Читать книгу: «Повісті й оповідання (1923 - 1927)», страница 8

II

Григорій — не встиг підійти до вілли — захвилювався й покликав свого собаку. Поспішно зібрав у Сайгора декілька сигареток. Потім збільшив крок і забіг уперед. Сайгор думав був піти з Григорієм, але потягнуло до ставка — освіжитись від спеки нагартованого дня. — Подивимось, що наполюєте! Відповів: — Якби ви знали, що то за Богомольські Болота — птиці сила! І знов надхненно говорив про полювання, про крижнів, про вечірні перельоти. Нарешті, поправивши ладунку, Григорій кинув декілька слів і хутко попрямував убік. Сайгор не злився з компанією й сам пішов до ставка. Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон і доганяв його.

— Сеньйоре! Бережіть мого Дружка. На вашій відповідальності. Чуєте? — Чую, — голосно відповів співачці й звернув із доріжки в шелест торішнього листя. До купальні не пішов — відчув раптом сором’язливість. Трохи здивувався своїй нелюдимості й зупинився. Дивився на білі статні фігури голих людей, що вовтузилися у воді, слухав бадьорі побідні крики мужчин і лемент — різкий, як розбите скло, — женщин. Ще раз попрямував був до купальні, але на півдорозі знову повернув. Пішов півколом. За ним, помахуючи левиною гривою, — породистий пудель. Сайгор гадав купатися на тім березі, де лементували підлітки. Але, коли прийшов туди, побачив, відчув: це постійна резиденція юнаків, тут кипить, горить, скаженіє кров, тут коливається голова й повно запашного туману в ній… Сайгор хутко пішов далі й доти брів сутінковим верболозом, поки нарешті не найшов спокійного місця. Над ставком клекотів побідний крик сотні баритонових голосів. Сонце мчало з тепло-блакитного неба і з розльоту вдаряло у води. Тоді дзвеніла поверхня міріядами бризок, і в діямантовій млості стогнали береги. Це було життя: і побідний крик, і вороні островки на жіночих тілах, і резиденція підлітків, і запашні перса, і надзвичайний політ божевільного сонця. Коли Сайгор виліз із води, чув на тім березі, як горошив вереск мадмуазель Арйон. — Сеньйори! Сеньйори! Мабуть, підлітки залізли в купальню. Від вілли «Зелений Гай» розходились доріжки, стежки в ліс, далі, де поринали в океані зелені інші вілли, інші доріжки, інші стежки. По дорозі виростали сади, парки, білі крила будівель. І тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонію, Сайгор знову пізнав надзвичайний солодкий біль. І тоді ж світ, вся земля — буйна й радісна — поринули в цім болю. Ліс рожав загадкові звуки в безмежність. Фаркали крила лебединих вілл. В гущавині на схід ударив дзвін на першу вечерю… Звук розрісся, потім знітився, потім пішов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потім тихо зідхнув і навіки поринув у глибині дерев. Пудель обережно брів по торішніх листях і ні на крок не відставав від Сайгора. Подумав: чому так несподівано прив’язався до нього цей пес? І тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозиції мадмуазель Арйон, кинув пуделеві з її кошика декілька конфетних плиток. — Ах, ти! — і потріпав левину гриву. Ще потріпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.

— Ах, ти! Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика — цю універсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострі зуби, лизнув би руку, а то потерся б об коліна й помахав облізлим хвостом. — Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив під біле крило далекої вілли. Раптом із воріт вискочила ватага. — А ви як сюди? Студенти, мадмуазель Арйон і баришні з редвидату зупинилися біля Сайгора. — Шпацірую. — Шпацірен! Шпацірен! — кричав довгоногий-довговолосий тип, прогримів на ввесь ліс для чогось «віват» і ні з того ні з сього гаркнув: — Іст шон цайт цу шляфен! Як і треба було чекати, співачка серйозно спитала: — Парле ву франсе? Потім скаржились, що вже обійшли майже всі вілли, а продали всього чотири квитки. — Я ж казала вам! Мене ще ніколи не одурило передчуття. Але це не все: обов’язково скандал буде. Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумів і машинально дивився на її льонні дзвоники на скронях. І було нудно. Компанія далеко відійшла від вілли, і мадмуазель Арйон побігла доганяти її. Тоді ж Сайгор повернувся й побачив біля себе баришню з редвидату — не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як і раніш, усміхалась своєю тихою усмішкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, і сказав: — І ви тут? — І я тут, — і ще всміхнулась. З лісу кричала співачка: «Дружок! Дружок!» Але пудель, мабуть, остаточно рішив не покидати Сайгора і, залишивши компанію, знову виходив на ріжу. Баришня з редвидату — не Тоня — мовчала. Тоді, червоніючи, спитав Сайгор: — Прошу пробачення… я не знаю, як… — Татьяна, — підхопила баришня й теж почервоніла. Баришню Татьяну Сайгор — згадує — десь бачив, і, звичайно, він саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установі, в інших установах — сотні. Машиністки, ремінгтоністки, стенографістки, журналістки, — істки, сірі — може, красиві, може, погані, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянські баришні, які бояться скорочення штату більш, як гармат, революції, вибухів, Махна, бандитів. І тут же згадав якусь сіру стенографістку, котра згоджувалася працювати підряд сімдесят дві години, лиш би їй довелося записати промову тов. Раковського.

