Читать книгу: «Оріон Золотий. Театр (збірник)», страница 4

Психологічний семінар

Участь беруть: Вчитель, Дружина Вчителя. Вальтер, Мар’яна, Хор Учителів, Павлик, мати Павлика, Оксана, Сидорук.

Вчитель

 
Заняття семінару незвичайне.
Незвичайний кричущий факт,
Який ляже в його основу.
Тема: «Відповідальність учителя».
До мене лист прийшов – і ось він тут,
Живий він перед вами.
 

Виходить з Хору мати Павлика.

Мати

 
Я – Мати Павлика Піщаного.
Вірніше, була я матір’ю,
Тепер уже не мати.
Як можна бути матір’ю того,
Кого уже нема…
До вас пишу листа,
Бо десь же хтось та мусить
Сказати їй, учительці,
Все те, на що безмовна я, німа.
А чи тут винна я і просто хочу
Тягар немилосердний свій
На плечі скинути чужі?
Та я не можу, просто я безсила
Мовчати зараз і в своїм мовчанні
Втопитись. Є ж «Товариство
Рятунку на водах». Чи є «Товариство
Рятунку мовчазних»? Хто його президент?
Я – із мовчазних, я тону в мовчанні,
Я хочу мовчки спитати вас,
Бо вчила я сина, як вчили ви, Вчителю,
Може, мені не мовчати, може, слово моє
Комусь при нагоді стане
І хтось не потоне… в мовчанні.
 

Вчитель

 
Так, ви не мовчіть.
Найлихіше – мовчання.
Мовчання замордувати може.
Ословтесь! Лишіть мовчання каменю.
 

Мати

 
Павле, виходь.
 

Виходить з Хору хлопець років шістнадцяти.

Мати

 
Ось він який у мене був.
Йому пішов шістнадцятий.
Він – хлопець скромний, соромливий
І справедливий. Він нікому
Слова накриво не скаже.
Він нікого не образить. Він…
 

Павлик

 
Мамо, ну досить! Не варто…
 

Мати

 
Я тишком-нишком милувалась ним.
Він – одинак у мене. Я – сама.
А знаєте, як матері одній
Дитя довести до пуття.
Його все в приклад ставили
Сім років!
І на збори батьківські
Ходила я по щастячко саме.
Не був відмінником, але приймач
Зробив мені. Оксана
Приходила до нас – вони дружили.
І от прийшла оця в дев’ятий клас —
І почалось! Усе перемінилось.
І що не збори – все Павло й Павло!
Потолочили клумби – винен Павлик!
Жила учителька отут, недалеко,
Як класний керівник щодня
До нас навідувалась, наче на роботу.
 

Павлик і Оксана сидять біля приймача. Мати поруч – в’яже. Входить Учителька.

Учителька

 
От бачите, він відстає,
А в них – амури. А ви, мати,
Їм потураєте!
А тобі не соромно, Оксано,
До хлопців бігати?
От матері скажу…
 

Оксана рвучко зривається. Павлик встає з приймачем, дивиться на Учительку з ненавистю.

Павлик

 
Ви – не вчителька!
 

Учителька

 
От бачите! Який синочок!
Зайдіть із ним до школи, до директора.
Вже в мене сил нема…
 

Учителька виходить.

Мати

 
Павлик, синочку! Вона ж для тебе,
Для тебе ж старається, Павлику!
 

Павлик

 
Я її ненавиджу. Вона для мене —
Чорніша смерті. Не піду я в школу!
Піду на фабрику.
 

Мати

 
Ти що? Та я от заміж
Все через тебе не виходжу,
Я – все для тебе, щоб ти вчився,
А ти – на фабрику! До мене ж, Павлику,
Зуботехнік сватався…
 

Павлик

 
От і виходь. Я тут при чому!
 

Мати

 
Он ти який! Скажи мені, синочку,
Чого вона на тебе так, скажи?
Ти ж восьмирічку добре так скінчив,
А у дев’ятім – просто прірва
Якась розверзлася… Ну, не мовчи, скажи…
 

Павлик

 
Чого ти все: скажи, скажи! Хай пропадом
Ця школа пропаде!
 

