Читать книгу: «Енн з Острова», страница 3

– Ну і що ти думаєш про нашу нову подругу? – спитала Прісцилла, коли вони попрощалися з Філ.

– Мені вона подобається. У ній є щось дуже приємне, незважаючи на всі дурниці, які вона говорить. Думаю, як вона сама каже, вона й наполовину не така дурненька, якою звучить. Вона як дитина, яку хочеться поцілувати – і не знаю, чи вона колись виросте.

– Мені вона теж подобається, – рішуче сказала Прісцила. – Вона так само багато говорить про хлопців, як Рубі Джилліс. Але слухати Рубі мене завжди виводить з себе, а з Філ хочеться просто добродушно посміятися. У чому тут причина?

– Є різниця, – замислено сказала Енн. – Думаю, тому що Рубі це чудово розуміє. Вона грає в любов. Крім того, ти відчуваєш, коли вона хвалиться своїми кавалерами, що вона тицяє тобі в обличчя тим, що ти не маєш їх наполовину стільки, як вона. А коли Філ говорить про залицяльників, звучить так, ніби вона говорить про друзів. Вона дивиться на хлопців як на товаришів, і їй приємно, коли вони сотнями крутяться навколо неї, просто тому, що їй подобається бути популярною й вважатися популярною. Навіть Алекс й Алонсо – я тепер не зможу думати про ці два імені по окремо – для неї просто два товариші по іграх, які хочуть, щоб вона грала з ними в ігри до кінця життя. Я рада, що ми зустріли її, і я рада, що ми пішли на Старий цвинтар. Мені здається, сьогодні я пустила в Кінґспорті перше коріння. Надіюся. Ненавиджу, коли мене пересаджують.

V. Листи з дому

Наступні три тижні Енн з Прісциллою продовжували почуватися чужинками в чужому краї. А тоді нараз все, здається, почало ставати на свої місця – Редмонд, професори, заняття, студенти, навчання, соціальні події. Життя знову ставало однорідним, замість того, щоб складатися з роз’єднаних фрагментів. Першокурсники, замість того, щоб бути чужими людьми, виявили, що стали групою, із груповим духом, груповими інтересами, груповими антипатіями та груповими амбіціями. Вони перемогли другокурсників у щорічному мистецькому конкурсі й так заробили собі повагу серед інших груп і височезну думку про себе, яка додавала їм упевненості. Другокурсники перемагали три роки підряд; цьогорічною перемогою першокурсників можна завдячувати стратегічному командуванню Гілберта Блайта, який провів кампанію й розробив нові тактики, які деморалізували другокурсників і принесли тріумф першокурсників. Як нагороду його було обрано президентом курсу, що і було почесно, і вимагало відповідальності – принаймні на погляд першокурсника. Його також запросили приєднатися до «Лямб» – редмондської «Ламбда Тета» – такої честі першокурсники рідко удостоювалися. Для посвяти він мав промарширувати головними вулицями Кінґспорту в чепчику від сонця й пишному кухонному фартуху з квітчастого ситцю. Завдання він виконав з радістю, ще й галантно знімаючи капелюха при зустрічі зі знайомими дамами. Чарлі Слоан, якого не запросили до «Лямб», сказав Енн, що не розуміє, як Блайт міг це зробити, і ВІН, зі свого боку, ніколи б так себе не принизив.

– Уяви Чарлі Слоана в ситцевому фартуху й чепчику, – хихотіла Прісцилла. – Він би виглядав точнісінько як бабуся Слоан. А от Гілберт у цьому всьому виглядав так само чоловіком, як і у своєму нормальному одязі.

