Читать книгу: «Проект «Україна». Австрійська Галичина», страница 5

Галицька автономія (1861–1914): інституційно-організаційний розвиток та формування сфери повноважень

«Свобода й автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах горожаньської свободи».

(Франко І. Свобода і автономія. Зб. тв.: у 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 444.)

Потреба реформування органів влади в Україні породжує значний науковий інтерес до вивчення історико-правових традицій формування взаємовідносин між державою та суспільством, які регіонально виникали на українських землях у ранньомодерний та модерний час. Особливу увагу привертає процес становлення системи органів влади у Галичині, який відбувався у контексті пошуку управлінських рішень для подолання міжнаціональних конфліктів у Австро-Угорщині шляхом її децентралізації. Галицький досвід автономного повітово-громадського самоврядування створив певні соціокультурні передумови для повернення втрачених управлінських традицій та відновлення західноєвропейських процедурних практик у сучасній Україні.

Серед вітчизняних дослідників вивченням функціонування системи органів влади в Галичині займаються, насамперед, львівські науковці. Аналізуючи правові засади діяльності окремих суб’єктів влади, правники свою увагу зосереджують на особливостях формування апарату управління Галичиною, на структурі та діяльності галицького намісництва¹. Історики ж здебільшого концентруються на факторах вироблення крайової політики, яка здійснювалася Галицьким сеймом², намісниками³ та Крайовою шкільною радою⁴, а також вивчають вплив діяльності цих суб’єктів на динаміку та структуру міжнаціональних відносин. Проте процес формування системи органів влади в Галичині вимагає наукового переосмислення з врахуванням положень сучасної політичної теорії, теорії державного управління та конституційно-правової теорії. Тому у цьому нарисі насамперед буде показано особливості процесу автономізації Галичини, окреслено сферу повноважень галицької автономії, виокремлено етапи формування системи органів влади.

Воєнні поразки Австрійської імперії у війнах з Сардинським королівством, Францією та втрата Габсбурґами частини північноіталійських територій⁵ у 1859 р. загострили потребу модернізації взаємовідносин між династією та суспільством, що започаткувало трансформацію устрою від абсолютизму до ліберального конституціоналізму з одночасним системним вдосконаленням державного механізму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток політичних органів влади⁶ в Галичині еволюціонував у кілька етапів, які синхронізувалися з основними віхами формування політичної системи Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так і та крайовому (локальному) рівні.

Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституційної ери», підвалини якої заклали Жовтневий диплом від 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент від 28 лютого 1861 р. Лютнева конституція від 28 лютого 1861 р. створила передумови для відновлення представницьких органів влади – крайових сеймів (ландтаґів) та сформованої їхніми делегаціями Державної ради. Частину австрійського конституційного законодавства складали крайові статути та крайові виборчі ординації (порядки) для окремих провінцій імперії, у тому числі для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрію, Верхню Австрію, герцогство Зальцбурґ, князівське графство Тіроль, край Форальберґ, герцогства Штирію, Каринтію, Крайну, а також Примор’я (місто Трієст та прилеглу територію, князівське графство Ґьорц і Ґрадіска, маркграфство Істрію), королівства Далмацію, Богемію, маркграфство Моравію, герцогство Верхню та Нижню Сілезію, королівство Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, герцогство Буковину, які усі разом входили до австрійської частини імперії – Цислейтанії. Крайовий статут визначав склад, інститути, органи та процедури їх формування, організацію діяльності та сферу повноважень провінційного ландтаґу, які, на загал, відповідали загальноімперським принципам, проте мали свої особливості. Такі ж характеристики були притаманні крайовим виборчим ординаціям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провінція вирішуватиме краєві справи через крайове представництво – становий Сейм та Крайовий виділ (комітет), які очолював призначений імператором крайовий маршалок. Згідно § 3 Галицький сейм складався з 150 послів, з них: 9 вірилістів⁷ та 141 обраних послів: від І курії великої земельної власності – 44; від ІІ курії міст та торгово-промислових палат – 23; від ІІІ курії сільських громад – 74⁸.

