Читать книгу: «Руфін і Прісцілла», страница 6

 
Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен,
що з ним заснула наша небезпека.
 

Руфін.

 
Коли б вона проспала хоч до завтра!..
Не в пору був сей гість… Мені здається,
що не мине добром гостина тая…
 

Люцій.

 
Як ти так думаєш, то, може, краще
ти попроси громаду розійтися?
 

Руфін.

 
Тепер се річ громадська, не моя.
Я все їм розказав, що знав, про Крусту,
була нарада при мені й без мене, —
коли вони тепера зостаються,
то, значить, зважили, що їм безпечно.
Не можу я їм показать порога,
коли їх сам до себе в хату кликав.
 

Люцій.

 
Як сталося, що ти нас запросив?
Ти, може, став сьогодні неофітом?
 

Руфін.

 
Сьогодні, вчора й зроду я той самий:
я римський громадянин, більш ніхто.
 

Люцій.

 
Чого ж у тебе християнські збори?
 

Руфін.

 
Дозволь промовчати на се питання
і вір, що я, як римський громадянин,
супроти всіх поводжуся по правді
і з ворогами звик боротись чесно.
 

Люцій.

 
Як маю розуміти сі слова
про ворогів?
 

Руфін.

 
Ти гість мені сьогодні —
образити тебе я не хотів би.
 

Люцій.

 
Я – твій товариш, друг з дитячих літ,
і певен, що Руфін супроти Кнея
не може мати ворожнечі, – значить,
те, що сказав ти, більше або менше
від того, що образою звуть люди.
 

Руфін.

 
Ти все такий розсудливий і добрий,
яким ти змалку був, яких не звик я
між християнами стрічати.
 

Люцій.

 
Дивно!
Ти розуму й лагідності не бачив
у християн?
 

Руфін.

 
Сього я не кажу.
В них розум є, але якийсь непевний,
немов багаття з дерева сирого,
що більше з нього кіптяви, ніж світла;
тепла теж мало. Справді, християни
лагідні понад людську міру й звичай,
а добрості в них щирої немає,
вони не людяні, вони нічого
дарма не роблять – все за надгороду,
та ще й не за малу, за вічне щастя
на небесах! На меншу не пристали б.
Нікого їм не жаль, тортури вічні
готові обіцяти з легким серцем
всім «грішникам» – так, наче бог їх кат,
що присуди виконує безумні.
 

Люцій.

 
Ти помилився: бог у нас не кат,
а вищий судія. Хіба ж не краще,
якби тирани наші віддавали
всі присуди свої на розсуд божий
і «грішникам» не завдавали муки
в надії на геєну вічну?
 

Руфін.

 
Може.
 

Люцій.

 
Так само й з розумом. Хай наш вогонь
від дерева сирого, але згодься,
що ми й сире примушуєм горіти,
а твій вогонь саме сухе, добірне
спроможен запалити, сирина ж
гниє тим часом без ужитку, марне.
 

Руфін.

 
Чи філософський розум не пройняв би
ту сирину?
 

Люцій (заперечує, хитаючи головою).

 
Така природа людська,
що досконале може в ній прийматись
помалу і в тісному крузі тільки.
Якби всі римляни були подібні
натурою до тебе, я сказав би,
що Рим зробивсь Новим Єрусалимом
без чуда божого. Але я знаю,
що мало римлян є таких, як ти,
і вірю, що потрібне чудо боже,
щоб Рим відбудувати.
 

Руфін.

 
Що тобі
тепер до Риму? Ти вже християнин,
«Єрусалим» тепер твоя столиця!
Республіка вже не лежить на серці,
монархію Христову ти будуєш.
 

Люцій.

 
Тобі ввижається там розбрат, де є згода.
Я всесвітянин римський і бажав би
побачить Рим столицею всесвіта,
і щоб зруйнований Єрусалим
в Італії мов фенікс відродився
і крила розпростер на римські гори.
Коли в нас буде цар один на небі,
то на землі вже місця не достане
тиранам-цезарям, і церква наша
республіку міцну заложить в Римі.
 