Енн і Прісцилла опинилися в гущі соціального життя Редмонду. Те, що це відбулося так швидко, значною мірою було заслугою Філіпи Гордон. Філіпа була донькою багатого та знатного чоловіка й належала до старовинної новошотландської родини. Це, у поєднанні з її вродою та харизмою – харизмою, яку визнавали всі, хто був з нею знайомий – швидко відчиняло їй двері в усі кліки, клуби та курси в Редмонді; а куди йшла вона, туди йшли й Енн з Прісциллою. Філ «обожнювала» Енн і Прісциллу, особливо Енн. То була вірна душа, якій не властивий був жодний снобізм. «Любиш мене, люби й моїх друзів» було її підсвідомим гаслом. Без жодних зусиль вона повела їх за собою у все ширше коло її знайомств, і підійматися соціальною драбиною Редмонда двом дівчатам з Ейвонлі було дуже легко й просто, на заздрість іншим першокурсницям, яким, позбавленим опіки Філіпи, судилося свій перший рік провести на периферії.

Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ залишалася милим, потішним дитям, яким здалася їм при першій їхній зустрічі. Однак, як вона сама сказала, мізків їй не бракувало. Де й коли вона знаходила час вчитися – загадка, бо вона, здавалося, завжди шукала розваг, і вдома в неї кожного вечора були гості. Вона мала всіх кавалерів, яких тільки можна побажати, бо дев’ять першокурсників з десяти, як і значний відсоток всіх інших курсів, боролися за її усмішку. Вона тішилася цьому, як дитина, і радісно переповідала кожне нове завоювання Енн і Прісциллі, з такими коментарями, від яких в нещасних закоханих мали б палати вуха.

– Алек й Алонсо поки не мають серйозних суперників, – дражливо зауважила Енн.

– Ні одного, – погодилася Філіпа. – Я пишу їм обом кожного тижня і розповідаю їм все про своїх тутешніх залицяльників. Думаю, це мало б їх повеселити. Але, звісно, того, якого я хочу найбільше, я не можу здобути. Гілберт Блайт не звертає на мене жодної уваги, хіба дивиться на мене як на кошеня, яке хочеться погладити. І я добре знаю причину. Маю на тебе зуб, Королево Енн. Я б мала тебе ненавидіти, а замість цього я безумно тебе люблю й страждаю від того, що не можу бачити тебе кожного дня. Ти не така, як всі інші дівчата, яких я знала раніше. Коли ти на мене дивишся по своєму, я відразу відчуваю, що я за неважливе, фривольне створіння, і хочу стати кращою, розумнішою і сильнішою. А тоді я приймаю правильні рішення; але як тільки я побачу привабливого хлопчика, вони мені миттю вивітрюються з голови. Хіба не чудово в коледжі? Аж не віриться, що першого дня мені тут не подобалося. Але якби це, ми б могли ніколи не познайомитися. Енн, прошу, скажи знову, що я хоч трошки тобі подобаюся. Я мушу це почути.

– Ти мені не трошки, а дуже подобаєшся – я думаю, що ти чудове, добре, миле, пухнасте кошеня без кігтів, – засміялася Енн, – але я не уявляю, коли ти встигаєш вчитися.

Але, мабуть, Філ все ж знаходила час, бо вона не відставала з жодного предмету на курсі. Навіть старий похмурий професор математики, який зневажав спільне навчання й протистояв тому, аби їх приймали в Редмонд, не міг загнати її в кут. Вона була перша зі всіх предметів на курсі, крім англійської, де Енн Ширлі її обійшла. Енн і самій навчання на першому курсі йшло легко, здебільшого завдяки тому, що вони з Гілбертом старанно вчилися впродовж двох років в Ейвонлі. Це залишало їй більше часу на соціальне життя, яке їй дуже подобалося. Але ні на секунду вона не забувала Ейвонлі та своїх старих друзів. Для неї найщасливішими митями тижня були ті, коли вона отримувала листи з дому. Поки їй не почали приходити листи, вона й думки не допускала, що їй може почати подобатися Кінґспорт, чи що вона почуватиметься там вдома. Поки вони не приходили, Ейвонлі, здавалося, був за тисячі миль від неї; ті листи наблизили його й зв’язали її старе життя з новим так сильно, що вони вже здавалися одним цілим, а не двома безнадійно роз’єднаними одиницями. Перший раз їй прийшло шість листів, від Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс, Діани Баррі, Марілла, пані Лінд і Деві. Лист від Джейн був виведений каліграфічним почерком, з акуратною цяточкою над кожною «і» та без жодного цікавого речення. Вона ні словом не згадувала про школу, новин про яку Енн найбільше чекала, і не відповіла на жодне питання з листа Енн. Але вона повідомила Енн, скільки метрів мережива вона зв’язала, і яка в Ейвонлі була погода, і яку вона хотіла пошити сукню, і як в неї боліла голова. Рубі Джилліс написала багатослівну епістолу, в якій дорікала Енн за її відсутність, запевняла, що вона все пропускає, питала, які в Редмонді хлопці, і розповідала про власний досвід з численними залицяльниками. Це був простий невинний лист, і Енн над ним посміялася б, якби не постскриптум. «Гілберту, здається, Редмонд подобається, судячи з його листів», – писала Рубі. «Чарлі, думаю, від нього не в захваті».

