Читать книгу: «Моральні листи до Луцилія. Том I», страница 5

Лист XX

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я радий, якщо ти здоровий і вважаєш себе достойним коли-небудь стати господарем самому собі. Бо якщо я витягну тебе з хвиль, по яких ти носився без надії на визволення, слава дістанеться мені. Моїми проханнями я змушую тебе, Луцилію, пройнятися філософією до глибини душі, бачити докази своїх успіхів не в речах і писанні, а в стійкості духу і в знищенні бажань. Слова стверджуй ділами!

(2) У тих, хто виступає з промовами перед публікою і бажає добитися від неї похвали, один намір, у тих, хто старається заполонити слух молоді і нероб – інший. Філософія ж навчає робити, а не говорити. Вона вимагає від кожного жити за її законами, щоб життя не розходилось із словами і сама через протиріччя вчинків не називалася різноманітною. Перший обов’язок мудрого і перша ознака мудрості – не допускати розходження між словом і ділом і бути завжди самим собою. – «Та чи є такі?» – Є, хоч їх і небагато. Це нелегко. Та я й не кажу, що мудрий повинен увесь час іти однаковим кроком, – тільки б він ішов однією дорогою.

(3) Так слідкуй, чи немає протиріччя між твоїм домом і одягом, чи не надто ти щедрий у витратах на себе і скупий у витратах на інших, чи не дуже скромний твій стіл, між тим як будівлі надміру розкішні. Вибери раз і назавжди мірило життя і по ньому випрямляй його. Деякі вдома жмуться, а на людях розвертаються на всю ширину. Така невідповідність – теж вада і ознака душі нестійкої, неврівноваженої.

(4) Я і зараз можу сказати, звідки ця непостійність і різнобій у вчинках і в замислах. Ніхто не знає твердо, чого хоче, а якщо й знає, то не добивається свого наполегливо, а перескакує на інше і не тільки змінює наміри, а й повертається назад, до того, від чого відійшов і що сам засудив.

(5) Так ось, якщо я захочу відмовитись від старих означень мудрості і охопити все людське життя, то зможу задовольнитися таким правилом: що є мудрість? Завжди і хотіти і відкидати одне й те ж. І не слід тобі навіть вводити обмеження, кажучи, що бажати треба чесного і правильного: бо ніщо інше не може приманювати завжди.

(6) Люди не знають, чого хочуть, до тієї миті, доки не захочуть чого-небудь. Захотіти чи не захотіти раз і назавжди не дано нікому. Судження не є сталими, кожне що не день змінюється на протилежне, і більшість людей живе наче жартома. А ти будь упертим в тому, що почав, і тоді, може, досягнеш вершин чи тих місць, про які ти один будеш знати, що це ще не вершини.

(7) «А що буде, – запитаєш ти, – з усім натовпом моїх прісних?» – Цей натовп, коли перестане годуватися за твій рахунок, сам тебе прогодує – або ж дякуючи бідності ти пізнаєш те, чого не міг пізнати дякуючи собі. Вона утримає при тобі лише справжніх, надійних друзів, усілякий, хто тягнувся не до тебе, а до чогось ще, піде. Тож як не любити бідність за те одне, що вона ясно показує, хто нас любить? Чи настане, нарешті, день, коли ніхто не буде брехати в твою честь?

(8) До одного нехай будуть спрямовані твої думки, про одне турбуйся, одного бажай, залишивши всі інші молитви на божий розсуд: щоб ти міг задовольнятися самим собою і породженими тобою благами. Яке ще щастя можемо ми знайти так близько? Обмежся тим малим, чого не можна відібрати! А щоб ти зробив це охочіше, я негайно виплачу належну тобі в цьому листі данину, бо вона буде стосуватися цього ж.

(9) Ти можеш сердитись, але за мене і сьогодні охоче розрахується Епікур. «Повір мені, твої слова, сказані в лахмітті, з убогого ложа, покажуться величнішими, бо тоді вони будуть не тільки виголошені, але й доведені». Я, наприклад, зовсім по-іншому слухаю нашого Деметрія з тих пір, як побачив його нічим не покритого, коли він лежав навіть не на підстилці. Ось він – не проповідник істини, а її свідок.

