Читать книгу: «Шляхами і стежками життя», страница 5

Шляхами і стежками життя

Передмова

Даючи цю працю, мушу сказати кілька слів, щоб уникнути помилкових «висвітлень» та приписування мені думок, яких я не тільки не мала, але яких і мати не могла.

Є це лише ряд кинених «моменток»-фотографій з путі мого життя. Не можу назвати цю жменьку образів «спогадами». Життя моє було таке пестре та різноманітне, що на «спогади» мусіла б написати кілька книжок.

Дала цій праці підзаголовок «повість», бо зв’язала формою повісті ці «світлинки життя».

Передбачаю, що критика, як це бувало і раніш, буде мені закидати «непов’язаність» між окремими образами та що я «своїм звичаєм» переплела тверезу дійсність фантастичними явищами, як, наприклад, з’явлення дону Еугеніові³⁷ його покійної сестри, фрагмент Камбізової³⁸ історії і т. п.

Ця «непов’язаність» не є проявом мого неуміння обходитись з матеріалом. Як рівно ж домінування фантастичного елементу не є жадним «нахилом до спіритизму», як мені це витикалося.

Зі спіритизмом не маю нічого спільного. Скажу більше: мені було завжди дуже смішно слухати про те, як гурток ситих буржуа, по добрій вечері, бавиться «загробовою конверcацією³⁹» з духами Сократа, Наполеона, Клеопатри – ніколи з ким-небудь «меншим!» – та радяться з ними про свої дрібні приватні клопоти, напр., чи видужає бабуня? чи перейде до другої класи Маня чи Оля, чи варто купити те або інше і т. п.

А Сократ відповідає досконалою французькою, Наполеон пише без помилки по-російському, а Клеопатра «чеше» по-українському, немовби цілий вік свій прожила в Кобиляках.

Стільки про мої «нахили до спіритизму».

Що ж до способу моєї нарації – мабуть, є це підсвідомий відгук лектур, якими я захоплювалась в молодості, у віку між 14–19 роками.

В ту добу мого життя улюбленими моїми авторами були маврські⁴⁰ чи власне мозарабські⁴¹ історики та аналісти⁴². У тому періоді мого життя я добре знала арабську мову. Навчили мене їй мої вуйки, обоє солідні вчені, які знали її, як свою власне еспанську.

А маврські історики пишуть цілком інакше, як їхні урівноважені европейські колеги, які відзначають лише сухі факти. У маврів історичні факти завжди переплетені поезією, казкою, легендою, яким надається однакова вага, як і історичним подіям.

Автор-мавр не хоче брати на увагу, що є явища визначніші й є дрібніші. Він хоче вірити фантасмагоріям⁴³ в тій самій мірі, як і дійсності. Для нього варто уваги і цінне все.

З однаковою повагою автор-мавр пише і про блискучу перемогу маврської зброї, і про будування прекрасної мешіти⁴⁴, і про несподівано гарну імпровізацію-відповідь поетові ель-Аммарові⁴⁵, яку дала йому дівчина з люду, ослярка Румікайя, яка потім стала одною з найблискучіших маврських поеток, що вже є фактом і історичною дійсністю, а також султаншею Гранади⁴⁶.

Маврський автор перескакує з факту на факт, не в’яже їх. Дає оповідання немов окремими уривками. Барвиста, заплутана нaрація⁴⁷ кучерявиться, як маврський орнамент. Аж втомлює незвиклого до неї читача. Так принаймні відмічають свої вражіння французькі вчені. Мене в молодості чарував цей спосіб оповідання. Видавався мені пестрою, несподіваною казкою.

Можливо, що звикла на нього, перейняла його, усвоїла та й сама цього не помічаю. Деякі критики знаходять у моїх працях «жіночу дріб’язковість, як у забарному вишиванню».

Вихована двома вуйками-вченими без жодного жіночого впливу – єдина моя тітка⁴⁸, старша за мене на 10 літ, рано вмерла – і я не маю в своїй вдачі питоменних жіночих рис.

Я не вмію ані шити, ані вишивати. І ще досі, коли потрібую пришити ґудзик – іду до швачки.

По скінченню середньої школи вуйки доповнили мою вихову тим, що вчили мене мовам, філософії, особливу увагу давали стоїцизму, бо обоє «обожнювали» Сенеку, «земляка» родом з Кордови⁴⁹, звідки вийшов також і рід моєї матері⁵⁰.

