Читать книгу: «Сон тіні», страница 5

V. Цесарки

 
О Еросе, прекрасний Еросе!
Ти довго панував ще перед тим,
Як було створено цей світ.
 

Помпейська епіталама

Був день відпочинку.

Але Ізіні цесарки з досвіта працювали, як найняті: без перестанку хитали розмальованими голівками, то збігались докупи, то розкочувались по обійстю, дрібно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябіло Мареотійське озеро. Здавалося, не буде кінця запальним змаганням птиць, що творили гамір, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.

Не лише в Ізіному домику, а й у сусідів, переважно людей тяжкої праці, попрокидались раніше, ніж мали в святочний день. Але не гнівались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять років не бачила Александрія? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрів там Афру, яка набирала воду.

– От, завела наша цикада цокотух. Усіх цикад заглушать! – усміхнувся філософ до Афри.

– Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вміє, – лагідно відповіла вона, добре знаючи, що Стробус і сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізіного табунця.

– Чи не на дощ розговорились? Не дали тобі виспатись.

– Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.

Він похапцем умився, нашвидку з’їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.

– І тебе звели на ноги цесарки? – привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.

– Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.

– Можливо: вітер же «з Рима», – відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи. – Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.

– На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь дорогою до Состена.

– Не бійся, – усміхнувся філософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.

Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:

– Скажи, дитино, Стробусові: «на щастя».

Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.

Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.

Але Ізі мовчала надто довго.

– Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?

– Я думаю, Геленіон… думаю, думаю… І нічого не можу вигадати.

– Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.

– Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я ніби танцювала… потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні… коли Психе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму. Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка.

Гелене похитала головою:

– Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.

– Воно ж мені й болить, – взялась руками за груди Ізі. – Але що маю чинити?

– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів.

– Знаю. Розумію… Але ж мене сьогодні ніщо не тішить. Хоч… якби ти тільки чула ті оплески… овації…

– То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.

Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.

– Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала часу тобі розповісти про його перший чин. Батилові переказали, що я у Доріс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школі. Як він мене лаяв! Гірш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарешті не втерпіла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дістала від Хризіс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпів. Змішався й нарешті лагідно сказав: «Все може статися. Трапляється й старому мімові злякатись. Але ж – не розгубитись! А тоді – танцюй що схочеш. Бо дурні не розуміють, а розумні не здивуються».

Згадка трохи розвеселила Ізі. Вона відскочила по зерно своїм цокотухам, потім знову сіла біля Геленіон.

– І сьогодні мені заплатили великі гроші, – промовила.

– От я й кажу: за рік, за два ти станеш зовсім заможною. Давно ти його бачила?

– Батила?

– Та ні! Антіноя…

Ізі захвилювалась.

– Геленіон, я люблю тебе, як сестру, й нічого від тебе не приховую. Бачу його щодня! З того вечора, що він мене зустрів під школою і я не могла втекти, бо там, знаєш, нема жодної бічної вулички.

Малярці було дивно: зовсім не так поводяться патриції з танцюристками, як цей майбутній цезар. От Лізій, хоч і зруйнований, настирливо чіплявся до Ізі, а той…

– Він-бо справді бог! – переконано продовжувала Ізі. – Я це знаю! І так боюсь, боюсь…

– Як справжня Дафне, – докінчила за неї малярка. – Моя рада тобі, Ізі…

Рипнули ворітця, і між півкулями щебетух-цесарок, немов великий квітучий гранатовий кущ, стала в туніці Фаніон.

– Та цитьте-бо! Кша-кша! Дзвонять, як сіструми! Радуйся, Ізі! Радуйся, Геленіон!

– Радуйся й ти, Фаніон! Добре, що прийшла, буде нам більше свято.

– А ти товстієш, качечко, – похитала головою Гелене. – Це тобі не до лиця.

– Ой, Гелене! Не печи хоч ти мене! Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити…

– Коли кортить солодкого, – додала Ізі.

– Ну, кортить. Це правда. Однак я пам’ятаю поради Гелене і складаю сестерцію до сестерції. Вже недалеко й до сестерціуму, бо ж сама бачу, що ніколи мені не бути гістрією.

– От такої! А чому?

– Бо я з природи тілиста. І є для мене ліпша справа. Як назбираю грошей, – але це таємниця, анічичирк у школі.

