Читать книгу: «Улюблені пісні XX сторіччя», страница 5

Зоряна ніч

Вірш Анатолія Кос-Анатольського

Музика Анатолія Кос-Анатольського

 
Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє.
В зоряну ніч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
З тисячі дум Вижени сум, Що моє серце гніте.
 
 
Приспів:
 
 
З тисяччю мрій не пропадем, Разом з тих мрій казку спрядем!
В зоряну ніч Ми віч – на – віч Щастя в тій казці знайдем.
 
 
Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
Вкинь до тих мрій Промінь надій, Щастя моє золоте!
 
 
Приспів.
 
 
Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє.
В зоряну ніч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
З тисячі дум Вижени сум, Що моє серце гніте.
 
 
Приспів.
 
 
Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
Вкинь до тих мрій Промінь надій, Щастя моє золоте!
 
 
Приспів.
 
 
Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
Вкинь до тих мрій Промінь надій,
Щастя моє золоте! Щастя моє золоте!
Зоряна ніч… кличе мене Щастя моє золоте!
 

Один з яскравих, самобутніх і активних композиторів, один з родоначальників української естради Анатолій Кос – Анатольський своє натхнення постійно шукав і знаходив у вирі життя, в людських долях, у народній пісні, класичних надбаннях. Він завжди пам’ятав про життєствердну силу багатовікових традицій. І учнів своїх закликав берегти їх, адже в них запорука єдності поколінь, роз’єднаних часом, зв’язок з минулим і водночас із майбутнім. Що встиг зробити із задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творів, сто критичних статей з питань музики, літератури, культурно – громадського життя.

Овдовівши в 1961 році, композитор через шість років одружився вдруге. Молода дружина Надія Опришко – Кос народила йому двох синів – Анатолія та Адріана. Разом прожили майже 17 щасливих років. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодій дружині – 22.

«Різниця в 36 літ мене ніколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, підтягнутий, вишуканий, з інтелігентним вихованням і шляхетними манерами, – визнає Надія Кос. – Як більшість тодішніх освічених галичан, Анатоль перфектно знав кілька мов – німецьку, польську, англійську, французьку, італійську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекрасні мелодії, які ставали класикою української культури. І справді, таких пісень було дуже багато. «Зоряна ніч», «Серпневі ночі», «Чому ти місяченьку, жмуриш око» …Воно все кипіло і бурлило в ньому і рвалося на волю. І вірші, і мелодії. Мабуть, закономірно, що найкраще йому вдавалися пісні на власні вірші. Писав переважно вночі, до третьої–четвертої години. А потім неодмінно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала і дмухала на нього.

«Зоряна ніч» написана улітку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив мені. Тоді мешкала у Стрию, Анатоль – у Львові. Ми обумовилися зустрітися у курортному Гребенові, що в шести кілометрах від районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приїхати не змогла. Якраз починався наш романтичний період кохання. Звісно, що попередити Анатоля не могла, не було тоді таких засобів. Він залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душі. Щоб не впасти у ще більший відчай, узяв аркуш паперу, ручку і під враженнями того зоряного вечора, під впливом думок, переживань, почуттів, емоцій почав писати: «Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє…»

Так народжувалася «Зоряна ніч». Я все – таки приїхала наступного дня. Ми сиділи на терасі, щасливий Анатоль дав мені не тільки текст, а й мелодію нового твору. Це було душевно і зворушливо.

Першою заспівала я. Для Анатоля. Пізніше виспівало «Зоряну ніч» тріо Мирослава Скорика «Чарівна скрипка», згодом шедевр з неї зробили сестри Байко, а невдовзі вона потрапила до репертуару київського вокального ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада.

Тепер же думаю, що було б, коли приїхала до Гребенова вчасно? Не було би цієї милої, ніжної та душевної «Зоряної ночі»! На все воля Господня. І на такі пісні також…»

Канни зів’яли

Вірш Федора Піговича

Музика Ру слана Іщука

 
Речитатив: Канни – квіти багряні,
Квіти кохання дарую тобі, Моя кохана…
 
 
Лелеки покинули гнізда,
Тумани лягли в далині…
Чому ти, кохана, так пізно
Вернулась до мене вві сні.
 
 
Приспів:
 
 
Канни зів’яли, канни мої,
Квіти багряні, кохання, жалю.
Канни зів’яли, канни мої,
Квіти багряні, кохання, жалю.
 
 
Коли вечори багряніли,
Мов каннів червоних вогні,
Тобі дарував я несміло
Квіток пелюстки чарівні.
 