Отже, Гілберт писав Рубі! Дуже добре. Він, звичайно, мав на це повне право. Але!! Енн не знала, що першою написала Рубі, а Гілберт відповів тільки з ввічливості. Вона з відразою відкинула лист Рубі. Але чудовий, легкий і багатий на новини лист Діани допоміг їй від нього відволіктися. У Діаниному листі було трохи забагато Фреда, але поза тим він був про те, що цікавило Енн, і вона майже відчула себе в Ейвонлі, читаючи його. Послання від Марілли було доволі стриманим і безбарвним, без зайвих пліток та емоцій. І все ж воно відкрило перед Енн картину простого, безпечного життя в Зелених Дахах, із присмаком давнього спокою й непохитної любові, яка завжди чекала на неї там. Лист пані Лінд був повний церковних новин. Після того, як пані Лінд перестала займатися веденням домашнього господарства, у неї з’явилося більше часу на церковні справи й вона занурилися в них з головою. Зараз вона не могла пережити вбогий «вибір» проповідників на вакансію в Ейвонлі.

«Здається, що пасторами в наш час стають одні дурні», писала вона розлючено. «Яких тільки кандидатів нам присилають, і що вони говорять на проповідях! Половина з того неправда, і, що ще гірше, не відповідає догмам віри. Той, що в нас зараз, гірший за всіх. Він просто бере текст, а говорить про щось геть інше. І він каже, що не вірить, що всі невірні горітимуть в пеклі. Подумати лишень! Вони тільки потратять гроші, які ми зібрали на іноземні місії! Минулої неділі він оголосив, що наступної неділі проповідь буде про сокиру, яка спливла. Краще б він взяв Біблію й відклав сенсаційні історії. Сумні часи настали, якщо священник не має що сказати про Святе Письмо. У яку церкву ти ходиш, Енн? Сподіваюся, ти ходиш до церкви регулярно. Люди часто забувають про церкву, коли опиняються далеко від дому, а студенти в цій справі особливі грішники. Я чула, багато хто вчиться по неділях. Сподіваюся, ти ніколи не впадеш так низько, Енн. Пам’ятай, хто тебе виховав. І будь обережна з новими друзями. У тих університетах ніколи не знаєш, з ким маєш справу. Зовні вони можуть виглядати, як побілені гроби, а всередині бути, як голодні вовки (білими й пухнастими, а всередині – чорними й небезпечними). А краще не вступай в розмову ні з яким парубком, якщо він не з Острова.