Крайовий виділ був означений як орган управління Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обіг коштів крайових фондів (бюджету), Крайового індемнізаційного фонду⁹ та регулював використання крайового майна. Сейм мав право самостійно запроваджувати додаток до державних податків у розмірі не більше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську відсталість найбільшої за територією східної провінції імперії, потребу швидкого розвитку її інфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видатків, що створювало перманентну кризу крайових фондів. Щороку цей дефіцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рішенням імператора Державна рада надавала краю фінансову допомогою для подолання наслідків стихії чи неврожаю, розподілом якої займалося намісництво, а також ухвалювала підвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податків.

Компетенція Галицького сейму визначалась § 18 та містила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всі розпорядження щодо: крайової культури; громадського будівництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодійних установ, які дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звіту щодо крайових податків та видатків; ІІ. Деталізовані розпорядження¹⁰ на основі діючих законів щодо справ громад, церковних справ та шкільництва, утримання війська; ІІІ. Інші розпорядження, які торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно діяльності сейму»¹¹.

Компетенція Сейму повністю дублювалася повноваженнями галицького намісництва, які 19 січня 1853 р. зазнали змін на основі об’єднаної реформи крайового адміністративно-територіальною устрою та судоустрою. Зокрема, намісництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управління, його компетенція поширювалася на усі справи політичного та поліцейського управління, справи віросповідань та освіти, торгівлю та промисли, справи крайової культури та будівництва, які не підпадали під контроль крайових фінансових органів або інших крайових інституцій. Першим галицьким намісником був призначений представник польської шляхти Аґенор Ґолуховский (старший) (1849–1859).

Згідно крайового виборчого порядку для Галичини від 26 лютого 1861 р. намісник визначався ключовою посадовою фігурою, яка відповідала за організацію та проведення виборів у краї. Призначення намісником дати виборів відбувалося після оприлюднення імператорського патенту про розпуск крайових представницьких органів влади та оголошення нових виборів, що було однією з ознак дуалізму організації політичної влади в Австрійській імперії. За розпорядженням намісника у крайових газетах публікувався розклад виборів для всіх курій, а у сільських виборчих дільницях – розвішувались плакати відповідного змісту. Намісник формував список виборців курії великої земельної власності, який також оприлюднювався у пресі. Списки виборців у містах формувалися міськими головами, а у повітах – повітовими головами. Повітовий голова передавав війту список осіб сільської громади, які за рівнем сплати податків могли обиратися до числа виборців, призначав виборчого комісара, конкретизував місце та час проведення виборів. Кількість виборців визначалася з розрахунку: 1 виборець – на 500 мешканців. У сільських громадах відбувалося двоступеневе «усне»¹² голосування у два етапи: 1) правибори – коли правиборці обирали виборців; 2) вибори – коли виборці безпосередньо обирали послів (депутатів)¹³.

Намісництво у Львові та комісія намісництва у Кракові ще номінально залишались адміністративно-територіально розмежованими, їм підпорядковувались окружні та повітові органи виконавчої влади. Уся провінція ділилась на 17 округів (дистриктів), які охоплювали 176 повітових управлінь¹⁴. У цей час повітові управління територіально ще співпадали з межами судових повітів, які належали до відокремлених Львівського та Краківського судових округів¹⁵. 23 вересня 1865 р. поділ на дистрикти був ліквідований, що започаткувало централізацію крайового управління та скорочення адміністративного апарату в Галичині.