 
Приспів.
 
 
До пізньої осені канни
На клумбах багряних цвітуть.
Вони в мої мрії, кохана,
Тривоги й надії вплетуть.
 
 
Приспів.
 
 
Речитатив: Канни – квіти багряні,
Квіти кохання дарую тобі,
Моя навіки забута кохана… Канни…
 

Учас радянської масової «філармонізації» (на початку 1970–х) прикарпатські «Опришки» були єдиним в Радянському Союзі студентським колективом, який записав свій міньйон на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія», а вже через рік – платівку досить рідкісного формату – «гранд». Доки запис перебував у Москві в очікуванні своєї черги виходу в світ, канадці з Торонто зуміли видати свій диск – гігант – «Канни – квіти кохання». Тоді це вважалося чимось дивовижним і таким, що суперечило радянській моралі. «Опришкам» проблем і без того вистачало, сама лише назва (надто смілива для радянських часів!) чого вартувала.

На жаль, вік студентських ансамблів недовгий… Той час нині згадується, наче ковток свіжого гірського повітря, яким легше дихається і яке вселяє надію на кращий завтрашній день. І нині, як і тоді, на галицьких весіллях звучать «Канни», які в першій десятці чи навіть п’ятірці народних супершлягерів.

Після першого курсу, в 1968 році, юний композитор Руслан Іщук приїхав на літні канікули додому (якраз навчався на музично-педагогічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту), в Почаїв, що в Тернопільській області. Зайшов до Будинку культури, де випадково зустрів директора Федора Піговича. Раніше він, працюючи директором Будинку піонерів, жив на квартирі у Іщуковій сім’ї. Федір Павлович писав досить непогані вірші.

«Один із них показав мені, – розповідає Руслан Іщук. – Відразу заворожила назва «Канни – квіти кохання». Інколи плутають дві різні назви – «канни» і «кали». Канни – одні з останніх осінніх декоративних квітів, цвітуть червоно. Кали – білі. Сіли ми з поетом за піаніно, і я відразу написав вступ і приспів. Так усе звучить і досі.

Швидко збігли канікули, я поїхав до Івано – Франківська і аж через місяць згадав про «Канни». По пам’яті відтворив пісню й відразу ж включив до репертуару ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Коли з’явилися «Опришки», то ми не мали виступу, де б вона не звучала по кілька разів.

Після запису в Києві наші пісні вийшли і на гігантах на всіх тодішніх заводах «Мелодії» в Союзі. Усе йшло добре, але мене якось викликали в один цікавий кабінет в інституті, де сиділи гості у темних костюмах. Показали велику платівку із написом на обкладинці «Канни – квіти кохання», яку випустили в Канаді. Я, втішений, вигукнув: «Даю двадцятьп’ятку!» На що ті суворо накивали: «Маладой чєлавєк, тєбє самому пахнєт двадцять пять лєт!..» Почали розпитувати, яким чином запис потрапив у капіталістичну країну. Коли усе з’ясували, я резюмував: «Дізнавайтеся самі, бо мені також цікаво, як то сталося».

«Хлопці» дізналися… У Києві на радіо УКХ (ультракоротких хвилях) працювала радіожурналістка Діана Маковій, яка вела передачі на Америку, де вона «прокрутила» «Опришків». Канадці з Торонто зметикували і попросили офіційний запис. Через три дні платівку розтиражували. Канадці видали її скоріше від «Мелодії».

Згодом з’явилася і аудіокасета «Опришків». Повторне видання платівки зробили у Нью – Йорку в 1979 році».

Квіти ромена

Вірш Бориса Демкова

Музика Владислава Толмачова

 
Вітер в горах заснув, Ліг сосні на рамена.
Вечір зорі в росі Розгубив золоті.
Я для тебе зірву Синє листя ромена –
Найчарівніше зілля землі.
 
 
Приспів:
 
 
Ти на мене чекай
На хрещатій дорозі,
Збережи назавжди
Щире серце мені.
Я тобі принесу
В голоснім передгроззі
Щонайкращі квітки запашні.
 
 
І у кожнім листку Нерозгадана тайна,
Найтепліші слова У пелюстках звучать.
Ніжну квітку ромена Чародійною здавна
Називають гуцули з Карпат.
 
 
Приспів.
 
 
А якщо не прийдеш – Вітер, наче сирена,
Буде плакати сам, Сам – один уві млі,
І зів’яне в журбі Cинє листя ромена –
Найчарівніше листя землі.
 
 
Приспів.
 

