Читать книгу: «Беззаперечна правда», страница 10

Кевін і Метт Баранскі були так само впевнені в мені, як і я сам. Ми працювали на повній самовіддачі. А я сам робив ще трохи більше. Я подивився на свої труси за день до бою і помітив, що у мене з’явилися виділення. Я підчепив болячку. Я не знав, чи заразився від повії або від якоїсь брудної молодої леді. Ми жили тоді у будинку доктора Хендльмана, і він зробив мені укол антибіотика.

Пізніше того ж дня ми зі Стівом Лоттом узяли напрокат кілька відеокасет.

– Майку, а що Кас сказав би про цього Бербіка? – запитав він мене. Це був спосіб Стіва поставити мене на місце Каса, примусити мене думати як Кас. Та Стів не розумів, що мені не потрібно примушувати себе думати як Кас; Кас сидів у мене в голові весь час.

– Він сказав би, що цей хлопець просто лантюх, – відповів я. – Просто ніщо.

На зважуванні я поводився як придурок. Я пронизливо зиркав на Бербіка щоразу, коли він опинявся поблизу. Він підходив, щоб потиснути мені руку, але я повертався до нього і його простягнутої руки спиною. Коли я помічав, що він дивиться на мене, то гаркав: «Якого хріну ти вирячився?» Тоді я сказав йому, що збираюся нокаутувати його в два раунди. Він позував із ременем, а я кричав: «Насолоджуйся своїм поясом. Тобі ще не довго його тримати. Він буде на талії справжнього чемпіона». Ось таким зневажливим і сердитим я був. З якоїсь причини мені тоді просто не подобався Бербік. До того ж мені потрібен був цей пояс. Зеленоокий монстр доєднався до гри.

Також, я гнівався на тренера Бербіка, Анджело Данді, який хвалився, що Бербік поб’є мене. Кас завжди дуже заздрив Данді, якому дісталося тренували Алі, адже той мав собі всю увагу медіа. Кас вважав, що він цього не заслужив.

«Бербік володіє хорошим стилем, щоб побити Тайсона, – казав він пресі. – Тревор облизується при думці, що нарешті йому не доведеться бігати за Тайсоном, адже той сам прийшов просто до нього. Тревор має хороший удар і в нього на рахунку двадцять три нокаути. Він упевнений у собі, і я тої ж думки, що він зупинить Тайсона в останньому раунді».

Вночі перед боєм я не міг заснути. Я провів багато часу, розмовляючи по телефону з дівчатами, які мене подобались, але з якими, тим не менше, у мене ніколи не було сексу. Я намагався відволіктися від думок про бійку, розпитуючи їх, що вони роблять, але всі вони хотіли говорити лише про бійку. Потім я підвівся і почав битися з тінню у себе в кімнаті.

У день бою я поїв о першій годині трохи пасти. О четвертій годині я з’їв біфштекс. Потім ще трохи пасти о п’ятій годині. У роздягальні я з’їв батончик «Снікерс» і апельсиновий сік.

Потім Кевін перев’язав мої руки і надів рукавички. Пора було йти на ринг. На арені було холодно, тож Кевін розрізав рушник і накинув його мені на шию. На мені були чорні шорти, в які я переодягнувся кілька боїв тому. Мені довелося заплатити штраф у розмірі 5000 доларів, оскільки у чорний колір одягався Бербік, але мені було однаково. Я хотів мати зловісний вигляд.

Я був тим, хто кинув виклик, тож я мав виходити першим. На мій вихід включили пісню Тото, але в моїй голові грали рядки з пісні In the air tonight Філа Колінза: «Я відчуваю цей момент в повітрі, о Господи/ Я чекав на цей момент усе моє життя, о Господи»¹⁵.

Я проліз крізь канати і почав ходити по рингу. Я подивився на натовп і побачив Кірка Дугласа, Едді Мерфі та Слая Сталлоне. За кілька хвилин з’явився Бербік, одягнений у чорну мантію з капюшоном. Він випромінював упевненість і зухвалість, але я відчував, що все це лише видимість та ілюзія. Я знав, що цей хлопець не збирається вмирати за свій пояс.

Алі представили натовпу, і він підійшов до мене.

– Надери йому дупу за мене, – сказав мені Алі.

П’ять років тому Бербік побив Алі, і Алі пішов після бою на пенсію, тож я був більш ніж щасливий зробити це для нього.

