Читать книгу: «Камо грядеши», страница 5

Така, як бачите, складна ситуація щодо пролетарського мистецтва.

Як же його трактує «енко»?

V

Перш за все він «цитнув», як і треба було чекати, Леніна за тією брошурою, що про неї ми вже говорили, і сказати до речі: дуже не на свою користь. Але така вже просвітянська логіка. Скажи про ленінську «закономірність розвитку пролетарської культури» і бухни «за рибу гроші»:

— «Сором же дехто має, й не кожний наважиться викликати образи Марій».

Словом, спекулюй, Гаврило, — сьогодні твій день. Бо й справді: скільки тих цитат можна навитягати! Цілі томи! От хоч би з брошури «Краще менше, та краще»:

— «в питаннях культури розгониста хапанина (чи не від «хапа» пішла?) шкідливіш за все (Ленін, очевидно, має на увазі 2 повісті й 10 оповідань за 7 місяців). Це багатьом із наших юних літераторів слід було б намотати собі гарненько на вуса».

А от із брошури «Що робити»:

— «робітники беруть участь у виробництві соціалістичної ідеології не як робітники, а як теоретики соціалізму, як Прудони й Вейтлінги… А щоб їм це вдавалось, треба, щоб вони не входили в штучні рамки літератури для робочих, а вчились би опанувати загальну літературу».

Таких цитат навитягати багато можна.

Так як же «Просвіта» трактує наше мистецтво?

Спершу вона пише свою «засаду» про його класовість, а далі, вибачте за вираз, дає формулу:

— «Майбутнє мистецтво не може бути «созерцательним», «абстрактним», воно буде витікати з надр самого життя».

Що вона хоче цим сказати — ми вже говорили: це ідеологія нового рантьє. Але для «молодої» молоді справа йде про ідеалізм і матеріалістичний трактор із «Нечаївської комуни».

Коли це так (а це напевне так!), то дозвольте розшифрувати вбогість просвітянської думки ще однією й останньою (коли на те вже пішло) цитатою з Леніна, саме з його 5-го листа до М. Горького:

— «Я вважаю, що художник може почерпнути для себе багато корисного зо всякої філософії. Нарешті, я цілком і безумовно згоден з тим, що в справах художньої творчості вам усі книги в руки (цебто Горькому) і що, беручи такого ґатунку погляди й із свого художнього досвіду й із філософії, хоча б ідеалістичної, ви можете прийти до висновків, що робітничій партії величезну принесуть користь».

Цього досить? Гадаємо, досить!

Цей класичний уривок слід кожному молодому літераторові зробити настольною пам’яткою, тим паче, що Ленін, здається, більше ніде не говорив про художню творчість.

Але як же плутає «енко» далі, де ще він безсоромно й безпардонно оперує своєю логікою? Де його «олімпійське» перо наздожене? Як скине його привабливу машкару?

— «Ми стверджуємо існування пролетарської культури, збудованої лише на прикладах минулого, — говорить «Просвіта» й раптом додає: — Пролетарський письменник не може виховувати себе виключно на старій буржуазній літературі».

З одного боку, «лише», а з другого, «не може». Коли будуєш щось на будь-яких прикладах, то й, очевидно, виховуєш себе на них. «Енко» чув дзвін, та не знає де він. Коли я, припустім, беру за приклад лише романський чи то готичний стиль і будую дім, то це значить, що я, як художник, виховую себе в цьому стилі. Але виховавши себе на цьому й пізнавши його внутрішній зміст, я можу бунтувати проти нього. Гадаємо, що «енко» не здатний на це. Відціля й логіка: «лише» і «не може». Саме тут і дзвін. Але, на жаль, «Просвіта» все одно не добере, в чому справа, бо вона «не може себе виховувати виключно на буржуазній культурі». Їй подавай епоху троглодитів.

І тому зовсім не дивно, що й — «комплекс відбивачів пролетарського письменника повинен іти шляхом спостережень явищ сьогоднішнього дня».

Так каже Заратустра з задрипанок. Так каже «енко».

