Читать книгу: «Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi», страница 2
IV
Кошалек-Опалек зупинився і поволі пахкав люлечкою, а діти, задивившись на нього, захоплено слухали, хоч він нічого й не говорив. По хвилині промовив:
– Як довго то тривало – не знаю, бо в наших книжках про це не записано. Але потім часи почали мінятися. Не стало добрих володарів з роду Леха. А ті нові, що настали, весь час бились між собою, бо їх щось аж дванадцятеро панувало разом. Набридли, нарешті, народові ті чвари, і він прогнав заколотників геть і знов обрав собі одного володаря.
Заспокоїлось трохи в цій країні, але щойно сонце засвітило над нею – знов прийшла буря.
Як сарана спадає на посіви, щоб знищити їх до кореня, так на лехівську землю напали німці, а їхній князь хотів насильно взяти заміж нашу князівну і панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тільки боженятами, але в ті стародавні добрі часи була єдність, і ми йшли разом з народом, як браття.
Князівна, однак, не хотіла за німця…
– А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерівна. – То була Ванда.
– І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.
І давай одна поперед одну затягати:
В нашій землі лежить Ванда,
Що не хтіла німця…
Кошалек-Опалек покивав на це головою, усміхнувся і каже:
– Не хотіла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пісня записана в наших книгах. З давніх-давен навчаємо її малу сільську дітвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дітей навчив цієї пісні. А вас хто навчив?
Ми не знаємо…
– Ну, то, мабуть, я. Інколи здається, що в повітрі щось говорить або співає…
– Егеж! – поважно притакнули хлопці.
– Це, бачите, краснолюдки так говорять і співають. Тільки що вони маленькі – то їх не видно, як поховаються десь у хліба або в траву на луках, або в гаю між листочками, або під тими польовими камінчиками… Ну, гаразд. Коли князівна не схотіла німця, то зчинилася війна. На країну цю відразу почали летіти круки і ворони, відразу почали вовки вити, відразу небо затягнулося чорними хмарами.
Ми також почали голодувати, бо й хліб, і сир – усе йшло для тих воїнів, що билися з німцями. Збіднів весь край, збідніли разом з ним і боженята. А як розболілося серце в нашої князівни, що через неї весь народ страждає від війни, то вона кинулася в ріку, у Віслу, та й втопилася. Тільки тоді німці пішли геть, а у нас настав мир.
Але війна все зіпсувала, звела нанівець. Брат почав зраджувати брата, сильніший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирітську нивку. А через те, що у краї, де кривда і сирітські сльози, не може бути щастя, запанували і злі князі, що звались Попелі.
– Ой, лишенько! – запищала Кася. – Попелі?
– Чого кричиш? – обірвав її Стахо Шафарчик. – Що ж тут дивного? Адже це ті Попелі, що одного з них миші з’їли.
– Авжеж! – повторив дуже серйозно Юзик Срокач.
А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповідав далі:
– По-різному розказують про тих мишей – і так, і сяк. Давні то часи, і сьогодні вже ніхто не дізнається, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не миші були, а боженята, зодягнені у мишачі кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попіль – зовсім поганий володар, вони юрмою кинулись на нього з мишачих нір і забили його на смерть. Так записано в наших книгах. Чи це правда, чи неправда – важко сказати. Але мій прапрадід сам розповідав мені, що поки ще не осліп від глибокої старості, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому – страшну вежу, в якій начебто це сталося і яка й досі зветься Мишачою. А озеро називається Ґопло.
Ну, гаразд…
Тим часом люлька погасла, і Кошалек-Опалек почав шукати в попелі іскорку. Знайшовши її, кілька разів потягнув з люльки, потім випустив клубок диму і заговорив далі:
– У тих старих книгах то так: тут кілька сторінок бракує, там знов кілька так пожовкло і злиняло, що й не прочитати, а в іншому місці – велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож і не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно… Але чи добрі це були часи, чи погані – зразу можна пізнати. Якщо добрі – то з тих сторінок, хоч би й найдавніших, б’є таке світло, немовби зійшло сонце; а як погані – то така темінь оохоплює, як у чорну ніч, коли над землею ні зір, ні місяця.