– Ні?

– Ми з мамою почнем продавати медові тістечка. Вже й місце надивились: біля школи Калікрата. Знаєш?

– Так ти ж сама з’їси всю крамницю.

– Не бійся, Геленіон. Я александріанка. І ціну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуїна, гієну Батила. Подивіться: мабуть, синці лишились, так вчора понабивав мені очеретиною литки.

Дівчата цокотіли, мов цесарки. І не помітили прихожого, лише здивувались привітанню статечного й незнайомого голосу.

– Радуйтесь, дівчатка. Бачу, що все у вас є: краса, спокій, веселощі. Бракує лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Діомеда.

Мова була підкупляюче приязна й полонила дівчат ще раніш, ніж захожий відкрив свого коша, і відтіль засміялись легенькі й білі тістечка. Фаніон заплескала в долоні:

– Таж ми щойно про них говорили!

– Стривай, стривай, – стримала її Ізі.

– Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж іще й не святкували, що я – гістрія!

Діомед дуже уважно огорнув поглядом Ізіну постать, попросив напитись і промовив до Фаніон, що подала йому води з фонтана:

– Дуже мила в тебе сестричка. Спасибі тобі.

– То не сестра мені, пане. То Ізі, моя подруга по школі.

– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бік Ізі, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гістріонкою?

– Добрі жарти, пане! Я б вельми хотіла мати змогу так жартувати. Та вже кілька день, як наша цикада, як ми її називаємо, знаменита на всю Александрію солістка.

– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила її Ізі, вибираючи з кошика тістечка.

Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, міцний, своєрідної краси й сили. Особливо вражали світлі, довгі вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тіні під розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, віночок тоненьких зморщок.

– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дівчатка, то дозвольте мені трошки відпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.

– Сідай, сідай, госте, – запросила Ізі, – дозволь, я дам тобі до води соку.

– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.

– Таж ви тут усі митці, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.

– Можеш, – відповіла задоволена малярка.

І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної моделі.

– Я ще сама буду тебе бавити.

– Спасибі тобі. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізі.

– І я чужа для Ізі, ти ж бачиш, – показала стеком на своє стрижене волосся. – Я в жалобі. Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб. Ізі сирота й сама на себе заробляє своїм мистецтвом.

– То виходить, що ви всі собі чужі. А мені спочатку здавалось, що ви сестри.

– Де ж таки, – дзвонила Фаніон, – придивись, які ми всі різні. Та й з різних сторін. Геленіон – з Коринта. Я – напівєгиптянка, александріянка, а Ізі… я навіть і сказати без помилки не зумію, з-за якоїсь великої ріки.

– З-за Дунаю, – додала Гелене.

– Ах, з-за Дунаю! – повернувся Діомед. – Сиджу, сиджу! Велика, гарна ріка Дунай. Був я там колись. А найбільше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.

– Ні, я з роксоланів, – озвалась Ізі, – принаймні небіжчик татко про це згадував, і мама також. Тільки я татка майже не пам’ятаю.

– Роксолани сміливий і волелюбний народ, добрі вояки. А ще ліпші їздці.

– Тато був славний їздець. Не дурно ж він був декуріоном.

– Декуріоном? – здивувався Діомед. – Вибач, що спитаю: де ж він служив?

– В Тінгісі. Він ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.

– Бористена! – дуже і враз оживився Діомед. – Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих літ був непоганий їздець. І нічого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам’ятники. І сам цезар склав епітафію йому! Аякже! Тільки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезареві дарунком.

Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, і все його дуже цікавило. Він вже розпитав, відколи й як вони живуть у «товариському» домику, що раніше належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.

– Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?

– Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.

Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір’я. Той мав у руці кошик, інший – торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її «школа моделювання». Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.

– Ось тобі жучок, на пришпильку, – подав їй висушену зелену «оленку» малий пузанчик.

– А від мене лотос! Дивись, який синій! – наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.

– Дивись, як по мені тече сонечко, – показувала вона пальчиком на свої щічки.

– Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса, – обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: – Ізі, візьми мене на ручки!

– І мене!

– І мене! – тиснулись інші.

– Та за вами й цесарок не чути! – сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.

– А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку, – покликав Діомед.