Вчили мене історії Еспанії, археології, мистецтву приправляти лікувальні зілля, музиці, співу, складанню віршів eспанських і латинських. З річей «практичних» навчили мене їздити на коні, «як пікадор», шермувати шпадою⁵¹, стріляти. Коли була потреба, певно, я б могла не тільки лікувати свого коня, але, може, і підкувала б його.

Де ж би при такій вихові могли розвинутись «жіночі нахили до вишивання»?

Але коли б мої критики заглянули до Ібн-Калдуна⁵², Ібн-ель-Атіра⁵³, Ібн-Адгарі⁵⁴ чи Акбар-Маджнуна⁵⁵, напевно б знайшли там чимало моїх «хиб».

Можливо, що вражіння юності утворили спосіб мого думання.

Серед численних наймень та титулів мого роду є одно, мені миле: «de Cordova⁵⁶».

Маврська Кордова⁵⁷ відмітила мене своєю печаткою. Позбутись її не можу. Як не можу виправити свій «нечитальний» рукопис, навикнувши за молоді літа до арабського письма. Вже більш як 40 літ не чую арабської мови, забула вже її, але рукопис лишився подібний на арабський.

Галицька критика часто рівняла мене до польських авторів, шукаючи у мене їхнього впливу. Це непорозуміння повстало з того, що в Галичині про мене відомо було лише одно, що я – римо-католичка. А це для галичан значить, що я – полька. Що, крім поляків, є ще інші народи католицькі, про те Галичина немов не хоче знати. Що мій батько, Адріан-Георг Дунін-Борковський⁵⁸, був поляк та ще й син польського повстанця з 1863 року⁵⁹, Адама Дунін-Борковського, – цього я ніколи не укривала й не вирікалась та вирікатись не буду.

Але з дитячих літ батько був вихований у Франції, власне, у Парижі. Там же ж студіював на університеті – був природник, власне, ентомолог. І можливо, що міг би стати визначним вченим, коли б не мав досить грошей, які йому давали можливість жити, як йому заманеться, та виконувати далекі подорожі, що перешкоджали йому працювати вперто і систематично.

Під час своїх студій батько зазнайомився, як молодий ще студент, зі славним французьким астрономом Камілем Фламаріоном⁶⁰. Приятельство це тривало аж до самої батькової смерті.

З матір’ю моєю, Марією Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, батько зазнайомився в Біаріці⁶¹.

Одружившись з нею, переселився до Еспанії, де й жив до мого народження, яке було причиною смерті моєї матері. Овдовівши, батько не схотів лишитись в Еспанії. Причин на те було кілька. Першою був великий сум, що огорнув батька по смерті матері. Не хотів бачити мене – бо я була «причиною» смерті матері. Був розчарований, що народилася донька, а не син, продовжуватель старого роду. Не останньою з причин було також те, що мати моя була вельми багата – багатша за батька. Отже, батькова гордощ обурювалась при думці, що про нього могли б подумати, що він, «вбогий польський емігрант», лишився як «управитель маєтками дружини до повноліття доньки». І батько подався у подорожі по Індії, Цейлону, Африці, лишивши мене в Eспанії, де опікуном моїм став вуйко Еугеніо, спочатку старшина королівської гвардії, а потім – католицький священник.

На мої хрестини приїхала бабуня, Теофіла Дунін-Борковська з роду Довмонтович⁶², старого литовського роду. Це була батькова мати.

З рідні моєї матері – батьків уже не було в живих – лишились тільки старший брат моєї матері, Еугеніо, спочатку старшина королівської гарди⁶³, потім – католицький священник, та молоденька – приблизно 10-літня – тіточка Інес, яка тоді ще вчилась у кляшторній⁶⁴ школі «Sacré Coeur»⁶⁵ в Парижі.

Бабуня Теофіла Дунін-Борковська, цілком самітня на світі (втратила дружину⁶⁶, як їй було якихось 23 роки), упросила мого вуйка і опікуна Еугеніо (батько офіціально вирікся мене, і я носила наймення матірнього роду по еспанському звичаю як перше наймення, а батьківське – на другому місці, аби не було думки, що я – не шлюбна дитина й батька не маю), аби він дозволив їй відвезти мене на Волинь і там виховувати, аж доки не доросту до шкільного віку. Але бабуня Теофіла вмерла, як мені ще не було п’яти літ. І мій опікун, вуйко Еугеніо, знов мене привіз до Еспанії, де я пробула до 19 літ.