– Це буде нескладно, – запевнив я Мухаммеда.

Нарешті настав час боротися. Продзвенів дзвінок, і суддя Міллс Лейн дав нам знак починати. Я накинувся на Бербіка і почав обсипати його важкими короткими ударами. Я не міг повірити, що він не рухається і не ухиляється, а стоїть просто переді мною. Я влучив його правою рукою майже на самому початку бою в ліве вухо, намагаючись пробити його барабанну перетинку. Приблизно всередині раунду я сильно вдарив його жорстким ударом правою. Я накинувся на нього, і до кінця першого раунду Бербік здавався контуженим. Він зробив кілька дуже, дуже хороших ударів.

Я повернувся до свого кута і присів. Через той укол антибіотика з мене капав піт, як краплини з морозива Good Humor в липні. Проте мені було однаково; я був там, щоб прикінчити Бербіка. Крім того, один із моїх героїв, Малюк Шоколад, весь час боровся із сифілісом.

«Воруши головою, не забувай про джеб, – говорив Кевін. – Ти постійно б’єш в голову. Лупи його спершу в тіло».

За десять секунд після початку другого раунду я вдарив його правою, і Бербік впав. Він тут же схопився і знову кинувся на мене. Він намагався чинити опір, але його удари були неефективні.

Коли до кінця раунду залишалось близько пів хвилини, я вдарив його правою в корпус, замість того, щоб виконати аперкот, а потім я все ж таки здобувся на аперкот, але промахнувся. Проте я одразу ж зробив удар лівою і поцілив йому в скроню. Це була запізніла реакція, але він упав. Я навіть не відчував, як завдав цього удару, але він виявився дуже ефективним. Він спробував встати, але тут же знову впав, і я помітив, що його щиколотка повністю зігнута.

«Він ні за що не встане і не зрівняє рахунок», – подумав я.

І я мав рацію. Він спробував встати вдруге, але тут же зачепився об брезент і знову впав. Нарешті він встав, але Міллс Лейн обійняв його і дав йому знак покинути ринг. Цього було достатньо. Я став наймолодшим чемпіоном у надважкій вазі за всю історію боксу.

– Усе скінчилося. Ось і все, настала нова ера в боксі, – сказав диктор НВО Барі Уоткінс.

– Майк Тайсон зробив те, що зазвичай робить Майк Тайсон. Тобто бився, – додав Шугар Рей Леонардо.

– О так, він бився, – сказав Уоткінс.

Я просто онімів. Я нічого не відчував. Я усвідомлював, що відбувається навколо мене, але просто заціпенів. Кевін обійняв мене. Підійшов Хосе Торрес.

– Я не можу в це повірити, старий. Я ж тепер той чортів двадцятирічний чемпіон світу, – сказав я йому. – Ця вся чортівня – щось просто нереальне. Чемпіон світу в двадцять років! Я ж малий, я просто бісів малий.

Джиммі вийшов на ринг і поцілував мене.

– Як ти гадаєш, Касу таке б сподобалось? – запитав я. Джиммі посміхнувся.

Дон Кінг, чий син був менеджером у Бербіка, підійшов привітати мене. Потім я оглянув присутніх і відчув у собі гордість та пиху. «Так, ми це зробили», – подумав я. – Це зробили ми з Касом». Потім я почав говорити до Каса.

«Ми зробили це, ми довели, що всі ці хлопці помилялися. Б’юся об заклад, Бербік більше не думає, що я замалий зростом, чи не так?» Потім я зрозумів, що Касу не сподобався б той стиль, в якому я боровся.

«А все інше, що ти зробив на рингу, було повною фігньою, – почув я в голові його голос. – Але фінал був настільки гучним, що це все, що пам’ятатимуть люди».

Настав час для післяматчевих інтерв’ю. Я мав виразити подяку Касу. Тоді я був найкращим бійцем у світі, і я був його творінням. Кас мав бути тут. Він би із задоволенням задав жару всім тим людям, які списали його з рахунків як хворого на голову. Він би сказав: «Ніхто не може перемогти мого хлопчика. Йому лише двадцять років, але ніхто в світі не може його перемогти».