(10) «Що ж виходить? Хіба не можна зневажати багатство і тоді, коли воно у тебе в руках?» – Чому ж не можна? Великий духом і той, хто, коли бачить навколо багатства, немало здивований тим, як вони до нього потрапили, сміється і не стільки відчуває себе їхнім власником, скільки знає про це з чуток. Це дуже багато – не розбеститися, коли живеш під одним дахом з багатством. Великий той, хто і в багатстві бідний.

(11) «Але я не знаю, – скажеш ти, – як він буде, коли збідніє, переносити бідність». – І я не знаю, чи зуміє цей Епікуровий бідняк, коли розбагатіє, зневажати багатство. Значить, про них обох треба судити по тому, який у них дух, і дивитись, чи буде перший відданий бідності, і чи буде другий відданий багатству. І убоге ложе, і лахміття – слабкі свідоцтва доброї волі, якщо не буде ясно, що людина терпить їх не через нужду, але за своїм вибором.

(12) Навіть той, хто не поспішає до злиднів як до кращої долі, а тільки вирішить готуватися до неї як до долі легкої, наділений від природи великою душею. А бідність, Луцилію, не тільки легка, а й приємна, якщо прийти до неї після довгих роздумів. Бо вона несе з собою те, без чого немає ніякої приємності: відчуття безпеки.

(13) Ось чому і вважаю я за необхідне робити те ж, що часто робили, як я тобі писав, великі люди: вибрати декілька днів і тренуватися в уявній бідності, готуючись до справжньої. Це слід робити тим більше, що ми зніжились у задоволеннях і все нам здається важким і трудним. Душу треба пробудити від сну, струснути її і нагадати їй, що природа відпустила нам дуже мало. Ніхто не народжується багатим. Хто б не з’явився на світ, кожен за її велінням задовольняється молоком і шматком тканини. Так ми починаємо – а потім нам і царства тісні.

Бувай здоровий.

Лист ХXI

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти вважаєш, що у тебе так багато клопоту через тих людей, про яких ти пишеш? Більше всього клопоту ти доставляєш собі сам, ти сам себе обтяжуєш: чого хочеш не відаєш, все чесне хвалиш, та до нього не прагнеш, бачиш, де щастя, але дійти до кінця не маєш рішучості. А позаяк ти сам не дуже розрізняєш, що тобі заважає, я назву причину: ти думаєш, ніби відмовляєшся багато від чого, і блиск того життя, яке доведеться покинути, утримує тебе, наче на тебе чекає не давно задуманий перехід до безтурботності, а падіння в злидні і невідомість.

(2) Ти помиляєшся, Луцилію: шлях від минулого життя до нового веде нагору. Між минулим і новим життям та ж різниця, що між відблиском і світлом: світло має визначене джерело і яскраве саме по собі, відблиск йде від запозичених променів. Минуле життя відбиває зовнішній блиск і, тільки-но хтось його заслонить, занурюється у щільну темряву, а нове сяє власним світлом. Твої заняття зроблять тебе іменитим і славним. Наведу тобі приклад з Епікура.

(3) Ідоменею, який вершив на службі при суворій владі важливі справи, він писав, закликаючи його від життя, блискучого з виду, до надійної і стійкої слави: «Якщо тебе хвилює слава, то мої листи зроблять тебе більше відомим, ніж все, чому ти служиш і що ставлять тобі в заслугу».

(4) Хіба він збрехав? Хто знав би Ідоменея, якби Епікур не накреслив його ім’я своїм різцем? Усі вельможі і сатрапи і сам цар, з рук якого Ідоменей отримав свій титул, в глибокому забутті. Імені Аттіка не дають загинути листи Цицерона. Тут не допомогло б ні те, що зятем його був Агріппа, ні те, що внучка його була замужем за Тіберієм і Цезар Друз доводився йому правнуком: серед таких поважних імен про Аттіку й згадки б не було, якби Цицерон не пов’язав його ім’я зі своїм.