Управлінська система Австрійської імперії характеризувалася відсутністю розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабільність політичної системи на центральному та крайовому рівнях. Систему з середини помітно дестабілізовували перманентні міжнаціональні конфлікти, які водночас виступали рушієм реформування державного механізму шляхом пошуку політичного балансу між центром та провінціями. Дублювання повноважень та нечіткий розподіл функцій між законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечності у діяльність їх суб’єктів та породжували між ними компетенційні конфлікти. У цій ситуації центральним арбітром на локальному рівні виступав імперський уряд, якому безпосередньо підпорядковувалося галицьке намісництво з усією структурою повітового управління. Через відсутність чітко виписаних у законодавстві процедур та повноважень управління Галичиною здійснювалося державним міністерством у «ручному режимі», що у підсумку провокувало опозиційне налаштування польської аристократії.

Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого – урядового комісара, який на постійній основі представляв тут політичну позицію офіційного Відня, обґрунтовував законодавчі ініціативи уряду, оцінював ухвали представницького органу на відповідність до загальнодержавного законодавства, доповідав міністрам про політичні настрої депутатського корпусу. Намагаючись впливати на діяльність Галицького сейму, урядовий комісар діяв злагоджено з намісником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дієвість створеного на локальному рівні механізму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всі ухвали Сейму повинні були пройти експертну оцінку у відповідних міністерствах та здобути санкцію імператора. Завдяки функціонуванню такого механізму офіційний Відень з політичних чи управлінських мотивів міг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську політичну еліту.

27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вів засідання польською, на звернення українською мовою він мав відповідати українською¹⁶. Протоколи засідань повинні були друкуватися польською та українською мовами; для внесків, інтерпеляцій та при їх обговоренні використовуватися польська та українська мови; всі ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; під час третього читання Сейм голосував за польськомовний та україномовний тексти ухвал, у разі висунення меншістю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був відсутній україномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засідання маршалок був зобов’язаний виголосити україномовний текст¹⁷. При цьому польськомовні ухвали вважалися автентичними, оскільки лише вони представлялися до найвищої санкції, а німецькомовний текст вважався лише їх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закріпила правила вживання української мови у Галицькому сеймі, які не відповідали принципу рівноправності, а також вони часто порушувалися. На практиці стенограми засідань Галицького сейму публікувались у повному обсязі лише польською мовою, а виступи українських послів – українською з латинськими літерами без врахування фонетичного правопису.

У 1861–1865 рр. Австрійська імперія «згори» почала перетворюватися на федералістичну державу, у якій найлегітимнішими представницькими органами влади були станові ландтаґи. Вони формували склад нижньої палати Державної ради – Палати панів, яка у законотворчому відношенні привалювала, що сприймалося національними елітами як порушення права справедливості. Конституційний закон про імперське представництво від 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцію між Державною радою та усіма ландтагами уніфіковано. Дотримання представницькими органами влади відповідних сфер компетенцій контролював імперський уряд шляхом самостійного розроблення та подання на розгляд депутатів власних законодавчих ініціатив, а також експертної оцінки вже ухвалених законопроектів, що було передумовою представлення їх до санкції імператора. За умов розпуску чи бездіяльності представницьких органів влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчі функції. У політичній системі міністерства залишалися найвпливовішим гравцями, оскільки їм ще й підпорядковувались крайові управлінські вертикалі, які реалізовували виконавчу владу на місцях. У цій ситуації національні еліти, як наприклад, угорці, поляки, чехи, італійці, румуни, з метою збереження своєї «національно-історичної індивідуальності» у федеративній державі з засиллям німецького управлінського елементу прагнули розширити повноваження ландтаґів, обмежити втручання імперського уряду у процес формування крайової політики, підпорядкувати намісництва ландтаґам. Політику уряду вони критикували за надмірну централізацію влади та вимагали, навпаки, децентралізації у формі деволюції, тобто передачі повноважень з центру на крайовий рівень для самостійного вирішення питань внутрішнього самоуправління. Отже, на першому етапі (1861–1865) Галицьку автономію, за визначенням, можна охарактеризувати, як територіальну автономію політичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала різнорідні території – Галичину та Краків або ж Галичину, Краків та Західну Галичину. До 1866 р. у австрійському законодавстві термін «Галичина» (нім. – Galizien) вживався для означення території Королівства Галичини та Володимирії (Східної Галичини), а Краків – для Великого Краківського герцогства (Західної Галичини). Або в окремих випадках деталізовано: Західна Галичина – для польських територій, приєднаних на рубежі XVIII – ХІХ ст., т. зв. Нової Галичини (дистрикти Вадовіце, Тарнув, Сонч), а Краків – для Краківського князівства, приєднаного 1846 р., тобто частини історичної Малопольщі. Після територіально-адміністративних змін 1866 р. термін «Галичина» уже вживався для означення усієї австрійської провінції – Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, князівствами Затор та Аушвітц. До розпаду імперії в політико-правовому обігу перебували терміни «Західна Галичина» для означення Великого краківського князівства, князівств Затор та Аушвітц, а також «Східна Галичина» – для історичної Галичини, – території колишнього Галицько-Волинського князівства чи воєводств Руського та Белзького у складі Речі посполитої.