«Це той момент, на який я чекав усе своє життя відтоді, як почав займатися боксом, – сказав я, коли почалася пресконференція. – Бербік був дуже сильним. Я ніколи не очікував, що він виявиться таким же сильним, як я … кожен мій удар я приправляв поганими намірами. Мій рекорд залишиться назавжди, він ніколи не буде побитий. Я хочу жити вічно … Я відмовився програвати … Лише смерть могла б змусити мене програти. Я прийшов, щоб знищити мого противника і виграти чемпіонат світу у надважкій вазі, і мені це вдалося. Я хотів би присвятити свій бій моєму великому вчителю Касу Д’Амато. Я впевнений, що він там, нагорі, дивиться вниз, і розмовляє з усіма великими бійцями, і каже, що його хлопчик добився свого. Я думав, що він божевільний білий чувак … він був справжнім генієм. Усе, що, як він говорив, має статися – сталося».

Хтось запитав мене, хто буде моїм наступним противником.

«Мені однаково, з ким битися далі, – сказав я. – Якщо я хочу бути видатним, то мені доведеться битися з усіма підряд. Я хочу битися з усіма підряд».

Навіть Данді похвалив мене після бою.

«Тайсон крутить такі комбінації, яких я ніколи раніше не бачив. Я був приголомшений. Я працював з Алі і Шугар Рей Леонардом, але у Тайсона я бачу комбінацію з трьох ударів, що не має собі рівних. Де ви таке бачили, щоб боксер кидав правий удар у нирку, переходив вище з аперкотом, а потім робив би лівий хук?»

Я не знімав цей ремінь весь вечір. Я носив його по всьому лобі готелю. Я пішов у ньому на вечірку після бою, не знімав його й пізніше, коли ходив випити з Джеєм Брайтом, моїм сусідом по кімнаті в будинку Каса, із сином Боббі Стюарта і з бійцем Метью Хілтоном. Ми вирушили до Вегаського дайв-бару The Landmark, розташованого через дорогу від готелю Хілтон. Там нікого не було, але ми просто сиділи і пили всю ніч. Я пив чисту горілку і по-справжньому напився. Наприкінці ночі Метью вирубився, і я пішов на гостини до різних дівчат, показуючи їм свій чемпіонський пояс. У мене не було сексу з ними, я просто тусувався якийсь час у них, а потім йшов і дзвонив іншій дівчині, щоб піти до неї додому і трохи потеревенити з нею. Це було божевільно. Ви маєте усвідомити, що я був усе тим самим двадцятирічним пацаном. І якщо подумати, то багатьом моїм друзям було лише по п’ятнадцять‒шістнадцять років. У тому віці це не було великою різницею. А тепер раптом, оскільки я став чемпіоном світу, усі очікували, що я через цей титул і все його значення стану зразковим хлопцем. Проте я був лише малим хлопцем, який хотів веселитися.

І я був втрачений. Тоді, коли я виграв пояс, я був розбитою душею, тому що у мене не було жодного ментора. У мене не було Каса. Я повинен був виграти пояс для Каса. Ми мали зробити це або померти. Шляху з рингу без чемпіонського пояса для мене не існувало. Усі ці жертви, страждання, самовідданість, жертви, страждання. Кожного божого дня, щохвилини. Коли я нарешті повернувся рано вранці до свого готельного номера, я подивився на себе в дзеркало, кинув погляд на пояс на мені і усвідомив, що виконав свою місію. І ось тепер я був вільний.

Проте потім я згадав, як прочитав в одній із книг Каса слова Леніна: «Свобода – це вельми небезпечна річ. Її варто дуже ретельно розподіляти». Це була та мудрість, яку мені варто було взяти до уваги на прийдешні роки.

5

«МЕНЕ ЗВУТЬ МАЙК ТАЙСОН. Я ПРОФЕСІЙНИЙ БОЄЦЬ. БОКС – ЦЕ ОДИНОКИЙ спорт. Спаринг, тренування і особливо пробіжки дають мені достатньо часу для роздумів. Одна з речей, про яку я думаю найбільше – це те, наскільки поганими є наркотики і як вони шкодять людям. Що ж, ми можемо позбутися наркотиків, якщо кожен із нас, один за одним, вирішить сказати їм “Ні”. Це маленьке слово з великим значенням. Скажи це, СКАЖИ НІ! НАРКОТИКАМ!»

Це була соціальна реклама, в якій я знявся для управління по боротьбі з наркотиками, його транслювали просто перед моїм першим захистом титулу 1987 року. Також я знімався в соціальній рекламі для штату Нью-Йорк. У ролику я бив боксерську грушу, а потім, повернувшись до камери, говорив: «Правильно, тримайся подалі від крека задля твоєї перемоги».

