Читайте только на ЛитРес

Книгу нельзя скачать файлом, но можно читать в нашем приложении или онлайн на сайте.

Читать книгу: «Руфін і Прісцілла», страница 4

Леся Українка

Шрифт:

ДІЯ 2

ОСОБИ 2 ДІЇ:

Руфін.

Прісцілла.

Кней Люцій – молодий оптимат християнин, приятель Руфіновий.

Круста – римлянин, паразит і донощик (delator).

Християни:

Hapтал – африканець, відпущеник Люцієвий;

Єпископ;

Диякон;

Теофіл – пресвітер;

Фавстін-Редівівус, Негріна-Рената – заручена пара, обоє християни, прості, але заможні;

Аквіла – раб;

Флегон, Урбан, Фортунат – ремісники;

{Парвус}⁸.

Центуріон.

Вігіли.

Раби: християни і християнки.

Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліжками, приходиться фреска, що ілюструє міф про Адоніса та Венеру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крові Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображав цілу плетеницю містерій в пам’ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті Діоніса, оточеного хорами вакханок. Межи деревами, серед кущів міртових та лаврових, видко ще свіжі сліди недавно повикопуваних п’єдесталів від статуй, а де-не-де порожні п’єдестали, ще не поприймані, тільки під одною маслиною стоїть спижева постать Катона Молодшого; кущі навколо сеї статуї так попідрізувані, щоб не заслоняли її – по всьому видко, що про неї хтось навмисне дбав, аби вона якнайкраще виявлялась. Pуфін дуже поспішно виходить через триклініум в садок, становиться проти оплетеного гліциною та крученою рожею вікна, одчиненого на горішньому поверсі в жіночому покої, і гукає тривожно, але вмисне знижуючи голос.

Руфін.

Прісцілло, чи ти дома?

Прісцілла (подає голос, а незабаром і сама підходить до вікна).

Так, я дома,
але збираюсь вийти незабаром.

Руфін.

Зійди до мене вділ і якнайшвидше.

Прісцілла.

Я зараз.

(Через хвилину виходить в садок до Руфіна, одягнена як до виходу з дому і в покривалі.)

Що там сталося, Руфіне?
Ти мов стривожений? Чому так рано
вернувся з бенкету? Таж Кай Летіцій
не любить рано відпускать гостей.

Руфін (бере її за руку і одводить в найдальший від дому куток садка).

Я вийшов звідти крадькома, нікому
чолом не давши… Ледве я почув
тривожну звістку…

Прісцілла.

Що? Про нашу справу?

Руфін.

Так, я довідався, що ваші збори
вже викрито і що туди сьогодні
пошлють вігілів із центуріоном,
щоб вас вхопити на гарячім вчинку.

Прісцілла.

Хто се казав?

Руфін.

Мені прийшлось сидіти
близенько від Кріспіна Секста й чути,
як він, сп’янівши, голосно занадто
прошепотів до свого «друга» Крусти:
«Сьогодні, друже, полювати будем, —
наловимо кількадесят «святих»,
тоді ще й не такий утнемо бенкет!»

Прісцілла.

Та, може, се він так базікав сп’яну?

Руфін.

Ой ні, він згадував про катакомби,
про дерево сухе, що коло входу,
по всьому видко, що напевне знає.

Прісцілла.

Як міг він теє взнати?

Руфін.

Ох, Прісцілло,
невже в громаді вашій всі – святі?

Прісцілла (перше з певністю, далі з гірким сумнівом).

Я думаю… а втім… було дванадцять
коло Христа, і з тих один Іуда,
а нас далеко більше…

(Сумно задумується, але раптом стенається.)

Що ж се я?
То треба ж бігти сповістить їх швидше!

Руфін.

Куди ж ти підеш?

Прісцілла.

В катакомби, звісно,
остерегти їх.

Руфін.

Се вже буде пізно,
бо ж там поставлено вже досі чати.
Я думав хоч тебе порятувати,
упередивши…

Прісцілла.

Як? мене саму?
І ти міг думать – я на се пристану?
Нізащо в світі! Я піду туди.
Як не врятую, то загину вкупі!
Прощай, Руфіне.

(Подається йти.)

Руфін (хапає її за край одежі).

Стій! Стривай, Прісцілло!
Рятунок є. Я по хатах піду,
сам сповіщу їх… всіх, кого поспію…
Скажи мені, де хто живе… хоч старших…

Прісцілла.