Забула розказати, що сталося того дня, коли сюди з’явився новий священник. У житті не бачила нічого смішнішого. Я сказала Марілла: «Якби Енн була тут, ото б вона посміялася». Навіть Марілла сміялася. Він, знаєш, дуже низенький, товстенький, з кривими ногами. Отож сюди забрела стара свиня пані Гарісона – та, що велика – ввірвалася на подвір’я і залізла на задню веранду, а ми не бачили, тоді якраз у двері зайшов священник. І тут свиня хотіла втекти, але не мала кудою, хіба поміж його криві ноги. Він маленький, свиня велика, і так вона його й підхопила й понесла. Поки ми з Маріллою вибігли, його капелюх полетів в один бік, а ціпок в інший. Ніколи не забуду цю картину. А бідна свиня перелякала до пів смерті. Я більше ніколи не зможу читати уривок Біблії про свиней, які бігли по схилу в море, не уявляючи при цьому свиню пана Гарісона, яка несла вниз пагорба того священника. Свиня, напевно, подумала, що нечистий замість того, щоб в неї вселитися, її осідлав. Добре, що двійнят там не було. Їм би не пішло на користь побачити священника в такій делікатній ситуації. Якраз перед тим, як вони дісталися до струмка, священник чи то зіскочив, чи впав. Свиня помчала через струмок, як божевільна, і втекла в ліс. Ми з Маріллою побігли вниз і допомогли священнику підвестися й обтруситися. Він не постраждав, але дуже розізлився. Він чомусь вирішив, що винні ми з Маріллою, хоч ми йому й сказали, що свиня не наша й дошкуляє нам дошкуляє вже ціле літо. Крім того, чому він йшов через чорний хід? Пан Аллан такого ніколи не робив. Нескоро ми знайдемо такого, як пан Аллан. Але немає злого, щоб не вийшло на краще. Більше ми й сліду тої свині не бачили, і здається мені, що вже й не побачимо.

В Ейвонлі все тихо і спокійно. У Зелених Дахах не так самотньо, як я думала. Хочу цієї зими почати шити нову ковдру. Пані Сілас Слоан має новий візерунок в яблука.

Коли мені хочеться чогось цікавого, я читаю про суди за вбивство в тій бостонській газеті, яку мені присилає племінниця. Раніше я її не читала, але вона дуже цікаві. Сподіваюся, Енн, ти туди ніколи не поїдеш. Штати – жахливе місце. Але дівчата тепер так роз’їжджають по світу – страхіття. Мені це нагадує те, як сатана швендяв сюди-туди в Книзі Йова. Я хочу сказати, що не думаю, що це від Бога.

Деві поводиться добре, відколи ти поїхала. Одного дня він не хотів слухатися, і Марілла покарала його, змусивши весь день носити фартух Дори, а тоді він пішов і порізав всі Дорині фартухи. Я його за це відшмагала, а він взяв і заганяв мого півня до смерті.

У моєму будинку поселилися Макферсони. Вона чудово дає собі раду з господарством, дуже старанна. Повиривала всі мої лілії, бо каже, що через них сад має неохайний вигляд. Томас їх висадив, коли ми одружилися. Її чоловік здається приємним, але вона ніяк не може перестати бути старою дівою.

Не вчися понад міру й не забувай вдягати зимову білизну, коли похолодає. Марілла дуже за тебе переживає, але я їй кажу, що ти маєш куди більше здорового глузду, ніж я колись думала, і все в тебе буде добре».

Лист Деві починався скорботно.

«Люба Енн, будь ласка напиши й скажи марілі не прив’язувати мене до поручнів моста, коли я йду ловити рибу, хлопці з мене сміються. Без тебе тут страшенно самотньо, але в школі весело. Джейн ендрюс суворіша за тебе. Я налякав пані Лінд ліхтарем з гарбуза минулої ночі. Вона страшно злилася, бо я ганявся за її когутом по подвірю, поки той не впав мертвий. Я нехотів, щоб він впав мертвий. Цікаво, від чого він вмер, Енн. Вона кинула його у велику каструлю, а могла продати панові Блеру. Пан Блер дає 50 сентів за доброго когута. Я чув, як пані Лінд просила священика молитися за неї. Цікаво, що вона зробила такого поганого, Енн. Я маю повітряного змія з чудовим хвостом, Енн. Мілті болтер розказав мені вчора в школі цікаву історію. Вона правдива. Старий Джо Моузі і Леон грали в карти одної ночі минуло тижня в лісі. Карти лежали на пеньку, а тоді прийшов великий чорний чоловік, білший за дерева, схопив карти і пеньок і зник з шумом, як улар грому. Бюсь об заклад вони налякалися. Мілті каже, що чорний чоловік то був старий гаррі. Цікаво, Енн, чи то він. Пан кімпбел зі спесервілю дуже хворий і має лягати в лікарню. Маріла каже, йому треба їхати в божевільню. Він думає, що в нього всередині змія. Як це, мати всередині змію, ен? Я хочу знати. Пані лоренс бел теж хвора. Пані лінд каже, що її єдина біда це те що вона забагато думає про свої нутрощі».