Руфін.

 
То вже не буде Рим, бо ваша церква
не дбає про закон, про славу Риму,
вона перейняла юдейський звичай,
і віру, і закон.
 

Люцій.

 
Не так, Руфіне.
Юдеї відреклись Мессії свого,
і він всесвітнім богом став. Так води,
з рік невеличких викинуті в море,
світ обтікають вкупі з океаном,
братаючись із водами всіх сторін.
Тут п’яний Круста розумом простацьким
і грубими словами те завважив,
чого мудріші люди ще не знають,
та з п’яних уст пророчий дух озвався:
Христос погодиться і з Діонісом,
бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось.
В Христі воскресне Діоніс удруге!
 

Руфін (смутно).

 
Ні, вір мені, боги не воскресають.
Міг Діоніс воскреснуть з Адоніса,
бо Адоніс був смертний. Що героя
за бога вславлено, се річ звичайна.
З рук смерті люди дістають безсмертя,
не так боги. Бог мусить жить невпинно,
так, як живе Платонова ідея,
бо як умре, то вже не воскресає.
Коли ваш бог живий, а наші вмерли,
то згода межи ними запанує
хіба тоді, коли вже й ваш умре.
 

Люцій.

 
Наш бог не може вмерти!
 

Руфін.

 
Час покаже…
Та поки що не ви, а ми в жалобі…
 

(Показує на яму від статуї.)

 
Тут статуя стояла Діоніса,
тепер тут яма – не спіткнись на неї
як-небудь в темряві – сю порожнечу
що виповнити може?
 

Люцій.

 
Я пораджу:
в ті ями, що від статуй полишились,
ти дерева хороші посади,
і зараз твій садок повеселіє.
Бо там, де мертві постаті стояли
богів умерлих, – зацвіте весна
живою, плідною красою.
 

Вони який час мовчки походжають по стежках.

Руфін.

 
Друже,
ти в мене заронив зерно надії…
Коли б ти знав, як я часами прагну
повірити, ну, хоч отак, як ти,
в те християнство! Бачу я, та віра
у тебе «з зерням солі», як то кажуть,
вона холодна…
 

Люцій.

 
Ні! ти помиливсь!
Хіба холодне те ждання пекуче,
що живить нас і мучить край постелі
слабого батька? Не ладні ж хіба ми
тому і руки, й ноги цілувати,
хто верне хворому здоров’я й силу?
Чи ж ми не віддамо і срібло, й злото
за ліки, хоч вони гіркі й несмачні?
Чи ж ми самі не помагаєм ревне
слабого й одурити у потребі,
щоб тільки він зажив спасенних ліків?
Хоч у душі зринає часом сумнів
про лікаря і про корисність ліків,
але як ми не знаєм більше ради,
то ми той сумнів глушимо і пильно
ховаємо від хворого. Де ж холод,
коли душа горить від сподівання?
 

Руфін.

 
Не знаю… Все ж непевні тії «ліки»
і небезпечні…
 

Люцій.

 
Бо така ж і слабість!
А ти хіба які певніші знаєш?
 

Руфін.

 
Я думав, що не знаю, і даремне
прогаяв стільки дорогого часу,
бо думав, що я сам на цілий Рим
і що мені товаришів немає
для замислів моїх. Але тепера
мені щось блиснуло… От ти, такий
одважний, мудрий, благородний… інші
у вашому гурті теж мають силу
терпіти все, іти на смерть за те,
що їм здається правдою. Я бачу,
що в Римі люди є ще й героїчні,
та нащо ж те геройство марне йде!
Уділено вам силу Геркулеса
для подвигів – то знищили б ви гідру¹³
преторіанську, вигнали б химеру
в одежі цезарській геть з Капітоля,
стовпи закону міцно встановили б.
Утишились би й черні нуртування,
і варварів подужать ми здолали б,
запанував би римський мир усюди.
 

