Читать книгу: «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)», страница 2
Коли сурмач відбій зіграє
Женік мав приїхати до нас у червні. З Америки. На кілька днів, із Києва, куди він прилетів у справах. Женік став в Америці значною персоною – проповідником у якійсь конфесії. Ніхто не вірив. Наш недорікуватий трієчник Женік, який англійською знав лише «Stand up and go out!», переконував тепер натовпи англомовного люду в перевагах праведного життя задля спасіння душі.
Ми всі – його старі друзі та однокласники – почали готуватися. Зробили ремонти у квартирах та під’їздах. Помили вікна і змусили сусідів. Щоб було не соромно за прожиті без Женіка роки. Михайло Постельник здійснив узагалі неймовірну річ. Позаяк Женік мав зупинитися у мене, Михайло пригнав на мою вулицю асфальтоукладач та чотирьох майже тверезих робітників із дорвідділу. І вони поклали на нашій вулиці новий асфальт.
У неділю, в день прибуття Женіка, о четвертій ранку, ми всі вирушили до аеропорту. Рейс затримувався через туман. Але ми чекали. Ми навіть не почали випивати. Хоча у нас було з собою. Мабуть, через забобони. А на думку це спадало кожному, настирливо спадало. Втім, висловити ідею вголос ніхто не наважувався. Перебиваючи одне одного, ми згадували події з нашого з Женіком спільного життя. Яким веселим він був, розсіяним і безтурботним, чарівним і щедрим.
Ми були щасливими того ранку. І почувалися молодими, бо зібралися всі разом зустрічати нашого друга, нашого старого друга Женьку Титаренка. З Америки.
Ми тверезо дочекалися літака, і нарешті Женік вийшов, полисілий, роздобрілий, величний. Але ми одразу його впізнали! Женька! Женька!
Його квасне невдоволене обличчя красномовно свідчило, що це не найкращий день в його житті. Мляво відповідаючи на наші обійми, Женік бурчав, який мерзенний аеропорт у Києві. А в Чернівцях іще гірший. Яка осоружна погода тут у нас. «У вас» – сказав він. Яка капосна стюардеса була в літаку. І пілот керував літаком, ніби вчора закінчив авіаційний інститут і літав досі лише на тренажерах. І що всі ми постарішали. І маємо поганий вигляд. І у Михайла, зважаючи на мішки під очима, явно нирки. І що Аркадій багато курить, а Юра – мєнт поганий і таким зостався. А мені варто б скинути кілограмів п’ять. І що Лариса вже сива. І всю дорогу Женік говорив, як йому добре там і як йому зараз погано тут. «І не називайте мене Женіком. Я Джеймс. Я так звик».
Ми подумали: нічого, він зараз відпочине, розслабиться, вип’є, і ми отримаємо нашого старого Женьку, душу компанії, веселуна і балагура. Нічого. Під’їжджаючи до мого дому, Женік поблажливо похвалив дорогу, організовану Михайлом, і заохочувально сфотографував нас усіх на тлі відремонтованого будинку.
Ну, ви знаєте, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила. Що вже ми тільки не клали на стіл – мій дідусь-гурман тішився, мабуть, на небесах. Женік, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванної ще похмуріший, ніж був. Він понарікав на занадто жорстку воду і повідомив, що користується милом та шампунем лише фірми «Клінік». І жодними іншими. А у мене у ванній кімнаті «Клінік» він не знайшов.
Сіли за стіл. Ну! Ось тут наших зголоднілих хлопців, котрі до того ж стоїчно витримали спокусу в аеропорту, спіткало нове випробування. Джеймс склав свої пухкенькі білі випещені лапки під підборіддям і заходився молитися. Сказав, що без цього взятися до трапези не може. Молився довго, гучно, надсадно, докладно, скорботно, з докором поглядаючи на нас. Він перелічив усіх своїх родичів, родичів дружини, подякував небу за вдалий переліт і за нову краватку, придбану в «Дьюті фрі» зі знижкою. І за ці нікчемні крихти на ось цьому столі.