Але чому обов’язково сьогоднішнього? Чому не вчорашнього? Хіба не можна «помарити в минулих віках» і взятись за вивчення днів Паризької комуни або Великої Французької революції? Хіба не можна про них писати твору? Не можна? А ми й не знали! Тепер розуміємо: він буде контрреволюційним чинником і не відповідатиме «виконавчим завданням класу».

Тоді, може, дозволите зазирнути в майбутнє? Не дозволяєте написати щось подібне до уельсівської фантазії? Їй-бо, буде цілком «червоним і благонадійним».

Але «енко» суворить брови й не дозволяє. Тоді ми до нього з цитатою й не з кого-небудь, а з «самого» Карла Маркса:

— «Чому дитинство людського суспільства, де воно розвивалось найпрекрасніш, не повинно бути для нас вічною радістю, як ступінь, що ніколи не повториться?»

От тобі й розкоші сучасності! Але все-таки чому ж це? А тому, каже усміхаючись Плеханов, що «мистецька вартість художнього твору визначає удільну вагу його змісту». От чому!

А втім, ідемо далі:

— «Пролетарський письменник утворить свої «ливи-переливи» душевні — навколо машин і тракторів».

Чи не «перл»? Так і пре просвітянином із кожної літери. Бо ж справа не в тому, що нам доведеться довго ще повозитись з плугами, справа в тому, що художня фантазія «енка» далі трактора ніяк не йде. Можна битися об заклад, що коли ми слухаємо радіоконцерт, просвітянин, що живе в тім же будинкові, «грає на грамофона».

Але годі! І так нас лають за ядовите перо.

VІ

Але що ж таки, нарешті, ця загадкова «Просвіта»?

Висловлюючись високим стилем, «Просвітою» зветься не той фізичний «енко», що за нього розпинається на своїй доповіді Сергій Володимирович Пилипенко, а та абстрактна категорія в психіці суспільства, яка за наших днів становить архіконкретний консервативний чинник. Вона «подвійності», як пише «енко», «не розуміє, але вона слабує на логіку». Вона — «темна наша батьківщина». Їй, як пише той же «енко», «противна складність». Але вона хоче жити, бо ж недарма вона шукає «вказівок, яким чином використати буржуазні знання», бо ж недарма вона нарікає, що «життя не встигло набути сталих форм», і, очевидно, має ту складність, що їй противна. Вона в українських умовах новий рантьє с е л я н с ь к о г о непу. Вона весь час плутається між «поміщицькою молотилкою й громадським трактором» і не знає, чого їй треба.

Ми знаємо й кажемо:

— Їй треба до лікнепу, їй треба покинути писати оповідання й взятись за роботу. Їй треба навчитись грамоти. І потім вчити мільйони неписьменних селян. Їй треба зробити культурну революцію на селі. Це її історична роль. Їй треба забути про вірші й іти виховувати з сількорів хороших журналістів. Бо ж одна справа вигадувати бездарну «Нечаївську комуну» і зовсім інший смак написати побутовий нарис із життя якоїсь справжньої комуни на Полтавщині. Цю комуну прочитаємо й ми, а про робітників і селян із глухих закутків і говорити не доводиться. Це буде не мистецький твір, але корисний твір журналіста. Треба покинути високі матерії й не лізти не в своє діло… до того ж: епоха горожанських війн все одно почалась. От вам вся критика, що її чекає «молода» молодь.

Нам потрібні, товаришу Пилипенко, клубні робітники, завсільбудами й навіть економісти та інженери, а ми — хочемо чи не хочемо — виховуємо, пробачте за різке слово — лодирів. Тут ми переходимо до ролі «Плугу».

По-перше:

— даремно Пилипенко гадає, що ми, говорячи про «Просвіту», мали на увазі його організацію. Ані «Гарту», ані «Плугу» ми нe чіпали. Інакше ми б цитували або гартованські, або плужанські збірники. Ми таки говорили про «Просвіту». Що в «Плузі» вона має великий вплив на маси — од цього ми теж не одмовляємось. Але це зовсім не значить, що нападки були на організацію.