– Ні, ні! – запротестувала Ізі. – Сьогодні я частую всіх!

Діомедів кошик спорожнів.

– Спасибі тобі, меркаторе, – подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти. – Діти, за мною!

– Але ж гарно! Дуже гарно! – похвалив шкіц продавець.

– Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.

З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.

Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.

Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.

Цесарки зникли з двору.

За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.

З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:

– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!

Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.

В дворище прожогом ускочив Стробус.

– Хутчій! До хати! – гукнув він. – І біси вже танцюють свій дощовий танок.

Дівчата хапали все зі столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.

– От, засидівся… – ніяково озвався Діомед, складаючи кошика. – А тепер і змокнеш. Того ж мені й нога боліла.

– Перечасуй у нас, – запропонувала Ізі.

– Однаково ж на вулицях не буде покупців. А кошик порожній, – підтримала Фаніон.

Діомед подивився на Стробуса.

– Лишись, чужинче, – лагідно промовив філософ. Він був у доброму настрої.

– Хоча дари природи, скажім для прикладу… – почав було, але не договорив сентенції, бо вітер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкі й потемнілі, були вже долі й міцно обіймали озеро.

Почався хаос.

Дівчат, Стробуса, Діомеда – всіх заразом до хати пхала могутня незрима рука.

VI. На Лохіасі

 
А руки скручені за спину,
І звикли вже до пут.
 

Секст Проперцій.

На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали – в дійсності неіснуючі – спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.

На мармуровій терасі, причепленій до палацу так, ніби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарів джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.

Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.

Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелія Антоніна.

Для них і була приготовлена на терасі вечеря.

На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.

До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:

– Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.

Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:

– Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво, – і знову підставив голову під руку.

– Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тільки чекання та сподівання.

Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:

«І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо».

З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.

– Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.

Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.

– Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п’ять десятків? – спитав Аврелій.

– Правда, пане. Вже підкрадається старість.

– Чи ж не час би вже тобі бути цілком вільним, а не військовим бранцем, і відпочити, як личить цілком вільній людині, а не служити як невільник?

– А куди б я з цією «волею» подівся?

– Ну, куди! Хоча б додому, до своїх.

– Е-е! – махнув рукою Мастор. – Шкода й мови! Там вже всі мені будуть чужі… більше, як тут. Та й що б я робив із тією «волею» у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?

– Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужі: аллани та бастарни, чи готи, чи як їх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадує про волю. Тоді це – рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалієшся на долю свого краю.

– Що – жалітися, пане? Певно, що там, дома, не один жаліється ще дужче, ніж я. Бо їм дужче припікають всі ті аллани. А отже ходимо в ярмі, як ті воли в колодязному колі.

– Бо не прийшов ще на вас час, – докинув Антіной. – Треба ще почекати.

– Отож і ми з Аргусом так міркуємо, що все життя – саме чекання.

– Чекання стосується майбутності, – поважно відказав Аврелій. – І хоч мені це й сумно казати, але майбутність належить варварам, молодим племенам. Отже, і твоєму народові, Масторе.

– Мабуть, що так. Тільки тим «варварам», що не лише чекають, але й самі ту свою майбутність роблять. Ну, а ми… щось трохи не такі. Тільки й того, що добре гасаємо на конях. А через те, мабуть, і не можемо всидіти на землі, на «своїй» землі. От сьогодні я бачив одну землячку. Дівчатко – як пуп’яночок. Але ж думками – вся тут. Тут, куди її випадково закинула доля. Про свій край майже не чула нічого.

Аврелій виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.

– Гарно тут, – озвався Антіной, легенько дуючи у писок Аргусові, що відвертався і чхав.

– А мені здається, що нема краще, як в Іберії, – зітхнув Аврелій.

Антіной здивовано поглянув на сенатора.

– Чи ж ти її ще пам’ятаєш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобі нема кращого краю?

– Любов до рідного краю – як любов до коханої жінки, юначе. Іноді треба дужчого кохання, щоб від неї відмовитися, ніж на те, щоб лишитись при ній.

– Яка ж ціна такого дивного кохання? – знизав плечима Антіной.

– Ціна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.

– Наприклад? Не розумію цього, – зацікавився Антіной.

