохи нижче, як плита столова, – вугольничок, трьохкутний столик, покритий мережаною хустиною. В звичайні дні на тім вугольничку стоїть карафка з водою чи там попільничка, а в дні святочні – квіти. Щедрий же Вечір – на сіні кутя чи узвар, а на Великдень – мальована тарілка з писанками та крашанками.
Кілька взірців таких поличок з хати нашої співробітниці тут подаємо. Визерунки на них зроблено випалюванням та помальовано протравами й олійними фарбами.
Жанна Д’арк
З приводу 500-ліття спалення Орлеанської Дівчини
– співають в гимні на честь Орлеанської Дівчини.
І коли вона, тринадцятьохлітнє селянське дівча, нічого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, – її рідний край переходив трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася в грузи, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи була ще тоді Франція?..
Була розірвана на шмаття між арманяками та бурґундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли анґлійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні твердині, котрі ще не склали зброї…
Відомо, що страшний той анґлійський король зі своїм непереможним військом. Та ж, кажуть, що ще страшніщий його союзник, «свій» запроданець і перекінчик, найлютіщий тепер ворог Франції – герцоґ бурґундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирі стратили розвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня на смерть між власними партіями та гуртками, коли нема гидоти, нема такої підлоти, на яку б не пристали для взаємного поборювання ватажки?!
І валиться все, обертається в руїну. Гине багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.
Під королем Франції Карлом VII-м лишається всього кілька провінцій в осередку Краю. Чужі, а ще більше свої глузують з короля, що він нині є лиш «Roi de Bourgis»4.
І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та мужі бойові падають на дусі й поратунок стає виключеним, 16-літнє селянське дівча, котре раніш не бачило нічого, крім свого рідного села, котре цілком щиро признається про себе архиєпископові Реймському:
– Я не знаю ні «А», ні «Б», – кидає свою хопту на городі та овець у полі й з’являється перед військовим капітаном Бодрикуром:
– Я мушу вратувати Францію!
– Божевільна?! – згірдно поводить раменем капітан. – Женіть-но оту «спасительку Франції» в її село, най пасе далі свої вівці.
Та вже тепер недовго витримує Жанна в своєму Домремі біля овець. За рік її рішучість доростає свого апоґею. Вона не може більше зволікати, бо нещастя рідного краю вимагає рішучих і одчайдушних кроків.
Її очі звертаються до Гори Архистратига Михаїла, на якій ще лишилась єдина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своїх на користь наїздників.
– Ніхто, як він: Святий Архистратиг!.. Він поможе слабій і темній дівчині!..
А тут і батьки, і всі близькі й чужі – всі проти неї. Глузують, лають, загрожують… Та проти всіх стає вона одиноко.
Ось вона вже знову в того вояка Бодрикура, що спочатку й бачити її не хоче. Та ж, коли Жанна починає говорити кров’ю свого серця, не витримує грубий вояк. Сталева воля й непохитна віра хуторянської пастушки, її пляни й обрахунки – все це таке дивовижне, але такої неймовірної сили, що може статися чудо!
І те чудо, яких мало знає історія, сталось.
Було ж воно, власне, не в тім, що молоде й неосвічене дівча перейшло без перешкод країною, вщерть заповненою ворожим вояцтвом та бандитами. Це нещодавно траплялось не раз із дівчатами, нам ближчими.
А було чудом, що й той король, і всі вояки віддали в її руки свою й цілого краю долю. Було чудом, що її рука, котра ні раніш не тримала зброї, ні в походах не брала її, а несла лиш вишиваний прапорець-орифламу, – показувала напрям, куди йти, щоб досягти перемоги. І перемога йшла за нею.
Та ж перед Жанною не було перепон. Вона бере місто за містом, розгромлює найстрашнійше за тих часів військо анґлійське, вибиває найвидатніщих ґенералів, коротко: перемагає все й доходить до повного здійснення своєї мети:
Вратовує Францію.