В той час батько, сум якого розвіявся, оженився по-друге. Мачуха⁶⁷ моя була родом чешка – Бог знає, чому в Галичині з неї зробили польку. Певно тому, що одна галузь її роду виселилась з Чехів до Польщі ще по Білогорській битві⁶⁸.

Власне, це було її, мачушиним, бажанням, щоб я приїхала їх відвідати і, якби мені сподобалося у них, залишилась у них.

Отже, я мусила вчитись нараз чотирьом слов’янським – цілком мені не знайомим – мовам: польській – цього бажав батько, чеській – цього бажала мачуха, російській, бо була це мова урядова, офіціальна, і українській, бо була це мова люду, серед якого жила на Волині.

Одночасне навчання цим мовам і цілком недосконале знання їх не давало мені можливості багато читати. Отже, годі говорити про впливи на мене польської літератури. З польської літератури я прочитала дещо з Міцкевича, Красінського, Словацького, Сєнкевича⁶⁹. Але повністю не прочитала жодного з цих авторів. Пізніш прочитала я ще «Faraon» Болеслава Пруса⁷⁰, кілька драм Жулавського⁷¹, Л. Ридля⁷², Тетмаєра⁷³ та «Марію Магдалену» Данілевського⁷⁴, бо книжка ця була конфіскована царською цензурою, а тому мені її приніс як «раритет» знайомий літературний «цензор».

Потім дуже швидко – ані не тривало це 4 роки – я цілком розійшлася з родиною батька. Жила в Персії⁷⁵, знов в Еспанії, в Італії, у Франції.

З ким би я там могла говорити у слов’янських мовах?

У свойому пестрому житті довелося мені також якийсь час бути актрисою. Грала я в Парижі, в Петрограді як французька актриса. Але раз довелося мені грати також і в російській мові.

Було це за мого побуту в Київі. Серед акторів, моїх «професіональних товаришів», я мала багато знайомих.

Якось я відвідала родину Олександра Крамського⁷⁶, тоді головного режисера Київського театру «Соловцов»⁷⁷.

Олександр Михайлович мене радісно привітав: «Мусиш нас визволити, Кармен!». Еспанським звичаєм я маю кілька хрещених наймень. Зовуть мене: Кармен Альфонса Фернанда Естрелья Наталена. Актори залюбки називали мене найменням Кармен як найбільш їм «знайомим» з опери Бізе!

– Маємо все випродано до посліднього місця та ще на п’ять спектаклів «Ерос і Психе» Жулавського. А Юренева⁷⁸ захворіла. Хоч вішайся! У тебе «геніальна» пам’ять. Грай «Психe»! Ані не зазначимо на афішах, що граєш за Юреневу!

Я прийшла в жах від цієї пропозиції. Де ж таки! Я грала лише у французькій мові. Слов’янськими мовами всіма говорила з міцним «чужим» акцентом.

– То вже не твій клопіт! – стояв на своєму Крамський. – Я тебе «нaтаскаю»! Вимовлятимеш як членка Московського художнього театру⁷⁹. А за твою гру я – спокійний. Гратимеш ліпше за Юреневу.

Довелося грати. Дійсно, Олександр Михайлович мене «натаскав» знаменито. Вимові не було що закинути. Спектаклі пройшли блискучо. І нині, коли доля зробила з мене «вчительку чужих мов», коли мушу вчити російській мові і хочу добре вимовляти, я згадую, як вчив мене вимовляти Крамський і по його навчанням «граю вчительку російської мови». «Успіх» маю, як і тоді, в ролі «Психе»… хоч тепер без аплодисментів…

Цей епізод спричинився до того, що я прочитала Жулавського. Тому про нього згадала. З російської літератури ніколи не читала ані Достоєвського, ані Тургенєва, ані Толстого. Повністю прочитала лише Пушкіна та Лермонтова, якого дуже полюбила.

До цього спричинився також випадок.