Люцій.

 
Хто може чернь утишити, крім бога?
Хто цезарську сваволю подолає,
пиху преторіанську погамує,
як не Христос? Хто римський мир запевнить
по цілім світі, як не добра вість
про згоду і братерство межи людьми
і про найвищу правду в царстві божім?
Заздалегідь я знаю, що ти скажеш:
традиції, законність, римські цноти.
Ох, друже, та хіба ж ти сам не бачиш,
що з того всього полишились ями,
а постатів давно нема? Попробуй
укупі з нами садівничим бути!
Коли закон умер, нехай зростає
хоч те бажання вічної заплати
та божий страх, аби вони спинили
злочини й зло. Традиції замінить
нова легенда, ще не збайдужіла,
не спрофанована. А римські цноти
нехай відродяться у християнських —
вони доволі схожі між собою.
З тим ми діждемось другого пришестя
Христа і слави римської. Руфіне!
Одважся і ходім садок садити!
Як хочеш, я введу тебе в громаду.
Ходім!
 

(Подається до триклінія.)

Руфін (нерішуче).

 
А хто ж тут буде одчиняти?
Хто буде вартувати вас?
 

Одчиняються двері, і смуга світла падає на Руфіна і Люція. Виходить з триклінія Прісцілла, стиха підходить, пильно придивляючись до обох.

Прісцілла.

 
Руфіне!
 

Руфін.

 
А що?
 

Прісцілла.

 
Скажи, де б нам узяти глини
або якої фарби, тільки швидше?
Нам невигідно кликати рабів.
 

Руфін.

 
Навіщо се?
 

Прісцілла.

 
Та… бачиш… там єпископ
та й вся громада зважили, що слід би
замазати той міф про Адоніса…
 

Люцій (мимоволі).

 
Оті коштовні фрески? Ту предивну
мозаїку?
 

Руфін.

 
Прісцілло, чи ж не досить
на жертву богові твоєму статуй?
 

Прісцілла.

 
Тепер не я рішаю. Ціла церква
уражена пащекуванням Крусти,
і прикро їй дивитися на те,
що спокушає до думок блюзнірських.
Єпископ не почне для нас одправи,
поки ми не забілим тії стіни.
Він наказав мені…
 

Руфін (гордо і гнівно).

 
Хто тут господар —
я чи єпископ? Я його не кликав
наказувать мені й моїй дружині,
як маємо держати стіни в хаті,
у нашій власній хаті!
 

Прісцілла.

 
Я сама
тебе прошу, щоб ти мені дозволив
малюнки знищити.
 

Руфін.

 
Сама?… Прісцілло,
«де я господар, там ти господиня»,
так говорив я, шлюб з тобою бравши,
і не ламав ніколи сього слова,
не ламлю і тепер.
 

(З великим болем.)

 
Іди руйнуй,
що хочеш і як хочеш. Та не змушуй
мене до того докладати рук —
се понад силу, я того не можу…
 

Диякон (трохи відхиливши двері).

 
Прісцілло, ми знайшли коновку фарби
і вже брати замазують.
 

Прісцілла (слабо).

 
Гаразд…
 

(Стоїть на сходах, не зважаючись ані вернутись, ані йти до Руфіна.)

Сильний стук у хвіртку.

Руфін.

 
Хто там?
 

Голос.

 
Раби господні!
 

Руфін одчиняє хвіртку, в неї впадає центуріон з вояками-вігілами, що зараз займають вхід, всі стежки і сходи до триклінія.

Руфін.

 
Що се значить?!
 

Центуріон.

 
Я посланий, щоб виконать закон.
 

З триклінія вибігає диякон і скілька християн.

Диякон.

 
Сторожа в перистилі! Зрада, зрада!
Ховайтеся, рятуйтеся, хто може!
 