Відчув себе ніяково, бо стрів баришню в інших умовах, про які, здасться, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табір. Баришня Татьяна мовчала. Потім іще всміхнулась і йшла поруч із Сайгором по зеленому океані. На віллі на північ жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примітивної забутої пісні. За лісом у степу ревів автомобіль. Раз у раз підлітали білі крила будівель. Зрідка по дорозі виступали лапасті дуби й розкидали буйне шатро. Тоді хотілося зірвати дубовий листок, положити його на чоло і вбирати п’яний міцний дубовий запах. Знову розбігались доріжки, і ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блідо-голубого неба й теж — оксамитною лапкою повз вілли далі, щоб у млості поринути десь. Зірвалася птиця й дико, побідно закричала над лісом. Тоді ж закричала друга птиця — кволо й тоскно. Тоді ж полетіли на доріжку білі й сірі пелюстки: то хижак рвав тіло своєї жертви. Потім іще крик — дикий і побідний. — Хороша погода. — Погода гарна. І подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвічну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говірку на інше, але зрозумів так: Татьяна воістину недалека дівчина, типічна міщаночка з обмеженим світоглядом. І все-таки він мав себе з нею ніяково. І не відсутність теми робила ніяковість — було щось інше, чого він ніколи не відчував там, в установі, на мітингах, на засіданнях, на лекціях. І зараз порівняв це з тим, що було колись у юнацтві, коли батько сказав у перший раз «закуримо», і він хотів закурити, і боявся закурити, і боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: і злочинця, і юнака, і ними відчував себе. — Закуримо? Сайгор здригнув. — Закуримо, — і вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотіла, щоб Сайгор взяв її під руку. Очевидно. Виходили на узлісся. Пудель сів на траву й лизав лапу.