За Першу світову війну я працювала у Червоному Хресті⁸⁰ як «сестра» при російській армії. Ніколи не була «сестрою-жалібницею української армії», як про мене писали в українських часописах. Була ранена і мусила лікувати поранення на Кавказі. Скрізь і все було переповнено. Помешкань не було. Тож мене, як ранену сестру з двома військовими хрестами за бойові заслуги⁸¹, помістили у домику, де колись мешкав Лермонтов⁸². На столі перед вікном лежала розгорнена книга його творів. Мені сказано, що читати цю книгу я можу, але просили, щоб ніколи не клала її на інше місце. Так пізнала я твори Лермонтова і полюбила їх. Можливо, що спричинилось тому оточення: Кавказ зробив, що я полюбила Лермонтова, а Лермонтов – що я полюбила Кавказ…

Критика закидала мені також і чеські впливи, т[обто] впливи чеської літератури. На мою думку, чеська література є настільки своєрідна, що її не можна перенести на інший ґрунт. Її не можна навіть розуміти, не знаючи чеського побутового життя, чеського люду, чеської історії.

Зате можу сказати, що ґрунтовно і докладно знаю літературу античну, еспанську та французьку.

Ніколи не могла зрозуміти літератури скандінавської.

З німецької читала лише Гете та романи Георга Еберса. Зацікавилась романами Еберса⁸³ тому, що студіювала і пристрасно люблю єгиптологію. Було мені цікаво, як вчений – і серйозний вчений – може писати белетристику.

Що підштовхнуло мене писати по-українському? Бо ж раніш пробувала я свої сили лише на полі французької літератури⁸⁴, мову-бо цю знаю найдокладніше.

В Чехах я зазнайомилась з моїм другим дружиною – д-ром В. Королівим⁸⁵. Коли ми надвечір ходили на прогулянку, дружина мені часами казав:

– Як жили у середньовіччю лицарі? Що робило жіноцтво? Як жив ремісничий люд? Сільський люд? От хоч би у такому малому місті, як наш Мельнік⁸⁶!?

Я розповідала, як та славна Шехерезада, для «забави дружини», продовжуючи завтра те, чого не докінчила сьогодня. Дружина попросив:

– Напиши це! Хто серед українців знає середньовіччя так, як ти? А це ж цікаво!

Так повстала моя перша книжка «1313»⁸⁷. Потім, як антипода німецького лицаря, нашкіцувала я образ лицаря еспанського дона Карлоса⁸⁸ в «Предку»⁸⁹.

Так повстали оповідання «Во дні они»⁹⁰. В них я брала теми євангельські, але не «іконописно», із вже утвореним християнським світоглядом, але так, як могли вони бути приняті тодішнім поганським римським світом. Були це, так би мовити, «мініатюри археологічні».

Так була написана і моя книжка «Сірі тіні»⁹¹ – ряд образів античного життя.

Ця нинішня моя книжка написана з метою висвітлить, хто я та як прийшла на поле української літератури, не будучи українкою ані походженням, ані родом!

Дуже мені було завжди прикро, коли українські видавці «правили» та «виправляли» мені мої писання, додаючи до них те, чого я там ніколи не могла написати. Аж до того, напр., що один редактор часопису помістив Мадрід «на берегу моря»⁹², а другий пояснив, що «дукеса»⁹³ означає… ігуменя!..

Не говорю вже про те, що дозволяли собі видавці і редактори, щоб «забарвити» мої неукраїнські річі «українською» барвою! Аж часами не хотілося писати! Що відповісти на такі листи, які приходили мені з редакції:

– Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!

Як висвітлити такому «культурному» чоловікові, що щоби писати про щось, треба студіювати, знати докладно оточення, психіку і т. д. Інакше – «нагодуєш капуцинів⁹⁴ картоплею» у ХІІ столітті, коли в Европі не було ще ані картоплі, ані капуцинів… А таку «перлину» мені довелось прочитати на сторінках українського часопису.

Психіка моя не вивинулась на Україні, бо я там не народилась, дарма що про мене це написано. Є це факт, якого змінити я не можу… чи подобається це редакторам і критикам, чи ні!

На Україні я знала лише простий люд: сільських дівчат-служниць, ремісників, за Першу світову війну – вояків. З українською інтелігенцією я здибалась лише за кордоном, коли ця інтелігенція прийшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним був мені український люд, настільки розчарувала мене ця еміграційна інтелігенція тим, що враз, не знаючи мене, поставились до мене ворожо, коли довідались, що я – «не попівна» і не «хуторянка».