Другий етап (1866–1873) розвитку органів управління був пов’язаний з початком територіальної децентралізації системи державного управління в Австрійській імперії. Цей процес був продиктований потребою виходу із затяжної політичної кризи шляхом відновлення діяльності крайових представницьких органів влади¹⁸, які майже два роки не функціонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «історичних націй». Патент від 20 вересня 1865 р. анонсував зміну положень Лютневої конституції 1861 р., оскільки здійснювана до цього централізація виявилась «непрактичною», бо вона відбувалась без врахування існуючих національних потреб, «обґрунтованих історичними традиціями»¹⁹. План офіційного Відня полягав у остаточному «виокремленні» Транслейтанії, який мав реалізовуватись у поєднанні з подальшою автономізацією Галичини в межах Цислейтанії. Така трансформація у системі імперського управління здійснювалася на основі австро-угорської дуалістичної угоди та у формі певних «політичних концесій», які надавались галицьким полякам.

Поразка Австрійської імперії у Німецькій війні та втрата Габсбурґами Ломбардо-Венеційського королівства у 1866 р. значно активізували національні рухи. За напруженої суспільно-політичної ситуації у липні 1866 р. розпочалось у Відні активне обговорення вимоги галицьких поляків щодо ліквідації посади військового генерал-губернатора та відновлення намісництва на чолі з поляком. Зокрема, політика генерал-губернаторства у Львові асоціювалася у поляків з «австрійською тиранією», яка була наслідком запровадженого у лютому 1864 р. – квітні 1865 р. стану облоги Галичини. Санаційні заходи державних та крайових органів влади проявлялися в обмеженні конституційних свобод громадян та масових арештах учасників акцій протесту.

Намагаючись відновити політичну співпрацю державного апарату з польською елітою, Франц Йосиф І 20 вересня 1866 р. удруге призначив намісником А. Ґолуховского, що започаткувало процес полонізації крайового політичного управління. 10 червня 1866 р. найвищої санкції удостоївся крайовий закон про оприлюднення крайових законів, рішень крайового сейму та розпоряджень Крайового виділу, за яким усі нормативно-правові акти у Галичині повинні були публікуватись лише «польською, як автентичною мовою, далі – руською, а за потребою – у німецькомовному перекладі»²⁰. Такі кроки офіційного Відня спонукали галицьких поляків остаточно відмовитися від абститентної етнополітичної поведінки та перейти до реалізації прагматично-утилітарної політики авторства А. Ґолуховского. Крах політики А. Ґолуховского наступив у зв’язку з ухваленням Сеймом Галицької резолюції від 24 вересня 1868 р., у якій відобразилася польська політична ідея щодо реалізації галицького субдуалізму. Внаслідок цього А. Ґолуховский був змушений піти у відставку. У 1868–1871 рр. функції намісника виконував віцепрезидент намісництва Людвіґ Поссінґер фон Хоборский. У 1871 р. А. Ґолуховский утретє був призначений на цю посаду; після нього її обіймали лише представники польської шляхти (за винятком польського історика та громадсько-політичного діяча Міхала Бобжиньского (1908–1913)).