Що ж, зрештою, є Жанна д’Арк? Феномен, геній? Свята, чудотворець?.. Не знаємо напевно. Можливо, – але, як це довести? Ми ж знаємо тільки один незаперечний і ясний факт: Жанна зуміла всеціло скупчити свій дух на одній думці, на одному стремлінні, на одному бажанні. Ми знаємо також, що їй вистачило волі, щоб, без огляду на перешкоди, зовнішні й внутрішні, без огляду на волю інших, зробити те, що вона порішила. Ми знаємо, що пастушка з Домремі вирішила й довела правдивість євангельського парадоксу:
– «Вірою можна рухати гори».
І тому, і – власне – тільки тому, перед її тремтячим прапорцем падало все і рухались гори…
Та ж і на побідному шляху Орлеанської Дівчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотіла боротись з підлотою «самоотвержених» яничарів та рабів, котрі пішли проти неї особисто, щоб прислужитись своїм панам.
Тому то Жанну беруть в полон «свої ж» – бурґундці, закидають до страшної «круглої вежі», де вона, говорючи словами історика, «переживає агонію, борючись від всяких найганебніших насильств». Вона, однак, бачить, що її особисту справу програно, бо ж купувати волю й життя за зраду своїй ідеї, як це їй пропонують, вона собі не дозволить. «Цидула» вертає з «круглої вежі» непідписана – на майдані виростає костир для «відьми».
Жанну спалили. Попіл її розвіяли. Ім’я її зганьбили й прокляли. Сказано, що й пам’ять її буде знищена.
Та ж ні! Найбільшого чуда, що є в людині – безмежної людської волі – не можна спалити, розвіяти, знищити. Бо воля лишає чин, і той чин буде, зрештою, узнано.
Минуло півтисячі літ, як спалили Орлеанську Дівчину. Проклята тоді – тепер Свята. Тоді – в хурдизі й на костурі. Нині – її найменню – пишні храми, багаті вівтарі, гимни й урочистости.
Нащадки народу, що сам палив її на дровах, сьогодня має день її спалення за день національного свята. Бо ж зрозуміли, що ідея жива, що несмертельне не вмірає, а сила перемоги в духу, «що рве до бою»…
На знайомій ратуші – орифлама з Архистратигом Михаїлом…
«…за нас
І душі праведних, і сила
Архистратига Михаїла».
Але ж, де наша Жанна, що піднесе той прапорець?!.
Затишна хатина
В нашій твердій добі, коли кожного з нас дорожнеча життя виганяє з хати на заробітки та на пошуки чогось «на зуб», – втомленій і роздратованій людині буває радісно повернути ввечері до милого й затишного «додому». Прийти на випочинок і заспокоєння туди, де кожна річ формою, краскою, визерунком і положенням відповідає замилуванні, де все творить, нехай і найпростішу, але милу гармонію. По клопітному гону робочого дня просто ліком на душу є отой приязний, привітний, незловимо до тебе прихильний усміх лагідного житла, наповненого тим, що німці звуть словом «gemütlich» і для чого в нашій мові навіть ще немає сталого і зручного слова.
Дбати про утворення й заховання тієї хатньої привітности фактично належить до обов’язків жінки-господині, що в той час, коли чоловік гонить за заробітком, перебуває вдома. І не тільки тому, що кожна жінка, котра почувається приятелем свого чоловіка, дбатиме про його спокій і задоволення, але саме тому, що вона багато часу перебуває вдома, і з мотивів цілком самолюбних, повинна стреміти до осягнення можливими їй засобами якнайбільшої привітности сього житла. Як стремить кожне сотворіння заспокоїти свій голод чи спрагу, так само людина повинна стреміти до заспокоєння й своєї потреби в естетичному відпочинку, серед обстановки, котра б «тулилася» приязно до нас і своїм теплом розмягчувала розсмикану денними клопотами душу.
Багато є на це способів. Однак найпростіший – зовсім не той, що з його найчастіше користають: купівлі готових річей. Дарма, що промисловість, особливо – сьогочасна, «модерна» намагається йти назустріч тим, хто бажає затишку, – далеко не кожна господиня, навіть з тих (а, може, найбільше з тих), що розпоряджають великими вільними коштами й радо витрачаються на влаштування привітного житла, – багато з тих не вміє використати існуючих виробів хатнього устаткування. Бо, як це не дивно, затишне житло знаходимо частіш у хатах бідніщих людей, як у багачів. Одна з тайн привітности житла полягає в тім, щоби не надуживати виробів шаблонових, мовляв, фабричних. Найбільший же ворог затишности – це набування фабричних виробів у роздріб, не комплектами чи ґарнітурами, а окремими річами, котрі чомусь вам сьогодня враз сподобались. Це – найпевніший спосіб вигнати зі свого помешканням всю затишність і перетворити його в «музей несмаку»5.