Для української інтелігенції я була тільки «лукава полька» або «погана ляшка», як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка⁹⁵.

І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…

Еспанія була і буде завжди моєю батьківщиною!

Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе-Аркадійкі, в якій залишилось, може, більше відгуків Геляди, як у сучасній Греції, на яку різні негеленські впливи поклали свою патину⁹⁶. Може, я помиляюсь? Що ж – errari humаnum est⁹⁷!

 
«…Que dolor, que tremento dolor este
de marcharnos del mondo sin haver
escrito la pagina, precisemento, que
habiesma querido escriver…»⁹⁸
 

I
Опікун

Дону Еугеніові де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа лишилось пробути в Кордові тільки п’ять день. Здавалось, що про це нагадували молодому старшині королівської гарди п’ять пальців «Фатьминої руки» – символ п’ятьох мусульманських чеснот⁹⁹, що ним так гойно¹⁰⁰ прикрашені кордовські будови.

Якщо не вхопиш щастя рішучим рухом – раз у раз повторював собі Еугеніо, – життя твоє лишиться навік благально простягненою рукою.

П’ять день!

А по них – знов Мадрід, почесні варти в королівському палаці, військові паради, забави… товариське життя, блискуче і порожнє, як ті мильні баньки¹⁰¹, що ними бавляться діти…

З інтенсивно синього неба спека ллється потоком розпаленого металу, наповнюючи собою по береги вуличку, подібну до пересохлого уеду¹⁰² пустині.

Дон Еугеніо заблукав у старій Кордові, заплутався у своїх думках, пекучих, як цей день.

Нога підкнулась на нерівному бруку об камінь, що лежав тут, мабуть, ще за часів каліфів. В заглубленню стіни блимнуло – майже безбарвне у сліпучому сонці – світелко лампади перед статуєю Пресвятої Діви.

Молодий старшина відсалютував святому зображенню, як велить звичай, по-військовому, немов прапору. Перебіг поглядом заплетений гірляндою, кучерявий арабський напис на червоно-цеглястому фаянсі маврського орнаменту. Добре знав арабську мову, бо любив читати арабських авторів, на сторінках яких історичні події переплетені барвистими легендами, як металево-темне листя лаврів ніжними пахучими квітами.

– Наша доля, – проголошував маврський посвятний вірш, – завішена у нас на шиї.

– Як амулет? Чи як ярмо? – всміхнувся дон Еугеніо. І ще раз повторював собі, як повторював це протягом всього цього місяця своєї відпустки, що провів її в Кордові.

– Мушу від’їхати! Мушу! Щоб більш ніколи не зустрінутись на свойому життєвому шляху з доньєю Ангустіас де Рохас і Карраско. – Ішов, як прочанин до Мекки¹⁰³, не приймаючи жадних вражінь, не відчуваючи ані нестерпної спеки.

Спинився лише перед брамою – підковою, затягненою тонкою філіграною кованих залізних ґрат.

Таємною омегою зачиняла ця брама білі, без вікон, стіни монументального чотирикутника. Серед африцької пустині він міг би бути пам’ятником-могилою святого марабу¹⁰⁴ або фортецею.

В Кордові це був тільки стародавній палац, в якому, як у фортеці, замкнулась гордість старого роду.

Здавалось: ще панує над Кордовою розквіт маврської доби, так недоторкані часом сміялись над ним кам’яні і фаянсові мережива орнаментальних фризів.

Тільки герб над брамою-омегою нагадував про Реконквісту¹⁰⁵: зелений дуб на срібному полі. Навколо на тарчі¹⁰⁶, на золоті бордюру – дев’ять блакитних зорь. Герб роду де Рохас і Карраско¹⁰⁷.

Рука молодого старшини взяла калатало-молоток, що заміняло дзвінок.

Слуга впровадив молодого старшину до малого двору – патіо¹⁰⁸, виложеного блідою мозаїкою, немов застелено[го] тебризьким килимом¹⁰⁹, якого не стерли тисячі тисяч ніг, що пройшли по ньому протягом століть. Кришталеві пасма співучих фонтанів падали, розмотуючись безупинно, до мармурового басейну.