(5) Усіх нас сховає глибока пучина часу, лиш небагатьом найобдарованішим дано випірнути з неї і, хоч колись їх теж проковтне та ж сама мовчанка, будуть противитися забуттю і надовго себе відстоять. Те ж, що міг обіцяти другові Епікур, обіцяю і я тобі, Луцилію. Я буду дорогий нащадкам і можу увічнити імена тих, кого приведу з собою. Наш Вергілій і обіцяв двом назавжди зміцнити їхню пам’ять, і зміцнив її: «Хай щастить вам, друзі! Якщо є в цій пісні певна сила, слава про вас ніколи не зітреться з пам’яті віку, Капітолійським доки непорушним шпилем володіє рід Енея і владу вручено батькові римлян».

(6) Кого фортуна виносить вгору, хто причетний до чужої влади як її зброя, той дорогий для інших, поки сам в силі; дім у таких заповнений людьми при їхньому житті, але пам’ять про них помирає швидко після їхньої смерті. А великі обдарування цінять чим далі, тим вище, і шанують не тільки їх, а також і все, що причетне до їхньої пам’яті.

(7) А щоб Ідоменей проник в мого листа не даремно, нехай заплатить тобі викуп зі своїх надбань. Це йому написав Епікур прекрасний вислів, переконуючи його примножити багатство Піфокла, але не звичайним сумнівним шляхом: «Якщо ти хочеш зробити Піфокла багатим, треба не прибавляти йому грошей, а убавляти його бажання».

(8) У цьому вислові все сказано досить ясно для того, щоб його тлумачити, і досить прекрасно для того, щоб його підкріпляти. Лиш про одне тебе попереджаю: не думай, ніби це мовлено тільки про багатство; до чого ти не прикладеш ці слова, вони не втратять силу. Якщо ти хочеш зробити Піфокла чесним, треба не прибавляти йому нових почестей, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Піфокл жив, не перестаючи насолоджуватись, треба не прибавляти йому насолод, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Піфокл досяг старості, проживши відведене йому, треба не прибавляти йому років, а убавити його бажання.

(9) У тебе немає причин вважати, ніби слова ці належать тільки Епікуру: вони – загальне надбання. Я вважаю, що в філософії треба робити те ж, що в сенаті; коли чиясь пропозиція мені подобається тільки частково, я прошу розділити її і приєднуюсь лише до того, що схвалюю. Я так охоче згадую прекрасні слова Епікура, бо всім, хто звертається до нього з дурними намірами, з надією знайти завісу для власних вад, хочу довести, що треба жити чесно, куди б вони не йшли.

(10) Коли вони підійдуть до його садів і побачать над садами напис: «Гостю, тут тобі буде добре, тут насолода вважається найвищим благом», – їх з готовністю прийме відкритий і людинолюбний охоронець цього притулку, і пригостить ячмінною юшкою, і щедро наллє води, і скаже: Чи ж погано тебе прийняли? Ці сади не розпалюють голод, а втамовують, і напої тут не розпалюють спрагу – ні, її втамовують ліки природні і дармові. Серед таких насолод я досяг старості».

(11) Я говорю з тобою про ті бажання, які не можна стишити, яким треба що-небудь піднести, щоб вони затихли. А про надзвичайні бажання, з якими можна не поспішати, які можна подавити доганою, я скажу тільки одне: така насолода природна, але вона не є необхідною. Їй ти нічого не винен, а якщо щось і виділиш їй, то лише з доброї волі. Шлунок не слухається настанов: він просить і вимагає свого, – і все ж не такий вже він надокучливий кредитор, бо задовольняється малим, якщо ти даси йому скільки треба, а не скільки можеш.

Бувай здоровий.

Лист XXII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти певно зрозумів, що пора звільнитися від усіх цих з виду почесних, насправді ж нікчемних занять, і запитуєш тільки, як цього досягти. Та деякі поради не можна давати позаочі. Лікар не може вибрати час для їжі чи купання за листами, він повинен помацати, як б’ється жилка. Стара приказка мовить: «Гладіатор приймає рішення на арені»; тут уважному погляду щось підкаже обличчя супротивника, щось – порух його руки чи навіть нахил тіла.