Такі то вони, ті старі книги краснолюдків…
V
– Хочете знати, що було далі? – спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.
Хочемо, хочемо! – закричали всі.
– Ну то слухайте. Зразу ж після тих чорних сторінок про Попеля йдуть світлі сторінки про П’яста. Го-го! Про П’яста я міг би говорити вам цілу годину.
У Юзика загорілися очі.
То говоріть, будь ласка!
– Говоріть! Оповідайте геть усе, що тільки знаєте! – кричали наввипередки діти.
Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину і почав:
– Сам я небагато знаю, бо мене ще тоді й на світі не було. Проте один старий краснолюдок, що писав ці сторінки, знав старого дуба, який добре пам’ятав ту історію, і хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шуміти, як почне розказувати про того П’яста, то в усій пущі наставала така тиша, хоч мак сій. Сосни, смереки, граби, буки, берези, навіть ті трави і папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.
А той старий дуб шумів легесенько-легесенько, десь від самого серця, ведучи тиху розмову і пригадуючи давні дні своєї молодості.
А краснолюдок, що тоді був зовсім молодий, ба! мало що більший від синички, сідав собі під одним грибом, з яким він приятелював, і так вивчив усю ту історію, що пізніше записав її у наші книги.
А було це так:
Стояв собі той дуб, тоді ще молодий дубок, в тихій діброві, а недалеко, в затінку під липами, на яких гули бджоли, виднілась ясна хата з модрини. В хаті жило троє людей: П’яст, Жепиха і їхній синочок, якого звали Землевітом, бо дуже любив поля, а як виходив на поріг хати, то казав: «Земле, вітаю!»
І щодня бачив дуб їхнє життя працьовите, їхні добрі серця і душі, такі чисті, начеб кожне з них мало в грудях білого голуба.
Та й боженята жили собі в модриновій хаті, і добре їм було, бо й батько, і мати, і синок давали їм, що могли: то золотого меду, то прісного калача, то найбілішого сиру, бо своєю працею нажили собі багато всякого добра.
Отже, і в королівському палаці краснолюдкам не могло бути краще, як у тій тихій світлій хаті, що пахла живицею.
Аж настав час, коли синкові перший раз мали підстригати волосся. Зразу ж почали сходитися і з’їжджатися сусіди – хто пішки, хто на возі, хто верхи, так що аж гамірно стало на П’ястовому подвір’ї.
Порався П’яст, поралася Жепиха, щоб почастувати і обслужити гостей, а хатні боженята весь день допомагали.
Та тільки-но почало заходити сонце, як у повітрі залунав пречудовий спів. Люди звели очі на небо, думаючи, що звідти голос іде.
А боженята раптом сполотніли і почали тремтіти, наче від подиху холодного вітру, хоч погода була травнева.
І як котрий біг, так і зупинився, трусився, аж зубами цокотів.
Тим часом із заходу появилися два мандрівники, які саме з тим співом ішли до П’ястової хати.
Мандрівники співали про те, що для цієї країни кінчаються старі і настають нові часи. Співали, що загинуть і обернуться в порох старі боги, яких люди ставили собі по святих гаях.
Слухали люди той спів, і на обличчях їхніх вимальовувалась сила й надія.
А боженята, опам’ятавшись після першого переляку, зібралися в найтемнішому закутку П’ястової комори і, знітившись, тремтіли, як тремтить осіннє листя, коли вже час йому опадати. Бо з діда-прадіда їм заповідали, що коли з заходу прийде така пісня, то це буде знак, що мусять іти з хати у світ, поступившись місцем перед іншими духами.