Іронія в тім, що тоді, як я знімався в цих роликах, я водночас фінансував мого друга Альберта у виробництві кокаїну, яке той мав у Браунсвілі. Одразу після смерті Каса, я почав давати Альберту то п’ять, то двадцять тисяч долларів, просто щоб йому не довелося працювати на когось іншого. Я не був партнером і ніколи не сподівався на повернення моїх інвестицій. Я просто турбувався про його безпеку. Ми з Альбертом виросли разом, ми разом грабували й крали. Я не хотів, щоб йому перепало, якщо один із дилерів, на яких він працював, скаже: «Де мій крек?» Наркобізнес в Браунсвілі в 80-ті роки був схожий на рабство 1820-х років. Коли ти працюєш на цих хлопців, твоє життя нічого не варте. Якщо в тебе опинявся пакунок тієї людини, ти вже не міг піти, коли тобі забажається. Щойно ти потис йому руку і уклав із ним угоду – ти став його власністю.

Я думав про те, щоб змусити Альберта піти працювати зі мною. Проте такі хлопці, як він, занадто антисоціальні. Вони не вірили в те, що можна просто тусуватися без того, щоб передавати комусь якісь сумки, бути слухняним хлопчиком і цілувати дупу, тому що я чемпіон. Ніхто не збирався ним командувати. Єдине, на чому ми добре зналися в Браунсвілі – це насильство, навіть у тому, що стосується людей, яких ми любимо. Альберт був занадто жорстоким, щоб стати частиною мого оточення. Він не збирався, як Майк Тайсон, навчитися усім цим «Так, мем. Як ся маєте, мем? Чи можу я вам допомогти?» Такі хлопці, як він, бісилися і не вміли контролювати свої емоції. Тому я зробив простіше. Я сказав: «Ось. Ти візьмеш ці гроші».

Утім мій план не спрацював. Молодий турок, що збирався отримати своє лайно, застрелив Альберта та кількох інших моїх друзів 1989 року. Тоді їм було лише по двадцять років, з ними був ще один шістнадцятирічний хлопець, який також хотів отримати шматочок своєї мрії. Мрії про мерседеси, дівчат та статус у суспільстві вбили їх. Тоді було багато смертей. Я заплатив за багато похорон.

ДВІ РЕЧІ Я ЗРОБИВ ОДРАЗУ Ж ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ В НЬЮ-ЙОРК ІЗ ПЕРЕМОГОЮ. Я пішов у Кетскілл і показав скрізь свій пояс. Я носив його на вулиці протягом трьох тижнів, іноді навіть спав у ньому. Одного разу я зайшов на кухню і запропонував Джею Брайту покататися зі мною. Була ще одна людина, якій я хотів показати пояс. Я наказав Джею їхати до горілчаного магазину і дав йому трохи грошей, щоб той купив велику пляшку шампанського Dom Pérignon. Потім я сказав йому їхати на могилу Каса. Коли ми підійшли до його надгробку, в обох з очей капали сльози. Ми обидва трохи помолилися, а потім я відкоркував шампанське, ми зробили по великому ковтку, і я вилив залишок пляшки на могилу Каса, залишив порожню пляшку на траві й пішов.

Друге, що я зробив, це поїхав до Нью-Джерсі й зайнявся могилою моєї матері. Її хлопця Едді збила машина, і він помер перед самим моїм боєм із Бербіком, його поховали поряд із моєю матір’ю. Тож я ексгумував їх обох і поклав рештки в красиві бронзові гроби, а потім купив для неї масивний семифутовий надгробок, так щоб усі, хто приходять на кладовище, знали, що це могила матері Майка Тайсона.

До цього моменту я вже переїхав у свою власну квартиру в будинку Джиммі та Стіва Лотта. Напевно, для того, щоб вони могли слідкувати за мною, адже я був їхньою дійною коровою. Я хотів насолоджуватися своїм титулом чемпіона. Вперше в моєму житті ми поставили ціль і досягли її, пройшовши крізь усю цю кров, піт та сльози. Тепер про мене можна було говорити за тим самим столом, що й про Джо Луїса та Алі. Мені хотілося погрітися в променях слави, але водночас я почувався винуватим та спустошеним. Каса не було зі мною, щоб насолодитися моєю перемогою разом чи дати мені якісь вказівки. Вперше за багато років у мене не було ні мети, ні бажання що-небудь робити. Усе могло бути по-іншому, якби у мене тоді була компаньйонка чи дитина. До того часу в усіх моїх друзів уже були діти. Але я був надто зайнятий боротьбою.