– Цікаво, – сказала Енн, складаючи листи, – що б пані Лінд подумала про Філіпу.

VI. У парку

– Чим сьогодні плануєте зайнятися, дівчата? – спитала Філіпа, раптово з’явившись у кімнаті Енн одної суботи.

– Ми збираємося на прогулянку в парк, – відповіла Енн. – Мені б слід було залишитися вдома й доробити блузку. Але я не можу шити в такий день. У повітрі витає щось таке, що мене проймає до самого нутра. У мене б пальці запліталися і вийшов би кривий шов. Тому гайда в парк до сосен.

– А «ми» включає ще когось крім тебе й Прісцилли?

– Так, воно включає Гілберта та Чарлі, і ми були б дуже раді, якби включило ще й тебе.

– Але, – сумно сказала Філіпа, – якщо я піду, то буду п’яте коло до воза, а Філіпа Гордон до такого не звикла.

– Ну, то спробуєш щось нове. Ходімо з нами, і тоді зможеш співчувати всім тим бідолашним, яким часто випадає роль п’ятого кола. Але де ж всі твої жертви?

– О, я від них втомилася, і сьогодні б просто їх не витримала. Крім того, я не дуже добре почуваюся. Минулого тижня я написала Алеку й Алонсо. Я поклала листи в конверти й підписала їх, але не заклеїла. Того вечора сталося дещо смішне. Тобто, Алек сказав би, що це смішно, але не Алонсо. Я поспішала, тому похапцем вийняла лист Алека – так я думала – і додала постскриптум. Тоді я відправила обидва листи. Сьогодні вранці я отримала відповідь Алонсо. Дівчата, я той постскриптум дописала в його листі, і він розлютився. Звичайно, йому це перейде – а якщо ні, то й байдуже – але це зіпсувало мені весь день. Тому я вирішила що прийду до вас, і ви піднімете мені дух. Коли почнеться футбольний сезон, у мене не буде вільних субот. Я обожнюю футбол. Я маю розкішний картуз і светр у кольорах Редмонду, щоб ходити на матчі. Здалеку я, мабуть, виглядатиму, як ходячий перукарський стовп. Ти знаєш, що твого Гілберта обрали капітаном футбольної команди першокурсників?

– Так, він розповів нам вчора ввечері, – сказала Прісцилла, коли побачила, що розлючена Енн не відповідає. – Вони з Чарлі заходили. Ми знали, що вони тут будуть, тому постаралися поховати всі подушки пані Ади. Ту багато розшиту я скинула на підлогу в кутку за кріслом, на якому вона лежала. Я думала, там вона буде в безпеці. Але ти уявляєш? Чарлі Слоан обрав собі те крісло, побачив подушку, дістав її й просидів на ній увесь вечір. Бачила б ти, яка вона була зім’ята! Бідна пані Ада спитала мене сьогодні, все ще з усмішкою, але з яким докором, чому я дозволила на ній сидіти. Я їй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зі «Слоаніанством», і мені одній годі було такому протистояти.

– Подушки пані Ади серйозно діють мені на нерви, – сказала Енн. Вона пошила ще дві минулого тижня, набиті, аж тріщать, і вишиті так, що на них немає живого місця. Оскільки в домі вже немає куди їх класти, бо все й так завалено подушками, вона сперла їх до стіни на сходах. Вони весь час перевертаються, і коли ми підіймаємося чи спускаємося сходами в темряві, то половину разів через них спотикаємося. Минулої неділі, коли отець Девіс молився за всіх, хто в морі, я подумки додала «і за всіх, хто живе в домі, де занадто багато подушок!» Все! Ми готові, і я бачу хлопців на Сент-Джон. То що, ти до нас приєднаєшся, Філ?