– Женіку! Ти здурів, Женіку? Ти здурів? – це не витримав Аркадій. – Які крихти?! Чого тобі ще треба? Подивись на цей стіл – це ж шаленство, Женіку!
– Джеймс!
– Джеймс!!!
– А що тут їсти? – мляво поцікавився Женік. – Я цього не їм. І це я не їм. І цього мені не можна. І не п’ю…
За сніданком Женік длубався в тарілці, зітхав і вголос тужив за покинутою ненадовго батьківщиною Америкою та американською їжею, нещадно нарікаючи на Чернівці, дорогу, повітря та зготовану для нього їжу.
Ми всі розгубилися. Женіку й справді було погано. Він мало не плакав. І ми потерпали від того, що ніяк не могли йому догодити.
– Женіку! – запропонувала наша добра Лариска. – А давай, Женіку…
– Джеймсе.
– Тобто Джеймсе, може, поїдемо до озера? На природу?
Женік сумно кивнув. Він погодився. І дарма. Так, ми всі пам’ятали, як Женік організував гру в індіанців на маленькому острівці на Пруті і як увечері всі поспішали додому, а Женька переконував усіх залишитися і брудно лаявся: «Боягузливі блідолиці собаки!» І сам-один ночував у гайку, в курені. І нічого. Але ж це було тоді… А зараз у нього виявилася алергія на укуси комарів. Наш Джеймс опух и скис іще більше. Все, Женічко, все. Вирішили їхати на дачу до Юри-мєнта. Там прохолодно, Женік відіспиться, відпочине. А ми тим часом розробимо план дій. І вже нарешті вип’ємо.
Дорогою на дачу Женіка захитало. Він позеленів і закотив очі. Ледь довезли його, бо в нього виявилася ще одна алергія. На дорожню пилюку. Він чхав і обливався слізьми.
На Юриній дачі справді було прохолодно та затишно. Гостю надали найвіддаленішу кімнату. Він випив якусь пігулочку й приліг. А ми пречудово розмістилися на веранді, але не встигли накрити на стіл, як зі свого притулку вилетів Женік. Вирячивши очі, сонний і скуйовджений, він тицяв пальцем туди, звідки втік, і лопотів:
– Там… там… там!.. Муха!!!
Муха, що напала на Женіка, була звичайною дрібною безпородною мухою. Та ми всі накинулися на неї, немов підрозділ американських морських піхотинців на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим діям, було знищено. На відміну від Бен Ладена. І навшпиньках ми тихо повернулися на веранду. Спи, Женічко!
– Дже-еймсе…
– Джеймсе, Джеймсе. Спи, відпочивай…
Доки змучений Женік дрімав, ми радилися, куди б його повезти, щоб не провокувати його букет алергій, щоб йому сподобалося, щоб усім було весело, щоб не було комарів та мух.
– В гори, – запропонував мудрий Аркадій, – мух і комарів немає в горах. В гори!
Ми розбудили Женіка і трьома машинами рушили в Карпати.
«Друга в гори тяні, ріскні», – горлали ми дорогою.
Женік сумно зітхав, був відчуженим і печальним. Нічого, нічого, Джеймсе, ти зараз побачиш таку красу! Таку, Джеймсе, що миттєво станеш Женіком!
Аркадій знався на своїй справі. Ми приїхали до маленького гірського села під Косовом, до вуйка Василя, котрий тримав колибу – таку дерев’яну гуцульську хату, в центрі якої палало вогнище, на вогні смажилося свіже м’ясо, а Марічка, невістка вуйка Василя, бігала в постолах поміж зрублених навіки столів і подавала домашнє вино.
Господар міцно обійняв Аркадія, ми завели блідого ниючого Женіка і зручно повсідалися на вкритих домотканими веретками лавицях. Аркадій пошепотівся з господарями, і вуйко Василь підсів за наш стіл. Приобійнявши Женіка велетенською рукою колишнього плотогона, вуйко Василь почав співчутливо приповідати:
– Йой, яка людина хвора! Треба лікувати…
Женік занепокоєно зблискував очима і монотонно твердив:
– Я не п’ю, не п’ю. Я не п’ю…
А Василь – мовляв, йой, таж не даю тобі пити, даю лікуватися. І крикнув Марічці:
– Дитино, принеси мені джинджери з комори.