Виходить Павлик. Входить Оксана.

Оксана

 
Він і не міг сказати Вам усього.
Вона його й не кликала Піщаним,
А тільки – Довгим, Довгошиїм,
Та Безтолковим…
А якось прорвало —
То просто Байстрюком і обізвала!
 

Входять Павлик і Вчителька.

Вчителька

 
Ну, Довгошиїй, ти виконав
Домашнє завдання?
 

Павлик

 
У мене не було лінійки.
 

Оксана

 
Він не зробив уроку не тому,
Що не було лінійки.
Урок же задавала вчителька,
Яка його щоденно ображала.
 

Вчителька

 
А ти не тільки Недоумкуватий,
А ще й Брехун, Брехунчик.
Вийди геть із класу!
 

Павлик

 
Піду і більше не прийду.
 

Вчителька

 
Не смій без матері приходити.
 

Павлик виходить.

 
Піщана, а ви чому
У школу не прийшли?
Ваш Павло
Не виконав домашнє завдання,
І пішов по вас.
Раз так, гаразд,
Про все я розповім
Директорові фабрики,
Де ви працюєте. Нема вже слів.
 

Мати

 
О, ви не знаєте, я йшла,
Од сліз не бачила дороги.
Як соромно і як образливо,
Коли тебе на вулиці облаяли!
 

Входить Павлик.

 
О, як тобі не соромно!
Мені через тебе нестерпно
Дивитись людям в очі.
 

Павло забирає приймач і мовчки виходить. Входить Оксана.

Оксана

 
Ви знаєте, стояли ми під школою —
Павло і ми всі.
Вона проходила – Чума,
І так мені докинула сердито.
 

Вчителька

 
А ти, Оксано, мала б краплю совісті —
І днюєш і ночуєш в нього,
Ні гордості дівочої, ні сорому,
На стежку матері своєї хочеш стати —
Школяркою з байстрям ходити.
 

Оксана

 
Я навіть захлинулася од гніву,
А Павлик просто, просто зблід
І каже їй – вогнем пашать слова.
 

Павлик

 
А ви – ви не людина.
Ви – заздрите нам, нашій молодості,
Нашій любові. Я ненавиджу вас,
Я все сказав. Будь проклята!..
 

Вчителька

 
Судитимуть тебе, байстрюк,
Судитимуть! Ще ти мене згадаєш!..
 

Вчителька гнівно виходить.

Павлик

 
От і кінець. Оксано, годі хникати.
Сказав усе – полегшало немов.
Та годі тобі…
 

Оксана

 
Все через тебе. Навіть маму,
Маму мою не пожаліла. Боже!
Йди геть від мене. Не чіпай мене.
 

Павлик

 
Ну що ж! Раз так – тоді цвіти здорова,
Щаслива будь, і до Дніпра приходь
Коли-небудь скупатись – я чекатиму.
 

Павло виходить.

Мати

 
О, коли б я знала,
Що в школі його тричі виганяли,
Хіба б його я відпустила!
А зустріч ця з учителькою!
Та що їм до мого синочка!
Дізнавшись про загибель Павлика,
Одна учителька таке сказала:
«На одного дурня в школі
Поменшало…»
Як мені, матері, таке почути!
Таж дайте мені знати, Вчителю,
Де я не мала рації, а де вони,
Бо я ж – проста робітниця на фабриці.
Мо’, справді, треба бить дітей,
Щоб нерви були в них міцніші.
Так дядько Сидір мені радив.
Я не могла – рука не підіймалась.
Наймать когось було, чи як?!
І ще мені такого хочеться,
Щоб всі батьки про горе моє знали,
Щоб знали всі – усенькі вчителі,
І щоб ніде такого не бувало,
Щоб учителі дітей дорослих
Не посилали за батьками.
Павло мій на голову був вищий.
Іду за ним у школу —
Він, як батько, а я за ним
Дитятком чимчикую.
Простіть мені, можливо, щось не так,
То ви скажіть… І ще одне скажу:
Як вчителів я поважала, господи,
Як віруюча – Бога.
Щоб я коли та слово проти вчителя!
А зараз бачу – треба було, треба:
Вона ж його таки й затюкала,
Ота Чума, вона ж ні разу
І слова не сказала, щоб по-доброму:
– Давай-но, Павле, сядемо ладком
Та розберемось, то воно і вийде!
Учителька кричала, я – мовчала.
Тепер же я кричу, а він – мовчить.
 