– Ну, наприклад… Пам’ятаєш, як підносилось питання про збільшення данини в Іберії? Або про формування легій, призвичаєних майже до африканського підсоння, щоб послати їх на холодні германські границі?

– Але ж про те поговорили та й забули!

– А чому?

– Тому, що цезар змінив свою постанову. І сенат мусив згодитися, – відповів юнак.

– А чому? – з усмішкою знову запитав сенатор.

– Як чому? Хто ж це може знати – чому?

– А отже, припустимо, знаю це я, і тобі скажу, щоб знав і ти. Тому, що часом, коли, наприклад, отой наш роксоланин згадає про свій край, то й Аврелій Антонін теж зітхне й додасть, що в Іберії – гарно, краще, як деінде. А від того вже не така шкода моїй батьківщині, що я в ній не живу, і що про неї не тільки август згадує частіше, але дещо знаєш і ти. Хоч більшість римлян уявляють собі Іберію лише місцем, відкіль привозять гарних кордовських танцюристок.

У Антіноя заблищали очі.

– А знаєш, сенаторе, як це дивно? Я тільки тут побачив одну справді натхненну танцюристку, хоч і не з Кордови.

Аргус махнув хвостом. Аврелій і Мастор усміхнулись.

– Розкажи ж. Чого ти приховуєш від друзів александрійське диво?

– Я нічого не приховую, – виправдувався юнак. – Тільки не було часу про це поговорити. Якась крилата Психе! А розумна, як Сибілла! І з доброго роду.

І Антіной з захопленням став розповідати про Ізі. Зненацька Аргус підніс голову й радісно закивав хвостом. Мастор зірвався на рівні ноги.

– Цезар! – промовив тільки і побіг сказати, щоб подавали вечерю.

Адріан вже вийшов на терасу, але ще обернувся за заслону й гукнув:

– Нікого! Хіба що прийде хтось з Серапеума. Щоб була напоготові лектика. Четверо озброєних дакійців і Мастор. А тепер – їсти. Цезар аж надто ситий хвалою та лестощами. Але в шлунку – порожнеча. Давно чекаєте на мене?

– Хвилину погуляли в садах та цікаво поговорили, – відповів Аврелій.

– А я вже давно мусив написати листа, та все не було коли. Прочитаю вам при вечері.

Невільники вже вносили срібні миси й тримали коновки й рушники для миття рук. За ними підійшли хлопчики й заквітчали бесідників вінками з фіалок.

Адріан найбільше любив цю оспівану й улюблену в Атенах квіточку. Вона нагадувала йому його юнацькі часи, прожиті в Атенах. Крім того, фіалкам приписували силу не допускати до оп’яніння. По сходах тераси розмістились було псалтрії з лірами, арфами й теорбами для концерту. Цезар махнув їм рукою:

– Дайте повечеряти по-людському! Йдіть, куди хочете! Робіть, що хочете! І всі слуги також. Масторе, послужи нам ти. Як бувало, в Бітинії. Не забув ще?

– Добрі речі не забуваються, – усміхнувся бранець.

– Бачу. Наприклад, не забув про рижки. Але, Масторе, якщо ти маєш пам’ять на добрі речі…

Усміх освітив Масторове обличчя:

– …то сало вмить буде на столі.

– Вгадав, – засміявся Адріан. Аргус радісно гавкнув.

– А! І ти схотів сала? Зараз дістанемо!

Коли Мастор зник, Адріан додав переконано:

– Дорогоцінна людина, мій джура. Не вміючи хотіти самі, вони, ці варвари зі Сходу, найкраще сповнюють чужі хотіння, навіть ніби вгадують їх. Ну, як же ти себе тут почуваєш, мій хлопчику? – звернувся до Антіноя. – Я тебе й не бачу за цією марнотою та депутаціями. Александрійці збігаються дивитись на цезаря, як на заклинача гадів.

– Ми з Аврелієм просто ховаємось від запрошувачів та делегатів. Але сьогодні тут була до тебе, августе, кумедна делегація. Ми їй сказали прийти завтра, щоб тебе потішили.

– Чого приходила?

– Дякувати, що цезар привів Александрії дощ, – зі сміхом повідомив Аврелій.

– На богів! Я до цього нічим не причетний, – засміявся й Адріан, розрізуючи шматок соленого сала для себе й для Аргуса. – Так пошкодуйте, що не поїхали зі мною. Розписались би на колосі Мемнона.