А ще я відчував себе самозванцем. Джиммі й Білл були сповнені рішучості вибити з мене весь Браунсвіль і створити мені позитивний образ. Проте я був частиною Браунсвіля. Браунсвіль створив мій характер, він був моїм дороговказом. Це була та важлива сутність, зберегти яку прагнув Кас. Вони змушували мене зніматися в цих антинаркотичних роликах і позувати для плакатів, але абсолютно всі знали, що я був злочинцем. Я прийшов у бокс із дитячої колонії. А тепер раптом я став хорошим хлопцем? Ні, я був нігером-підробкою, клятим дядьком Томом.

Я почувався дресированою мавпою. Усе, що я тепер робив, піддавалося критиці, усе повинно було бути заздалегідь обдумано. Я приходив на ток-шоу, і вони просили мене не одягати ювелірку. Стів фактично сказав мені зняти мої парні золоті браслети. Я не хотів жити з такими обмеженнями. Я став чемпіоном світу у важкій вазі не для того, щоб бути покірним славним хлопцем.

Джиммі й Кейтон хотіли, щоб я був ще одним Джо Луїсом, а не Алі або Сонні Лістоном. Вони хотіли, щоб я був героєм, але я хотів бути лиходієм. Лиходія завжди пам’ятають, навіть коли він не кращий за героя. Навіть якщо герой вбиває його, то героя робить героєм саме лиходій. Лиходії безсмертні. Крім того, я знав, що геройський імідж Джо Луїса створено штучно. У реальному житті він любив нюхати кокаїн і псувати гарненьких дівчат.

Я хотів, щоб люди кланялися мені в ноги; я хотів, щоб люди догоджали мені; я хотів проганяти жінок геть від себе. Це було те, що обіцяв мені Кас, але я чомусь цього не отримував. Передбачалось, що тепер настав мій час на рингу. Однак я все ще продовжував сидіти на трибуні, на ринг мене не випускали.

Коли я переїхав до своєї квартири, Стів підключив мені чудову стереосистему, яка коштувала близько дванадцяти штук, і Джиммі добряче пройшовся по ньому за те, що той витратив на неї стільки моїх грошей. Пізніше того ж року ми тинялися по Форум Шопс у Цезарі, і я побачив годинник.

– Діставай свою картку і купи мені цей годинник, – сказав я.

– Ні хрєна, – відповів Стів.

– Чому ні? Ти ж знаєш, що я поверну тобі гроші, – запротестував я.

– Ні за що, Джим вб’є мене на хрін, – сказав він.

Саме тоді мої демони стали нашіптувати мені: «Ці білі хлопці не піклуються про тебе, як Кас».

Я любив Джиммі, але він завжди намагався тримати мене в узді.

«Майку, ти повинен це зробити, тому що в іншому разі ця багатомільйонна компанія подасть на нас до суду». Тож нам доводилось йти на той бій або знімати ту рекламу. Я все ще був незрілою дитиною. Посеред зйомок рекламного ролика я говорив: «Я не хочу займатися цим лайном. Я хочу поїхати в Браунсвіль і потусуватися з моїми друзями».

Я повертався до Браунсвіля майже щовечора, коли не тренувався. Там до мене ставилися як до царя. Буквально. Коли мої ямайські друзі бачили, як підкочується мій лімузин, вони діставали свої пістолети:

– Хей, ці постріли для тебе, Майку, двадцять один пістолет, нігер! – вигукував один із них.

І вони давали мені салют із двадцяти одного пістолета. Бум, Бум, Бум! Іноді я прогулювався вулицею з кількома друзями і бачив якогось хлопця, який знущався наді мною багато років тому. Мої друзі не знали, що у мене були претензії до цього хлопця, але по тому, як той дивився на мене, вони могли сказати, що між нами не було ніякої любові.

– Ти знаєш цього мудака, що дивиться на тебе? Хто ця сука? – питав мене хто-небудь із моїх друзів.

Мені не потрібно було відповідати.

– На кого ти, мати твою, дивишся, шибздику? – вискакував мій друг. І все – він заводився. Вони просто йшли лупцювати його. Мені доводилося казати їм, щоб вони залишили його в спокої.