У людей небагатих, але переважно з тих, що з діда-прадіда живуть в тому самому житлі, найчастіще подибуємо затишність, дарма, що в такім житлі нема нічого виняткового, нічого вишуканого, екстраваґантного, блискучого, дорогого. Збір найпростіших предметів, але ж дібраних людьми зі смаком, розставлених умілою рукою, котра старанно шукала гармонії ліній і тонів, часто дає такий мелодійний образ, ніби всі ті простісенькі річі співають тихої, милої вам ще з дитинства, колискової пісні.
Напевне не одна з читачок, що відчуває привітність житла, спинялась зачарована, потрапивши випадково в таке помешкання. Не одна щиро й з примішкою здивування при такій нагоді говорила скромній господині:
– Як же у вас затишно!.. Здається, не пішла б звідси!..
Та ж, можливо, що не одна також і не знайшла відповіді, що, власне, її тут привабило, в чім криються чари тієї нецінної простої обстановки, що так напоєна теплом і затишком?..
Оглядаючись на розміри нашого часопису, мусимо говорити коротко. Тож – одна з таємниць привітности житла полягає всамперед у характері предметів устаткуваня, що наповняють наше помешкання. Головною вимогою є, щоб вони були «не чужі», здавна знайомі, рідні вашій душі. Одного разу на виставці сподобався мені чудової роботи різьблений, ґотичний, німецький кабінет з чорного дуба. Я купила ті меблі; однак, коли треба було мені написати навіть трохи важнішого листа, мусіла переходити до будуару: на тих «чужих» велетенських фотелях людина почувала себе пригнобленою, обважнілою, з нерухливими думками. Отож, – характер обстановки, до котрого ми привикли з дитинства, або – ще далі: в тій чи іншій мірі національний є найближчим оточенням нашій душі.
Другою прикметою привітности – згадана вже вище гармонія, тобто приспосіблення одної річі до другої в їхньому зборі. Який несмак в’язати, як це тепер часто роблять, прості англійські чи финські меблі з ручними орієнтальними килимами та ренесансовою порцеляною. Або ж – просто жах дивитись на бамбусові столички та стільчики, поставлені на старовинний український килим, над яким висить олеографія в красках – копія відомого образу (переважно – «Острів мертвих» Бекліна)!.. Такі сполуки «кричать так розпучливо», що з наповнених ними помешкань завжди втікає всяка тінь спокою. Взагалі найбільшою беззв’язністю вражають окремі річи ріжних стилів та великого скоку в ціні: навряд чи хтось додумається приставити до некрашеного кухонного стола так званий Вольтерів фотель чи ультра-модерне кубістичне сідало. Хата з мішаним устаткуванням завжди нагадує собою крамницю староречника.
Затишна, привітна хатина ніяк не вимагає того перебільшеного «порядку», коли всі стільці стоять, вишиковані, мов вояки на муштрі, коли у всьому є повна, на сантиметри виміряна симетрія і т. д. Навпаки, певний, але навмисний безлад, мистецька асиметрія роблять хатину оживленою, не закам’янілою, творять атмосферу сподівання, що тут ви знайдете миле приняття й веселу думку. Лише, як завжди в мистецтві, господиня наперед мусить вишукати композицію, причепурити дійсність, мовляв, «підмалювати» чи трохи прифальшувати природність. Кинута немов випадково, з поспіху квітчаста хустка на спинку стільця дає далеко більш краси, як та ж хустка, чепурно прип’ята цвяшками на стіні, дарма, що в першій позиції, може, й прекрасного її взору майже не видко. Бо ж фактичне житло не може мати нічого спільного з виставкою чи крамничною вітриною, і в ньому мусять бути напохваті ужиткові річи. Очевидно, що в брудній хаті тяжко сподіватись привітности. В неприбраному, запорошеному, неохайному, пауками помережаному житлі не відчуєте приємного затишку: вас невільно тягтиме геть, на свіже повітря. Одначе й надуживання надмірної, «вченої» гігієни обстановки (модерне замикання в шахви всього устаткування!) так само не надає привітности житлу. В таких хатах і мухам нудно.