– Як цезар?

– Так. На яких же ви були симпозіонах? – питався далі Адріан.

– Я – щоденно! – сказав Антіной. – Але, здається, має бути найурочистіший у найвидатнішої тутешньої красуні завтра.

– Дивись, ще не закохайся! – посміхнувся цезар. Аврелій скривився, немов ковтнув щось кисле:

– Цей симпозіон нас не дуже спокушає. Буде там несмачний додаток.

– А саме?

– Oтa змора, що переслідує нас скрізь: Вер!

Цезар кинув із роздратуванням:

– Це справді цілком невиносимий онагр. Маю відомості, що він тут примиляється до жидів. Вилетить він у мене кудись… у Паннонію!

– Тільки в Паннонію? – розчаровано перепитав Аврелій. – Я б волів…

– Куди?

– Принаймні… в Гадес. Щоб остаточно здихатись гадюки.

Адріан споважнів:

– Нема рації, мій друже, за кожного нахабу сваритися з сенатом. Крім того, сам знаєш: я не люблю нічого нищити. Бо ж, зрештою, в доброму господарстві всяка небрязь може на щось пригодитися.

– Знаю, що август не нищить ані мухи. Але ж – скорпія?

– Авреліє! Перехвалюєш блазня. Який же це скорпіон? Лише дурна мавпа, що хоче вдавати людину. Та ще й неабияку! Але досить! Не псуй нам вечері. І так цілу дорогу набридав мені з ним Татіан. Масторе! Знайди там у моєму плащі таблички. Послухайте, що я написав Сервіянусові.

І цезар почав читати свого листа до швагра:

– «Адріан август Сервіянусові консулові. Привіт! Так от той Єгипет, що ти, любий Сервіянусе, так мені його вихваляв! Знаю я тепер його повністю. Легкодушний він; хитається й коливається в примхах громадської думки. Александрійці – це раса найдіяльніша, найпихатіша й найнесправедливіша. Що ж до самого міста Александрії, то воно прекрасне, багате й чинне. Ніхто в ньому не лишається бездіяльним. Одні виробляють скляні речі, інші працюють над виготовленням папірусу.

До того ж усі, яким би не був, чи яким би не видавався бути його стан або положення в громаді – всі вміють ткати льон. Працюють подагрики, працюють сліпі. Навіть однорукі не сидять тут без діла.

У них у всіх один бог. І він однаково в пошані, чи то у християн, чи в жидів, чи в людей, що поклоняються богам нашим. Хоч, власне, цей «бог» не є жодним богом. Чому це місто, своєю величністю гідне того, щоб стати в чолі всього Єгипту, чому воно не вміє ліпше керувати само собою?

Я визнав за ним всі його привілеї. Я віддав йому давні його права. Та ще додав і нові. Отож, поки я був там, мені дякували. Але, як тільки я виїхав (у подорож по Єгипту), багато лихого було сказано про мене. І ще більше про мого «сина» – Вера.

Я гадаю, що ти знаєш, що вони говорять і про Антіноя.

Все, чого їм бажаю, це щоб вони «самі поїли своїх курчат». Мені ж було б соромно переказувати, як вони тих курчат виводять. Посилаю тобі різнокольорові, мінливих барв чари. Мені подарував їх жрець як дарунок, призначений моїй сестрі й тобі. Ставте їх на стіл у святочні дні. Тільки ж добре вважайте, щоб наш приятель Африканус не користав із них занадто широко. Александрійці, як бачу, нація, що не вірує ні у що й поклоняється всьому. За своїх богів вони проливають кров. Але першим зі всіх богів – кажу – роблять гаманець.

Тут ніхто одверто й виключно не належить ні до віри, яку визнає, ні до ремесла, яке провадить. Єгипет та імператор осуджують один одного, однак цілуються – принаймні, як можеш це бачити на монетах. Але знайшов я в Єгипті й скарби, котрим нема ціни. Особливо ж по храмах, що біля ніг Сфінкса, де вже починають нагромаджуватися гори руїн, ознака наших часів. Ці скарби – це найстарші з таємниць єгипетських храмів».

З-за заслони виткнулась голова невільника з великими золотими кільцями-сережками у вухах.