Щойно я почав заробляти багато грошей на боксі, у мене з’явилася репутація Робін Гуда. Люди, які мене не знали, робили багато шуму з того, що я їздив до Браунсвіля і роздавав свої гроші. Проте все було зовсім не так. Люди, які провели дитинство в такому місці, як я, повинні піклуватися про своїх друзів, навіть якщо пройшло вже двадцять років. Тож, якщо я вирвався з цього місця і зміг заробити грошей, я мав повертатися назад, щоб дати трохи грошей своїм друзям, життя яких склалося не так добре. Я забирав готівку з офісу Кейтона і ділив стодоларові купюри на пачки по тисячі доларів. Зазвичай я брав із собою близько двадцяти п’яти тисяч готівкою і роздавав їх своїм друзям, коли зустрічався з ними. Я говорив їм, щоб вони купили собі по красивому костюму, а потім ми йшли куди-небудь разом увечері.

Я навіть не переймався тим, чи знаю людей, яким давав гроші. Я зупиняв машину і роздавав стодоларові купюри волоцюгам і бездомним людям. Я збирав купу вуличних хлопчаків, відвозив їх до магазину спортивних товарів Лестера і купував їм нові кросівки. Пізніше я дізнався, що Гаррі Гудіні робив те ж саме, коли почав підійматися у своїй кар’єрі. Напевно, саме це і роблять бідні люди, які швидко розбагатіли. У них немає почуття, що вони все це заслужили. Іноді я почувався саме так, адже я забув про всю ту важку працю, яку я вклав у мою кар’єру.

Це був до біса забитий, заражений наркотиками, злочинністю, сексом і брудом район. І ти з цього смітника, розумієш? Звісно, роздавати їм гроші й допомагати цим людям – не означає розв’язати їхні проблеми, але це робить їх щасливими.

Щоразу, коли я роздавав гроші, я обов’язково йшов і знаходив усіх старих дам, які були друзями моєї матері. Я їхав у машині з другом і бачив, що проїжджаю повз будинок, де жила старенька леді, що була маминою подругою, тоді я зупиняв машину, і, поки мій друг чекав усередині, я стукав у її двері й давав їй трохи доларів. А потім я знову і знову робив те ж саме. Я не вважав свої справи чимось благородним. Це було тим, що я повинен був робити. Можливо, я вірив, що в такий спосіб зможу замолити свої гріхи й купити собі дорогу назад до раю. Напевно, я шукав спокути своєї провини.

Я часто бував сам не свій, але в Браунсвілі у мене завжди були друзі, які не дозволяли мені опуститися. Я сидів там і скаржився на важке життя, а цей хлопець, чиє ім’я я вважаю за краще не називати, дивився на мене і казав: «О, це ти називаєш важко? Кого ти останнього вбив, Майку? До якого будинку ти останній раз зайшов і пов’язав там усіх, а, Майку?

Щоразу, коли я говорив про себе щось погане, він говорив: «За тобою немає нічого поганого, Майку. Ти хороша людина. Ти не тікаєш звідти, звідки ти родом, тому що тепер у тебе є гроші. Якби ти не був хорошою людиною, ми б усі разом запхали тебе в багажник, Майку».

Багато моїх друзів із Браунсвіля були ув’язненими в Коксакі, який розташовувався недалеко від Кетскілла. Я ходив до школи разом із більшістю з тих, хто тепер працював там у в’язниці, тому, коли я йшов туди відвідати своїх друзів, я, замість того, щоб йти до кімнати для побачень, бовтався з ними в їхніх камерах, тому що знав начальника в’язниці й усіх охоронців. Я знімав зі своїх ніг черевики, з шиї ланцюжки і віддавав це все моїм друзям, а всі охоронці відвертались і дивились в інший бік. Одного разу я йшов коридором повз камери, і побачив маленького Спайка з Бронкса, який сидів колись разом зі мною в Споффорді. Тепер він був вже не маленьким, а справжнім монстром.

– Гей, Майку. Що там як, чувак? Чим займаєшся? – крикнув він.

Він подумав, що мене знову заарештували і тепер ведуть до камери.

Ось таким подвійним божевільним життям я жив. Одного дня я провідував своїх друзів у в’язничних камерах, а наступного – я тусувався разом із Ріком Джеймсом. Я бачився з ним кілька разів то там то сям, але перший раз ми по-справжньому мали нагоду поговорити один з одним на вечірці після прем’єрного показу якогось фільму. Ми були у великому клубі, там була, можливо, тисяча людей, але Ріка Джеймса важко не помітити. Він покликав мене до себе.