III

Зійшлися випадково: тип, звичайно, раніш не знав мадмуазель Арйон, студент тільки сьогодні познайомився з Тонею — з баришнею з редвидату — а Сайгорів знайомий був тільки один: Григорій, кур’єр з його установи, який, як відомо, пішов на полювання. І тому спершу, коли зібрались, відчувалась натягнутість. Але, як завше буває на віллах, природа взяла своє, тим більш що прибуло ще декілька студентів-організаторів вечора «на користь». Правда, ці студенти держались окремо. Все ж віллою повис гомін. Літній театр студенти зайняли звечора з усім ужитком: сцену, будку з розбитим роялем, поламані стільці. Студенти ремонтували кін, утрамбували грунт залу з голубою покрівлею — небом. Поставили біля входу стіл на трьох ніжках (без четвертої) і посадили колегу продавати квитки. Зібралися з будівель, з лісу, від купальні хлоп’ята, заглядали в щілини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа й подавали пікантні репліки. Зрідка проходили гранд-дами з усією фамілією й заглядали в театр, іронічно посміхаючись. Все-таки підходили до афіші й «негліже» розглядали її. — Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов’язково прийдемо. Касир пропонував купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте. — Мадам! Це на користь студентів. Будь ласка, квиток. Тоді говорила гранд-дама: — Ах, Боже мій, знову на користь!… Мар’я Петрівно! Ви не можете уявити, як обридла ця «на користь». — Так… Так… і на голодних, і на голодаючих, і на дітей, і на інвалідів, і на чахоточних. Прямо ужасть! — А ви, господин студент, маєте мандат? — підпливла до столика третя й змахнула з чола батистовою хусткою сало. — А то, знаєте. разнії бувають… Студент вийняв мандата. Тоді спитала друга: — Мар’я Петрівно!… Ваш Коля ще не приїхав з ком’ячейки? А мій, знаєте, Іван Дем’янович учора обкушався яблуков і таке, знаєте, засореніє желудка… — Ужасть! — зідхнула Мар’я Петрівна й порадила: — Візьміть же, душенька, від доктора записку. Що ж поробиш — комуніческая дисципліна. Порядок. Гранд-дама кивнула головою й докірливо дивилася на студента. Потім обидва виводки плавко почали віддалятись. Віддалялось і сонце: все нижче й нижче сідало за віллою. Криве проміння стояло в задумі, потім гладило оксамитом мигдальний колір лісу. Запахло вечірнім цвітом — таким незносно млосним, мов фаркнули десь кропив’яні пожежі. Летіли на ночівлю птахи. Десь прокричав одуд свою одноманітну пісню. Проходили до купальні з рушниками — одиночки, маси, фамілії. За ставком на луках іржав кінь. Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечір. Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так усі учасники казали, тому що вечір був імпровізований, тому що не з’їхались усі учасники й не приїхав гармоніст). Зійшлись усі — від купальні, з вілл, з лісу. Але авдиторії не було, і навіть на десять-дванадцять квитків, які продали на віллах удень, ніхто не приходив. Організатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дістати авдиторію. Але порожньо виглядали доріжки, і тільки хлоп’ята осіли дерева навкруги літнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пікантні репліки. Сайгор давно вже прийшов із лісу й ходив тепер із будки від розбитого рояля до сцени, на повітря. Звичайно, більш за всіх хвилювалися студенти, що утрамбовували імпровізований зал, і більш за всіх — мадмуазель Арйон, яка бачила в цім якийсь скандал. Все-таки розклали вогнище біля театру під деревами і зварили один куліш і варили ще другий куліш. Баришні з редвидату дістали десь ложки й запрошували до вечері. — …Чого ж ви нічого не їсте, товаришу? До Сайгора підійшла Татьяна й рішуче потягла його. І тому, що сходив вечір, сходились межі світла: соняшного, що вмирало, із багаття, що чим далі, то більш розгорялось. Сайгор у Татьянинім звичайнім обличчі побачив хороші теплі лінії, до яких потягнуло. Він узяв її під руку, і вони пішли. — Я сама не люблю цієї публіки. Обивательщина. Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, і, мабуть, тому, що серйозно й щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе, почервонів, відчув, як прилила до щік хвиля крови. І раптом подумав, що стріне, можливо, цю баришню в городі, що вона й там фамільярно заговорить із ним про обивательщину, і було неприємно. Після кулешу сиділи за театром на заході. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк дві фігури: Тоня й студент. — Ви — комісар? — спитала Татьяна. — Так. — Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидат у тім місяці. Я там машиністкою. — Мабуть, приходив… — І згадка про редвидат іще далі відкинула від нього Татьяну. Він сухо сказав: — Пора б починати — і підвівся. І в цей момент прозвучав перший дзвоник. Смеркло. Авдиторія була з трьох фігур. Тоді рішили пустити хлоп’ят, які сиділи, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потім сказав студентові, що даремно турбували його і всіх учасників. Студент прохав вибачення й дивувався некультурності публіки з вілл. — Дружок! Дружок! — закричала з лісу мадмуазель Арйон. Сайгор інстинктивно повернувся й побачив у напівтемряві два холодних розумних ока пуделя. І тоді ж його раптом знервувало. Він із злістю кинув: — Пшов! — і вдарив собаку ногою. А на сцені стояв уже тип. Він узяв на себе ролю й конферансьє. — Відомий балабаєчник Букетов-Розін зіграє зараз імітацію на знаменитого санкт-петербурзького Андрєєва: «Свєтіт мєсяц ясний».