Усміхнена Марічка бігом притягла скляну банку, де в темно-зеленій рідині плавав якийсь непримітний корінець.
– Ось, дивись, – ще міцніше обійнявши ослаблого Женіка, запропонував вуйко Василь, – от бачиш корінь?
– Так! – ледь не плачучи, кивнув Женік.
– Бачиш – він як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’єш цієї води живої, тільки крапельку – будеш літати, як птах, вип’єш дві крапельки – будеш сильний, як ведмідь, а втретє вип’єш – будеш міцний, як гуцул! І ніколи не забудеш вуйка Василя!
Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокійно обіцяв недовірливому Женіку, що той здихається всіх хвороб… І Женік зважився скуштувати. Але ніхто не сказав Женіку-Джеймсу, що корінь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спирті. Женік випив ковток, і око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женік випив іще ковток, лайнувся, схопив гітару і заспівав пісню нашого класу: «Надіє, я вернусь тоді, коли сурмач відбій зіграє…». Женька випив третій ковток, глибоко зітхнув і стримано, щоб не розхлюпати радість, тихо, але чітко промовив:
– Гу-ля-єм!
– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Він повернувся!!!
Ми вибігли на повітря, до річки, милувалися маленькими водоспадами і поріжками. Ми слухали птахів і співали тихенько самі. А увечері розпалили вогнище і розмовляли, розмовляли, розмовляли…
Женік уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарікав на Америку і тужив за нашою радісною безтурботною юністю. «А пам’ятаєте? А пам’ятаєте? А пам’ятаєте?» Втомлений, захмелілий, змішавши на додачу спирт із ранковими таблетками, Женька завалився спати в одній із машин, махнувши нам:
– Гуляйте, друзяки!
З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем і вирушили додому.
Дорогою посигналив Юра-мєнт, він повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потім відстала й друга машина з Ларисою та її чоловіком. Коли ми приїхали додому, було вже геть темно.
– Женько, вставай! Приїхали, – обережно погукав Аркадій.
– Женічко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – і охнула. Женьки на задньому сидінні не було. – Де Женька?! – запанікувала я. – Женька де? Йому ж завтра летіти в Київ!
Аркадій замислився: Женька пішов спати до якої машини? Нашої, Юриної чи до Лариски?
– Не пам’ятаю. Здається, до нашої. Чи до Ларисиної. Чи до Юриної.
Ми увірвалися в дім і кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттєво, ніби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неї. Але його не було в її машині. Вона навіть у багажник зазирнула. Юрин мобільний відповідав жіночим голосом англійською: мовляв, господар не може зараз підійти. Потім.
Ми, звісно, втомилися, зголодніли і страшенно хотіли спати, але повернулися до машини і поїхали в дачне селище до Юри-мєнта. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзі! В біді не покинуть. Аркадій бурчав, що якщо ми забули Женіка у вуйка Василя, на березі Черемоша, то туди ночами навіть вовки приходять. І дикі кабани. Аркадій – він молодець, вміє втішити, заспокоїти.
Довго ми гримали в Юрину хвіртку, сигналили, розбудили ціле дачне селище. Нарешті Юра нам відчинив. З його розгубленої сонної фізіономії ми зрозуміли: Женіка в нього нема.
Ні на що не сподіваючись, ми всі, озброївшись ліхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у відчаї здіймав руки догори, стогнав і запитував у гаражного даху англійською:
– What’s up? Where am I? (Що відбувається? Де я?)
– Женіку… – несміливо та винувато покликала я. – Женіку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…
– Ви мене напоїли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами і додому!!!
Ми не змогли вмовити його залишитись. Він навіть не погодився поїсти і взяти з собою солодощів у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаєте: він навіть не озирнувся. А Юра-мєнт сказав, що ось, мовляв, ніби ми й не йшли звідси від четвертої ранку. Ніби все ще зустрічаємо нашого Женьку.
– Бідолашний Женька. Бідолашний хлопчик… – це зітхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.
– Так, – погодилась я, – бідолашний хлопчик.