– Гей, Майку, іди-но сюди, сфотографуєшся з нами.

Він позував разом з Едді Мерфі й Сильвестром Сталлоне. Він тоді пристойно заробив через Ем Сі Хаммеру, який узяв за основу свого хіта U Can not Touch This семпл із пісні Ріка, то ж Рік був знову при ділі.

Наступного разу я побачив його у вестибюлі готелю на Сансет-бульвар. Я сидів, прохолоджуючись, на вулиці з Ріккі Шредером і Альфонсо Рібейро з Принца з Беверлі-Гіллз. Рікі тоді було років сімнадцять, а Альфонсо – шістнадцять. Проте ми сиділи там і пили, аж ось я підняв очі і побачив, як під’їхав Корніш-Роллс-Ройс із відкидним верхом і звідти вийшов Рік. На ньому була яскрава сорочка з краваткою, але краватка була розв’язана, а сорочка розстебнута. Він підійшов до нас, дав мені п’ять, потім подивився на Альфонсо, і… бум!.. сильно вдарив його в груди.

– Дай мені це чортове пиво, – сказав він і схопив пиво Альфонсо.

– Ріку, це ж дитина, ти не можеш так бити цього хлопця, – запротестував я. Він просто взяв пляшку і відсьорбнув із неї.

– У чому річ, нігер? – відповів він мені. Ріку було просто плювати.

Едді Мерфі і його брат Чарльз розповіли мені велику історію Ріка Джеймса. Одного разу він працював з Едді над якоюсь піснею і залишився у нього вдома. Я увійшов, і Едді підійшов до мене.

– Майку, цей нігер поклав ноги на мій стілець, – сказав Едді. Він скаржився на Ріка. Едді мав бездоганний будинок, і все повинно було бути в повному порядку. А Рік мав звичку класти свої смердючі ноги на стільці, хоч вони просили його цього не робити, але Ріку було однаково.

До біса все це. Я можу робити все, що захочу,«– казав він.

Тож Чарлі, брат Едді, підійшов до Ріка.

– Телепню, ми тут не жартуємо, – сказав він і став душити Ріка, щоб стримати його.

З Ріком таке не проходить. Він встав і струснувся. А коли Чарлі повернувся до нього спиною, Рік його окликнув:

– Ей, Чарлі.

Чарлі обернувся, і Рік вдарив його так сильно, що на обличчі Чарлі можна було побачити відбиток літер Р. Дж. від масивного діамантового персня Ріка.

Наступного дня, коли я повернувся додому до Едді, Едді та Чарлі були вражені тим фактом, що Принц та його хлопці надерли їм дупу за грою в баскетбол. Принц був у туфлях із підборами, але однаково закидав усі м’ячі. Вжух… Вжух…

Проте, якщо я й повинен був віддати належне одній людині, яка наставляла мене на моєму шляху знаменитості, то це Ентоні Майкл Холл. Я зависав із ним ще тоді, коли тільки підіймався до слави, намагаючись стати чемпіоном. Він був тою самою людиною. Він був першим моїм знайомим, який заробляв гроші на своїй славі. І він був просто красень, з цим його лімузином повсюди. Він був дуже щедрим. Отож, розбивши свій «кадилак», я пішов і купив лімузин, адже бачив, як класно на ньому кататися, поїздивши трохи в лімузині Майкла. Я їздив на цьому лімузині на новорічну вечірку Едді Мерфі 1987 року в його маєтку в Нью-Джерсі. Це була зоряна вечірка з Al B. Sure! Боббі Брауном, Run-DMC та Heavy D. Я був самовпевнений, але водночас ще трохи сором’язливим. Проте моя сором’язливість не завадила мені посадити трьох дівчат у мій лімузин і відвезти їх до моєї квартири на Манхетені.

Дні моєї цноти закінчилися. Я був екстремістом у всьому, що робив, включаючи секс. Щойно я почав трахати жінок, шлюз відкрився. Високі, маленькі, витончені, страшненькі, світські левиці, вуличні дівчата – мої критерії були дуже широкими. Проте, у мене не було в цьому жодної тактики, і я досі не знав, як підступитися до жінки.

Коли я приїжджав до Браунсвілю, то відвідував свого друга дитинства, який став сутенером. Ми сиділи в його новенькому лімузині й просто розмовляли, аж раптом він зупинявся і виходив з машини.