Тип оголосив, як конферансьє, і взяв балабайку, як артист. Звичайно, ребята гучно вітали його. Тоді він іще зіграв. Потім виступали з декламацією революційних віршів «робочого» поета Бальмонта баришня з редвидату Тоня і ще якісь баришні з іншою декламацією. Сайгор пішов у будку, де стояв рояль, і ліг на сіно. Через півгодини, коли розтанули на заході останні відблиски й вілли поринули в темряві, з лісу побрели парочки і купували квитки «на користь». Через годину зал був повен й не було квитків, але вже нікому було виступати. Студенти викидали хлоп’ят: дати місця дорослим, і тут узнали, що спектаклеві finis, і побігли на сцену. Авдиторія захвилювалась. Мадмуазель Арйон підійшла до учасників: — Я ж казала — скандал буде! Учасники дивувались, чому вона радіє, а вона раділа тому, що її не одурило передчуття. Іще один скандал: контролер не впускав фігуру. Фігура кричала: — Як смієте! Непманів понаводили, комуністи на задвірках! Авдиторія ще більше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторії: — Спитайте в нього партійного квитка. Студент-розпорядник підійшов до воріт: — Товаришу, ваш партійний квиток! Фігура раптом знизила тон і ласкаво сказала: — Знаєте, товариш студент, у мене партійного квитка нема, у мене дядя, і папаша, і сестра — комуністи і брат страдал на фронті. Тоді хтось закричав: — Геть комуністів! — І тихо додав: — Таких! Фігура змовкла. Нарешті договорились і з авдиторією. Договорились так: виступить мадмуазель Арйон і тип Букетов-Розін. Тип на цей раз хотів здивувати публіку єврейськими анекдотами, але авдиторія його освистала. Тоді він заграв на балабайку імітацію. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву й закричав: — Нєвєжди! Тоді його зняли із сцени й виштовхали під оплески з театру. Мадмуазель Арйон казала: — От. Вийшло по-моєму. Хіба не скандал? Спектакль скінчився все-таки нічого: мадмуазель Арйон проспівала «душещипательний» романс, який подобався авдиторії. Навіть більше: Букетов-Розін зійшов на кін і попросив у присутніх пробачення за свою нервовість. Йому «пробачили» — і він зіграв свою імітацію. Потім виходили з натовпу одиниці й нарешті цілі групи імпровізували: декламували, співали, а наприкінці хтось ударив по клавішах розбитого рояля, і явились танцори. Іще хтось крикнув: — «Інтернаціонал»! Але голос його не найшов відгуку й поринув в аматорськім шумі. Розходились. І тоді повернувся Григорій із повною торбинкою качок.

Витягав важких крижнів і побідно держав їх над головою. Біля ного вертівся й показував зуби Марчик. Небо поринуло в зеленій перебіжці зір. Зорі казково жевріли над віллами, над лісом: бавились, перелітали, сковзались над ставком. Дерева таємно відступали в темряву і, як велетні невідомих країн, тяглися до синіх верховин, до синьої прекрасної безодні. З села на віллу залітали неясні звуки й танули на темних ріжах.

IV

Глуха ніч. На віллі, на віллах, за віллами — темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тільки де-не-де прошелестить торішнє листя, трісне гілка: то закохані юнаки й коханки пізнали в урочистій задумі дерев радість великого таїнства. Після шумного вечора не спалось. Лежали на свіжім запашнім сіні біля театру й дивилися в надмрійну безодню неба. Тип — із мадмуазель Арйон в кутку. Студент із Тонею за стіжком. Тільки окремо; до Сайрона фатально тулився пес. Хотів його потихеньку відштовхнути, але пудель не рухався. Нарешті Сайгор не витерпів і спитав: — У вас він завше такий нав’язливий? — Ви до мене? — Так. — Уявіть собі, сеньйоре: Дружок ніколи не забуває своїх друзів. Ви йому дали тільки три конфети, а він і досі охороняє вас… Поки образите. — Да, цікавий пес. Мадмуазель Арйон це подобалось — і вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку він не рішався, бо це б значило викликати ще один «скандал». Хотів заснути й не міг: комарі дзижчали над вухом і палили руки й обличчя. Стихло. За стіжками важко дихала Тоня і щось незв’язно говорила. Студент мовчав. Зрідка верещала мадмуазель Арйон, і тоді незв’язно говорив тип. — …Ви не спите? Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Іще раз: — Вам не холодно? — Ні. — Я думаю, — і засміялась. — Що думаєте? — Думаю — не холодно. Несподівано фаркнуло: «ідіотка». Потім рахував до сотні: заснути. Хотів, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, і інші баришні, що безцеремонними рухами в сіні чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль — мабуть, від нуди — як клапоть туману: підлізти до Татьяни й навалитись, облапати її — один чорт, натякає ж сміхом!

Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала. Тоді Сайгор не витримав: підвівся й пішов повз стіжки. Але не пройшов і десяти-п’ятнадцяти кроків — почув голоси. Потім знайомий мотив: тихо співав Григорій. Зупинився.

 
Будьонновець на коні,
Комісар в кареті,
А бідненькі партизани
Сидять в очереті, —
 