– Який хлопчик? – закурюючи, поцікавився Аркадій.
– Який хлопчик? – похмуро запитав Юра.
А чи був хлопчик? Хлопчик-то чи був?
Кіт водоплавний, котрий пхикав
Ні, яка все ж таки дивна, на чужий погляд, наша родина! Ми просто дивовижні дурні, – чим дуже пишаємося. І всі це знають. А інакше навіщо всі як один тягнуть до нас усіляких тварин – покинутих, зайвих, знайдених десь? Світом про нас пішла така слава, що тепер тварини навіть без допомоги людини знаходять до нас дорогу. Приходять, прилітають, приповзають і рвуться просто в дім, навіть не вітаючись, впевнено вважаючи, що саме тут вони знайдуть притулок, їжу та доброго співрозмовника. І ми від них ніколи не відвертаємося.
Річ у тім, що наш тато завжди мріяв про коня. Часом він, дивлячись на коня в журналі, на світлині, в телевізорі, у мультику про трьох богатирів або хильнувши чарку-другу в теплій компанії, раптом зітхав тяжко і казав: «От би мені коня… Був би у мене кі-і-інь, ох, я б тоді…» І позаяк коня нам тримати ніде, то ми, намагаючись компенсувати нашому татові відсутність коня, заповнюємо домівку всілякою симпатичною звіриною, щоб хоч якось розвіяти його козацьку тугу.
Якось прикордонники із сусідньої застави пізно увечері привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзі вставали до нього вночі, а я й взагалі спала, звісивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку біля ліжка, міг мене бачити і не почувався самотнім.
Потім донька Ліна в жменьці принесла сліпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з піпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скільки радості було, коли одного ранку діти заволали: прозрів! Прозрів! Чак допомагав із вихованням кошеняти активно, грів його ночами. Кіт так і спав потім ціле життя у Чака на животі, занурившись у довгу шерсть. Точніше, кішка. Лайма. Кошенят приводила двічі на рік. А врожайними роками – навіть чотири або п’ять. І всіх Лайминих дітей доводилося прилаштовувати в добрі руки, попутно відстежуючи їхню долю і забираючи в тих, хто погано з ними поводився.
Данило, син мій, всю зиму якось виховував двох жуків – Шварценеггера-батька і Шварценеггера-джуніора. Вони від постійного тепла, а може, й від здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своїй банці, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсім не зимового способу життя, а навесні дали потомство. Данило – його треба знати – піклувався про них, як про останніх жуків на планеті, а у травні випустив на волю результати свого піклування. Аби ми не сумували без жуків, він приніс додому подружжя білих щурів – містера і місіс Гризлі, котрих виселили з дому його однокласниці за винахідливість і шкодливість. Як я не вмовляла Данила віднести їх туди, де взяв, – ні, назад їх категорично не приймали, мотивуючи відмову сумнівним «узяв то й узяв».
І тоді переповнилася моя чаша терпіння, і я заявила: «Або я, або ці Гризлі з їхніми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я і стояла німим докором перед нашими вікнами. А з вікна на мене зі сльозами на очах дивився мій син, ніжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом він, звісно, спустився до мене на подвір’я і зізнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч і в тузі та печалі, але проіснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А він за них відповідальний. А щури тим часом ніжно м’яцкали своїми рожевими, абсолютно людськими рученятами комірець Данилової сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.
Щури виявилися симпатичними та розумними. Ось тільки вдома у нас щодня був неймовірний рейвах: Чак дуже не любив містера та місіс Гризлі; кішка, навпаки, їх любила і заразом любила наших папужок, причому любов ця мала суто гастрономічний характер. Щури своєю чергою намагалися з’їсти все – від шпалер на стінах і Данилового пластиліну до яскравих хвостів папужок. Тим часом папуги обожнювали прогулюватися підлогою, вклоняючись та вальсуючи, чим провокували мисливські інстинкти і кішки, й собаки, і родини Гризлі. А з метою самооборони наші птахи боляче щипалися і дзьобалися. Часом могли і в око поцілити. І коли нам треба було піти з хати, ми насамперед відловлювали і розпихували всю цю братію по різних кімнатах, кутах і клітках, щоб не полювали і не їли що прийдеться.