Даремно Жепиха насипала їм маку, накришила солодкого калача. Боженята, хоч були голодні, не вийшли з кутка комори, не спожили того дару.
Багато днів, багато ночей просиділи боженята в коморі, голодні й холодні, доки не затихла пісня, що дзвеніла в повітрі над хатою. А коли нарешті відважилися ступити за поріг і захотіли по-давньому служити господарям, то побачили П’яста, який у золотистому плащі, накинутому поверх його лльяної свити, і в ясній короні йшов на королівський трон, де вже йому мали прислуговувати не боженята, а рицарі й двірська челядь.
Жепиха теж стала королевою, а малий Землевіт – королевичем. І перестали вони бути селянами, з простої хати перейшли жити до королівського замку.
Боженята, однак, як і раніше, пильнували пряжу, худобу, поля, пасіку; не хотіли кидати улюбленої садиби, де стільки років прожили спокійно і щасливо.
Але не було вже в них колишньої спритності і сили. П’ястів комірник ставив їм на краю лавки то молока, то меду, як це робила Жепиха, але боженята не сміли вже й доторкнутися до цієї їжі, бо відчували, що праця їхня уже не та, що колись, і помічники з них погані. Тільки з долівки збирали те, що впало зі столу, і так змарніли, так почорніли, що люди почали називати їх злиднями, а не боженятами…
Так шумів, так розповідав той стародавній дуб, а притихла пуща слухала…
VI
Кошалек-Опалек замовк, і діти сиділи тихо, бо їм здавалося, що в шумі лісу вони чують голос того старезного дуба. Лише по хвилині обізвався Юзик Срокач:
– А що сталося з боженятами?
Кошалек-Опалек мовчав, замислившись над тими давніми часами, тож діти почали смикати його за жупан, вигукуючи одне поперед одного:
– Розказуйте, краснолюдку, розказуйте! Що сталося з боженятами?
Вчений муж прокинувся із задуми і вів далі:
– Ще досить довго жили боженята по хатах і селах, але щораз ставали сумніші, щораз слабші і щораз менші. Вже й люди не кликали їх так часто на допомогу. Ще поки жив П’яст, їм не було кривди. І за панування його сина Землевіта боженята ще мали свій куток у кожній хаті. Але коли став панувати внук цього Землевіта, Мешко, прийшла на них така скрута, що навіть не наважувались показуватися завидна і тільки смерком вилазили з кутка, щоб підкріпитися чим-небудь.
Уже й матері, йдучи на роботу в поле, не кидали проса боженятам, щоб доглядали дітей.
Боженятам залишалась найгірша робота – в стайні, в хліві, в клуні, а в хаті хіба що скіпок наколоти, посуд помити та сміття в куток підмести.
А одного разу (так записано в наших старих книгах) задзвонили дзвони. Боженята почали виходити купками з хат, із сіл, плачучи і жалісно прощаючись з людськими оселями. Потім розсипалися по лісах, горах та пустищах, куди не доходить голос дзвонів.
З того часу люди вже не бачать краснолюдків, хіба що вночі, а вдень лише малі діти можуть їх побачити, ось так, як ви мене. Найбільше пішло їх у гори Карпати, де вони стережуть підземні скарби. По лісах їх також досить. А що в лісі зима буває тяжка, то вони поробили собі жупанці з ковпачками, переважно червоні, по чому їх легко пізнати, і від чого пішла ще й інша назва «краснолюдки». До людей вони і зараз ставляться сердечно: за крихітку страви, за крапельку молока вони радо доглядають майно доброї людини. Але як тільки почують голос дзвону – враз ховаються під землю…
Кошалек-Опалек саме кінчав говорити, знявши зі схиленої голови ковпак, коли від лісу почув багатоголосий гамір.