Мати Павлика стає в Хор. Хор відходить в тінь.

Вчитель

 
Так от якого я листа одержав.
Це крик душі людської. Лиш глухий
Його не чутиме.
Мовчали вчителі в тій школі,
Пасивним був і комсомол.
 

Мар’яна

 
Павла знайшли в Дніпрі на третій день.
Мені і досі моторошно жити —
Я знаю вчительку його… А хвиля
Все б’є у берег, наче дзвін, гримить.
 

Сидорук

 
Невигідно мені тепер перечити,
Але я мушу і своє сказати.
Я не за те, щоб дядька Сидора
Його матуся кликала з козою.
Але він вдома, певно, був зализаний,
А в школі шмаганий… словами, безперечно.
Оця невідповідність і причина.
Тут не лише учительки вина,
А й матері…
 

Мар’яна

 
Я бачу все ж, що ви не проти
Березової каші, тільки в міру.
 

І вчитель

 
Як часто я зриваюсь на брутальність!
 

II вчитель

 
А в мене нерви…
Просто неможливо!
 

III вчитель

 
А я, бувало, бив дітей не сам,
А натяком… батькам давав у руки
Той ремінець, якого не тримаю.
 

Вчитель

 
Хай кожному оця лиха історія
Горить в душі і серце попелить!
Хай сповідь, самосповідь
Душу чистить!
 

I вчитель

 
О, як мені бракує такту й витримки!
 

II вчитель

 
А вчора я такого натворив,
Про що лиш сам собі…
О моторошність слова!
 

III вчитель

 
Тож зарікайсь – не лаятись.
Бо не прикрасить правди
І найдошкульніше шмагання словом…
 

Вчитель

 
Треба зрозуміти, що дитина
Спочатку лиш не вміє.
Не вміє раз, не вміє два і три.
Невміння потім звичкою стає,
І радості від успіху – немає,
Тоді «не хочу» плентається.
І дев’ять з десяти випадків
Ледар – дитя невміння,
Лиш один випадок з десяти —
Дитя, розбещене од бездіяльності,
Найважливіший стимул навчання —
Почуття власної гідності,
Бажання бути кращим.
Виховання там починається,
Де вчитель ставиться до учня
Як людина до людини…
І дуже завинив тут колектив.
Бо ж кожна людська особистість
Живе, квітує тільки в колективі.
Немає особистості, немає
Геть поза колективом, поза друзями,
Ні творчості нема, ані таланту,
Ані життя, як бачите…
 

(потім до Вальтера)

 
А Ви що нам скажете, Вальтер?
 

Вальтер

(з ніяковістю в голосі)

 
Ви знаєте…
Мені здається все-таки…
 

Вчитель

 
Я прошу вас, колего, і відверто.
Ми всі б’ємось над цим. Нам ваша думка
Цікава вельми.
 

Вальтер

 
Ви знаєте… мені, здається, все-таки,
Чогось бракує тут… Ну, як би вам сказати…
Одвіку так було:
Те, що одному здається солов’єм,
Те іншому ввижається совою.
Я не суддя третейський. Та мені
Один випадок пригадався.
У Йені, на заводі цейсівськім,
Я бачив якось, як шліфують
Гігантську, велетенську лінзу.
Шліфовщик робить лиш
Чотири-п’ять точних рухів —
Потім відходить, відпочиває!
Виявляється, тепло його тіла
Може викликати перекос лінзи.
Тепло його все зіпсувало б!
Нетерпіння тепла зіпсувало б!
Чи ж не страшна пересада добра?!
 