Білі, мережані аркади колумнад вкривали блакитні скарби тіні і прохолоди.

– Чи ж перестала бути мусульманкою Кордова? Що, власне, в ній християнського, крім дзвонів церковних веж, що заміняли спів муедзинів?

Всі ці дні неспокою та гарячкових мрій Еугеніо жив, як у сні. Дійсність здавалась бути неймовірною, як спотворений образ. Ангустіас де Рохас і Карраско – дружина дона Антоніо де Рохас? Як можна вірити подібній фантасмагорії? Таки ж цілою істотою відчує Еугеніо, що Ангустіас є половиною його власної істоти! А стародавня мусульманська Кордова замкнула їх у зачароване коло своїх обіймів і нашіптувала:

– Це – ваша доля! Ви створені один для одного. А дон Антоніо – фікція, порожній згук, на який не відповідає ані серце, ані думка доньї Ангустіас.

Прохолодою невеликого салону пливе аромат гірких мигдалів – пахощів олеандрів – і відбивається від холодного мармуру стін, виложених мозаїкою з перламутру, порфіру та міді. Донья Ангустіас напіввкрита квітами олеандру. Саме вкладає до високих переливчастих венеціанських ваз галузки з метальово-твердим листям й темно-рожевим квіттям. Еугеніові здається, що і від слів доньї Ангустіас віє, як від цього квіття, легкою гіркістю.

– Щаслива людина? – підхоплює молода жінка нав’язану розмову. – Це – антитеза дона Хуана де Маранья¹¹⁰, цього вічно неситого коханням ловця примари – щастя. Щаслива людина – це блаженна й бідна істота єдиного кохання, цього райського овоча з Дерева Життя. Така людина споживає той райський овоч як хліб щоденний. А задля нього варто втратити і самий Рай!

Слова доньї Ангустіас згучать немов дискретним викликом. Як згук меча, витягненого до мовчазного бою. Еугеніо хотів би заглянути у вічі молодої жінки.

– Чи ж про себе говорить вона, приховуючись за образом дона Хуана?

Але таємниця ховає зіниці й думки доньї Ангустіас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мілягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мілягрос де Ляра, що недавно овдовіла…

– Скількох жінок вдовство перетворює до невпізнання.

Жиючи у щасливому подружжі, вони звикли не виходити ані з дому, ані з волі дружини.

Овдовівши, не можуть отямитись, впізнавши, що мають власну волю та уміння керувати нею. Та що поза стінами подружнього дому є світ, повний яскравого життя.

Доном Еугеніо раптом немов оволодівав демон – так міцно обхоплює його палке бажання побачити донью Ангустіас вдовою, «здивованою, що має власну волю», якою – напевно! – вона б вміла керувати. Аж на мить червона імла заволікує зір. Раптом ледве чутний подих ніби торкається обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягає на його чоло.

Чи ж би… Ангустіас?…

Підносить очі. Між ним і Ангустіас встає прозора постать. Легка – як «Маріїна пряжа»¹¹¹, що носить її вітер восени. Нерухома, лагідна вона, немов заслоняє собою Ангустіас.

– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серці Еугеніо і постелилось кадильним димом. Але з уст не зірвалось ані слова. Лише холодом провіяло всі кості. Бо ж вже п’ять літ спить Кларіта в могилі…

Але обличчя доньї Ангустіас стало безбарвною алабастровою¹¹² маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?

Раптом нечутно розлетілись двері салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офіціальної кондоленції¹¹³, повної пошани, сповіщав нещастя раніш, як прозвучали слова:

– При повороті додому – цілком вже близько від Кордови – ані чверть години путі, кінь сеньйора графа злякався без жодної видимої причини. Прудко і несподівано метнувся вбік, звівся на задні ноги. І їздець – один з найліпших на всю Еспанію – не втримався в сідлі. Машталіри¹¹⁴, що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тіло.

Донья Ангустіас де Рохас і Карраско була вдовою.

* * *

Сім місяців, один за одним, клали дні, як каміння, з яких виростала стіна між доньєю Ангустіас та Еугеніо. Від менту, коли смерть пересікла мереживо безнадійних мрій, Ангустіас і Еугеніо більш не бачились.

Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навіть для найближчих кревних.

Еугеніо повернув до Мадріда, назовні не змінений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустіас.