– Я піду, якщо можна йти поряд з Прісциллою й Чарлі. З ними я ще можу бути третьою зайвою. Той твій Гілберт чудовий, Енн, але чому він вічно ходить з тим витрішкуватим?

Енн завмерла. Їй не дуже подобався Чарлі Слоан; але він був з Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права сміятися з нього.

– Чарлі з Гілбертом завжди були друзями, – сказала вона з прохолодою в голосі. Чарлі хороший хлопець. Він не винен, що в нього такі очі.

– Не кажи! Винен! Він мусив зробити щось жахливе у своєму попередньому житті, щоб заробити такі очі. Ми з Пріс сьогодні розважимося. Ми будемо сміятися йому в обличчя, а він і не зрозуміє.

«Нестримні П», як називала їх Енн, сповнили свої дружні наміри. Але Слоан нічого не розумів; він думав, що йому нічого не бракує, якщо з ним гуляють такі дві студентки, особливо Філіпа Гордон, головна красуня курсу. На Енн це мало б справити враження. Вона побачить, що є люди, які його цінують.

Гілберт з Енн йшли поволі трохи позаду, насолоджуючись спокійною красою осіннього дня під парковими соснами, на дорозі, яка підіймалася й звивалася довкола гавані.

– Тиша тут, як молитва, – сказала Енн, наставивши обличчя до сяючого неба. – Як я люблю сосни! Здається, що їх корені сягають вглиб до романтики всіх віків. Мені стає так спокійно на душі, коли я приходжу поговорити з ними час від часу. Я тут завжди така щаслива.

«В самотній височині гір,

Мов зашептали чаклуни,

Спадає смуток з них, повір,

Як голки зі сосни»,

– процитував Гілберт.

– Вони роблять наші мрії гарнішими, чи не так, Енн?

– Думаю, якби на мене найшов великий смуток, я б шукала втіху серед сосен, – замріяно сказала Енн.

– Сподіваюся, на тебе ніколи не найде великий смуток, Енн, – сказав Гілберт, який просто не міг поєднати поняття смутку з енергійним, веселим створінням поряд нього, не розуміючи, що ті, хто витає на найвищій висоті може також зануритися на найглибші глибини, і що натури, які найбільше радіють, також найбільше страждають.

– Але колись таке все одно станеться, – міркувала Енн. – Зараз життя для мене як келих слави. Але в ньому має бути й крапля гіркоти – в кожному келиху вона є. І одного дня я скуштую своєї. Сподіваюся, я буду сильна й відважна, коли це станеться. Пам’ятаєш, отець Девіс сказав минулої неділі, що смуток, який нам посилає Бог, несе в собі також втіху й силу, а той смуток, що ми самі на себе накликаємо через свою дурість чи злість, винести найважче? Але не можна в такий день говорити про смуток. Це день для радості й життя.

– Якби міг, я б відгородив твоє життя від всього, крім щастя й задоволення, Енн, – сказав Гілберт тоном, який провіщав «небезпечну зону».

– І це було б дуже немудро, швидко відповіла Енн. – Я переконана, що жодне життя не може як слід розвиватися без смутку та випробувань – хоча таке може сказати тільки людина, в якої зараз в житті все добре. Ходімо – всі інші вже чекають нас у павільйоні.

Вони всі разом сіли в маленькому павільйоні, щоб спостерігати осінній захід полум’яного сонця на багряно-золотому небі. Зліва від них розкинувся Кінґспорт, дахи та шпилі якого була загорнені в пелену лілового диму. Справа лежала гавань, зафарбована призахідним сонцем в рожеві та мідні відтінки. Перед ними мерехтіла вода, гладенька, як шовк, срібно-сіра, а десь вдалині виднівся острів Вільяма, який наче бульдог охороняв місто. Сигнальний вогонь маяка миготів крізь туман, як зловісна зірка, і десь далеко на горизонті йому відповідав інший.

– Ви бачили коли-небудь таке могутнє на вигляд місце? – спитала Філіпа. – Мене не сильно вабить острів Вільяма, але навіть якби я хотіла його завоювати, то б не змогла. Подивіться на вартового на вершечку форту, відразу біля прапора. Хіба він не виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок роману?