Сидорук

 
А про залізо кажуть —
Куй, доки гаряче.
Так і з характером —
Одному досить крихти,
А іншому кувалди мало!
 

Вчитель

 
Ось що скажу вам, Вальтере:
Жодного злочинця на світі
Добром не загодували в дитинстві —
Зло приходило до нього.
Від зла злочин – зла чин.
От Павлик мав удома лиш добро,
А в школі що мав хлопець?
Від того і добро від матері
Ставало теж нестерпним… навіть злом.
 

Вчитель звертається до всіх. Але його перебиває звук коси за вікном. Вчитель здригається.

 
Хто це там?
 

Мар’яна

 
Та це Горпина.
Мантачить косу.
 

Вчитель

 
Скажіть їй… Я вас
Прошу…
 

Один з учителів виходить. Звук коси уривається.

 
Ні з чим не порівняти труд учителя.
Радіє ткаля шовку під руками.
Радіє сталевар вогню своєму,
Сівач радіє диво оксамиту
Озимини під небом барвінковим —
Учителю потрібні ж роки й роки,
Щоб цвіт у плід тривожно перецвів.
Нема лихішої роботи, ніж учительська.
Нема виснажливішої роботи,
Де нерви паляться, мов хмиз сухий,
Де серце рветься в клекоті і чаді,
Але нема щасливішої долі,
Коли Людина з рук твоїх, Людино,
Іде у світ – на краплю світ людніє.
Зламати легко, як зламали Павлика.
Великий Фабр, натураліст із перших,
Єдиним у житті своїм пишався —
Не відкриттями славними і дивними,
Не славою всесвітньою і гордою —
Єдиним він пишався, що при дослідах,
Які дали великі відкриття,
Не вбив він жодного жука, ні кузочки,
Ні лапки не ламав, ані крила не скривдив.
О вихователю, будь Фабром для дітей!
 

Вчитель хапається за серце. До нього кидається Дружина, Мар’яна, Вальтер, вчителі.

 
Хвилиночку. Я вийду. Зараз, зараз.
 

Дружина

(до Мар’яни)

 
Я прошу вас – «швидку» негайно!
 

Вчитель

 
Не варто! Мені легше, легше.
 

Виходить, тримаючись за стіну.

Вчитель у лікарні

Мати з казкою

Мати

 
Синочку, тобі зараз – десять літ.
Голубчику, в тебе плеврит.
Лікарі сказали: надвір ані-ні!
Берись за книжку, тихо лежи мені!
 

Вчитель

 
А хлопці гасають на лижах,
На льоду вже ковзанка готова.
 

Мати

 
Ти вилежиш трохи – і гайда.
 

Вчитель

 
А може, не вилежу, мамо,
Так груди болять, в голові – безнадія!
 

Мати

 
Надійся, синочку, надійся.
Без надій людина – тривожна.
 

Вчитель

 
А казочку, матусю, можна?
 

Мати

 
А розповім. Без казки не можна.
По сухому безводному степу
Іде подорожній.
Іде мандрівник, а степ безконечний,
А в людини снаги вже нема,
А сонце пече, а спрага випалює губи,
Подорожній ледве проводить
По губах язиком пересохлим,
Пісок на губах, вітер в очах.
Раптом далеко попереду
Темна пляма забовваніла.
Стрепенувсь мандрівник —
А може, це ліс, а там джерело?
Ні, це марево манить.
 

Вчитель

 
Мамо, а що таке марево?
 

Мати

 
Омана така, привижається…
Іде подорожній, ледь шкарбає,
Аж раптом Орел з’явився на небі,
Шугає широкими, позирає зіркими.
Бачить баклагу з водою в мандрівника,
Метляється на плечах у Людини.
Чутливий Орел, чує він: булькає
В баклазі вода.
– Людино, чому не тамуєш ти спраги? —
Орел аж дивується звисока,
– Ти ж падаєш від утоми, диваче? —
Відповідає Людина Орлові:
– Орле, справді, я ледве вже нипаю,
Останні вже сили кладу на дорогу.
Та коли ж доторкнусь до баклаги,
То вип’ю всю воду до краплі —
Не лишиться й краплі надії.
Орле, справді, я ледве вже йду,
Немає снаги в мене, Орле,
Мною рухає тільки надія.
Випив би воду – не лишив би надії…
Ось тобі, сину, казочка,
А мені бубликів в’язочка… Спи!
 