Здавалось, ображає цим мертвого, який не може вже боронити ані своєї дружини, ані своєї честі.

– Невже ж бажання може вбити людину на віддаленню? – запитував себе Еугеніо. – І думка – зброя, страшніша за шпаду?

Еугеніо намагався тікати від самого себе. Намагався розвіяти настирливі думки. Блукав Мадрідом, викликаючи в пам’яті події та постави, які вчинили з «міста семи зорь»¹¹⁵ немовби скорочену формулу пізнішої історії Еспанії.

Але доля немов сміялася з молодого старшини. І коли йому здавалося, що гострий біль вже не такий пекучий, раптом виринав перед очима герб міста Мадріда: дерево і медвідь у його стовбура, а на бордюрі тарчі сім зорь…

І з новою силою вирисовувалось геральдичне дерево кордованського палацу, а приспана болість гризла душу з відновленою силою… Немов шматував її пазурами геральдичний ведмідь… А дев’ять лазурових зорь горіли ранами в серці. І знов вогненний вихор болісті підхоплював і ніс у безвість, де нема ні відпочинку, ні полегчення, ні увільнення…

Щоб не бачити цього геральдичного дерева й зорь, Еугеніо переніс свої блукання містом під лагідний погляд зорь правдивих. Вільний від військової служби час присвятив студіям та читанню улюблених своїх арабських авторів.

Уникав товариства, уникав руху денного Мадріда з його повними згуків і барв вулицями. Не хотів бачити вогненних бліків, квітів у вікнах домів, на балконах та у волоссю жіноцтва. Того характеристичного для Мадріда жіноцтва, в масі якого цілковито зникають негарні та старі жінки. Лишаючи вражіння, що тільки молода і гарна жінка, як «геній міста», безіменна й невловима, присутня скрізь: від тіні соборів й до тіні дерев.

– Дерева без овочів¹¹⁶, сеньйор падре! – згадав обурення й здивовання старої Хосефи, своєї пістунки¹¹⁷-баскійки¹¹⁸, яка, повернувши з Мадріда, ділилась мадрідськими вражіннями зі своїм сповідником від Сан-Педро де Карденья¹¹⁹. Тоді саме Кларіта приправлялась до свого першого причастя…

Як давно – і як недавно! – це було!..

Від згадки на дитинство на душі проясніло, стало раптом тепло і тихо на серці.

Здається, що аж ніч злагодніла і повіяло весняним подихом… Минули дні лукавих мадрідських вітрів, що то «свічки не згасять, але людину вб’ють».

То ж завтра – Зелений четвер¹²⁰! – пропливло думкою. І втопились у тихих акордах арфи згуки, бризнули свіжою росою з бічної вулички. I un perillo¹²¹! I por amor de Pios¹²²! – озвався старечий голос, вловивши згук Еугеніових кроків. Струнка дівоча постать, схилена у ніг сліпого арфіста, підвелась й простягла до молодого старшини немов з бронзи відлиту руку.

– Благослови мене, падре, раніш як від’їдеш далеко-далеко!

Твердо вимовлена хота¹²³ співала віолончеловою струною в голосі дівчини. Сумніву не могло бути: говорила циганка¹²⁴.

Еугеніо оглянув дівчину. Все той же «символ Мадріда»: молода і миловида.

У тьмяному освітленню лампади перед Христовими муками обличчя циганки закреслювалось блискучим трикутником низького чола, між двома «крилами» розділеного проділом й зчесаного на вуха волосся.

Блиснули іскри довгих скляних сережок. Була це зряча поводаторка сліпого арфіста.

– Тут немає священника, niňа¹²⁵, – озвався Еугеніо.

Але гітаніта¹²⁶ притакнула головою.

– Бачу на тобі священичу одежу! – вказала пальцем на молодого старшину. – Швидко одягнеш її! Поїдеш далеко… Благослови ж Марікіту! Знаєш-бо: перше благословення священиче приносить щастя!.. Дай ж мені цю милостиню.

– Най тебе Бог благословить! – поважно промовив Еугеніо. І простяг циганці монету. Але гітанілья лише поцілувала руку, що подавала їй дар. Грошей не взяла.

Еугеніо раптом відчув смертельну втому. Вертавсь додому, не помічаючи ні вулиці, ні часу. Ніби дрімав.

