Читать книгу: «Лісова пісня», страница 3
Лукаш (шукаючи світляків, завважає вогники)
Які хороші світляки! летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини.)
Мавка
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.
Лукаш (раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав!
Ой смокче! Тягне!
Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.
Мавка
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Лукаш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
Мавка (кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса – він на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу.)
Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.
Потерчата теж зникають.
Дядько Лев (прокинувся від крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! Щезай!
(Оглядається.)
Лукашу, де ти? Гов!
Лукаш (озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Лев
А ти тут чого?
(Підходить і заглядає на вербу.)
Зліз на вербу, ще й з дівкою!
Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.
Лукаш
Ой дядьку!
Я тут було в драговині загруз,
натрапив на вікно, та вже вона
(показує на Мавку)
порятувала якось.
Лев
А чого ж ти
стикаєшся отут як потороча? —
таж поночі!
Лукаш
Я світляки ловив…
(Уриває.)
Лев (завважає світляки на Мавці)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
Мавка
Я ж, дядечку, його порятувала.
Лев
Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!
А хто ж його призвів у пастку лізти?
(Докірливо хитає головою.)
Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика,
то вже не вирветься, – в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде відати! Бач, підсилає
своїх дівок, а сам – і я не я!
Мавка (швидко збігає з верби)
Ні, він не винен! Хай Змія-Цариця
мене скарає, якщо се неправда!
І я не винна!
Лев
От, тепера вірю,
бо знаю, се в вас присяга велика.
Лукаш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме згинув би тепер без неї!
Лев
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша.)
Чого ж ти
по світляки погнався на болото?
Хіба ж вони по купинах сидять?
Лукаш
Та то якісь були такі летючі!
Лев
Еге! То знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчуків, то ще побачим,
хто тут заскавучить!
Голоски Потерчат (озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)
Ні, ні, дідуню!
Ні, ми не винні!
Ми в драговинні
ягідки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гості,
ми б не зринали
із глибокості…
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Лев
Чи бач, як знітилась невірна пара,
відьомський накоренок! Та нехай,
я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша.)
А що, небоже, чи не час додому?
Ходім помалу.
(До Мавки.)
Будь здорова, дівко!
Мавка
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де є хороше дерево на хату.
Лев
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходімо. Прощавай!
(Рушає.)
Мавка (більш до Лукаша, ніж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.
Мавка (сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка – довга розлука…
Що ж мені суджено – щастя чи мука?
Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.
Дія ІІ
Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].
Мати Лукашева (виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Лукаш (виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)
Тут я, мамо.
Мати
А чи не годі вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стій!
Лукаш
Яка ж робота?
Мати
Як – яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
Лукаш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
Мати
Коли ж воно оте «нехай-но» буде?
Тобі б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!
Лукаш
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
а Мавка помагає.
Мати
Одчепися
з такою поміччю!
Лукаш
Сами ж казали,
що як вона глядить корів, то більше
дають набілу.
Мати
Вже ж – відьомське кодло!
Лукаш
Немає відома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила
вона нам дерева? А хто садив
города з вами, нивку засівав?
Так, як сей рік, хіба коли родило?
А ще он як умаїла квітками
попідвіконню – любо подивитись!
Мати
Потрібні ті квітки! Таж я не маю
у себе в хаті дівки на виданню…
Йому квітки та співи в голові!
Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.
Куди ти?
Лукаш
Таж обору городити!
(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.
Мати (непривітно)
Чого тобі?
Мавка
Де, дядино, Лукаш?
Мати
Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дівці уганяти.
Мавка
Мені ніхто такого не казав.
Мати
Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку.)
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько, —
усе як відьма ходить. Нечепурно.
І що се за манаття на тобі?
Воно ж і невигідне при роботі.
Я маю дещо там з дочки-небіжки,
піди вберися – там на жердці висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
Мавка
Та добре, можу й переодягтися.
(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев.)
Мати
Хоч би подякувала!
Лев
Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дівку?
Чи то вона тобі чим завинила?
Мати
А ти, братуню, вже б не відзивався,
коли не зачіпають! Ти б іще
зібрав сюди усіх відьом із лісу.
Лев
Якби ж воно такеє говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то…
«відьом із лісу»! – де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах…
Мати
То вже ти
на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй
ту погань лісову, то ще діждешся
колись добра!
Лев
А що ж? Таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро, —
усякі скарби з ліса йдуть…
Мати (глузливо)
Аякже!
Лев
З таких дівок бувають люди, от що!
Мати
Які з їх люди?
Чи ти впився? Га?
Лев
Та що ти знаєш?
От небіжчик дід
казали: треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша.
Мати
Ну, а куди ж тоді відьомська пара
подінеться?
Лев
Ти знов таки своєї?..
От ліпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
Мати
Йди!
Або ж я бороню?
Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.
Мавка
Вже й перебралась.
Мати
О так що іншого. Ну, я піду —
управлюся тим часом з дробиною.
Хотіла я піти до конопель,
так тут іще не скінчена робота,
а ти до неї щось не вельми…
Мавка
Чом же?
Що тільки вмію, рада помогти.
Мати
Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
політниця з тебе абияка,
тащити сіна – голова боліла…
Як так і жати маєш…
Мавка (з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати
Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?
(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці.)
Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р…».)
Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.
Мавка
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Лукаш
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вічі.
Ну, то дай сухого…
Мавка (швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобі багато треба?
Лукаш
А що ж?
Оцим одним загороджу?
Мавка
Чогось уже і ти став непривітний…
Лукаш
Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
Мавка
Чого їй треба? І яке їй діло?
Лукаш
Та як же? Я ж їм син…
Мавка
Ну, син, – то що?
Лукаш
Бач… їм така невістка не до мислі…
Вони не люблять лісового роду…
Тобі недобра з їх свекруха буде!
Мавка
У лісі в нас нема свекрух ніяких.
Навіщо ті свекрухи, невістки —
не розумію!
Лукаш
Їм невістки треба,
бо треба помочі – вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає… Наймички – не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумієш…
Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
Мавка (щиро)
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Лукаш
Пісні! То ще наука невелика!
Мавка
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
він скарби творить, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось…
(Раптом уриває.)
Ти смієшся?
Лукаш
Та справді, якось наче смішно стало…
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацію!
(Сміється.)
Мавка (шарпає на собі одежу)
Спалю се все!
Лукаш
Щоб мати гірше гризли?
Мавка
Та що ж, як я тобі у цій одежі
неначе одмінилась!
Лукаш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання…
Мавка
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Лукаш
Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки…
Лукаш
А що ж воно таке?
Мавка
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку.)
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш
Ей, не пора мені тепера грати!
Мавка
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Лукаш (оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем…
Мавка (спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала?
Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Лукаш
Була надія, що віддячусь потім.
Мавка
І знов чудне, незрозуміле слово —
«віддячуся»… Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої —
неміряні, нелічені…
Лукаш
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
Мавка
Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати (виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспішно поволік дерево за хату.
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть Біг, знайду собі невістку в поміч.
Там є одна вдовиця – моторненька, —
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того… Ну, давай вже, любко,
мені серпочка – другого ж немає.
Мавка
Я жатиму.
І діть до конопель.
Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.
Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.
Русалка Польова (з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
Мавка
Я мушу.
Русалка Польова
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася…
Мавка
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше запишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
Русалка Польова (ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
Косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
Мавка
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, —
не я, то інший хто її зожне.
Русалка Польова
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще літечко сяє,
поки ще житечко не полягло, —
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!
Потім поникне краса моя бідная,
ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
Мавка
Рада б я волю вволити,
тільки ж сама я не маю вже волі.
Русалка Польова (шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! Зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі. —
Що ж? Хіба крові не варта краса?
Мавка (черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
Ось тобі, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.
Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.
Мати (до молодиці люб’язно)
Ходіть, Килинко, осьде край берези
ще свіже зіллячко.
Ось деревій, —
ви ж гладишки попарити хотіли? —
Він добрий, любонько, до молока.
Килина
Та в мене молока вже ніде й діти!
Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, —
ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,
і Господи яка!
Оце вже якось
я в полі обробилася, то треба
роботі хатній дати лад.
Ой тітко,
вдовиці – хоч надвоє розірвися!..
(Прибіднюється, підобгавши губи.)
Мати
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робітний,
та здужає… А в нас – маленька нивка,
та й то Бог спору не дає…
Килина (дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас?
Мати
Та там одна сирітка…
(Нишком.)
Таке воно, простибіг, ні до чого…
Килина (надходить з матір’ю до Мавки)
Добридень, дівонько!
Чи добре жнеться?
Мати (сплескує руками)
Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
Мавка (глухо)
Я руку врізала…
Мати
Було при чому!
Килина
А дай сюди серпа – нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.
Мати
Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!
(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом.)
Мати (втішно)
Ото мені робота!
Килина (не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
Мати (гукає)
А йди, Лукашу!
Лукаш (виходить. До Килини)
Магайбі.
Килина (жнучи)
Дякувати.
Мати
От, Лукашу,
поможеш тут в’язати молодичці.
Бо та «помічниця» вже скалічіла.
Лукаш береться в’язати снопи.
Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,
зварю вам киселиці на полудень.
(Іде в хату.)
Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців.
Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.
Килина
Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається сміхом.)
Лукаш (і собі випростується)
Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!
Килина (кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
Килина (стоїть над ним сміючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Лукаш (устає, важко дишучи)
Підбити – то не мація!
Килина
Чи ж пак?
Ухаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.