Ні, ні, се неможливо, ти не знайдеш.
Та й не впада, ти їм чужий. Ні, краще
піду сама – так, як ти радиш… правда…
ще можна… ще не пізно. Я піду!

(Іде, але обертається, припиняючись на ході.)

Як забарюся, не тривожся дуже,
то буде значити, що зберемось
деінде.

Руфін.

Зберетесь? Та се ж безумство!

Прісцілла.

Ми мусимо зібратись. Пильні справи
нам догарають.

Руфін.

Переждіть хоч трохи.

Прісцілла.

Не можна. З’їхались посли здалека
зумисне на сьогодні. Є такі,
що крадькома перебувають в Римі,
хвилина кожна дорога для них.

Руфін.

І ти конечне мусиш буть на зборі?

Прісцілла.

Так.

Руфін.

Нащо?..

Прісцілла.

Ніколи се поясняти.

Руфін.

Де ж зберетесь?

Прісцілла.

У кого-небудь в хаті.

Руфін.

У кого?..

Прісцілла.

Справді, я сього не знаю.
Єпископ зважить…

(Раптом з одчаєм.)

Боже, боже правий,
рятуй свою громаду! Тож єпископ
найдальше мешкає… Се ж треба двічі
всіх обійти… Тож сюю біганину
весь Рим завважить…

Руфін.

Розішли рабів.

Прісцілла.

Ні, се непевна річ. Піду сама,
і дійся воля божа!

Руфін.

Стій, Прісцілло!
Я щось надумав. От що: тут зберіться.

Прісцілла (до краю здивована, аж не розуміє).

Де тут?

Руфін.

У нас.

Прісцілла.

У тебе?

Руфін.

В нас, кажу я.

Прісцілла хоче щось сказати, Руфін рухом спиняє її.

Немає часу на сперечки, годі!
Іди, скажи товаришам скільком,
хто мешкає найближче, і вертайся,
а ті вже сповістять, кого там треба,
що збір сьогодні в нас. Я буду тут,
щоб одчинять. Стрічатиму гостей
сам, без рабів. Нехай вони ввіходять
не через браму, а в садову хвіртку
з малої вулиці.

Прісцілла.

Але ж, Руфіне…

Руфін (суворо).

Іди в сю мить! Наказую тобі!

Прісцілла йде.

Хутко після виходу Прісцілли входить Круста, його вводить раб у триклініум з глибини сцени не через сад, а через хатні двері. Круста трохи напідпитку, але держиться ще досить твердо на ногах.

Круста (до раба, стоячи на сходах у дверях з триклініума в сад).

А де ж твій пан?

Руфін (озивається, не розгледівши).

А хто там? Що там треба?

Круста.

Се я, коханий друже, Галлій Круста.

Руфін закушує з досади губу, але зараз же примушує себе до привітнішого виразу і підходить до Крусти.

Ми так стривожились – ти раптом зник,
ні з ким не попрощавшись. Кай Летіцій
боїться, чи тебе хто не образив
у його в хаті.

Руфін.

Ні, ніхто ні словом.

Круста.

Наш друг Кріспін завважив, що, здається,
ти нас покинув саме в ту хвилину,
як ми пили за цезаря.

Руфін.

Неправда.

Круста.

І я ж казав – неправда. Хоч і знаю,
римлянин отакої вдачі й думки,
як наш Руфін, волів би пить отруту,
аніж вино за цезаря здоров’я!

(Грубо сміється і фамільярно плеще Руфіна по плечі. Той сахається від нього мимоволі.)

А все-таки я їм казав – неправда.
Я добре бачив: не тоді пішов.
Що не тоді, то не тоді. Кажу їм:
піду довідаюсь, він, може, хворий.

Руфін (проводить рукою по чолі).

Так, дійсно, ти вгадав, я справді хворий.
Зо мною се буває… Десь в поході
пропасницю дістав я…

Круста.

Любий друже,
ти, може б, ліг в кімнаті?

(До раба.)

Постели
своєму панові вигідно ліжко
та принеси гарячого вина.
Я напою й догляну.

Руфін.

Ні, не треба.

(До раба.)

Іди, як буде треба, я покличу.

Раб виходить.

(До Крусти.)

У хаті гірше, – душно, млосно якось.
У мене пал тепер.

Круста (бере його за руку).

Рука холодна.

Руфін визволяє свою руку.

А дай чоло?

(Хоче помацати чоло Руфінові, той відхиляє голову.)

Руфін.

Ні, я сього не зношу!

Круста.