вивів Григорій і стих. Сказав жіночий голос: — Бач, і сам співаєш! Чого ж ти так за комісарів? — Дурна! — відповів Григорій, — сам я і комісар, і камуніст. — І камуніст? — І камуніст, — роздратовано сказав Григорій і враз іще випалив: — Хіба агітнуть тебе? Га? Ну, от говори: ти знаєш, що таке «чон»? Не знаєш? Ну, й мовчи!… Відкіля ти? З вілли? Видно, що від бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахара поєла… Держись! Ще раз агітну! — Хі! Хі! Куди поліз? Ач, який! Спершу полапай, як слід! — Що там лапать? Не кадетка ж? Ні? Далі Сайгор не чув. Прийшов і ліг на своє місце. Зареготала мадмуазель Арйон і голосно сказала: — Сеньйоре, не спите? Відповіли: студент, Тоня, Татьяна — не спали. Сказав тип: — Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазія. Сеньоре, айда на ставок купатися. Це ж прелість: купатись уночі. Тільки Сайгор мовчав. Тоді підійшла до нього баришня Татьяна: — Хіба ви не підете?… Не думав, підвівся і взяв її під руку, потім інстинктивно нахабно прижав їй лікоть. Татьяна тягнула його: бігом! Побігли. Зайшли всі в одну, здається, жіночу купальню. Тип роздягався поволі. Тоня прикривалася спідницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа: — Вам подобається моє тіло? Ви бачите? Тип іще сказав якусь банальність, а мадмуазель Арйон спитала: — Парле ву франсе? — і з розльоту полетіла у воду. Говорив тип: — У вас, Татьяно, чудове тіло! Студент захіхікав. Татьяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тіло. І в ту ж хвилину відвернувся, мов спіймав себе на якомусь злочині. Потім і Татьяна з розльоту полетіла у воду. Купались: і студент, і Тоня, і тип. Через півгодини вийшли з купальні. Сайгор взяв знову під руку Татьяну. Від неї пахло свіжим тілом, тому ще більше дурманило голову. Всі побігли вперед. Татьяна й Сайгор пішли через кручу. Простори закутав темний серпанок ночі. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня сріблясте сковзалася до верболозів.

Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява. Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Татьянину руку — пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків. І тоді несподівано сказала Татьяна — і несподівано, ніби не вона, з легким відтінком болю: — Думаю от про що: жила-була дівчина — це казка-бувальщина — росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті — стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте? — Це ви про себе? — здивовано спитав, ніби машиністка не могла мати такого доступного минулого. — Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? — І поспішно сказала: — Проте не треба. Це важке запитання — важко відповісти. І тут же інстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали. Заверещала мадмуазель Арйон. Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зідхав зелений Оріон на голубиних гонах. Росла ніч. Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім надхненно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик. За півверстви кричали сичі. Од ставка запахло осокою. Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання. І Сайгор не міг не відчути це. — От, скажімо, небо, — і Татьяна зідхнула. — Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини — небо? Татьяна «дивне» вимовляла надто тепло й чітко. А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима. — І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто — людина, — Татьяна зупинилась. — Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. І думаю, що мислі на тему «людина», поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні… Так от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі. Потім Татьяна скинулась. — Проте, може, вам не цікаво? Воно й так: і справді, все це тільки інтелігентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: ніколи й дуже нудно. Сайгор був здивований. І більше за все дивував цей тон — надто впевнений. І тут же відчув себе — не перед Татьяною, перед кимсь — не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось інше. І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію. — Що ж ви мовчите? Підходили до стіжка. — Знаєте, по правді, ви мене трохи здивували, — просто несподівано для себе сказав Сайгор. — Я цього не хотіла, — засміялась баришня Татьяна і, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала: — Ну, ідіть до мене. Потім розкидала біля себе сіно, очевидно готуючи для нього місце. Мовчала. Сайгор стояв і дивився на Татьяну. Мовчала. Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце. Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Арйон верещала, і по черзі запитували: — Ви самотня? Ха! Ха! — Я — самотня, — напівжартуючи, зідхала Татьяна. Тоді ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом рознервувався. Від компанії кричали: — Ви самотня? — Я — самотня! — зідхала Татьяна. Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик — дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в розпуці розбив собі голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути — не міг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон. — Чорт! Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків далі на дорогу. Хто чорт — невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес. — Пшов!

Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом. Цей ідіотський випадок із собакою підносив матеріаліста Сайгора тут, на порожній дорозі, в темну даль, на верхів’я фаталізму. І це, звичайно, дратувало, і дратували згадки про сьогоднішній день; і резиденція юнаків, і порнографічні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Айрон, і Татьяна, і запах жіночого тіла. — Пшов! Але пудель не відставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню — нічого не було. Згадав — щось забув дома, в городі. На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком. Ріс невідомо ранок. І впали на обрій бліді червінці. Кричали з сіл півні, і тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик. Назустріч пливли буйні трави й зелений океан дерев. На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось розмозжити собачу голову. І тільки на шостій верстві, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, ніч — там — і почервонів. Перша вілла на узгір’ї майнула білим крилом і пропала за обрієм. Сайгор, суворий і блідий, поспішав до города.