Поминаючи багато інших моментів, вважаю, однак, за найкращу прикмету привітности житла – вміння надати своєму помешканню такий вигляд, ніби в ньому вже прожило кілька поколінь ваших родичів та свояків. Коли пощастить вам утворити отой кольорит так званої контюніїти (тяглости) життя даної родини, бодай і штучно, тоді ви враз досягнете того, що ні вам самим, ні вашим гостям ніколи не видаватиметься ваше житло холодним.
Досягти ж цього легше, як може кому здатись з першого погляду. Найсамперед треба мати готову думку. Потім – уважно простудіювати кожну річ, котру вносите в хату. Треба кожній знайти її властиве місце: одній – на показі, іншій – у затінку. Нарешті, поповнивши комплект річей бодай і бутафорськими, але такими, які могли б бути у ваших попередників, тобто річами старовинними. Взагалі в старовині більше чару, як гадає сучасне людство, що навипередки гониться за модерним. Бо ж модерність, здебільшого, ще неоформлене шукання, тим часом, як старовина – викінчена досконалість. Тому то ніколи модерний мистецький твір не був оцінений так, як твір часів старих, хоч, об’єктивно кажучи, модерний може бути, порівнюючи, й вищим у своєму мистецтві. Бо такий вже порядок у світі, що Мани та Лари освячують характер фамілії, а Пенати лише доповнюють її новими рисами, з котрих далеко не всі зазнають освячення й пошани від прийдешніх.
Українська хатина, помимо старовинних стильових меблів, помимо не всім приступних різьблених сволоків під стелею або питомих архитектурних форм дверей, вікон і т. д., – може враз стати привітною, затишною, мовляв – «давньою», через національні наші килими, ручні гобелени-вишиванки, мережки, гапти. Ще затишнішою стане кожна хатина (не говоримо тут про кухню), коли до її устаткування додати книжок, з відповідними меблями для них. Де нема в житлі книжок – там не вітає дух розуму! Стіни конечне вимагають образів. Найліпше оригінали, або принайменше – ґравюри та дереворити, нарешті – мистецькі світлини. Але найліпше устаткування можна зіпсувати кількома шаблоновими олеографіями або – борони Боже! – групою поштових листівок! З олеодруків можуть сприяти привітности помешкання лише ті, що мають характер раритетів або підкреслюють якусь ідею життя власника помешкання.
Ворогом привітности домашньої обстановки є всяка машинерія: грамофони з величезними трубами, писальні чи рахувальні машинки, навіть машинки до шиття, коли їх виставлено на показному місці. Технічні удосконалення й так занадто вже лізуть нам в очі в нинішнім житті та являються моральним батогом, що невмолимо гонить нас вперед без розмислу й передишки. Тож зрозуміло, не сміє всего цего бути там, де людина глядить собі відпочинку і короткого спокою.
Зате – якнайбільше квітів, китиць, листатих рослин (тільки, щоб не були сірі від пороху та заткані павутиною!), а взимку – так званих «макартовський букетів» – з сухих квітів та рослин. В їдальні на креденсі чи поличці – чудовий формою, барвою й везерунками звичайнісенький гарбуз, громадка червоних яблук у мальованій мисці, китиця стрюків червоного перцю на стіні, пучечок качанів кукурудзи чи навіть «кіска» часнику на тлі старовинної вишиванки – це ті природні прикраси, що, приміщені на відповідному місці, дають вражіння певности в завтрішному дні та говорять про хвальну дбайливість господині, а одночасно яркою плямкою прикрашують той чи інший куточок хати, куди паде мирний погляд людини в спокою.