То жінки і діти поверталися з походу на лиса. Однак це повернення не було переможним. Хитрий лис мав не одну нору, і доки в лісі розкопали першу, він тією чи іншою вийшов у поле, між кущі тернини, і там причаївся, не залишивши жодного сліду. Жінки нарікали, що марно згаяли час, а діти кликали собак, які зі страшенним гавкотом висліджували щось попід лісом.
Пастушки, почувши цей крик і гавкіт, підняли голови і так задивились та заслухались, що й зовсім забули про краснолюдка. А Кошалек-Опалек устав від вогню, натягнув на голову ковпачка і, сховавшись поблизу в борозні, зник у торішній траві, що ані Зоська, ані Кася, ані Стахо, ані Куба, ані Ясько Кременець не були впевнені, чи все це їм тільки наснилося, чи й справді краснолюдок сидів з ними на полі біля вогнища і розповідав чудову казку.
VII
Тим часом Кошалек-Опалек, тихцем пробравшись до лісу, йшов гущавиною майже в цілковитій темряві. Бо хоч на світі був ясний день, тут лежала така глибока тінь від смерек і сосен, що важко було побачити стежку.
Кошалек-Опалек ішов так, може, годину, може, й більше. Вже йому та мандрівка добряче набридла, та й голод знов почав дошкуляти, аж раптом, спіткнувшись, він упав у глибоченьку яму.
У ямі цій жив лис Салко, на всю околицю звісний куролов, той самий, на якого жінки влаштували невдалий похід.
Сидів він у куті своєї комори і догризав жирного каплуна, пір’я з якого валялось розкидане по ямі.
Побачивши Кошалека, Салко одразу перервав бенкет, гребонув лапою раз, удруге і в зроблену нашвидку ямку вкинув кістки, накрив їх землею і дивиться.
Кошалек-Опалек видався Салкові дуже смішним, коли, перекидаючись у повітрі, падав у яму. Але хитрий лис навіть виду не подав, а скромно опустивши хвіст, підійшов до гостя.
– Ви, пане добродію, – сказав солоденьким голоском, – як бачу, помилилися дверима…
– Справді, – відповів Кошалек-Опалек. – Тут трохи темно, і я не помітив головного входу. Та й очі в мене ослаблені постійною працею над моїм великим історичним твором.
– Ах! – скрикнув захоплено Салко. – Отже, я маю честь привітати вченого мужа й колегу! Я теж усе своє життя риюся в книгах, пишу великий твір про розвиток годівлі курей та голубів на селах, навіть подаю нові проекти будівництва курників. Ось і пера, якими я користуюся у своїй праці…
При цьому скромним порухом він показав на розкидане по кутках пір’я щойно впораного каплуна.
Здивувався вчений Кошалек-Опалек. Якщо він одним-од-нісіньким пером з сірої гуски здобув таку велику почесть у свого народу, то який же славний має бути той, хто використав цілу купу такого чудового золотавого пір’я…
А Салко підійшов до нього і питає:
– А звідки в тебе, любий пане-брате, таке гарне перо? І де ж те миле створіння, з якого воно взяте? Я був би радий познайомитися з ним.
– Перо це, – відповів Кошалек-Опалек, – з крила гуски, що пасеться в табунці сирітки Марисі.
– У табунці? – захоплено повторив Салко. – І ти кажеш, милий колего, що його пасе мала сирітка? Мала сирітка, яка, мабуть, не може дати собі з ним ради? О, як би я охоче допоміг їй! Як радо допоміг би бідній сирітці! Треба тобі знати, любий колего, що серце у мене дуже-дуже м’яке! Аж таке м’яке, як травневе масло.
Тут він ударив себе лапою в груди на доказ щирості своїх слів і, впритул наблизившись до вченого Кошалека-Опалека, якусь мить обнюхував те гусяче перо, а потім витер очі й промовив:
– Не дивуйся, шановний товаришу, моєму хвилюванню. В цю мить я збагнув своє справжнє покликання. Навертати заблудлих гусей – ось моє покликання! Допомагати сиріткам пасти їх – ось велика мета мого життя…
І вмить, піднявши вгору обидві передні лапи, вимовив:
– О, невинні істоти! О, прекрасні, милі створіння! Віднині я весь віддаюся служінню вам.