Оголошена децентралізація мала здійснюватись «згори» у формі подальшої автономізації провінцій. Водночас, сільські та міські громади, які з ранньомодерного часу на місцевому рівні вже існували як самоорганізовані одиниці з певними привілеями, у 1866 р. одержали автономію громадського самоврядування. Тому в Галичині, як в інших провінціях, реалізувався муніципальний дуалізм, коли австрійська державність сформувала органи влади на крайовому та повітовому рівнях «згори», а органи місцевого самоврядування (громади) були самоутворені «знизу», як продукт суспільної самоорганізації населення. З метою збереження становості управління галицькі крайові закони про організацію громад та статут громад, громадський виборчий порядок від 12 серпня 1866 р., а також про повітове представництво та повітовий виборчий порядок від 12 серпня 1866 р. забезпечили домінування польських землевласників у громадських та повітових радах, а також гарантували прийняття ними рішень в інтересах польської шляхти²¹. Такий підхід набував особливого управлінського сенсу для поляків-землевласників у Східній Галичині, де сільські громади сформувало українське автохтонне населення (звісно, окрім німецьких колоній).

За законом про організацію включених до складу сільських громад поміщицьких територій від 12 серпня 1866 р. дідич одержав право виконувати функції старости громади, або делегувати ці повноваження своїй довіреній особі. Також він відповідав за здійснення поліцейського нагляду в громаді, що ставило останню під його повний контроль²². 20 вересня 1866 р. вступила в силу низка змін до крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р. щодо розширення виборчих та представницьких прав землевласників, співвласників поміщицьких землеволодінь, а також закон про проведення повторних виборів. У підсумку органи місцевого самоврядування у Галичині так і не здобули задекларованої офіційним Віднем функціональної автономії.

На основі рішення імператора про розмежування політичної та судової влади від 14 грудня 1866 р. повнота управлінських функцій у краї з 28 лютого 1867 р. передавалася галицькому намісництву у Львові, що було частково продиктовано потребою зменшення видатків на утримання апарату. Комісія намісництва у Кракові та 176 повітових управлінь підпали під реорганізацію, внаслідок чого було створено 74 повітових управлінь з новими територіальними межами. Ця адміністративно-територіальна реформа остаточно знищила управлінське розмежування між Західною та Східною Галичиною, хоча аж до розпаду імперії воно ще збереглося у системі крайового судоустрою. Компетенційні преференції надавалися старості Краківського повіту, якому присвоювався ранг надвірного радника, та головам повітів у Львові, Тарнові, Перемишлі, Станиславові та Бродах, які підвищувалися до рангу радників намісництва²³.

За півроку до здійснення вищезгаданої реформи місту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квітня 1866 р. імператор санкціонував «Тимчасовий статут для громади королівського міста Краків», у якому закріплювалися символи міста, право своїни²⁴ для міщан, польська мова діловодства; визначалися повноваження громадської ради, яка нараховувала 60 осіб, порядок її виборів за цензово-куріальним модусом. Головою громади був президент міста, який очолював громадську раду та її виконавчий орган – магістрат, а також міську поліцію. Його посада була виборною, проте передбачала затвердження імператором. Президент міста та громадська рада підпорядковувалися безпосередньо Крайовому виділу та Сейму, проте контроль за їх діяльністю здійснювали уряд та намісництво. Місто одержало право формувати власний бюджет та самостійно ухвалювати додаток до прямих податків у розмірі до 10 % або непрямих податків – до 25 %. Окремо регулювалися відносини між міськими органами влади та християнською, ізраілітською²⁵ спільнотами²⁶. 14 березня 1867 р. були також внесені зміни до громадського виборчого порядку у Бродах, за якими не менше половини місць у міській раді мало належати християнам²⁷, хоча 2/3 населення міста складали ізраіліти.