– Іди, візьми того чортового шибздика, – кричав він одній із дівчат на вулиці. – Бачиш того шибздика на розі? Що ти тут стирчиш з цими сучками?

А тоді він повертався до машини.

– Цим сучкам треба наказувати, Майку, – говорив він. – Вони надто швидко відволікаються. Мені потрібна собака-поводир, щоб пасти цих сук.

Одного разу я прийшов до нього о четвертій годині ранку.

– Що ти тут робиш, Майку? – запитав він.

Я ніколи раніше не казав йому, що хочу трахнути одну з його дівчат, але він навіть не дозволив мені відкрити рота.

– Забирайся звідси нафіг, Майку, гаразд? Ти – Майк Тайсон. Не треба тобі трахати цих повій і мерзенних сучок.

Бувало, я зустрічався зі своїми старими друзями, з якими колись ходив на грабунки. Тоді у них вже були свої мерседеси, і вони мали такий самий крутий вигляд, як і я. Ми сміялися, тусувалися в клубі, а повз нас проходила красива жінка з чоловіком. Я починав говорити до неї, а мої хлопці ставали навколо і блокували її хлопця. Ох, невартий я й щербатої копійки. Тупі, тупі горили з крутими пушками. Вони дивилися на цього хлопця, типу «Якого хріну ти робиш, нігер?» Тоді інший хлопець говорив дівчині: «Ти б краще поводилась добре з моїм бісовим другом, або я вб’ю твого шибздичного чоловіка». Це були вісімдесяті. Ось так люди поводились у Браунсвілі.

Я ніколи не розмовляв із дівчатами в Браунсвілі. Вони боялися мене, тому що в молодості я поводився дуже грубо і взагалі був огидним. Дівчата в моєму районі завжди бачили мене наскрізь. Я зовсім не вмів із ними загравати. Тому мої друзі говорили: «Іди сюди, мала, дай мені поговорити з тобою». У моєму білому світі було набагато легше зустрічатися з дівчатами. Я зустрічався з ними на фотосесіях, або коли вони брали у мене інтерв’ю, або вони були моделями, які працювали зі мною на зйомках. Ставши чемпіоном, я відчув себе трохи впевненіше з жінками, але й жінки навколо мене стали агресивнішими. Усе це змусило мене подумати, що чинити, як я чиню – добре. Наприклад, коли вони обіймали мене, я вважав нормальним розвитком подій хапати їх за дупу і цілувати їх. Так, у свої двадцять років я все ще не знав кращої тактики. Я вірив, що кожна жінка, яка підходила до мене, хотіла від мене сексу. Ніхто не хотів бути зі мною, до того як я став тим самим Майком Тайсоном. Оскільки я не був особливо вправним у спілкуванні з жінками, то переспавши з кимось один раз, я пробував побачитися з нею знову.

У мене ще не було інструментів, щоб розшифрувати наміри жінок. Красиві жінки чіплялись до мене, але я був таким ідіотом. Замість того щоб сказати «гей, підемо до мене в машину» або «пішли до мене», я будував плани піти з нею в кіно на наступний день. А потім я повертався додому і дрочив, думаючи про неї. Вона могла б бути тут зі мною, у моїй кімнаті. Мені слід було просто сказати: «Чому б нам просто зараз не піти до мене?» Одного разу я розмовляв кілька годин з однією дівчиною, і врешті-решт вона сказала: «Слухай, давай я просто сяду в цю машину і поїду до тебе додому». Про себе я подумав: «О Боже, Боже, дякую!» Мій дім мав ошатний вигляд. Я напирскав трохи дезодоранту, дістав презервативи й кілька порнофільмів. Усе було готово. Я був надзвичайно щасливим.

Я тусувався зі старшими знаменитостями в Колумбусі, і ті, побачивши, що я подобаюся дівчатам, говорили: «Чому б тобі не привести її в мій готель на вечерю?» Вони бачили, що я не дуже добре вмію розмовляти з дівчатами. Коли дівчата починали липнути до мене в Колумбусі, я спускався з ними вниз до вбиральні. Там було повно народу, і вони бачили, як ми спускаємося. А потім, коли ми поверталися наверх, спина дівчини була вся брудна від підлоги у вбиральні. І Полі говорив: «Йоу, Майку. Вони всі піднімаються брудні».