(2) Що робиться зазвичай, що треба робити – такі поради можна дати і через посередника, і в листі; загальні настанови даються не тільки відсутнім, а й нащадкам. Інша справа – сказати, коли і як треба щось робити: тут не можна переконати на відстані і треба вирішувати залежно від обставин.

(3) Тільки на місті, та ще й уважно пильнуючи, можна не пропустити миттєвий випадок. Так видивляйся його сам, а коли побачиш, хапай і з усім запалом, з усіх сил старайся позбутися своїх обов’язків. Вислухай же мій тобі присуд: вибирай, чи відійти тобі від такого життя, чи взагалі піти з життя. Але при цьому, я вважаю, йти треба не поспішаючи, і те, що ти на горе собі заплутав, – розплутати, а не розірвати, і тільки, коли вже нічого не можна буде розплутати, тоді все обірвати. Навіть найбільший боягуз вирішив би один раз упасти, ніж увесь час висіти.

(4) А поки що – найголовніше! – не бери на себе ще більше. Вдовольнися тими справами, до яких ти вже опустився, чи, як ти сам хочеш думати, в полоні яких опинився. Не треба піднімати все нові тягарі, бо не буде тоді у тебе цієї відмовки і стане зрозумілим, що зовсім ти не в полоні. Неправда все, що говориться зазвичай: «Інакше я не міг! Що з того, що я не хотів? В цьому була необхідність». Гнатися зо всіх сил за щастям немає ніякої необхідності. Нехай ти не чиниш спротиву фортуні, але навіть зупинитися і не мчати з попутним вітром – вже велике діло.

(5) Ти не образишся, якщо я не тільки сам прийду до тебе з порадою, а й приведу тих, хто мудріший від мене і до кого я звертаюсь, приймаючи будь-яке рішення? Майже такий, що стосується нашої справи, лист Епікура, звернений до Ідоменея, якого він просить наскільки це можливо поспішити з втечею, поки не втрутилась вища сила і не відібрала можливість це зробити.

(6) Утім, він же додає, що, коли не вибрав потрібного для спроби часу, не варто і пробувати, але коли довгоочікуваний час прийде, треба відразу ж братися за справу. Тому, хто задумав втечу, він забороняє дрімати і надіється, що з найважчого становища є рятівний вихід, якщо не поспішити передчасно і не зволікати, коли час прийде.

(7) Мабуть, ти запитаєш, яка з цього приводу думка стоїків. Ні в кого немає приводу хулить їх перед тобою за безрозсудство: вони швидше обережні, ніж хоробрі. Ти, можливо, очікуєш почути: «Ганьба відступати перед тяжким тягарем. Борись, щоб виконати обов’язок, якщо вже взяв його на себе. Не можна назвати відважним і рішучим того, хто втікає від роботи, чия мужність не зростає від труднощів справи».

(8) Але так тобі скажуть, якщо твій труд заслуговує на упертість, якщо не доведеться ні робити, ні терпіти нічого такого, що недостойне людини добра. А інакше стоїк не буде виснажувати себе брудною і принизливою роботою і займатися справами заради самих справ. І не буде він чинити так, як ти думаєш: заплутавшись у справах, що нав’язані честолюбством, терпіти до кінця усі їхні недоречності. Як тільки побачить, яке важке, сумнівне і ненадійне все те, в чому він зав’яз, він відступить і, не втікаючи, непомітно відійде у безпечне місце.

(9) Відійти від справ, мій Луцилію, не важко, якщо знехтувати їхніми плодами. Тільки вони нас тримають і не пускають. – «Як же так? Відмовитись від великих надій? Піти геть перед самими жнивами? Голо буде навколо? Нікого поруч з ношами? Порожньо в передпокої?» – З усім цим розстаються неохоче і, проклинаючи незгоди, люблять вигоду, яку вони приносять.