Досягнувши політичного консенсусу з угорцями, Франц Йосиф І 2 січня 1867 р. видав патент про початок конституційних перетворень у руслі австро-угорського дуалізму. Фактично за цим документом відбулося повне перезавантаження політичної системи: оголошувалися розпуск усіх ландтаґів під приводом завершення 6-річного терміну їх каденції та призначалися чергові вибори, а також обґрунтовувалась потреба безумовного скликання Державної ради для обговорення та прийняття змін до конституції²⁸.

У цій ситуації офіційний Відень був змушений йти на поступки галицьким полякам, щоб під час конституційних перетворень здобути їхню підтримку та забезпечити безумовну участь Галицької делегації у Державній раді. Перед черговими виборами у виборчий модус до Галицького сейму закладалися положення, які з одного боку упривілейовували галицьку шляхту та міщанство, а, з іншого, – суттєво обмежували виборчі права селян. 16 січня 1867 р. найвищу санкцію здобули зміни § 11, § 13 крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р., згідно яких у ІІ курії міських громад запроваджувались прямі одноступеневі вибори. Активне та пасивне виборче право визнавалось для заможних міщан, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків з врахуванням положень § 17 крайової ординації. Водночас виборче право додатково надавалось певній категорії виборців, які допускалися до виборів у громадські ради міст згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це положення суттєво збільшило кількість виборців у міській курії та забезпечило тут шляхті додатковий голос.

У ІІІ курії сільських громад зберігалося двоступеневе голосування. Активне виборче право тут належало тим правиборцям, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків, а пасивне – для всіх чоловіків, які досягли 30 річного віку, та сплачували будь-які податки. До кола правиборців зараховувалися також особи, які володіли виборчим правом згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це означало, що у ІІІ курії, як і у ІІ курії, шляхта також одержала право додаткового голосу²⁹. Запровадження прямих виборів у ІІ курії було покликане збільшити співвідношення 1 мандату до кількості голосуючих міщан, щоб хоч якось зрівноважити розподіл виборців між куріями. Водночас сільські громади залишались найневідповідніше представленими за вищезгаданим критерієм, що порушувало принцип рівності їх представництва та репрезентативність голосування.

Започатковуючи надання галицьким полякам т. зв. «освітніх концесій», Франц Йосиф І 25 лютого 1867 р. погодився на часткову полонізацію правничого факультету Львівського університету³⁰. Після його коронації 8 червня 1867 р. короною Св. Стефана у Будапешті найвищу санкцію 22 червня 1867 р. здобув скандальний крайовий закон про мову викладання у народних та середніх школах Галичини. Замість німецької мови у середніх школах повсюдно запроваджувалась польська. Українська мова викладання зберігалася лише у «2,5» школах – у 4-х нижчих класах вищої Академічної гімназії у Львові³¹, у Другій українській гімназії у Львові та нижчій Реальній гімназії у Бродах³². З 22 червня 1867 р. польська запроваджувалась також у єврейські середні школи³³. Оскільки рішення про відкриття нових державних шкіл або їх утраквізації ухвалював Галицький сейм, де панувало засилля польської більшості, то українці були змушені самостійно організувати просвітницьку діяльність серед населення за посередництвом відповідних товариств.

Довершуючи надані полякам «освітні концесії», Франц Йосиф І 25 червня 1867 р. санкціонував закон про Крайову шкільну раду, яка з початком своєї діяльності 24 січня 1868 р. перетворилася на потужний інструмент полонізаційної політики у Галичині³⁴. Крайова шкільна рада була виведена із структури галицького намісництва та наділена безпрецедентно надширокими повноваженнями у порівнянні з подібними інституціями інших провінцій Цислейтанії. Водночас вона була колегіальним органом та формувалася з керівництва намісництва, представників Крайового виділу, вищого духовенства римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького обрядів, педагогічного середовища, делегатів від магістратів Кракова та Львова, іменованих імператором осіб. Монополізуючи управління народним та середнім шкільництвом у Галичині, вона безпосередньо підпорядковувалася міністерству віросповідань та освіти.