Вчитель

 
Мамо, а надія – вона така сильна?
 

Мати

 
Найсильніша з усього, мій сину, надія!..
Надійся, що перележиш
І помандруєш до школи… Тож спи!
 

Вчитель

 
Мамо, мені вже за п’ятдесят,
У мене вже діти, в дітей моїх – діти,
Не знаю, чи виживу, – в школі у мене
Ти всюди дихаєш. Все з матері:
Світ починається з матері:
Все банальне, усе найпростіше —
Мабуть, найдошкульніше в досвіді.
Скажи мені правду, матусю.
Казку мені повідай – я написав
Більше тисячі казок, та казка твоя
Світиться сонечком, мої ж лише – місячні,
Розкажи мені казку про старість, матусю!..
 

Мати

 
Я розповім тобі казку… на старість.
Летів ворон з теплих сторон.
Пташат своїх ніс під крилами.
І запитав ворон одне пташа:
– А чи будеш ти батька носити,
Коли батько постаріє?
– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.
Кинув ворон його об камінь.
Запитав ворон друге пташа:
– А чи будеш так батька носити,
Коли батько постаріє?
– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.
Кинув ворон і друге пташа об камінь.
Запитав ворон третє пташа:
– А чи будеш так батька носити,
Коли батько постаріє?
– Буду носити, батьку, буду,
Та тільки… своїх дітей! —
І поніс ворон третє пташа в гніздо,
Правду почувши від нього…
Не мати, не батько – вінець, а дитина.
 

Вчитель

 
Спасибі, мамо, за казку…
 

Мати

 
Дитиною будеш для мене навіки!
 

Дружина з хлібом

Дружина вносить хліб на рушнику і магнітофон в палату. Вчитель поволі встає, обличчя його розквітає усмішкою, але слабість пересилює його – він знову лягає.

Дружина

 
Лежи. Це четвертий клас,
Мар’янин. Не тільки, бач, відсвяткували,
Але й для тебе випекли —
Посвята ось яка на короваї,
Як на весілля вистарались!
 

Вчитель

 
А то що в тебе, в вузлику?
 

Дружина

 
А це, бач, кожна із дівчаток
Тобі хотіла щось своє спекти,
Із хліба свого власного.
Яке ж бо вдатне пшеничне тісто!
Дивися: жайворонок, ластівка, шпачок,
Снігур, сорока, соловейко.
До тебе в вирій прилетіли
Дитячі душі, тож видужуй швидше!
 

Вчитель

 
Та видужаю. Чую вже: ось-ось
Зведусь на ноги. Просто ж божевілля!
І треба так на вересень злягти.
 

Дружина розставляє на підвіконні нехитре дитяче птаство.

 
Дай мені хліба понюхати!
Я пам’ятаю, коли хліб пекли,
Коли я біг ще хлопчиком до школи,
Я чув завжди по запаху із комина,
Який у хаті хліб печеться:
Пшеничний, житній чи ячмінь із житом.
Не знаю кращого на світі запаху.
Цей запах мертвого зведе на ноги.
 

Дружина тримає хліб і одвертає голову, сльози душать її, але вона стримується.

Дружина

 
Усе твоє тобі і принесли.
 

Вчитель

 
Чого ж воно – моє?
 

Дружина

 
Тому, що ти у школу нам приніс
І перший хліб, і першу казку.
 

Вчитель

 
Воно лежало просто на дорозі.
Нагнись і підійми —
І я нагнувся. Не я нагнувся б,
Хтось би інший зробив це.
Згадай-но Рильського Максима:
«Не кидайсь хлібом, він святий!»
Вчитель вмикає магнітофон.
 