Але – все це пов’язати! Бо ж затишність, повторюю, це – ансамбль всього вашого видимого майна в одному зв’язку спокійної, некрикливої гармонії, котра – загалом – повинна відповідати вдачі та соціяльному стану господарів хати. Коли ви отримуєте 300–400 золотих місяшно, а маєте модерні срібні тарілки чи оригінали нових дорогих майстрів, – ваші гості почуватимуть себе трівожно у вашій хаті…
Отож, хто має трохи смаку, життєвого такту та розуміє, в чім полягає гармонія взагалі, – той, незалежно від свого матеріяльного стану, зможе досягти утульности свого житла й забезпечить собі назавжди веселу думку в своїй затишній хатині…
Лікарки та шептухи
Здебільшого гадають, що лише новітня емансипація (зрівноправнення) жіноцтва причинилась до того, що нині так часто здибуємо жінок-лікарок. А тим часом, як свідчить історія, жінки бували лікарками і за прадавніх часів. Можна навіть припускати, що й взагалі лікування почали провадити саме жінки. Бо ж у ті, так звані доісторичні часи, коли тільки зароджувалась на землі людська культура, чоловік мав власне тільки дві справи на свойому обов’язку: нагодувати та оборонити від ворогів свою родину. Здобуваючи їжу для родини, він головне полював та ходив на лови, тим часом, як жінка здебільшого лишалася в своїм берлозі й, коли так можна сказати, дбала про свій дім та виховання своїх дітей. Вона не відходила далеко від свого житла, але живучи у вільній природі, мусіла пізнавати ті чи інші ростини, збирала всяке зілля та коріння, що всамперед робило ріжноманітнішою їжу родини. Безперечно, що вживаючи тих чи інших ростин на їжу, прадавня жінка мусіла, бодай мимовільно, робити ті чи інші спостереження над ними й помічати, що ті чи інші ростини певним способом впливають на самопочуття її та її дітей. По-друге, будучи невідлучно біля дітей, що мусіли коли-не-коли почувати себе недужими та раз-у-раз робили ту чи іншу шкоду, не могла вона сама, не чекаючи повороту чоловіка, не спробувати дати якусь раду в наглому випадку захорування чи при наглому нещастю своїх дітей. Нарешті її чоловік, що майже беззбройний виходив на полювання диких і страшних звірів, у боротьбі з ними часто мав більші чи менші поранення й нерідко повертав додому в такому стані, що на якийсь час утрачав здібність виконувати свої головні обов’язки супроти родини. Отже не тільки з почуття товариського, чи мовлючи по-нинішньому, не лише з мотивів гуманности, але й з причини конечності жінка мусіла доглядати слабого чоловіка та шукати всяких способів повернути йому здоровля й силу для дальшої його чинності. Тож виходить, саме жінка мусіла на світанку людської культури брати на себе чинність лікарську.
Легко припустити, що якимсь поодиноким з давньовічних жінок пощастило на підставі повторного досвіду, як нині говоримо емпірично, прийти до висновків, що ті й ті трави, ті й ті квіти, ті й ті коріння, тобто всамперед ростини, мають певні лічничі властивости. Одні спиняють кровотечу, інші прискорюють заживання ран, від інших гинуть чи зникають з тіла паразити і т. п. Такі жінки, маючи в руках певні секрети, мусіли робити на інших сусідів вражіння знахарок, що їм відомі ріжні незвичайні річі й тими річами вони можуть досягати чарівних, дивовижних наслідків. Так повстали чарівниці, що потім їм дано дуже неподібну від назви теперішніх лікуючих жінок – відьми. Отже, можна гадати, що чарівниці та відьми, коротко сказавши, й були праматірями мистецтва лікування недуг, що тепер звемо медициною, коли говоримо про лікування людей, або ветеринарією, якщо думаємо про лікування господарських тварин.
Повторюємо, що все сказане вище можна собі лише припустити, бо – невидима річ, не маємо про це писаних джерел. Зате ближчі до нас часи полишили нам уже певні документи. З того довідуємось, що жінки, котрі провадили лікарську практику, студіюючи лічничі ростини, звертали одночасно увагу й на іншу галузь медицини, котру нині звемо токсикольоґією, тобто наукою про отрути. Можемо припускати, що й цій науці початок також поклали жінки-чарівниці. Знаючи цілющі властивости ростин, мусіли вони знати й властивости отруйні. Чи знали вони й засоби протиотруйні, то інша річ. Але ж, як говорить стародавня історія Риму, з свого знання отруйних ростин тодішні жінки користали не для продовження, а для скорочення людського віку. Наймення Локусти та Канідії в тих часах викликали неспокій і тремтіння навіть у всемогутніх римських цісарів. Та це – чорні тіні, що лише дають темніше тло для ясних жіночих постатей, котрі своїм мистецтвом лікування облегчували страждання немічних.