А якби се була рука жіноча?

(Знов грубо сміється, раптом уриває.)

Ага, до речі, я зустрів Прісціллу
на вулиці, кудись так поспішала,
що я не встиг і привітатись гідно.
Чи то ти часто так її пускаєш
ходити пізно, ще й саму, на місто?
Гай-гай, се необачно, любий друже!
До жінки ока треба, мура й кия.

(Сміється.)

Руфін (холодно).

Ти міг би ощадити стільки слів.
Вона пішла по лікаря для мене.

Круста (облесливо).

Яке то щастя мати жінку дбайну!
І як се ти не жалуєш дружини?
По лікаря нехай пішов би раб,
а жіночка б тебе гляділа вдома.

Руфін (згорда і гостро).

Ти не порадив, я не догадався.

Круста.

Мій бідний друже! Як тобі недобре,
аж голос міниться! Ти ліг би справді
хоч у триклінії на лаві. Дай лиш
я поможу тобі зійти на сходи.

Заточуючись трохи, бере Руфіна під руку і тягне до сходів. В сю хвилину хтось тричі стукає в садову хвіртку. Руфін кидається відчиняти, вирвавшись від Крусти, що йде слідом за Руфіном, і перше, ніж Руфін встигає відчинити, питає.

Круста.

Хто там?

Голоси за хвірткою.

Раби господні.

Круста (зразу здивований, потім хитро, крізь зуби мимрить).

От так штука!

Руфін одчиняє. Увіходять: Невідомий християнин і Фортунат.

Фортунат.

Прісцілла нам казала…

Руфін (перебиває).

Так, я хворий.
Се дуже любо, дорогії друзі,
що ви прийшли одвідати мене.
Я вдячний, дуже вдячний. Вибачайте,
що, може, я прийняти не здолаю
так, як годиться дорогих гостей,
але ж я хворий… Я прошу, друзі, вас, —
ходім в триклініум. Злягти я мушу,
бо щось не встою.

(До Невідомого.)

Друже, вибачай, —
я попрошу, щоб ти мені дав руку.

Здивовані християни не встигають прийти до слова. Руфін хапає Невідомого християнина під руку і швидко подається вбік від Крусти, що було налагодився знов взяти його під руку. Фортунат іде вкупі з Руфіном і Невідомим. На ході Руфін обертається до Крусти.

Будь ласка, Крусто, зачини там хвіртку,
я не здолаю.

Круста (до Фортуната).

Ти, либонь, молодший, —
там засуви тяжкі. Стривай, Руфіне!

Фортунат вертається й зачиняє. Круста доганяє Руфіна.

Хіба ж так можна бігти? Ще завадить!
Адже ти хворий.

Руфін (до християн пошепки і шпарко).

Не кажіть нічого
і не дивуйтесь.

(До Крусти вголос.)

Я лягти спішуся.

Круста (ідучи й собі до триклініума).

Як я давно казав! Коли ж не слуха!
Погіршало. А ліг би ти завчасу
та випив би гарячого вина…

(Остатні слова говорить уже на сходах.)

Руфін.

Так, так, се правда. Я тебе прошу,
піди знайди кого з рабів, скажи їм,
щоб зараз же мені вина нагріли.

Круста.

А нам дали холодного? Чи так?

Руфін з слабким примушеним усміхом мовчки потакує головою.

Та тільки нащо ж нам раба шукати?
Ось я пучками клясну – прийде й сам.

(Кляскає пальцями.)

Приходить раб з внутрішніх дверей. Круста звертається до нього.

Ти, слухай, панові нагрій вина,
а нам скажи холодного принести, —
коли нема кіпрійського, то й асті⁹
нам знадобиться. Швидко там справляйся.

Незабаром другий раб вносить кухоль вина і три фіали. Розставивши фіали перед гостями, наливає їм вина, далі стає в порога, налагодившись прислужувати в потребі.

Руфін (до раба).

Іди, ми почастуємось самі.

Раб виходить.

Я не терплю, як зайві люди в хаті
під час бесіди нависають.

Невідомий (з косим поглядом на Крусту).

Справді.
Се дуже прикро.

Круста (випив тим часом фіал і наливає вдруге).

Але я волів би,
щоб інший хто важкого кухля двигав.

Фортунат.

Дай, я тобі наллю.

Круста підставляє фіал; Фортунат наливає і становить кухля на стіл.

Круста.

Що ж ти не п’єш?

Фортунат.

Я не вживаю.