Сказавши це, він відразу ж повернувся до виходу і кинувся з ями геть, а за ним довгим підземним ходом ішов учений.
Пройшли вже шмат дороги, аж тут лис обернувся і каже:
– А не забудь, пане-брате, записати в своїй дорогоцінній книзі про сьогоднішню зустріч. Тільки жодних похвал мені, жодних фіміамів! Напиши просто, що ти зустрів великого приятеля людства на прізвище Салко (про прізвище не забудь) – великого вченого, автора численних творів, словом, лиса зовсім незвичайної вдачі, який заслуговує на найбільше довір’я як у гусятників, так і в усіх власників курей та качок. Розумієш, любий друже, вроджена скромність не дозволяє мені говорити багато про свої чесноти, зупинюсь лише на коротенькій згадці – решту залишаю твоїй уяві.
Вони обнялися, як брати, і пішли далі.
А вже до підземелля почало просочуватись щораз ясніше, щораз рожевіше світло, і щораз більше тепла проникало зверху.
Коли прийшли до місця, де під спорохнявілим пнем був вихід, лис вискочив і, крикнувши товаришеві «до побачення», зник у густих зарослях.
Від запаху вологого моху й трави, що тільки виткнулася із землі, у Кошалека-Опалека запаморочилася голова. Він сів на торішній шишці і хвилинку відпочивав перед дальшою дорогою, радий, що доля звела його з таким благородним звіром.
VIII
Сидить ото собі учений Кошалек-Опалек на шишці, аж гульк – іде селянин. В кожушині, шапці, постолах, на плечі – сокира, полотняна торба на мотузці, – звичайний собі лісоруб. Іде до лісу, розглядається по небу, видно, весело йому, бо насвистує.
Кошалек думає собі:
«А що коли запитати в цього селянина, чи прийшла вже весна?»
Але відразу ж, надувшись, запишався з великої мудрості і мовив сам до себе:
«Не личить ученому мужеві позичати розуму в мужика…»
А лісоруб саме проходив біля нього. Глянув знічев’я убік і бачить – на шишці щось стирчить, надуте таке, аж кругле. Думав, що це порхавка, і, зачепивши ногою, пішов собі. Та хоч ледве торкнувся постолом краснолюдка, учений Кошалек-Опалек перевернувся і разом з шишкою покотився в якусь яму. Щастя хоч, що чорнильниця була добре заткнута й міцна.
Затримавшись у ямці, вчений літописець помацав потовчені ребра і, переконавшись, що вони цілі, скривився і сплюнув.
– Тьху з такою халепою! Грубіян препоганий! А я ще хотів вступати з ним у розмову… Ото б ускочив… Інакше треба взятися за цю справу.
Він потер пальцем свій довгий ніс і задумався. Раптом стукнув себе по лобі:
– Як же мені знати, чи прийшла весна, чи ні, коли я не виміряв її дорогу по світу!
І зараз же почав уважно розглядатися, з чого б то влаштувати подобу земної кулі і виміряти по ній дорогу весни.
Раптом глянув убік – аж по стежці тупцяє їжак: шпильки наструнчив, мордочку висунув, на спині яблуко. Кошалек-Опа-лек дуже зрадів і, чемненько привітавши їжака, попросив у нього яблуко. Їжак злякався: що воно за такий малий чоловічок? А що совість мав нечисту, бо яблуко це вкрав уночі в одної господині й ніс до своєї ямки, то й кинувся чимдуж тікати. Згорнувшись у клубок, покотився з гори, як м’яч.
– Стій, стій! Зажди! – гукнув Кошалек-Опалек йому навздогін. – Я тільки виміряю на цьому яблуці дорогу весни і зразу ж віддам тобі!