– Що сталося, Скавре? – спитав цезар, спиняючи читання листа. – З Серапеума?

– Достойний отець Рамері питається, чи не прийме його август по вечері? Перед хвилиною від нього вийшов жрець-пастофор із Серапеума.

Раб розсунув заслону, і на терасу вступив літній вже чоловік – Адріанів зорезнавець і складач гороскопів. Бронзове обличчя і вся голова жерця були чисто виголені. Перуки він не носив ніколи, ані поза храмом, як усі інші жерці. Поверх білої рясної одежі на одному плечі висіла пантеряча шкіра, перехвачена в поясі фібулою у формі двох пантерячих голівок.

Жрець схрестив руки на грудях і мовчки вклонився цезареві. Мастор присунув до столу легеньке ложе й поклав на ньому кілька подушок.

– Вітай, святий отче, сідай з нами і трохи підкріпись. Маємо доброго фазана й ще ліпшу підливу з трюфелів.

Мастор вже поставив біля гостя мисочку, накриту срібною покришкою на срібній таці.

– Соус кисленький, саме як до смаку августові, – додав він, маючи право говорити в присутності цезаря навіть без запитання.

Жрець подякував. І хоча в інтимному товаристві мав право прилягти на ложі, однак сидів. Бо лежача поза для жерця вважалась непристойною.

– Візьму з твого, цезаре, дозволу тільки шматок хліба та меду.

– Так. Я забуваю, – всміхнувся Адріан, – що ти не їси «трупів».

Жрець також усміхнувся на жарт і почав оповідати. Він вважав за необхідне негайно сповістити цезареві щойно принесені з Серапеума новини. Старий, всіми поважаний жрець Діодор несподівано покинув святиню. Чи надовго? Ніхто нічого не знає. Але так виглядає, ніби назавжди. Не виголосив жодної промови, не визначив на своє місце заступника, сказав лише одно-єдине речення: «Іду служити Гарпократові, тобто богові мовчання. Коштовні дари, що їх послав цезар, дістав своєчасно. А таких дарів, і в такій гойності Серапеум ще ніколи не бачив».

– Дивно! – промовив Адріан трохи схвильовано.

– Дуже дивно, – відповів спокійно жрець.

– Може, йому здалося, що цезар невдоволений з його пророцтв? – сказав Аврелій.

– Всім відомо, – відповів спокійно жрець, – що август не покладає відповідальності за пророцтво на жерця.

– Дивно, – ще раз повторив Адріан. – Будь ласка, довідайся про всі подробиці. Ну, а що говорять зорі? Перевірив ти вже мій гороскоп, що я зложив Антіноєві?

– Так, августе. На мою думку, як можна гадати з мовчання зір, життя шляхетного Антіноя складається як найліпше: близько велика радість і великий спокій. Але неясні мені слова пророчиці-профантиди.

– Діва Аменартос мала видіння?

– Я викликав у неї священний сон. І вона бачила приховані перед нами таємниці. Сказала коротко, але впев- нено: «Антіноєві принесе безсмертя смерть. – І додала ще: – Горе тому, хто кине смерть на любов».

Адріан перестав їсти й втопив гострий погляд у спокійне обличчя жерця, мов вирізьблене з жовтого мармуру. Антіной, усміхаючись, обчищав шкіру на персику.

– Смерть принесе безсмертя? – задумливо повторив цезар. Чоло його поморщилось, брови зсунулись. Мить тривала мовчанка.

– Таємні слова, – задумливо кинув Аврелій, співчутливо глянувши на юнака, що їв персик.

Антіной впіймав той стурбований погляд.

– Я не бачу жодної таємниці в цих словах, – озвався він. – Якщо дозволите, я висвітлю їхній сенс.

Всі очі спинились на ньому.

– Без сумніву, якщо доля схоче, щоб я таки був цезарем, то за час мого панування не трапиться нічого такого, що могло б бути чимось визначним в історії Римської імперії. Коли ж я помру, про мене складеться байка, що, мовляв, за Антіноя, як за Нуми Помпілія, був «золотий вік», час спокійний і безжурний. Отож, саме моя смерть і створить мені славу. Бо ж за життя – ручусь вам – сам я жодної слави собі не здобуду.