Читать книгу: «Дитячі гри, пісні й казки», страница 5

Казка про Івашка

Запис Лесі Українки

(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за «Івашка», друге за «відьму», а решта за «Оленку», за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)

Був собі чоловік та жінка, а в них синок — одиначок Івашко. Ото Івашко, як підріс трошки, став просити батька:

— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.

— Куди тобі, синку, ти ще малий, — каже батько.

А він таки в одно:

— Зробіть та й зробіть.

От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:

 
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
 

А Івашко почує:

— Це ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Приплине, пообідає, сорочечку білу озьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.

Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:

— Ото б добре Івашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.

Стала в обідню годину на бережку та й кличе:

 
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
 

Івашко послухав, послухав:

— Ні, це не неї матінки голосок, у меї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!

Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.

Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:

 
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
 

Івашко слухає:

— Оце ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Тільки що Івашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до свеї хати. Принесла та й каже дочці:

— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.

— Добре, мамо, — каже Оленка, — я вже й у печі напалила.

— То я піду по сіль, — каже відьма, — а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.

Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:

— Сядай, хлопче, на лопату.

А Івашко каже:

— Та я не вмію.

— Та сядай, сядай!

От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:

— Ти мені покажи, як сядати, то я й сяду.

— Та от же так, дивися!

Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.

Вибіг Івашко з хати, коли чує — відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.

Увійшла відьма в хату, бачить, нема Оленки:

— Ну, проклята дівка! тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! нема що, пообідаю сама.

Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:

— Покочуся, повалюся, Івашкового м’ясця наївшися!

А Івашко не втерпів та з явора до неї:

— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!

— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе ззім!

Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до їх:

 
Гуси, гуси, лебедята,
озьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити