Читать книгу: «Руфін і Прісцілла», страница 9
Я ж ним гидую – і вклонятись мав би?
Неслава й батькові прийняти поміч
від сина-зрадника.
Панса (оглядаючись, нишком).
Стривай, Руфіне.
Я ж думав не про зраду.
Руфін.
А про що ж?
Панса.
Я заплатив старшому ключареві,
щоб він двох в’язнів випустив смерком.
Ось персні
(дає Руфінові два персні)
покажіть – і вас пропустять.
На першому завулку будуть ждати
мої раби – я вибрав з християн —
вони поможуть вам переховатись
у певнім місці. Потім заберетесь
в яку глуху провінцію, а згодом,
як все забудеться, і в Рим вернетесь.
Мовчання.
Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите?
Прісцілла.
Всі, хто тут є, могли б сказати «згода»,
а тільки ми не сміємо.
Панса.
Чому?
Прісцілла.
Їх всіх узято в нашій хаті, батьку.
Було б се, наче ми їх всіх піймали
в смертельну засідку, а самі втекли.
Панса.
Неправда! Ви ж заздалегідь не знали,
що я вас порятую.
Прісцілла.
Все одно
в очах людських се так здаватись буде.
Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.
Панса.
Та хто ж із сих людей тебе побачить?
Руфін (хитає зважливо головою).
Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.
Ти мовив: «Жити й Римові служити», —
яка ж то служба: жити втікачем,
ховаючись і від погоні влади,
і від людських очей, немов злочинці?
Таке життя від смерті гірше.
Прісцілла.
Слухай,
мій батеньку. Розлука наша буде
зовсім недовга.
Панса (радісно).
Так? Ти звідси вийдеш?
Прісцілла.
На небо, тату. Так нам сподіватись
велів Христос.
Панса.
Боги! вона безумна!
Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?
Прісцілла.
Мій рідний, я надією живу,
що й ти колись побачиш божу правду,
бо ти се заслужив своїм стражданням,
і ми з тобою будем вічно жити,
не розлучаючись, в раю господнім.
Панса (хапаючи Руфіна за руку з мукою і страхом).
Про що вона говорить? Я не тямлю.
Мені се страшно!
Прісцілла.
Таточку, не бійся,
ти все це зрозумієш, коли схочеш,
я попрошу братів, вони поможуть.
Панса (все з острахом).
Яких братів?
Руфін.
Се значить – християн.
Панса.
Нехай поможуть визволити вас, —
я їх озолочу.
Прісцілла.
Не треба злота
моїм братам.
Панса.
Почім ти знаєш, дочко?
Кому не треба злота? Всім треба.
Ось я покличу їх сюди до нас…
Чи з ними можна щиро говорити?
Прісцілла.
Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.
Панса (до громади).
Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас.
Громада з єпископом наближається до ніші.
Порадьте! поможіть! Ось я прийшов,
щоб визволить свою дочку і зятя…
Єпископ.
Як?
Панса.
Не питайте як… Втекти поможу.
От сії персні виведуть їх звідси…
(Показує на персні, що дав Руфінові.)
За гроші все можливо.
Фортунат.
Вжеж!
Парвус (з посміхом).
Чи ж пак?
Панса.
Та от ніяк не допрошуся згоди.
Бояться діти добру славу втратить,
як порятуються. Невже се так?
Життя порятувать – хіба ж се ганьба?
Парвус.
Залежить, як і хто його рятує.
Єпископ.
На божий суд ми віддали їх справу.
Нехай же бог їх судить до кінця.
Коли сумління стане – хай втікають.
(Подається вбік, щоб відступити.)
Панса (утримує єпископа).
Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!
Чому не хочете? Нащо вам діти?
Ваш бог жадає крові? Любить смерть?
То я пришлю рабів їх замінити.
Парвус.
Чи ти без глузду? Що се ти плетеш?!
Панса (злякано).
Не гнівайся, добродію. Я теє…
Я ж хотів сказати… Я можу дати грошей…
Я можу справить золотий олтар
для бога вашого. Лиш поможіть
мені моїх дітей одрятувати!
Теофіл (рукою утишує Парвуса, що мав сказати щось гостре).
Наш бог не потребує твого злота,
йому найпаче мила людська віра.
Панса.
Я й вірити готов, лиш поможіть!
Теофіл (до єпископа).
Про се, либонь, поміркувати варто, —
він, бачиш, вірити готов.
Парвус.
Ет, слухай!
Біда притисне – всі готові вірить,
я де він був, як не було біди?
(Теофіл відмахуєтьсл від Парвуса і щось потиху допроваджує дияконові, часом звертаючись і до інших, хто ближче стоїть.).
Панса.
Вони дозволять, синку, попроси їх,
вони дозволять!
Руфін.
Не про дозвіл мова.
Заборонити нам ніхто не може,
та ми самі собі забороняєм,
і вже ніхто тут не поможе.
Панса (до Прісцілли).
Доню!
Прошу тебе, благаю, будь слухняна!
Що я для нього? Я не рідний батько, —
йому то байдуже, що дід якийсь
терпіти буде старощі самотні…
Ти ж кров моя, дитя моє єдине…
живий дарунок, пам’ятка прекрасна
Летіції моєї! При тобі
я часто забував своє сирітство….
а хто ж мені його скрасить без тебе?
Куди ж мені подітись? Я піду
в порожній дім ваш, сяду безпорадний
при згаслому багатті, буду лити
старечі сльози, поки очі згаснуть…
стурбую ваші мани17, хай прилинуть
потішити мене…
(В знесиллі притуляється до стіни.)
Прісцілла.
Ой боже мій!
Такої муки я ще не терпіла!
Дай силу, господи! Дай звагу, Христе!
Панса (кидається до неї).
Прісцілло! Знай, що ти мене уб’єш!
Чи бог твій дозволяє батька вбити?
Десь, кажеш, ми зустрінемось, то як же
ти глянеш в очі батькові старому,
що згинув від одчаю через тебе?
(Кидається до ніг Прісцілли.)
Ой доню, зглянься! Донечко, не кидай!
(Ридає.)
Прісцілла (близька до млості).
Ісусе!..
Руфін мовчки стискає руки, ламлючи пальці. В громаді зітхання, сльози, тривожне перешіптування.
Люцій (підводить Пансу).
Встань, панотченьку шановний,
і не вбивайся так. Либонь, громада
умовить їх послухати тебе.
Глянь, всі з тобою плачуть. Сам єпископ
насилу стримує сльозу.
Панса (немічно спираючись на Люцієву руку).
Мій сину,
нехай тебе благословлять боги…
Теофіл (навчаюче).
Богів нема багато, бог єдиний.
Панса (покірно до Теофіла).
Так, так, єдиний.
(До Люція.)
Я тебе прошу,
ти знаєш, як тут говорити треба,
промов за мене, попроси тут ваших,
нехай вони мені дітей врятують.
Ключар (увіходить. Поспішно до Панси).
Люцій (тихо до Панси).
Так, се може
пошкодить справі.
Панса (з тривогою).
З чим же я піду?
Люцій.
Я все владнаю. Я ручусь за теє.
Панса.
Руфіне, ти що скажеш?
Руфін.
Я не знаю,
що міг би я сказати…
Панса (схиляючись до Прісцілли).
Доню! Доню!
Скажи хоч слово! Зглянься надо мною!
Прісцілла міцно, без слів, обіймає батька і цілує довго з безгучним риданням.
Ключар.
Добродію, я мушу нагадати…
Прісцілла випускає батька. Люцій підводить його, заслоняє йому вид тогою його і веде попід руки до дверей, тихо потішаючи.
Завіса.
ДІЯ 4
ОСОБИ 4 ДІЇ:
Всі ті, що в 3 дії, без Аеція Панси та Нофретіс, а крім того ще:
Адвокат Семпроній.
Чоловік – одвідач.
Дівчина – сестра Ренатина.
1-а жінка.
2-а жінка.
Молода дівчина.
1-й молодий християнин.
2-й молодий християнин.
Старий християнин.
Свояк Фортунатовий.
Хлопець.
Чоловік-вояк.
Ремісник.
Троє, що прийшли каятись.
Старший громадянин з громадки прохачів.
Клієнт Руфіновий.
Християни і християнки, що прийшли одвідати в’язнів.
Та сама темниця.
Прісцілла сидить у ніші, вона здається дужчою, ніж в попередній дії. Коло неї Pуфін.
Люди в темниці всі ті самі, що і в 3 дії. Нартал на своєму місці, прип’ятий ще важчим ланцюгом, але довшим, так що може сидіти коло стовпа; громада видимо сторониться від нього так само, як і від Руфіна. Нартал здебільшого тримається безучасно, тільки зрідка подає короткі, їдкі репліки.
Чутно брязкіт замка в дверях. Ключар уводить адвоката Семпронія.
Ключар (показує Семпронієві на нішу).
Он там Руфін, а Люція сам знайдеш.
(Виходить і замикає двері).
Люцій (виходить назустріч Семпронієві і проводить його в нішу до Руфіна. Говорить на ході).
Здоров, Семпронію. Я проведу.
Тут, поки звикнуть очі, дуже трудно.
Руфіне, се наш адвокат Семпроній,
що я казав.
Руфін.
Добродію, вітаю.
Семпроній.
Я радий послужити, чесний пане.
Найперше треба вияснити справу
твою, Руфіне.
Руфін.
Чом же се найперше?
Семпроній.
Вона ж бо єсть окрема в самій річі,
бо, скільки знаю, ти не християнин.
Прісцілла.
Ти помиляєшся.
Семпроній.
А… коли так…
Се шкода… ми б інакше доказали,
що ти зовсім не знав, які то збори,
а був упевнений, ще ся громада
звичайне похоронне товариство
і що твоя жона, як то буває,
фундаторкою в ньому.
Руфін.
Все одно.
Признався ж я, що знав мету сих зборів.
Семпроній.
То ще дарма. Ти ж не сказав виразно,
що й сам ти християнин…
Прісцілла.
Завтра скаже.
Люцій.
Тоді, коли скликалися ті збори,
Руфін ще справді був нехристиянин.
Семпроній.
А, так? Се дуже добре! Дуже добре…
Він культу християнського не знав?
Прісцілла.
Ні.
Семпроній.
Значить, він до вбивства непричетний, —
то ж ритуальне вбивство.
Прісцілла.
Ти говориш
так, наче справді вбивство те було!
Семпроній.
Я, пані, не допитуюся правди.
(До Руфіна.)
Се помогло б мені обороняти
і Люція.
Люцій.
Чому?
Семпроній.
Річ дуже проста:
хоч ти й християнин – правда, краще,
якби ти ним не був – але на той раз
прийшов ти не на збори, тільки в гості,
і цілий час був у садку з Руфіном.
Був Круста в гостях, був і Люцій в гостях, —
хіба ж се неможливо?
Люцій.
Се не йде.
Семпроній.
Чому не йде?
Руфін.
Так, се не випадає.
Семпроній.
Ти можеш помогти, але не хочеш, —
се не по-дружньому.
Люцій.
Нехай Руфін
про себе думає та про дружину, —
вони ж і так за всіх нас постраждали.
Семпроній.
Прісцілли справа трудна.
(До Прісцілли.)
То найгірше,
що бачили тебе із тим хлоп’ятком
якраз в той день, як згинуло воно.
То ж, кажуть свідки, ти дала гостинця
дитині, стрівши в християнській хаті,
там саме був і той старий, що зник…
Якби ж було ще можна те довести,
що ти не християнка.
Прісцілла.
Не доводь,
бо я всі доводи зруйную.
Семпроній.
Чудно,
як часом люди гинуть самохіть!
(До Руфіна.)
Найбільше се мене в тобі дивує…
Руфін.
Ти забуваєш: на мені ще й інші
обвинувачення тяжать.
Семпроній.
Ет, що то!
Що культу цезаря не визнаєш?
та що боги зруйновані в господі?
Доволі кинуть курива дрібочок
прилюдно цезареві на олтар —
і перший пункт упав. Так само й другий.
Хоч ти собі чимало сам пошкодив,
боронячи в розмові християн,
та ще байдужістю до справ громадських,
але ти можеш оправдатись, – тільки
скажи виразно: «Я не християнин», —
і доведи се твердження на ділі.
Прісцілла.
То се в законі римському дві правди?
Семпроній.
Повинен же злочин причину мати?
Яка ж римлянину причина, справді,
ламати римський культ?
Люцій.
Прошу, порадь,
чи нам не можна виправдатись якось,
не відлучаючи себе від інших?
Семпроній.
Є два шляхи: один – сказати ймення
того старого, що в той вечір зник.
Сервілія по розповідях Крусти
гадає, що то він і є той самий,
хто десь її синка завів на безвість.
Якби його знайшли та допитали,
то, може б, кару він один поніс.
Люцій.
І се не йде. – А другий шлях?
Семпроній.
Усім
зректися християнства і довести,
що гурт ваш похоронне товариство.
Прісцілла.
Сей другий шлях ще гірше недоладний.
Семпроній (розводить руками).
А третього нема…
(Задумується.)
Хіба… стривайте…
там знайдено в вас ритуальні речі:
велику чашу, ніж і ще там дещо.
Підслухано якісь слова містичні
про тіло й кров. Се вам найбільше шкодить.
Коли б хто розказав хоч би мені,
яка в тому потреба і значіння,
далось би, може, збудувати якось
на тому оборону.
Руфін.
Ти гадаєш?
Прісцілла (до Люція).
Сього, либонь, ніхто йому не скаже.
Тим часом Парвус говорять щось єпископові, показуючи на Семпронія. Єпископ і громада наближаються до ніші.
Єпископ.
Се що за чоловік?
Люцій.
Наш оборонець.
Єпископ.
Його хто кликав?
Люцій.
Я його просив
так тільки, на пораду…
Єпископ.
Що ж він радить?
Люцій (ніяково).
Він радить нам відкрити на суді
всі таємниці нашої відправи.
Єпископ (суворо, невдоволено).
Він християнин?
Люцій.
Ні.
Парвус (наче до себе).
Се дуже дивно!
Нас боронити мав би ідолянин?..
Люцій.
Він чесний і тямущий чоловік
і щиро нам готовий помагати.
Єпископ.
Сьому я вірю. І мені не дивно
з його поради – він не християнин,
а то б він знав, що се порада марна.
Семпроній.
Чому, добродію? Я не збагну:
коли нема ні ганьби, ні злочину
в тих таємницях – чом їх не відкрити?
Єпископ.
Є таємниці й в інших вірах.
Семпроній.
Знаю,
але, на жаль, про ваші таємниці
найгірша слава йде.
Єпископ.
Ми в тім не винні.
Що ті чутки не можуть буть правдиві,
про те не раз доводилось листами
апологетів. Суд, либонь, же знає
писання тії.
Семпроній.
Суд бажає фактів,
не слів.
Єпископ.
В надії будем дожидати,
поки господь всіх суддів просвітить.
Семпроній.
До того часу може не діждати
ніхто живий з громади сеї.
Єпископ.
Значить,
така на те господня воля буде.
Семпроній (до громади).
Се спільна думка?
Голос з громади.
Так! Звичайно! Спільна!
Семпроній (до єпископа).
Тут, бачу, ти велику силу маєш.
Єпископ.
He я, а божа правда й божий страх.
Семпроній.
Все ж я б хотів тебе переконати,
щоб ти не дав громаді сій загинуть.
Є таємниці й в інших вірах? – правда!
Та в інших вірах легко їх держати,
тому вони й доховуються довго.
Але ж якби за тії таємниці
та мали вигинути вірні всі,
то, певне б, зважили й жерці святії
розкрити для рятунку таємниці,
бо вкупі з вірними то й віра ж гине, —
нема людей, кінчиться й культ богів.
Парвус (вибухнув глумливим реготом.).
Ха-ха, ха-ха! О мудрощі поганські!
Які ж глибокі! Наче брід в посуху!
Семпроній (до Люція).
Чого регоче сей?
Люцій здвигає плечима.
Парвус.
Якби ж ти знав,
що в нас нема жерців, ні марних культів!
А справжній культ ми справимо на небі,
у мученських вінцях!
Семпроній з запитом дивиться на єпископа.
Єпископ.
Він правду каже.
Семпроній.
Про віру я перечитись не буду,
але ж гадаю, що не всі готові
на небо йти…
Голоси з громади.
Усі! Усі!
Парвус.
Як смієш?!
Семпроній.
Образити я не хотів нікого,
Я тільки хтів сказати: не один з вас
родину має…
Фортунат (голосно зітхає).
Звісно… вжеж… родина…
Диякон (нишком).
Помовчав би ти краще, Фортунате.
Семпроній.
Хто ж буде ту родину годувати?
Теофіл.
Господь про те подбає.
Диякон.
Ти не знаєш,
який братерський дух у нас панує.
Вдовиці й сиротята не бідують
в громаді християнській.
Семпроній.
Де ж візьметься
Громада та, як всі отак загинуть?
Як християни всі схотять на небо,
то їх жінки, що й досі ще римлянки,
старі батьки, та матері – всі будуть
тинятися поміж людьми чужими,
нещасні, безпорадні… Дрібні діти
ростимуть, мов бур’ян, або й погинуть…
В громаді рух і стримане перешіптування з боязкими поглядами на єпископа.
Парвус.
Геть, сатано-спокуснику! Геть, кате!
Се ти прийшов тортури завдавати
стражденним душам! Ти призвести хочеш
до зради нас!
Семпроній.
Не маєш проганяти,
бо й сам я йду вже геть з такого гурту,
де перше кличуть, потім ображають.
Люцій.
Прости, Семпронію, і не вважай
на запальні слова. Не всі в громаді
так зле цінують щиру добру волю,
що призвела тебе нас боронити.
Парвус (з огидою одвертається).
Дивитись бридко на таке лигання!
Єпископ.
Коли ти не призводиш нас до зради…
Семпроній.
Таж кожен тямив би, що се даремне!
Я хтів порадити: коли не можна
відкрити таємниці, то хоч ділом
пошану до закону показати,
щоб суд упевнився, що ви слухняні
і чесні громадяни.
Єпископ.
Як же саме?
Семпроній.
Прилюдно вшанувати установи,
сотворені віками, і признати
культ цезаря й богів, принісши жертву.
Парвус.
І се, по-твоєму, не зрада?!