Дружина

 
Це – Ніна Віща. Голосок який!
 

Магнітофон

 
В тиші ночі на полі
Не раз ми чули дивну мелодію —
Щойно ж скосили пшеницю!
Що це за дивні звуки?
Може, це невидимка-сопілка?
Може, пташка нічна невідома?
Ні, це добра фантастична істота —
Маленький хлопчик з вінком
Із колосся пшеничного.
Він на сопілочці все виграє
Дітям на радість, журі – на досаду.
А зветься він – Сонцеколос.
Сонцеколос – дитя Сонця палкого
І родючої Землі-матері.
Там, де шумить пшениця,
Там зводиться Сонцеколос.
Збирають врожай – він в солому
Ховається, ледь кучері видно.
Пісня радісна і смутна в нього.
Пора іти в Землю, до матері,
Знову чекати в землі до весни,
Коли батько Сонце руку подасть —
І знову він вискочить, і заспіває,
І пшениця зазеленіє од співу,
І чим краще він гратиме,
Тим врожай буде золотіший…
 

Дружина

 
А цей впізнаєш голосок?
 

Вчитель

 
Та це ж Юрко Сьохін. Чи вгадав?
 

Дружина

 
Він.
 

Магнітофон

 
«Як іволга пролетіла крізь райдугу».
Іволга була колись-то
Сіренькою собі пташкою,
А тепер яке в неї гарне
Пір’я різнобарвне —
Жовте і синє, зелене й оранжеве.
Де ж вона всього надбала,
Пташка сіренька? А ось як було.
Одного похмурого дня
Почула сіра пташка іволга,
Як грім гримить десь за лісами.
Бачить сіра пташка іволга,
Як чорна хмара суне-суниться.
Злякалась сіра пташка іволга,
Сховалася поміж гілок,
Чекає – не дочекається,
Поки дощ відшумить.
Раптом бачить сіра пташка іволга,
Як від хмари до річки напнулась
Дивна різнокольорова смуга —
Райдуга-дуга, веселочка.
Дивиться – не надивується
Сіра пташка іволга на райдугу,
Їй захотілось до смерті
Бути такою ж прекрасною.
Стрепенулась сіра пташка іволга,
Сірі крильцята розправила,
Прямо в райдугу полетіла.
Як серце маленьке тривожно б’ється
У маленької сірої пташки!
Бажання стати красивою
Сильніше від страху.
Крізь райдугу іволга пролетіла —
Стала дивно красивою.
З тих пір, коли глянеш на іволгу,
Згадаєш райдугу – золоту дугу!
 

Вчитель вимикає магнітофон, потім говорить:

Вчитель

 
Був і я маленькою сірою пташкою,
Аж поки дітей не пізнав, як райдугу,
Коли є щось в мені і доброго – все від дітей!
Від найяскравішої райдуги людства.
Ти знаєш, скоро буде тридцять п’ять літ,
Як я вчителюю… Поранення,
Осколки біля серця;
Всі суперечки, всі бої мої —
Яка нікчемна і мала біда моя
Поряд з великим щастям – бути з дітьми!
 

Мар’яна i Вальтер з любов’ю

Вчитель

 
Ну що, знайшли, за чим приїхали?
 

Вальтер

 
Знайшов щось більше.
Шукав я правду – істину знайшов.
 

Вчитель

(жартівливо)

 
Ця істина – красива, наче казка.
Вона – з Кімнати Казки.
І на щоках у істини – дві ямочки,
 

Мар’яна знічується. Вальтер теж.

Вальтер

 
Я не жартую, Вчителю.
Перебування тут, у Павлищанах,
Мене переконало ось у чому.
Даруйте, мені все-таки здавалось,
Що вашій всеохоплюючій системі
Бракує трохи… твердості.
 

Вчитель

 
Хотіли симбіозу ви?
 

Вальтер

 
Тепер я просто переконаний,
Що жорсткість неможливо вводити
В стосунки вчителя й дітей.
 

Вчитель

 
Так, саме так. Я радий,
Що ви самі прийшли до цього висновку
З допомогою Януша Корчака і… Мар’яни.
 