Спекотного літнього дня далекого 1964 року студент Тернопільського музичного училища Владислав Толмачов від’їжджав на канікули до райцентру Чорткова, де жили його батьки (народився хлопець у родині військовослужбовця, перші шкільні шість років навчався у паралельних класах однієї з чортківських шкіл з Ігорем Покладом, батько якого також служив у військовому містечку). На платформі автостанції місцевий поет Борис Демків, який прийшов проводжати юного композитора, дав йому кілька аркушів паперу: «Це вірші. Будеш мати час – почитай, може, щось вибереш для пісні». Лише рушив автобус, Владислав переглянув написане і виокремив для себе вірш «Квіти ромена». Від обласного центру до Чорткова усього 70 кілометрів, але цього часу (як виявилося) цілком достатньо, щоб написати пісню. І не просто пісню – шлягер!

«Тоді ж проходив конкурс на кращу пісню самодіяльних авторів, – ділився своїми спогадами Борис Демків. – Переможців очікувала одна перша премія, дві – другі, три – треті і п’ятнадцять заохочувальних. Ми з Владиславом були згідні і на заохочувальну розміром в 15 карбованців, за які студент міг тоді місяць прожити. У конкурсі ми зазнали фіаско – її ніхто навіть не згадав… І тут, на щастя, на гастролі до Тернополя приїхала Валя Купріна. Шанс такий прогавити було б гріхом. Ми запропонували їй цю пісню. Минув рік, аж поки я не почув її по радіо…»

«Хрещеним батьком» пісні став мій товариш з музучилища Петро Панасюк, – зізнавався Владислав Толмачов. – Він був сміливішим і не побоявся (я чомусь ніяк не міг цього зробити) піти за лаштунки до відомої співачки і показати їй пісню. Справді, ми вцілили в «десятку» – це була пісня Валентини Купріної! Більше того, вона сказала Петрові, що хотіла б заспівати під мій акомпанемент. Я ж стояв у фойє і хвилювався. Купріна вийшла з гримерної і сказала: «Молодий чоловіче, зайдіть до мене». Артистці наша пісня сподобалась, вона відразу погодилась взяти її у свій репертуар. Незабаром у музичній програмі «Променя» відбулася радіопрем’єра. Так ми з Борисом Демковим стали відомими людьми…»

Згодом пісня зазвучала не лише з радіо– та телеефіру, а й повсюди – у концертних залах і на танцювальних майданчиках, у ресторанах і просто на вулицях. У 1968 році фірма «Мелодія» випустила мільйонну «золоту платівку» з «Квітами ромена», а відома чи не на півсоюзу Чортківська кондитерська фабрика на Тернопільщині розробила технологію і почала випускати шоколадні цукерки з назвою «Квіти ромена».

Наступного року парфуми імені нев’янучого суперхіта з’явилися на Харківській парфумерній фабриці.

«Це була платівка – міньйон на гнучкій основі, – уточнює Владислав Толмачов. – Але це не зашкодило їй стати «золотою». Я ж мав проблеми: знайомі, друзі й колеги просили подарувати дефіцитну платівку. Надсилав я їх пачками навіть на Урал, звідкіля родом. Якось довелося спеціально йти на прийом до директора київського ЦУМу, щоб просити продати мені як одному з авторів пісні енну кількість платівок з її записом. Він, звичайно, посприяв, але за умови, що я обов’язково виступлю перед працівниками універмагу…»

Києве мій!

Вірш Дмитра Луценка

Музика Ігоря Шамо

 
Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
 
 
В очі дивляться канни,
Серце в них переллю.
Хай розкажуть коханій,
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
 
 
Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном.
Ген вогні, як намисто,
Розцвіли над Дніпром.
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
 

Пісня ця про любов. Про святу любов до рідного міста – прекрасного, любого, величного. А любов відчувають усі.

Ніхто з поетів, окрім Андрія Малишка, так не возвеличив Київ, як Дмитро Луценко популярною піснею «Києве мій!» Дмитро Омелянович прибув до столиці 1936 року, мріючи про акторське щастя, яке не вдалося. Потім – армія, Друга світова війна. Тяжко контужений, він повертається до рідного Києва. У місті каштанів знаходить своє щастя, свою долю – одеситку Тамару, яка стала його найбільшим скарбом у житті.