– До речі, про романи, – сказала Прісцилла, – ми шукали верес – але, звісно ж, не знайшли. Вже, його пора вже минула.

– Верес! – вигукнула Енн. – Верес же не росте в Америці, хіба ні?

– Є всього два місця на континенті, де він росте, – сказала Філ, – одне – просто тут, у парку, а інше десь в Новій Шотландії, забула, де саме. Відомий шотландський полк, «Чорна сторожа», стояв тут табором рік, і коли чоловіки навесні витрушували солому зі своїх ліжок, зерно впало й проросло.

– Ой, як гарно! – сказала зачарована Енн.

– Давайте підемо додому по Споффорд-Авеню, – запропонував Гілберт. – Подивимося, де живе аристократія. Споффорд-Авеню найкраща вулиця з житловими будинками в Кінґспорті. Там будуються хіба мільйонери.

– О, давайте, – сказала Філ. – Там є один будинок, Енн, я хочу тобі його показати, він такий гарний, можна вмерти. ЙОГО збудував не мільйонер. Він зразу перший за виходом з парку, і, напевно, виріс там, ще коли Споффорд-авеню була сільською дорогою. Саме так, його не збудували, він виріс! Мені нема діла до будинків на Споффорд-авеню. Вони надто нові й у них забагато скла. Але цей будиночок – це просто мрія – а те, як він називається – але зачекайте, і самі побачите!

Вони побачили його, коли спускалися сосновим пагорбом з парку. Просто на розі, де Споффорд-Авеню переходила в просту дорогу, стояв маленький білий фермерський будинок з кількома соснами по кожен бік від нього, які захищали його дах своїми гілками-руками. Його обросла червона й золота лоза, а крізь неї визирали вікна з зеленими віконницями. Перед ним розкинувся невеличкий сад, обведений низькою камінною огорожею. Хоч уже був жовтень, сад ще прикрашали старомодні, несусвітні квіти та кущі – глід, полин, лимонна вербена, петунії, чорнобривці й хризантеми. Вузенька стежка з цегли, викладена «ялинкою», вела від воріт до веранди. Будинок разом зі садом мав такий вигляд, ніби його перенесли сюди з далекого села; і все ж було в ньому щось таке, що його найближчий сусід, великий, оточений газоном, дім тютюнового магната, поряд з ним здавався надміру грубим і показним. Як сказала Філ, є різниця між тим, щоб бути народженим і бути зробленим.

– Це наймиліший будинок, який я коли-небудь бачила, – щасливо сказала Енн. – У мене від нього аж в серці закололо. Він ще більш незвичайний і гарний, ніж кам’яний будинок пані Лаванди.

– Але подивися на ім’я, – сказала Філ. – Дивися – білими літерами, довкола арки над воротами. «Садиба Петті». Хіба не вражаюче? Особливо на вулиці Пайнзерстів, Елмволдів і Седаркрофтів? «Садиба Петті», будьте ласкаві. Я просто в захваті.

– Ти знаєш, хто ця Петті? – спитала Прісцилла.

– Петті Споффорд – ім’я літньої пані, власниці, як я дізналася. Вона тут живе зі своєю племінницею, вже кілька сотень років, більш-менш – мабуть, менш, Енн. Перебільшення – плід поетичної думки. З того, що я зрозуміла, багачі не раз намагалися його викупити – зараз він немало коштує – але «Петті» не хоче про продаж навіть і чути. А за будинком є яблуневий сад – його буде видно, коли ми пройдемо трохи далі – справжній яблуневий сад на Споффорд – Авеню.

– Сьогодні я бачитиму «Садибу Петті» у снах, – сказала Енн. – Я відчуваю якийсь зв’язок з цим місцем. Цікаво, чи ми коли-небудь побачимо її зсередини.

– Навряд, – сказала Прісцилла.

Енн загадково всміхнулася.

– Так, навряд. Але я все одно вірю, що це станеться. Я маю дивне передчуття, що ми зі «Садибою Петті» познайомимося ближче.