По-друге:

— «Плуг» відіграв одну з своїх історичних ролей. Ім’я Пилипенка (без усякої іронії й цілком серйозно) буде занесено на червону дошку. Але будьте, дорогий товаришу Сергію, до кінця революціонером. Саме в цій справі. Треба мислити послідовно: треба сказати, що «Плуг» і мусив перетворитись на культурницьку організацію, почавши зі спілки митців. Тепер він мусить взяти на себе іншу роль, не менш вдячну й більш корисну.

«Плуг» мусить стати добровільною спілкою культурників, яка дасть нам те, про що ми вже говорили. Це зовсім не значить, що в «Плузі» нема й не повинно бути митців. Вони єсть, і вони мусять бути. Але всій організації й як такій дайте «установку» на справжній трактор, а не на вигаданий графоманом. До вашої великої енергії й ініціативи безмежний темний степ. Ризикніть, і ми, «олімпійці», поставимо вам «нерукотворного» пам’ятника, бо ви допоможете нам вивести наше молоде мистецтво з смердючої атмосфери кар’єризму, спекуляції та іншої графоманії. Тоді не буде перебіжок з одної організації до іншої й гри на темних інстинктах. Тоді наша молода країна воістину піде до культурного розквіту.

Все це, звичайно, гіпербола, але тут не без «прописної істини».

Але коли ви, тов. Сергію, цього не зробите — історія зробить за вас.

Що ж таке Європа?

Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу. І коли Зеров знає цю Європу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери «в яскравий світ — комунізм». Так писали ми в своєму «універсалі». Тоді ми зуміли «відмежуватись червоним фронтом від спеців», тепер ми маємо мужність діалектично мислити. Не тільки Коряк — і ми за ним проголошували «смерть українському мистецтву». Але ми не змішали Європи з «Європою». Ми почуваємо себе настільки сильними, що всякі розмови про чужі ідеологічні впливи на нас викликають з нашого боку тільки усмішку.

І коли тепер ми підійдемо до «Гарту», то треба визнати: і «Гарт» під впливом різних «октябристських» платформ почав плутатись у просвітянських справах. Це його сьогоднішня хвороба. Але потенціально він на території Союзу єдина спілка, що може взяти на себе організацію справжнього пролетарського мистецтва. Для цього треба одмовитись від тієї масовості, що її йому нав’язують. Нове мистецтва загартовується в лабораторіях. Масовість роботи митців виявляється за кілька років, коли їхні твори розповсюджаться в мільйонах екземплярів.

Так ми дивимось на Європу. Так ми дивимось на «Просвіту». Що ж тоді: — Європа чи «Просвіта»? — Для мистецтва — тільки — Європа.

Нашими устами говорить молода пролетарська інтелігенція, що виросла за кілька років і загартувала себе в огні горожанських сутичок. Ми відповідаємо за все сказане нами перед трибуналом Комуни. Ми хочемо бути комунарами, що знають собі ціну й мають сміливість взяти ще одну цитату, саме з Куліша:

— «Да, не той Куліш чоловік, щоб людської ворожнечі в своїй правді лякатись. Стояти за правду не то проти однієї ледачої людини, та хоч би й проти кагалу ледарів — це його — можна сказати — культ».

Кінчаючи свою статтю, ми, «олімпійці», бажаємо «молодій» молоді продумати її. Бо ми знаємо:

— тільки тоді вона, «молода» молодь, буде з нами, коли почує надзвичайний гул азіатського ренесансу, який гряде.

Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д.

(Третій лист до літературної молоді)

Ето што за Єруслан? Хі-хі!

С. Пилипенко

І

Яке зворушливе єднання: революціонер Пилипенко і… вбога реакційна «Просвіта». Таке неприродне сполучення ми з’ясовуємо тим печальним фактам, що наш друг, працюючи кілька років в літературній організації, й досі не наважився вияснити для себе природу мистецтва.

Ми, звичайно, не будемо тупати на одному місці й знову писати абетку: хай тов. Пилипенко ще раз і уважніше перечитає нашу другу статтю. Ми підемо далі й поставимо ще деякі актуальні питання.