«А «Києве мій!» народилася зовсім несподівано, – зізнавався Дмитро Луценко. – 1962 року ми йшли весняним Хрещатиком з Юрієм Гуляєвим. Про щось гомоніли. Якоїсь миті нас прикував дивовижної краси колір. То на клумбах розквітали, палахкотіли канни – красиві багряні квіти. Замилувавшись, Юра й каже мені: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишіть мені пісню про канни – рідкісні квіти». Еспромтом спалахкотіли рядки: «В очі дивляться канни…»

Замовлення я прийняв. Щоб дужче надихнутись враженнями, вийшов на Володимирську гірку. Переді мною в усій красі повстало справжнісіньке зелене море, яке вигравало ніжними хвилями. Того ж вечора написав слова: Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра».

Потім записав і другий куплет, і третій. А ось з приспівом не виходило ніяк. Місяць промучився. Коли це одного разу побачив на Хрещатику двоє молодят. Хлопець намагався заглянути в очі коханій і все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Ці слова й перелились у мій приспів: Вечорів оксамити, Мов щастя прибій… Як тебе не любити, Києве мій!

Мені вже вчувалася мелодія пісні. Мигцем побіг до незабутнього Ігоря Шамо. Ігор вловив дух твору, сів за рояль… А невдовзі дзвоню Юрію й доповідаю: «Твоє замовлення виконали. Пісня про канни, а точніш – про Київ – готова! Чекаємо!»

Гуляєв був найпершим і, либонь, найкращим виконавцем цього твору… Він же порадив композиторові маршовий темп змінити на вальсовий, щоб пісня краще лягала на його голос…»

Так народився один із найкращих українських естрадних шлягерів ХХ сторіччя. Звісно ж, першим виконавцем був Юрій Гуляєв, правда, в дуеті з Костянтином Огнєвим. Прем’єра відбулася 27 травня 1962 року.

Після першого виконання пісня перетворилась на неофіційний гімн Києва. 13 листопада 2014 року на сесії Київради депутати одностайно підтримали рішення про затвердження гімну міста «Як тебе не любити, Києве мій!»

Коли заснули сині гори

Вірш Анатолія Кос-Анатольського

Музика Анатолія Кос-Анатольського

 
Ніч над Карпатами темно – крилатими
Шовками тихо зліта.
Серце залюблене, в мріях загублене,
Жде чогось, кличе й пита:
 
 
Приспів:
 
 
Чому, коли заснули сині гори,
Якось не до сну мені?
Чому, коли на небі срібні зорі,
Мрію в тишині нічній?
А між синіх гір в сяйві срібних зір
Бродить любов моя.
Тому, коли заснули сині гори,
Не заснем ні ти, ні я.
 
 
Нічка кінчається, зірка ховається,
Будиться шелест в гаю.
Тільки залюбленим, в мріях загубленим,
Мариться слово «люблю».
 
 
Приспів.
 

Майже сорок років писав Анатолій Кос – Анатольський пісні і романси. Переосмислення ознак тодішніх популярних танців зустрічаються у багатьох творах композитора: «Коли заснули сині гори», «Карпатське танго», «Зоряна ніч» (на власні вірші Кос – Анатольського), «Білі троянди» (Ростислава Братуня). Композитор використовує в них і фольклорні елементи, і колористичну гаму блюзових гармоній, примхливу ритміку, барвистий оркестровий супровід та інші елементи естрадної музики. Пісні і романси Кос – Анатольського за змістом, формою й жанрами надзвичайно різні, але незмінним у них завжди виступає яскрава національна визначеність. З народної пісенної творчості композитор черпає теми і образи, виражальні можливості. Анатолій Йосипович звертається до різних фольклорних жанрів: епічних, жартівливих, ліричних, танцювальних.

Показово, що добою формування феномена української естрадної пісні як жанру, в якому відбилися найхарактерніші риси національних музичних традицій, стали 1950–1960–ті роки. Такими творами були «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі» Платона Майбороди і Андрія Малишка.

Пісня Анатолія Кос – Анатольського «Коли заснули сині гори» (написана в середині 1960–х) відрізняється яскравим впливом музичного фольклору карпатських українців, позначена високою мелодійністю, простотою побудови, але одночасно глибоким ліризмом, що сприяло еволюціонуванню до рівня народності. Пісня віднесена до розважальної естрадно – танцювальної музики цього періоду. У ній трансформовано ритмо – гармонічні елементи популярних танців 1960–х років (рок – н – ролу, твісту, шейку, боса – нови).

Вона стала окрасою усіх концертів вокального тріо сестер Байко: Марії, Ніни та Даниїли.

Улюбленець мільйонів українців Назарій Яремчук вважав пісню «Коли заснули сині гори» однією з найулюбленіших у своєму репертуарі.