Так Гризлі у нас і мешкали, довго та щасливо. А померли, між іншим, в один день. Тому що переїли. Не слід їм було у папуг корм викрадати і заїдати рідкісними квіточками з вазонів, немовби їх не годували!
До речі, можна згадати тут і про хом’ячиху з травмованою психікою – в одній родині довели її завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха місцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при ній розмовляли пошепки. Від гучних звуків вона починала пищати і бігати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.
А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми їх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящірка, два їжаки. А зовсім нещодавно цуценя в нас оселилося, підібране донькою. Породи цуцик-з-під-кущика, крихітне та лизюче. Назвали його Молодь.
Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпні знайомий. Каже: візьміть кота на виховання. Гарний, доладний кіт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвіст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусів. Форматний такий кіт, практично тигр. Живе на озері. Поїдьте познайомтеся, а то зиму він там не переживе.
Діти завили:
– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!
Звісно ж ми поїхали на те озеро. Тільки-но під’їхали – велетенський чорний кіт з гучним нявом і завиванням кинувся нам назустріч. Немовби втомився чекати – і ось нарешті діждався. Він хвацько видряпався по моїх джинсах і светру просто на плече й замуркотів. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзі ми дізналися чому. Коли кіт довірився нам цілковито, він продемонстрував свій головний атракціон: розігнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро і поплив, пихато задерши до неба мушкетерські вуса. Поплавав, поплескав лапами по воді, підчепив рибку, приволік її до берега й акуратно вклав біля моїх ніг. І сам сів поряд, примруживши зелені очі й не припиняючи муркотіти. Послухавши наші здивовані та захоплені вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повільно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Виліз на берег і всівся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзі та вилизуючись. Відтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тільцем і знову радісно замуркотів, мружачись на призахідне сонце.
Кіт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, і він зі шкіри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котові, було не так – надто вже легко він нас перегравав. Наче і морда в нього така добряча, не хижа зовсім, і наміри найбільш доброзичливі – пестився, муркотів, рибою почастував, – проте дивився він на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.
Власне, вибору в нас не було. Кіт усе вирішив за нас. Він спокійно заліз у машину, влігся зручненько і, ретельно вмившись, терпляче перечекав наші марні суперечки з дітьми.
Ось так ми і повезли його додому.
– Давайте назвемо його якимсь гордим вірменським ім’ям, – запропонував син Данило.
– Яким? – підхопила донька Ліна.
Зауважте, ніхто з чудернацької нашої родини не запитав: чому вірменським, а не ім’ям будь-якої іншої гордої нації? Ні.
– Яким же? – нетерпеливилась Ліна.
– Давайте назвемо його Гамлетом.
Кіт стрепенувся і переліз до Данила на коліна.
Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вірменське ім’я.
– Треба буде ознайомити його з правилами нашої родини, – поважно проказав тато з-за керма.
Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родині одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого і ділитися кожною радістю.
А дзуськи! Вдома котову люб’язність неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його і наш (тобто дітей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молоді, павука Єремія – коротше, всієї нашої родини) не збіглися. Ми всі жили тому, що життя – гра і свято. Натомість Гамлет жив для того, щоб їсти, спати і накопичувати. Якщо він не їв, то спав, а якщо не їв і не спав – отже, займався накопичуванням. Час від часу наші з ним шляхи в домі перетиналися – як не в передпокої, то на кухні. Кіт, не звертаючи на мене жодної уваги, за звичаєм занепокоєно та діловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах і ховав до себе в кошик під матрацик, на якому спав: кістку, поцуплену з Чакової миски, м’ячик Молоді, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кіт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду і мої туніські браслети ручної роботи, загадково зниклі зі скриньки.
З одного боку, це було навіть зручно. Тепер усі пропажі в хаті (у нас повсякчас щось губилося – ключі, шкарпетки, запальнички, олівці) можна було звалити на кота. А з іншого боку, ми остерігалися, що кіт навчить поганого решту членів родини. Зазирнути під матрацик не було жодної змоги – Гамлет відчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливість нам були подряпані руки, а собакам – шрами на носах. А кіт вештався будинком, як сторож по території кондитерської фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його і покласти добре.