Та їжак уже зник у густому тумані.
– Ото дурна тварина! – сказав сам до себе Кошалек-Опалек. – Втекла від мене з такою чудовою кулею. Що ж його тепер робити? Нічого не вдієш – треба десь діставати іншу.
І пішов собі далі, перескакуючи через рівчаки та каміння.
Незабаром знайшов грудку вапна; зробив з неї кульку, викотив на найближчий горбок і смерековою шпилькою почав креслити на ній материки, моря, гори, ріки, доки не накреслив увесь світ, затим, почепивши на ніс окуляри, став простежувати на цій земній кулі шляхи весни.
А тим часом туман спав з горбка на долину, ще хвилинку мерехтів над нею, наче біла хустка, затягуючи лісову стіну блакитною легкою парою. А потім розтанув по ярах. У золотому світлі сонця показались луки і поля, гаї і діброви…
І тоді з південного схилу гори вийшла красна дівчина. Підняла руки догори і простерла їх над землею. З-під її босих стіп розцвітали братки і стокротки. Йшла тихо, а довкола неї звучали пташині пісні і чувся пошум крил. Була смуглява на обличчі, як темна свіжозорана земля, але там, де пройшла, прокидались веселки і барви. Вона опустила очі, з-під її вій сяяли блакитні вогні.
Це була Весна.
Йшла так близенько коло Кошалека-Опалека, що зачепила його лляним подолом, овіяла тихим подихом вітру. Тонкими пахощами війнули на нього фіалки, що були у віночку на її ясному волоссі. Але вчений літописець так був зайнятий обчислюванням – як, коли і звідки має прибути на світ весна, – що не помітив її приходу. Втягнув лише довгим носом легкий солодкий запах і, схилившись над своєю здоровезною книгою, уважно записував усе те, що виходило з обчислень. А з них виходило, буцімто весна вже на світ не прийде, бо збилася з дороги, до цієї країни не потрапить і залишиться за морем…
Далі з обчислень вийшло, що жайворонки і солов’ї співати не будуть, бо зовсім охрипли, і каркання ворон відтепер буде єдиною піснею на світі. А все насіннячко з квітів вітер заніс у безмежні провалля, і вже не зацвіте ні троянда, ні лілія, ні польова яблунька… Виходило з обчислень і те, що світова зірниця згасла, а сонце геть почорніло, і дні стануть ночами, а поля замість трав і хлібів укриють вічні сніги…
Коли він писав ці слова, окутуючись клубами диму зі своєї великої люльки, пишаючись, що він такий мудрець і пророк, на горбок прилетіли три чорно-золотисті волохаті оводи і ну ганятись у синім повітрі над блискучою лисиною Кошалека-Опалека. Облетіли її раз, удруге і втретє, гучно й басовито гуділи, але вчений, поринувши у свою книгу, не чув їх.
Раптом, саме коли ставив крапку, щось бац йому на лисину раз, тоді вдруге, втретє, вчетверте, вдесяте! Кошалек-Опалек страшенно закричав, бо подумав, що руйнується світ! Він упустив люльку, кинув перо і відскочив убік, перевернувши чорнильницю на свою дорогоцінну книгу. Чорні патьоки потекли просто на щойно написані сторінки! Кошалек-Опалек аж остовпів.
Даремні його віщування! Даремні обчислення!
Уся книга залита рікою чорнила!
Що ж робити? З чим він повернеться до короля?
Так розумно, так гарно обчислив – і все пропало! Сплеснув руками бідолашний літописець, бо з раптового переляку його покинула вся мудрість. Тепер уже він справді не знав – чи прийшла весна, чи ще ні…
Стояв так до полудня і аж до вечора.
Уже згасла вечірня заграва, засвітилися зірки, з полів і лук долинув запах квітів. Красна дівчина доходила вже до краю лісу, і там, де вона ставала босою ногою, розцвітали перші конвалії.