(Завважає центуріона з вігілами і мовчки застигає на місці.)

Hapтал (вибігає).

 
Де зброя? Гей, Руфіне! боронімось!
 

Руфін.

 
Я зброї не здійму на слуг закону.
 

Його в’яжуть, він не борониться.

Прісцілла (кидається до Руфіна).

 
Мене в’яжіть! мій чоловік не винен.
 

По знаку центуріона вігіли в’яжуть її вкупі з Руфіном.

Центуріон.

 
Хто винен, хто не винен, суд рішить.
 

Єпископ повагом виходить і стає на порозі.

Hapтал (виривається і бореться з вігілами).

 
Не смієте в’язати! Я не злодій!
 

Єпископ.

 
Нам сказано: не супротився злому.
 

Нартал кидає боротьбу і дає себе зв’язати. Єпископ зіходить вниз і сам дає собі зв’язати руки. Вся громада чинить те саме за його прикладом.

Завіса.

ДІЯ 3

ОСОБИ 3 ДІЇ:

Руфін.

Прісцілла.

Аецій Панса.

Люцій.

Парвус.

Єпископ.

Диякон.

Теофіл.

Редівівус.

Рената.

Аквіла.

Флегон.

Нартал.

Урбан.

Фортунат.

Нофретіс – рабиня Прісціллина.

Ключар темничний.

Сторожа при темниці.

Християни і християнки, що були забрані в Руфіновому домі.

Темниця, чимала, тільки дуже низька, з малими, ширшими як довшими віконцями під самою стелею. Світло падає скупо, і тільки привичне око може розглядіти добре людей, що сидять та лежать долі або снуються з кутка в куток одноманітним кроком, брязкаючи кайданами. Серед в’язнів є Теофіл, Парвус, Фортунат, єпископ, диякон, Редівівус, Рената і всі, що були на зборах у Руфіна. Нартал прикований до стовпа посеред темниці на короткім ланцюгу, кайдани дуже гальмують всі його рухи, але він дуже неспокійно поводиться і скільки може ворушиться.

Диякон.

 
Щось довго не приводять їх назад.
 

Фортунат.

 
Либонь, їх знову на тортури взято.
 

Люцій.

 
І нащо се? Адже Руфін сказав
все так по правді, як повинен суддям
казати чесний римський громадянин.
 

Парвус (крізь зуби).

 
І навіть більше того…
 

Люцій.

 
Що ти кажеш?
Що значать сі слова?
 

Парвус (понуро).

 
Я так, нічого…
Одно мене дивує, що Руфін,
той «справедливий римський громадянин»,
не ознаймив так просто, як усі ми:
«я християнин», а крутив, крутив,
сюди й туди, і сяк і так…
 

Люцій.

 
Неправда!
Ніяк він не крутив, сказав одразу:
«Я добре знав, які то й нащо збори,
і самохіть, не змушений ніким,
їх запросив до себе в хату». От що
префектові сказав він, я те чув
і все затямив що до слова.
 

Парвус.

 
Добре,
хто має добру пам’ять! А скажи лиш,
коли ти так усе запам’ятав, —
що він сказав, коли суддя спитався,
чи признається він до християнства?
 

Люцій.

 
Що ж! він сказав: «Судіть мене за вчинки».
 

Парвус.

 
Хіба се просто й щиро? а згадай же,
що він сказав на запит, чом у нього
не слідно культу цезаря в господі.
«Сим нехтують не тільки християни!» —
сказав Руфін, прегордо усміхнувшись,
і більш нічого не схотів казати.
Ні, правда, ще сказав, і се найгірше,
коли його про заміри спитали,
які він мав, нас кликавши до себе, —
він відповів: «Що заміряв, те сповнив».
 

Люцій.

 
Нічого тут лихого я не бачу.
 

Парвус (вибухнув гнівом).