– Так, мабуть, сплять у поході, ідучи… – мляво ворохнулась згадка колись читаного…

Не міг цілком струсити з себе цього стану ще й ранком, прокинувшись від міцного, хоч і короткого сну. Млявість розвіялась, лише коли дзвони урочистим хоралом віддзвонили на «Gloria»¹²⁷ і замовкли аж до Білої суботи, а вулицями озвались калатала¹²⁸.

Здавалось: то мертві встали з гробів й б’ють у позбавлені тіла груди кістяками рук. Свідчать проти живих, що не дотримують ніде і ніколи великої заповіді: «Любити один одного!».

У Зелений четвер Еугеніо мав нести почесну варту у королівському палаці, у каплиці архангела Михаїла.

У зловісному мовчанню відбулась церемонія «руйновання вівтарів»¹²⁹ після закінчення служби Божої.

Духовенство увійшло без співу й без світла, і рука священника зірвала з вівтаря покрови на знак жалоби і смутку. Свічники, падаючи, глухо стукнули об мармур престолу, покритого скрученим у безладі убрусом.

Тоді за хрестом на високому держалні, як військо за прапором, вийшов з каплиці хор, а за ним ченці різних орденів (чинів) й різних барв й попрямували до салі колюмн.

Тут, попід стінами, двома рядами завмерли у мовчанню дванадцять жебраків та дванадцять жебрачок, чекаючи на «mandatum» – церемонію омивання ніг.

Між папським нунцієм і мадрідським¹³⁰ архієпіскопом повільно увійшла королева-регентка, донья Марія Крістіна¹³¹.

– Ante diem festum Paschae¹³²… перед днем свят Пасхи, – звучать чернечі голоси, аскетичні, майже суворі. Не намагаються створити зі співу красу. Могутньою бурею жене їх сила духового взлету понад марними принадами життя. Королева виступає наперед. За нею шустять шовкові шати двірських дам.

Дукеси, маркези, кондеси¹³³ схиляються з покорою й роззувають жебрачок. І родинні дорогоцінності грандес¹³⁴ кидають іскри при кожному руху покори. Марія Крістіна схиляє праве коліно, як перед вівтарем. Їй, королеві Еспанії, не вільно ставати на ліве коліно. Правила двірського етикету про це ясно висловлюються. Так-бо чинять лише перед королівським троном, коли «король з трону уділяє милість».

Обережно, немов доторкаючись до тяжкохворого, королева обмиває губкою ноги кожної жебрачки. Мадрідський архієпіскоп тримає миску. Представник Папи ллє на губку теплу воду зі золотого жбану старої маврської праці. А коло дверей «Capilla Real»¹³⁵ у приписаній етикетом – тим стислим, невмолимим, всепередбачаючим етикетом еспанського двору! – позі завмер на свойому місці молодий старшина на почесній варті. Нерухомо завмерло його тіло. Але думки летять вихором, як хмари, які жене прудкий вітер.

– Покора… – летить Еугеніова думка. – Королева на колінах перед жебрачкою. Але… чому, коли ми – християни, є між нами брати наші, такі ж люди, як ми, які не мають нічого і жебрають? Як ми допускаємо таку кривду, таку нерівність? І ніхто цього не відчує… Нічого не робиться, щоби це поправити, щоб утворити інші – ліпші умови життя…

Раптом перед духовим зором молодого старшини повстає образ його далекого предка дона Карлоса, що зрікся особистого щастя, маєтку, батьківщини й подався у далеку подорож до Христового Гробу – самітній, босий, зі свічкою в руці¹³⁶.

І на мить Еугеніові видається, що він тримає в руці не свою шаблю, але дон Карлосову свічку. А в серці лунає відгуком:

– Заповідь нову даю вам – любити один одного…

Який же героїзм треба мати – більший, незмірно більший, ніж героїзм дон Карлосів! – щоб «любити ближнього» чинною любов’ю!.. Героїзм? Він, Еугеніо, – вояк. Та ж героїзм – сенс і мета його життя! А любов? На мить спалахнула в заграві сліпучого сонця чарівниця Кордова. І згасла, немов перегоріла на попіл. Вогненний меч ангела смерті Азраїла¹³⁷ розсік веселкове мереживо мрій. А сам Азраїл став на сторожі коло брами щастя і кохання, замкненої для Еугеніо…