Читать книгу: «Із днів журби», страница 4

* * *

 
Заким умре ще в серці творча сила
і дар пісень заглухне в тишині,
немов пахуча та фіалка мила,
що в'яне у пустому бур'яні, —
 
 
я раз іще б хотів простерти крила,
і побуять свобідно в вишині,
і оживить ті спомини, що скрила
ворожа доля у душі на дні.
 
 
Вони живі донині в тій могилі,
я чую їх, як рвуться, як печуть…
Спинити їх, здушить їх я не в силі.
 
 
Та чи знайду я сили, щоб відчуть,
щоб пережити знов ті любі хвилі
і виплакать піснями їх ось тут?..
 

* * *

 
Маленький хутір серед лук і нив
на горбику над річкою шумною —
отам я в простій хлопській хаті жив,
і самота, і сум жили зо мною.
 
 
Із трьох боків поля ті обмежив
могутній ліс зеленою стіною,
і шумом серцю він на сон дзвонив,
і сум по травах розносив луною.
 
 
Він тяг мене в свою таємну тінь,
і свіжий подих віщував розраду,
і листя, знай, мені шептало: "Скинь,
 
 
із серця всі згадки про знаду й зраду!
Природ-мамі до грудей прилинь
і тут знайдеш нову, святу принаду".
 

* * *

 
В село ходив. Душа щемить і досі
від тих картин, що зустрічав я там…
При праці старші, діти, голі й босі,
 
 
без догляду надворі; по хатам
маленькі плачуть, бо у полі мати.
Там знов дідусь недужий в хаті сам,
 
 
все кашля й стогне, та води подати
нема кому — палкий жнив'яний час!
Скріпивши серце, я ввійшов до хати.
 
 
У хаті душно, чути вогкість, квас…
З усіх куточків бідність визирає.
Сухий, як скіпа, жовтий дід Панас
 
 
зжахнувся: "Хто там двері отвирає?"
"Се я, Панасе!" Довго поглядав…
"Ти, Йвасю?" — "Я". Ках-ках. "Чи бач, вмирає
 
 
старий Панас! Господь отсе згадав,
що я ще тут, і кличе вже в дорогу.
Коби лиш абшит якнайшвидше дав!"
 
 
Я сів при нім. "Що, маєте підмогу?
Лічитись би, по лікаря послать".
Аж кинувся, а на лиці тривогу,
 
 
правдивий страх перед життям пізнать:
"Мені? Підмогу? Се даремна праця!
Я бога прошу, щоб мерщій сконать".
 
 
Я далі йшов. Там дві куми сваряться:
"Ти, злодійко, чужі снопи крадеш!"
"Ти, чарівнице, на фігуру драться,
 
 
чужих коров доїть ночами йдеш!"
Чого я так страшенно застидався
при тих словах? Чого півперек меж,
грядок, плотів навтеку я подався?
Щось там в душі клубилося гірке,
мов гріх тяжкий, незмитий пригадався.
 
 
А он під хатою дитя сільське
само, без мами, в чорній сорочині,
не ходить ще, малесеньке таке…
 
 
Пішла десь мати і дала дитині
У ручку бульбу, а дитина в рот —
і подавилась. Бачу я, вже сині
 
 
зробились щічки, ояі в стовп, от-от
задушиться дитина! Підбігаю,
підніс, струснув і, як то наш народ
 
 
в таких випадках робить, ударяю
легенько в карк, і випала як стій
із горла бульба. Легше віддихаю…
 
 
Та переляканий хлопчина мій
Як закричить! І вже прибігла мати
і бачить: пан якийсь чужий…"Агій!"
 
 
Мабуть, хоч мав би за сто літ вмирати,
то не забуду того, як вона
прожогом хопила дитя й до хати
 
 
побігла, як ненависна, гнівна
з очей її на мене іскра впала,
як буркнула: "І що за сатана
 
 
тут лазить і дитину налякала!