Так, наприклад, напів-лєґендарна постать старо-єгипетської Ізиди6, про яку говорилося, що вона «знала таємні сили ростин» і «таємні лікування», протягом століть зросла до постати божеської. Ізиду визнали дальші покоління за богиню, на честь її будували храми, співали гимни та молилися не тільки самі єгиптяни, а й пізніші чужинці римляни.
Славнозвісний грецький поет – Гомер у своїх піснях-думах, що звуться епічними поемами давновіку, оспівує Гекамеду, котра лікувала вояків. Гекамеді в її праці допомагала й всесвітньо уславлена тогочасна грецька цариця «прекрасна Гелена», що з-за неї розпочалася відома «Троянська війна». Власне цю красуню Гелену треба було б визнати за прототип тієї всім нам добре відомої з останньої війни скромної постати «військової сестри жалібниці», що несла першу поміч пораненим воякам.
Одначе в стародавній Геляді (тобто Греції) закон забороняв жінці бути правною (лєґальною) лікаркою. Тогочасні-бо чоловіки вважали, що жінці личить тільки «сидіти в хаті та прясти вовну». І цікаво тут зазначити, що в жадній культурній країні того часу жінка не була такою безправною, як саме в тій Геляді, з якої потім і розійшлася по світі вся нинішня цивілізація, мистецтва та науки!
Одначе жінки не хотіли пристати лише на долю «матері родини» та хатньої невільниці, до чого примушували їх закони, витворені чоловіками. Ріжними манівцями жінки стреміли вийти на ширший шлях з гінекею (тобто «бабниця»). Отож і можлива була більш-менше за тих часів така історія однієї жінки-лікарки. В місті Атенах була молода й завзята дівчина на наймення Аґнодіка, яка, не зважаючи на заборони, ухвалила присвятити себе медицині. Для того вона переодягалась за юнака й разом з іншими юнаками студіювала мистецтво лікарювання. А вистудіювавши, досить довгий час у Атенах таки й провадила лікарську практику. Та сталося якось, що в Аґнодіку закохалася одна вельми красна атенська пані. Не маючи іншої ради, Аґнодіка призналася їй у своїй таємниці. Та видко та пані не була ні з дуже розумних, ані надто добрих: вона почувала себе так ображеною, що оскаржила Аґнодіку перед судом, що лікарка «дурить людей». Перед аеропаґом (судилищем) вдячні Аґнодіччині пацієнти, яким вона добре помагала при занедужанні, вставилися за нею, посвідчили, що якраз людей вона «не дурить», лікує знаменито й вимагали для неї виправдуючого вироку. І суд не тільки не покарав Аґнодіку за порушення закону, але після цього скасовано й самий закон про заборону жінкам бути лікарками. А що такі потім і були в Геляді, є й на те писані посвідчення: наприклад, славнозвісний тогочасний лікар Галєн у полишених ним писаннях згадує не про одну жінку-лікарку.
В середніх віках, коли так само не було рівноправности жіночої, в Европі було одначе стільки вже багато жінок-лікарок, що в місті Салєрні навіть істнувала висока жіноча лікарська школа. Серед цих середньовічних лікарок було чимало таких відданих справі помочі ближнім, що Церква визнала їх за святих. Така, наприклад, була у Франції св. Радеґона. В Німеччині – знов учена бенедиктинська абатиса (ігуменя) – св. Гільдегарда. Остання залишила по собі чимало писаних праць, а між ними є й твір про лічничі та цілющі ростини.