(10) На своє честолюбство люди скаржаться, наче на коханку, а якщо подивитись на їхні справжні почуття, виявиться не ненависть, а швидкоплинна образа. Випробуй тих, що скаржаться на те, чого самі бажали, що твердять про втечу від усього, без чого їм не обійтись, – і ти побачиш, що вони з доброї волі не поспішають скинути ношу, яку, за їхніми словами, їм так боляче і гірко нести.

(11) Це так, Луцилію: небагато людей тримає рабство, більшість за своє рабство тримається. Але якщо ти маєш намір його позбутися і без маскараду любиш свободу, а порадників скликаєш лиш за тим, щоб не відчувати вічної тривоги після зробленої справи, то чому б не підбадьорити тебе усій когорті стоїків? І Зенони і Хрісіппи будуть умовляти тебе діяти не необачно, чесно і на твою ж користь.

(12) Та якщо ти вихляв заради того, щоб побачити, скільки треба взяти з собою, чи великі кошти потрібні, щоб усім облаштувати своє дозвілля, ти ніколи не знайдеш виходу. Ніхто не випливе з ношею. А ти випірни для кращого життя, і нехай боги будуть до тебе прихильні, – тільки не як до тих, кому вони з добрим і лагідним видом посилають пишні незгоди, маючи одне виправдання: що усі ці вогнища і тортури даються лиш на прохання.

(13) Я вже закривав цього листа, проте доводиться його відкрити: нехай прийде до тебе із звичним подарунком і принесе з собою якийсь прекрасний вислів. Один я вже згадав, не знаю, чого в ньому більше, красномовства чи правди. Ти запитаєш, чий він? – Епікура. Я до цих пір привласнюю чужі пожитки.

(14) «Кожен йде з життя так, наче тільки що увійшов». Візьми кого завгодно – хоч юнака, хоч старого, хоч людину середніх літ: ти виявиш, що всі однаково бояться смерті, однаково не знають життя. Ні в кого немає за спиною зроблених справ: все відклали ми на майбутнє. А мені в цих словах більше всього до душі те, як в них докоряють старим за хлоп’яцтво.

(15) «Кожен іде з життя таким, яким народився». Неправда! В годину смерті ми гірші, аніж в годину народження. І винні тут ми, а не природа. Це їй варто скаржитися на нас, кажучи: «Як же так? Я народила вас вільними від жадань, страхів, забобонів, віроломства та інших вад; виходьте ж такими, якими увійшли!»

(16) Хто помирає таким же безтурботним, яким народився, той пізнав мудрість. А ми тепер тремтимо, лиш тільки наблизиться небезпека: зразу відходить і мужність, і фарба з обличчя, течуть даремні сльози. Що може бути більшою ганьбою, ніж ця тривога на самому порозі безтурботності?

(17) А причина тут одна: немає у нас за душею ніякого блага, от ми і страждаємо жагою життя. Бо жодна її часточка не залишається нашою: минула – полетіла геть. Все переймаються не тим, чи правильно живуть, а тим, чи довго проживуть; між тим жити правильно – це всім доступно, жити довго – нікому.

Бувай здоровий.

Лист ХХIII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти думаєш, я буду писати тобі про те, як м’яко обійшлась з нами ця зима, не надто холодна і недовга, якою підступною виявилась весна з її пізніми холодами, і про інші дурниці, за прикладом тих, хто шукає, про що б сказати. Ні, я буду писати так, щоб принести користь і тобі, і собі. Але тоді про що ж мені писати, як не про те, щоб ти навчився правильно мислити? Ти запитаєш, в чім основа цієї науки. В тому, щоб не радіти по-пустому. Я сказав «основа»? Ні, вершина!

(2) Сягнув вершини той, хто знає, чому радіти, хто не віддає свого щастя на поталу іншим. Не знає покою, не упевнений в собі той, кого манить надія, якщо навіть предмет її поруч, і здобути його легше легшого, і ніколи раніше вона не обманювала.