Кохана

Вірш Ігоря Бараха

Музика Ігоря Поклада

 
Зорі, як очі,
Дивляться скрізь на нас.
Серце не хоче,
Щоб промайнув цей час.
Хай в цю хвилину
Піснею лине
Понад землею радість моя.
 
 
Приспів:
 
 
Кохана! Мрій кришталевих цвіт.
Кохана! Тобі дарую світ.
Кохана! Сонце і небо,
Море і вітер – це ти, це – ти.
Кохана! Сонце і небо,
Море і вітер – це ти, це – ти.
 
 
Луки і доли
Зазеленіли враз.
Вірю, ніколи
Щастя не зрадить нас.
Вірю і знаю,
Нам нагадає
Подих весняний вечір оцей.
 
 
Приспів.
 

Усе почалося влітку 1962–го. Ігорю Бараху дуже подобалися мелодії зовсім ще юного Ігоря Поклада. І він, лікар за фахом та поет за покликом серця, як це звично роблять автори слів, зателефонував йому сам. Композитор погодився зустрітися. Звісно, що цей незабутній день Ігореві Бараху запам’ятався на все життя: «Ігор тоді винаймав у Києві кімнату на вулиці Горького. Пригадую, що рояль до помешкання не входив через двері, то довелося його просувати через вікно. А я тоді працював лікарем на «швидкій допомозі» і у вільний від роботи час пописував собі віршики. Дечим хотів поділитися з Покладом. Ігор же глянув на них і запропонував послухати мелодію, яку він написав у 18 років, тобто в 1959–му. Ми прослухали дивовижну річ й Ігор запропонував: «Напиши вірш російською мовою». Я ж відразу парирував: «Ні, на таку мелодію може бути написаний текст лише українською». На той час мої вірші публікувалися у багатьох виданнях, я писав пісні з різноманітними композиторами, правда, російською мовою.

Надворі було літо 1962–го. Покладова мелодія зачарувала і звучала в мені звідусіль. Деякі кусочки народилися навіть в автобусі, в якому повертався від Ігоря. Спочатку – приспів: «Кохана, мрій кришталевих цвіт, Кохана, тобі дарую світ, Кохана, сонце і небо, Море і вітер – це ти, це ти…» Ніякого імені не було, у світлому образі «Коханої» бачив свою дружину Поліну. Відтак за кілька годин написав весь вірш. Знаю наскільки Ігор прискіпливий і вибагливий до кожного наголосу, кожної заокругленої букви, у «Коханій» не підправив жодного слова. Пісня народилася цнотливо.

Першим виконавцем став Костянтин Огнєвий. Він поніс її у світи зі своєї цікавої подачі. А першою її у жіночому варіанті, тобто «Коханий» заспівала Ліна Прохорова. Згодом пісня залетіла до Москви, де її хто тільки не співав: Муслім Магомаєв, Тамара Міансарова, Людмила Невзгляд, більшість популярних вокально–інструментальних ансамблів, які щойно зароджувалися. Безперечно, що мені та Ігореві Покладу надзвичайно приємно, що радянська влада дозволила заспівати нашу пісню на Міжнародному пісенному конкурсі. 1969 року на фестивалі «Золотий Орфей» Юрій Богатиков за задушевне виконання «Коханої» отримав другу премію. Уперше українська пісня ввірвалася на міжнародний пісенний олімп. А велику пластинку «Koсhana» польської групи «Trubadurzy» («Трубадури») – навіть назву взяли нашу, не тільки заспівали польською – «діставав» у Києві з – під прилавка по великому блату. Я мав друзів у Міністерстві культури і вони сприяли цьому. У кінці 1960–х поляки концертували в київському Палаці спорту. У якийсь момент на сцену вийшов конферансьє і з акцентом сказав, що колектив виконує лише власні твори. Але в концертній програмі прозвучить пісня, авторами якої є кияни.

Коли зазвучала «Кохана», я поруч з київським помешканням Ігоря Поклада на вулиці Павлівській у кредит купив трикімнатну кооперативну квартиру. Мій будинок стоїть бік у бік з Покладовим (його, правда, на Тургенєвській вулиці). На перший внесок довелося позичити багато грошей. Але на мене, як манна небесна, звалилися, слава Богові, авторські гонорари за виконання «Коханої». Отримував 500–600 карбованців щомісяця. Так пісня допомогла сплатити за чотири місяці борги. Квартира була чудова, величезна. Я навіть не повірив, що матиму тоді такі хороми…»