 
Авжеж! Бо й ти в компанії з ним був,
ті «заміри» сповняючи!
 

Люцій (не розуміючи).

 
Що значить…
 

(Раптом догадуючись.)

 
Ти, слухай, договорюй все до краю,
коли почав, або не починай,
а то сичиш, мов гадина підступна.
 

Парвус (до громади.).

 
Се так патрицій-християнин каже.
Лагідний, добрий, ввічливий.
 

Люцій (трохи засоромлений).

 
Ні, справді,
коли в чім винуватий, то кажи
виразно й просто, як годиться браттям
Адже ми вкупі носимо кайдани,
однакова всіх вас чекає доля…
 

Парвус.

 
Ну, се ще невідомо, хто як довго
носитиме кайдани та й яка
кого спіткає доля…
 

Люцій.

 
Нам відомо,
що ми засуджені на смерть.
 

Парвус.

 
Тоді вже,
як вирок збудеться, відомо буде,
хто справді з нас засуджений, хто ж тільки
про людське око. Зроду не повірю,
щоб той, хто вояків на нас привів,
міг бути справді скараний на горло.
Хіба що судді зрадою заплатять тому,
хто зрадив нас.
 

Фортунат.

 
Нас Круста зрадив,
се ж річ відома вам усім, – навіщо
заводити розмови небратерські?
 

Парвус.

 
Та Круста Крустою, а де ж був Люцій,
поки центуріон прийшов по нас?
 

Люцій.

 
Приспавши Крусту, я назад вернувся,
і ми з Руфіном розмовляли.
 

Парвус.

 
Дивно!
Патриції, замість іти на збори,
ведуть якісь балачки по кутках!
Однак ти на суді щось перемовчав,
про що була розмова межи вами.
 

Люцій.

 
Я не хотів пошкодити Руфіну,
бо кожен сам про себе хай свідкує;
я навертав його на нашу віру
і мав от-от в громаду нашу ввести…
 

Парвус (іронічно).

 
Але центуріон вам перебив?
 

Люцій (не зовсім певним голосом).

 
Я думаю, що так.
 

Парвус.

 
Все можна думать.
 

Люцій (знов раздражнений).

 
А ти що думаєш?
 

Парвус.

 
Мої думки
хай краще будуть при мені.
 

Люцій (до громади).

 
Вас, браття,
я кличу в судді межи ним і мною.
 

Фортунат (миролюбно).

 
Та нащо ті суди? «Ви не судіте,
щоб вас не суджено», – сказав господь,
і сам він тільки спогадав про зраду
Іудину, та не судив Іуди
і не вказав апостолам його,
щоб не судили й ті.
 

Люцій (тремтячим голосом).

 
Ти, Фортунате,
я знаю, простий духом і не тямиш,
яка отрута в цих твоїх словах…
 

Hapтал (раптом озивається хрипким голосом).

 
Та що там «простий духом»? Доки будеш
ти, Люцію, тут панькатися з ними
та короводитись? Якби я був
на твому місці, якби мав я руки
хоч у кайданах, тільки не прип’яті
так до стіни, я б їм давно, сим «браттям»,
своє братерство показав, щоб знали,
як жалити спроквола та сичати!
Кубло гадюче! перед ворогами
під ноги стеляться, мов поздихали,
а перед братом сторчака стають
і раді закусати! Скорпіони!
 

Єпископ (підходить повагом з дальшого кутка до Нартала).

 
Смирись, мій сину…
 

Hapтал (гостро).

 
Я тобі не син.
Знайшовся батько!
 

Єпископ (з жахом до громади).

 
Що вступило в нього?
 

Hapтал.

 
Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі
помалу вишуміти, от вона
тепер мене готова задушити,
хіба що виплюну тобі в лице!
 

Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.

Єпископ (хутко отямившись після образи).

 
Не зачіпайте! Я стерпів образу,
і ви стерпіть за мене, я благаю.
Одна вівця паршива хай не губить