Спав він важко, як смертельно втомлений комбайнер похилого віку в розпал жнив. Зітхав. Стогнав. Бурмотів свої котячі непристойності. Гарчав. Тлумився. А часом хихотів.
Була в Гамлета пристрасть, про яку слід сказати окремо: лежати на телевізорі. Там уже він вмикав свою мурчалку на повну потужність. Решту ж часу ходив із неприступним понурим виглядом. Пеститися не ліз, вважав це зайвим. А найбільше нас вразило в ньому ось що – він пхикав. От розвалиться на телевізорі, б’є хвостом по екрану, просто Брюсу Віллісу по голомозій голові. І водить за тобою очима, підперши голову лапою, спостерігає нишком, примружившись. А потім зустрічається з тобою поглядом – і як пхикне скептично – пхи! – похитуючи головою. Ми всі завмираємо з переляку, а він голову відверне: мовляв, а що я – я нічого!..
Жах просто! Ми до цього пхикання ніяк звикнути не могли. Почуємо раптом над мискою з їжею це «пхи» – і я біжу бігом подивитись. А він понюхає, і якщо риба не свіжа – їсти не буде, пхикне знову ж таки і відійде спроквола, з мордою насупленою. Просто не знали, що й думати. І як йому догодити. А собаки дратувались від його пхикання шалено! Рявкали на кота, підвивали, нам скаржачись, скавуліли, а кіт на них зверхньо: пхи! І собаки – а-а-а-ах! О-о-ось! Зно-о-ову пхикає! Пхикає!!!
Пхикав Гамлет і у ванні. Зважаючи на його унікальні здібності, ми щодня набирали йому повну ванну води. Він плавав і пхикав. Плавав неохоче: розгулятись йому у ванні було ніде, риба там також не водилася, та ще й нервував через те, що кошик із матрациком опинялися поза полем його зору. Він міг щось запідозрити і тоді, мокрий, вилітав із ванної, нісся на кухню з буркотливою лайкою, щоб пересвідчитися в цілості свого добра, нажитого нечесним шляхом.
Так ми й співіснували. Гамлет жив відокремлено, ніколи не брав участі в наших спільних іграх, трапезах і прогулянках, і в нього були якісь свої види на майбутнє. Діти навіть пропонували його до батьків моїх переселити, якнайдалі від собак та всіляких спокус. До того ж у батьків на своїх місцях усе лежить, і красти котові буде складно. Але доки ми вели перемовини про передачу кота на нове місце проживання, випав сніг. І кіт раптово зник. Ніхто його не випускав, та і він не надто рвався з дому, а тут раптом щез.
Ми запанікували. Опитали всіх домашніх, сусідів у дворі. Ніхто кота не бачив. Разом із Гамлетом, як виявилося, зникло все добро з-під його матрацика. І ще – що найбільш фантастично! – з пропажею кота з’ясувалося, що з дому зник великий пакет вітамінізованого корму для собак, папірус із зображенням єгипетської священної чорної кішки, старовинна порцелянова чашка нашого дідуся з пальмами і написом «Дорогому Борису від Римми Фаєнгольд, а також і мої батьки», заморожена курка, книга Сабанєєва «Життя і ловля прісноводних риб» та звук у телевізорі.
Наступного ранку ми поїхали на озеро. Довго шукати не довелося. На свіжому снігу було видно сліди котячих лапок: від закинутої хижки, де влітку ночував сторож, вони вели до води. Звідти, майже з середини озера, було чутно фиркання і плескіт – кіт ловив рибу. Побачивши нас, він не вийшов на берег, а тільки зневажливо пхикнув.
…Часом я думаю, що замість усього цього зоопарку, який зараз мешкає у нас в домі, поряд із домом, на даху, в підвалі, і тих, кого ми їздимо годувати, – краще б купили ми все ж таки коня нашому татові. Принаймні клопоту, а іноді й сліз, було б у родині значно менше.