5 листопада 1868 р. Крайова шкільна рада запровадила польську мову у своє внутрішнє діловодство, а також у діловодство всіх підпорядкованих їй структур – служб, органів, закладів³⁵. З метою розбудови її управлінської інфраструктури 2 травня 1873 р. створювались шкільні повітові та територіальні ради, відповідно – шкільні повіти та шкільні громади, а також територіальні шкільні фонди для утримання публічних шкіл. До цих фондів надходило 12 % податків, сплачених громадами, та 4 % – поміщицькими землеволодіннями. Шкільні громади одержали право засновувати народні школи за наявності не менше, ніж 40 потенційних учнів³⁶.

На вимогу громадськості зміни до Лютневої конституції 1861 р. обговорювались у Державній раді та закріплювались у 6-ти конституційних законах від 21 грудня 1867 р., що вперше яскраво засвідчило публічність політичного процесу. Йдеться про конституційні закони: про державне представництво, про спільні справи усіх провінцій Австро-Угорщини та спосіб їх трактування, про загальні права громадян держави, про судову владу, про запровадження державного суду, про здійснення урядової та виконавчої влади. Конституційні зміни створили необхідність подальшого вдосконалення державного механізму, у тому числі й на локальному рівні. Відповідно до конституційних законів про судову владу, про запровадження державного суду від 21 грудня 1867 р. створювалась незалежна судова гілка влади, яка охоплювала судочинство та судоустрій. Конституційний закон про здійснення урядової та виконавчої влади від 21 грудня 1867 р. передбачав створення стрункої виконавчої вертикалі та запроваджував особисту політичну відповідальність імператора, чиновників та службовців перед суспільством.

Зміни до конституційного закону про державне представництво від 26 лютого 1861 р. остаточно розділили повноваження крайових ландтаґів та Державної ради, визнавши за останньою такі справи: ратифікацію міждержавних та торгових договорів, регулювання військової повинності, ухвалення державного бюджету, а також податків, зборів та реструктуризації державного боргу, реалізацію політики у грошовій, монетарній сферах та в обігу цінних паперів, охорона здоров’я та тваринництва, визнання для осіб прав громадянства та своїни, запровадження паспортизації населення та окремої поліції у справах іноземців, регулювання міжконфесійних стосунків, права на створення товариств, проведення зборів, свободи преси та захисту власності духовних осіб, освітніх справ стосовно народних, середніх шкіл та вищих навчальних закладів, законодавства у сері адміністративної та кримінальної юстиції, цивільних прав, організації органів судової та адміністративної влади, виконання конституційних законів, законодавства щодо взаємовідносин між окремими провінціями, спільного законодавства з краями Угорської корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагів значно урізувалися, а компетенційні преференції надавалися Державній раді, як представницькому органу усіх провінцій Цислейтанії³⁷.

Конституційний закон про загальні права громадян держави від 21 грудня 1867 р. гарантував рівність усіх перед законом, особисту свободу, захист приватної власності та недоторканності житла, право громадян звертатися з петиціями, таємницю листування, свободу віросповідань та совісті, право на освіту та професію, свободу науки та її вчення. Ст. 19 забезпечувала національні права: «Усі народи держави є рівноправними, і кожен народ має невід’ємне право на збереження та розвиток своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх крайових мов у шкільництві, управлінні та громадянському житті. У провінціях, де проживають багато народів, державні освітні заклади організовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народів необхідні засоби для навчання рідною мовою без застосування примусу для вивчення другої крайової мови для кожного з цих народів»³⁸. Зміст цієї статті суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р., що у подальшому створило підстави для його перманентного оскарження українцями. Крім цього, організація народного та середнього шкільництва згідно конституційного закону про державне представництво належала до компетенції Державної ради.