(3) Ось що, Луцилію, зроби перш за все: навчись радіти. Ти думаєш, я тебе позбавляю багатьох насолод, коли відкидаю все випадкове і вважаю, що треба уникати надії – найсолодших наших утіх? Зовсім навпаки: я хочу, щоб радість не розлучалася з тобою, хочу, щоб вона народжувалась у тебе вдома. І це станеться, якщо тільки вона буде в тобі самому. Усілякі інші веселощі не наповнюють серце, а лише розгладжують зморшки на чолі: вони швидкоплинні. Чи, по-твоєму, радіє той, хто сміється? Ні, це душа повинна окрилитись і впевнено вознестися над усім.

(4) Повір мені, справжня радість сувора. Чи не думаєш ти, що он той, з гладеньким чолом і, як висловлюються наші витончені балакуни, зі сміхом в очах, зневажає смерть, впустить бідність до себе в дім, тримає насолоду в узді, роздумує про терпеливість в нещасті? Радується той, хто не розлучається з такими думками, і радість його велика, але сувора. Я хочу, щоб ти володів такою радістю: варто тобі лише одного разу знайти її джерело – і вона вже не зникне.

(5) Крупинки металу здобуваються біля поверхні, а найбагатші жили – ті, що залягають в глибині, і вони щедро нагороджують упертого старателя. Все, чим тішиться чернь, дає насолода слабка і поверхнева, усіляка радість, якщо вона приходить іззовні, не має міцної основи. А та, про яку я кажу і до якої намагаюсь привести тебе, непорушна і неосяжна зсередини.

(6) Прошу тебе, милий Луцилію, зроби те, що тільки й може дати тобі щастя: відкинь і розтопчи все, що блищить іззовні, що можна отримати з чужих рук, прагни істинного блага і радій лиш тому, що твоє. Але що є це «твоє»? Ти сам, твоя найкраща частка! Запам’ятай, що тіло, хоч без нього і не обійтись, для нас у більшій мірі необхідне, аніж важливе; насолоди, що воно надає, пусті і швидкоплинні, за ними слідом іде спокута, а якщо їх не приборкати суворим утриманням, вони обернуться на свою протилежність. Я кажу так: насолода стоїть на краю схилу і скотиться до страждання, якщо не дотримуватись міри, а дотримуватись її в тому, що здається благом, дуже важко. Тільки жадібність до істинного блага безпечна.

(7) «Але що це таке, – запитаєш ти, – і звідки береться?» – Я відповім: його дають чиста совість, чесні наміри, правильні вчинки, зневага до випадкового, рівна хода спокійного життя, що котиться однією колією. А хто перестрибує від одного наміру до іншого і навіть не перестрибує, а мечеться під дією будь-якої випадковості, як можуть вони, нерішучі і непосидючі, надбати хоч щось надійне і довговічне?

(8) Лиш небагато хто розпоряджається собою і своїм добром на власний розсуд, решта ж подібні обломкам в ріці: не вони пливуть, а їх несе. Одні, яких хвиля жене слабше, рухаються повільніше і відстають, інших вона тягне швидше, ті викинуті на ближній берег затихаючою течією, ці віднесені в море стрімким потоком. Тому слід встановити, чого ми хочемо, і добиватися бажаного з впертістю.

(9) Тут доречно і сплатити тобі борг. Я можу навести слова твого Епікура і так викупити цього листа: «Важко завжди починати життя спочатку». Чи, якщо так краще можна передати суть: «Погано живуть ті, хто завжди починає життя спочатку».

(10) Ти запитаєш чому: бо ці слова потребують роз’яснення. – Тому що життя у них ніколи не завершене. Не може бути готовим до смерті той, хто тільки-но почав жити. Вчиняти треба так, ніби ми вже достатньо пожили. Але так не може думати той, хто тільки починає жити.

(11) Даремно ми вважаємо, що таких людей мало: майже всі такі. А деякі тоді і починають жити, коли пора закінчувати. А якщо тобі це здається дивним, я можу здивувати тебе ще більше: дехто закінчує жити, так і не розпочавши.

Бувай здоровий.