Вальтер

 
З вашою допомогою, Вчителю.
 

Вчитель

 
Жорсткість – це страшна бацила!
У неї величезні інерційні сили.
Вона саморозкручується – немає впину.
І жорсткість в масці вимогливості
Розмножується міріадами.
І найпростіша логіка завершується:
Жорсткість жорстокістю стає…
 

Вчитель дивиться, як заплітаються водне пальці Мар’яни і Вальтера. Він намагається стріпнути видіння, що все настирливіше заполонює його, але годі. Перед Вчителем не Вальтер і Мар’яна, а Віра Сулима і гестапівець Функе. Віра – з мотузком на шиї, гестапівець в кашкеті з орлом.

 
Що за прокляття! Ти чого прийшов,
Ти знов прийшов до мене, кате мій.
Ти кажеш – вбив мене осколками своїми,
Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.
Я, Функе, я забрав у тебе сина,
Ніколи він уже твоїм не буде,
Дорога йому інша – не твоя.
 

Мар’яна і Вальтер розплітають руки.

Мар’яна

 
Він марить.
Поцілуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.
 

Вальтер цілує Мар’яну.

 
Тепер пішли. Хай заспокоїться.
 

Виходять. Входять Дружина і лікар. Вчитель марить.

Вчитель

 
Мене ти переслідуєш повсюди,
Гер Функе, ти розставив щупальці на мене
То там то тут. Але щоб зашморгом
Обняти Віру, потім цілуватись.
І де я? Хто я? І чому я тут?
Я прошу тебе, Віро, ні, не треба…
 

Лікар

 
Він справді марить. Віро! Віро!
 

Дружина

 
Це марення занадто дійсне, лікарю.
Ви розумієте – розкрию таємницю
Вам, другу нашому. Ви Віру Сулиму
Знали? Чули?
 

Лікар

 
Не знав, а чув. Це дружина його перша?
 

Дружина

 
Він любив її колись. Її повісили
Недолюдки ці в час війни. І от
Коли прийшла Мар’яна в школу,
А вона, кажуть, схожа на ту Віру,
Я запримітила своїм жіночим оком,
Що він…
 

Лікар

 
Що – закохався?
 

Дружина

 
Ні, не те. Складніше. Він ставиться до неї,
Як до доньки. Ніжно. Щиро. Славно,
Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?
Але коли з’являвся хто із хлопців,
Крутився коло неї, бо ж красуня,
Йому стає відразу якось зле,
Підвищується дратівливість зразу.
 

Лікар

 
Та це ж звичайна арифметика…
 

Дружина

 
Ні, ні! Мені ж бо краще знати.
Вірнішого знайти на світі важче,
Він ставиться до неї як до пам’яті,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи ні – не знаю.
Та надто він весь зболений, попечений.
Заснув, здається. Вийдемо.
 

Виходять.

Горпина з косою

Вчитель

(марить)

 
О лицар аспірину! Ти вже тут…
О лицар седуксену! Ти вже встав!..
Він встав ще позавчора.
Досі «вчора» триває в нього.
Завтра буде аж післязавтра.
А сьогодні, учора й завтра —
Для мене лиш сьогодні.
І так – десятки літ!
Я – син його. Так, так!
У цих краях він був – Функе.
Ось я на фото, бачите?
Оце сестра. Це мама. А це він.
Він зараз там. На Заході.
Живий. Мене він кличе,
Манить раз у раз.
Це вам здається? Надто неймовірно.
Це в вас провина – батькова, жива,
Така пекуча і така пімстлива…
Я вчу дітей любові
І ненависті – теж… теж учу.
 

Велосипед підкочує до вікна палати. На багажнику – пучок скошеної трави. Підходить до розчиненого вікна жінка з косою, вона нахиляється над Вчителем, грюкає косою об одвірок, той підводиться, говорить оторопіло до Горпини, шкільної прибиральниці:

 
Ти – Смерть. Ти вже прийшла.
І справді ти з косою, як в казках.
А я гадав, як всі гадають люди,
Що ти така лише в казках дитячих.
А я ж не встиг, нічого ще не встиг!
 

