Читать книгу: «Ялинка», страница 2
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг… Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.
— Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвiр’я батько. Василько побiг до батька.
— Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снiгу не було, — казав Яким, удивляючись у край неба, — наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.
II
Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочнi, хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було їхати лiсом. Василько в’їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг… Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр… Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли праворуч. Враз — сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали. Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги саней, оглянув їх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було. «Пiдожду, може, хто над’їде та дасть менi яку раду», — подумав вiн, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь… Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав назад по дорозi.