І от знову «ступаємо на слизьке й знову притягуємо Троцького»:

— «коли мені чого соромно, так це не тому, що в мене в цих суперечках буде формальний збіг з тим чи іншим білогвардійцем, який розуміє мистецтво, а тому, що я примушений перед цим білогвардійцем виясняти партійному публіцистові, який обмірковує художність, перші літери абетки мистецтва».

Отже, й нам соромно! Їй-бо, соромно, тов. Пилипенко! Але вам, на жаль, як ми бачимо — байдуже: інакше б ви не нашпигали себе такими убійчими епітетами. Словом, ви вимагаєте від нас, щоб ми говорили з вами, як із печальником «сопливої» когорти.

Як цього не хотілось робити — вам навіть і на думку не спаде: друг ви нам, приятель і однопартієць до того. Та доведеться, мабуть, задоволити ваше бажання.

…

Отже, нарешті! Нарешті ми маємо можливість полемізувати з письменною людиною… і не з ким-небудь, а з самим богатирем Єрусланом Лазаревичем (і так називає себе наш шановний опонент). Його так роздратував «орел-Хвильовий, який хіхіка з робітничо-селянської молоді», що він, не чекаючи відповіді, почав «жарить» двохстатейним дуплетом. Ну і що ж: піднімаємо рукавичку. Хай вплететься й наша квітка в його тріумфальне «шествіє».

Виступові тов. Пилипенка «олімпійці» гадають присвятити декілька розвідок.

А втім, да не подумає маестро, що такою честю ми шануємо його статті:

— справа йде про мистецький авторитет нашого літературного супротивника. Саме на цю фортецю «Олімп» і веде свого третю атаку.

Сьогоднішня баталія для нас і для всього радянського суспільства має величезне значення: обеззброївши хоч наполовину українського «теоретика» напостівської естетики, пролетарське мистецтво буде святкувати чималу перемогу на фронті літературно-історичних сутичок.

Отже, ми одверто заявляємо шановному гросмейстерові: його «оригінальні» вправи страждають на дешеві «словеса» і страшенно бідненький і бліденький зміст. Це гра на темних інстинктах — не більше. І тому ціна їй за п’ятибальною, як писали ми комусь, — 1 + (одиниця з плюсом). До того ж бере нас великий сумнів, що ці статті призначено для письменних… Інакше ми б не розказали такої-от казочки:

— Де це було — невідомо. Та тільки зібралось «десять розумних», і ну читати листи з «Олімпу». Читали-читали — ніяк не вчитають. Що робити? Покликали Хвильового, а той їм і каже:

— Бачите, добродії «розумні», хочу я вам по щирості сказати: що ви «розумні», то кожне знає, а от що ви навпаки, — про це ще ніхто не чув. Тут дуже проста «пришта»: в першому автор ставить питання «Європа чи «Просвіта», а в другому — виясняє, що таке мистецтво взагалі й пролетарське зокрема. Зрозуміли?

— Ні, — каже тов. Пилипенко, — мої «розумні» і тепер «не розпутають». Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було «не складне».

— Шкода, — каже Хвильовий. — Тоді, може, вони дещо второпають про ґатунки статей? Перший ґатунок — то теоретичний онанізм («Праф.»), другий — порожня демагогія (наша «Просвіта»), третій, нарешті, — живі думки в живому вбранні («Олімп»). Цим, останнім, і представлено статті Хвильового.

— Самохвальство! — кричить маестро.

— Їй-бо, вгадали, — відповідаємо ми. — Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.

Наше «самохвальство й презирство» находять свого адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих «десяти розумних», що вийшли з ледачої «Просвіти».

От де справжній адресат.

Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наскоки».

— Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам не відомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами «іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з «папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з «селянської бібліотеки»?

— Бачите, — каже Пилипенко, — моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… «мугу»!

Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, — «коли на те вже пішло», то нам не ліньки зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями марксистськими»: ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голослівними твердженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишив десь половину цитати з Бєлінського.

Але все це — маленькі дефекти в порівнянні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби «не переливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля «води» на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.