Круста.

Дивно! Знаєш, друже,
що се образа бога Діоніса.
А ми тут під його покровом – бачиш?

(Показує на малюнок вакханалій; християни понуро спускають очі додолу.)

Руфіне, друже, гарна в тебе хата!
Мозаїка чудова!.. Тільки що се?
Куди всі статуї твої поділись?

Руфін.

Та то… прийшлося нам поправить дещо…
і то ж не всі… тут деякі лишились…

Круста (п’яніючи).

Еге ж, еге… Катон Молодший є…
колишній Рим… республіка…

(Знов тверезіше.)

Здається,
колись тут бюсти цезарів стояли?

Руфін.

Ніколи!

(Схаменувшись.)

Себто… щось не пригадаю…

Круста (знов п’янувато).

Так, так… забути легко…

Хтось стукає в хвіртку. Круста схоплюється, щоб іти одчинять. Руфін удержує його за руку.

Руфін (до Крусти).

Не турбуйся.
Тут є молодші.

(До Фортуната.)

Одчини, мій друже,
прошу тебе.

Фортунат іде, одчиняє старому християнинові Теофілові і щось пошепки говорить йому, той невдоволено крутить головою і повагом, з суворим обличчям, іде з Фортунатом в триклініум, вітається з Руфіном і мовчки сідає коло стола.

Руфін.

От несподівано, кохані друзі,
зійшлись ви всі до мене, тільки шкода,
що саме я слабий.

Раб вносить гаряче вино.

Оце ж і ліки
по наказу проречистого Крусти.

Теофіл (нахилившись до Фортуната, стиха).

Який се Круста? Друг Кріспіна Секста?

Фортунат.

Той самий.

Теофіл нічого не каже, тільки ще гірше насуплюється.

Круста (до Теофіла).

Що се ти смутний, мій батьку?

Теофіл.

Старий я веселитись.

Круста.

Що там старість!
Анакреон старіший був над тебе
в той час, коли складав веселі оди.
От якби нам хто заспівав котру!

(До Руфіна.)

Чи в тебе єсть із Греції рабині,
щоб нам з Анакреона заспівали?

Руфін.

Грекинь у нас нема, та й вибачай,
але мені тепера не до співів,
бо голова болить.

Круста.

А правда, правда!
Як ти про цезарів, так я про слабість
зовсім забув.

Знов стук у хвіртку, дуже тихенький. Круста його не чує, а Фортунат схоплюється і непрошений біжить відчинити. Увіходять троє християн-плебеїв: Урбан, Флегон і Аквіла, вони убрані просто, по-ремісницьки.

Урбан.

Чи тута дім патриція Руфіна?
нам сказано сюди прийти…

Руфін (перебиває).

Так, так.
Тут є для вас робота.

Урбан.

Як – робота?

Руфін.

Там дещо…

(Підводиться, щоб іти до них.)

Круста (удержує його).

Не трудися, ти ж бо хворий!

(Кляскає.)

Раб увіходить.

Ось покажи сим людям, де робота.

Руфін (з досадою до Крусти).

Ти вже мене за мертвого вважаєш?
Але ж я маю ще і волю, й голос.
Я можу сам покликать слуг своїх
і дати наказ їм, коли захочу.

(До раба.)

Іди, мені нічого не потрібно.

Раб виходить. Руфін звертається до ремісників.

Ви сядьте там, під дубом, на ослоні.

Аквіла (бурмотить).

Се щось непевне… Я не розумію…

Всі три сідають під дубом на камінній лаві.

Круста (до Теофіла).

Страх як псує хвороба вдачу людську!
Лагідний друг мій став такий дражливий.
Чи бачив ти його коли таким?

Теофіл мовчить.

Руфін.

Та він моєї вдачі ще не знає.
Се мого батька друг. Прибув недавно
з чужини, де прожив багато років.

Круста.

А!

(До Теофіла.)

Де ж ти пробував, шановний батьку?

Теофіл мовчить.

Руфін.

У Галлії.

(До Крусти тихо.)

Старий недочуває.

Теофіл здивовано скидає на Руфіна очима, той стрічається з ним благальним поглядом, Круста усміхається.

Увіходить молодий патрицій Кней Люцій із ним дуже молодий відпущеник – колишній його раб-африканець Hapтал, обидва християни. Руфін дивиться на Люція з непевністю, не знаючи, як має його зустріти, але побачивши, що всі християни вітають його як знайомого, стрічає і собі привітно.

Руфін.