Горпина

 
Що – я така страшна уже, як Смерть?
Та я не Смерть, я просто собі баба.
Хіба мене ви не впізнали, Вчителю?
Та я ж уборщиця із школи вашої —
Я Родіона Жлуктяка Горпина.
У мого батька
Було чотирнадцятеро дітей,
Всі – вчителі, і я була учителькою.
Мого батька спалили у хаті.
– Виходь, йому казали, – виходь!
– Згорю у хаті, не піду
Під ваші смердючі кулі! —
Кричав, коли горів:
– Кари катам! Кари! —
Мене ж стерилізували у концтаборі.
Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.
Я не могла вже в школі працювати
Учителькою, і я впросилася
До вас у школу, щоб і ви не знали, —
Бути прибиральницею. Жити не могла
Без школи, без дітей, без цього крику,
Який для мене в світі найболючіший
І найсолодший. Було дитя у мене!
Ховалась я три дні у плавнях,
І молока у мене не було
У грудях – я ревно плакала,
Сльози падали на груди,
Дитя ковтало солоні сльози, засинало.
Дитя убили. І мене убили.
Тож перед вами – лиш тінь моя!
І тінь моя не дасть йому Мар’яни.
Оцьому німчикові, цій породі клятій,
Її забрала я з притулку, виховала,
Їй матір’ю я стала, хоч я й тінь,
І тінь моя не дасть йому Мар’яни.
Я прошу, заступіться!
 

Вчитель

 
Смерте, я ж не воїн у чистому полі,
Я був воїном у сорок другому,
Я поранений був під Ржевом —
Чому ж ти тоді не прийшла з косою?
Смерте, я не воїн у чистому полі,
Могла ти прийти в сорок восьмому,
Коли конав я од хвороб і немочі
І все тебе вичікував навшпиньках,
Неначе рідну матір, душу рідну.
Чому ж тоді ти не прийшла з косою?
Смерте, чому, коли мені розвиднилось,
Коли став дещо знати, дещо тямити
І знаю ключик од душі дитячої,
Чому мені косою брязкотиш?!
 

Горпина

 
А може б, я була
Учителькою кращою, як ти,
І все знайшла б, що не знайшов ти —
Дітей вмивала б краще, —
А мушу прибиральницею гнутись.
А ти мене, учительку колишню.
Ще й, прости боже, Смертею зовеш?!
 

Вчитель

 
Учителько, кажи мені, скажи,
Чого ти мені смертею приходиш?
 

Горпина

 
Та я прийшла до тебе, бо несила
Мені дивитися на їхнє парування,
На їх обійми в хаті й поза хатою,
Їй-богу, на дурман мене наверне —
І согрішу, або нехай їде геть
І пальчиком Мар’яни не торкає…
 

Вчитель

(весь в собі, резюмуючи)

 
…А в ту пору вчився Волхв
Та всім премудростям:
А що першій мудрості вчився —
Обертався Ясним Соколом;
А що другій мудрості вчився він, Волхв,
Обертався Сірим Вовком;
А що третій мудрості вчився він, Волхв, —
Обертався Гнідим Туром – Золоті Роги…
Я ледь приходжу
Тільки що до третьої із мудростей,
Чому ж мені ти ставиш косу в голови?!
 

Горпина

 
Та я не Смерть Вам – я Горпина, баба,
Ну й наповратився, хай буде так, як легше…
 

Вчитель завмирає і останнім мимовільним порухом натискує на клавіш магнітофона, звідки просто-таки вдаряє дитяча пісенька.

Магнітофон

 
Був собі зайчик,
В носі колупайчик,
В вусі колупайчик,
Хвостиком махайчик,
Ніжками стрибайчик,
Очками моргайчик…
 

Вчитель завмер. Горпина злякано сахнулась, косу вбік відставила, тяжко перехрестилась великим селянським хрестом. Пішла з велосипедом в незручній тиші, яку ще проколював дитячий голосок…