Серед східних народів (про яких ми помилково гадаємо, що там могла бути тільки жінка-невільниця) істнувало без порівняння більше освічених жінок, як у тогочасній Европі. Тим то й у персів, та й у маврів, не тільки були визначні поетки, музикантки тощо, але й жінки-лікарки. Дуже цікавою постаттю між еспанським жіноцтвом, славним своєю надзвичайною красою, була лікарка Марія Паділля. Спочатку була вона звичайна гітана, тобто циганка-співачка. Та мала вона розумну голову й звернула увагу на мало кому тоді відому духовну силу, що є в людях, так званий тепер гіпноз. З поміччю гіпнотизму вона чинила дивовижні зцілення немічних і щасливо лікувала такі немочі, що тогочасні лікарі визнавали їх за незлічимі. Слава Паділлі розходилася далеко-широко, аж нарешті долетіла й до королівської палати. Король Дон-Педро, відомий в історії під назвиськом Жорстокого, хоч сам і звав себе лише «Справедливим», звелів привезти чудодійну лікарку до свого двору. Приятелі Паділлі вже вважали її страченою, бо Дон Педро тому й був жорстокий, що був просто шалений від сталого безсоння та тяжкої нервової недуги. Та сталася дивина: хорого короля, котрого лікували без наслідків усі найліпші лікарі Еспанії, циганська співачка не тільки швидко вилікувала, а й лишилася в королівській палаті. За тих часів була це нечувана нагорода, бо тоді в Еспанії циган ніхто й за людей не вважав. А тим часом Марія Паділля не тільки була для короля лікаркою, але й доброю дорадницею в ріжних державних справах. Між іншим вона обстояла думку припинити палення на стосах та вигнання маврів з держави «за безбожність». Вона радила припинити переслідування й полишити маврів провадити торговельні справи, до яких вони були здібні. Але накласти на них більші, як на еспанців, податки, якими почала збагачуватися державна шкатула. Ще й нині в Еспанії живуть численні лєґенди про Марію Паділлю. Розповідалося й про те, що зрештою вона стала жінкою короля Дон-Педра, котрий для неї вигнав свою першу дружину.
В XIV-му столітті в Парижі істнувало стільки лікарок, що на вимогу чоловіків-лікарів видано закон про заборону жінкам провадити медичну практику. В тому ж таки столітті еспанська лікарка Олів де Сабусе видала підручник анатомії. Видатною працею французької лікарки Фукет у тім же більше-менше часі була книжка під наголовком: «Прості способи хатнього лікування».
Цікаве життя було жінки-лікарки з XVII-го століття Марії Франциски де Воєвін. Турецьке військо Могамеда IV-го здобуло угорську фортецю Вараджін. Але частину турецького війська зайняли в полон вояки цісаря Лєопольда I-го. Поміж полоненими була й жінка дамаського містоправителя. За цю туркеню мусулмани пропонували великий викуп. Одначе король не повернув її, а післав до Німеччини в подарунок Байретській принцесі Софії. Туркеню полонили в стані вагітности, вона незабаром привела доньку, а сама вмерла. Турецьку дитину охрещено й названо христіянським найменням: Марія Франциска. До смерти принцеси Софії Марія лишалася в Байреті. А потім її, дванадцятилітню дівчинку, відвезено до Відня. Нею заопікувалася австрійська королева Елєонора, а коли Марія стала на порі, на бажання королеви віддано її заміж за двірського лікаря Воєвіна.
Молоденька лікарева дружина дуже зацікавилася працею свого чоловіка. А що була вона дуже здібна, то швидко перейняла від мужа чимало знання й стала його асистенткою. Згодом вона вже не тільки працювала разом з чоловіком, але самостійно провадила дуже успішну лікарську практику.
Та року 1683-го Відень знову обложили турки. Лікар Воєвін разом з дружиною лікував поранених, але отримав наказ перенестися до Найгайзлю. І тут, у дорозі, Марію Франциску зустрінуло те саме, що її небіжку-неньку: турки, відогнані від Відня, захопили в полон подружжя Воєвінів. Чоловік якимсь чином зумів втекти з полону, а Марію повезли аж до Царгороду, де й мали її продати в неволю. Та вратувало її від невільництва те, що вона дуже завзято боронила свою скриньку, яку мала при собі. Турки гадали, що вона має незвичайні скарби, а тому спочатку привели бранку до вищого начальника. Там, у наметі, скриньку насильно відімкнули й здивовані побачили, що то було подорожнє лікарське приладдя. Спочатку начальник не хотів пойняти віри, що така молода та гарна жінка лікарює, та коли вона вилікувала кількох немічних, пані Воєвінову послано у Царгород до султанового сералю (до гаремних жінок), де саме лютувала якась пошесть.
Привезено бранку саме в день христіянського свята Різдва. На помешкання дали їй покій у вежі палати, а їсти – тільки риж і воду. Щоранку вартові провадили лікарку до султанових жінок, з серед яких було в той час 20 немічних.
