Читать книгу: «Зелений Генріх», страница 5

Чоловік пані Марґрет, якого всі звали дідусем Якобом, а сама Марґрет попросту татусем, був старший за неї на п’ятнадцять років і вже доживав свій сьомий десяток. Щодо вигадки та фантазії він мало в чому поступався своїй дружині, а його спогади йшли ще далі в глиб повного чудесних переказів минулого, проте в кожній події він перш за все бачив її смішну сторону, позаяк увесь вік свій тільки те й робив, що жартував із когось, і взагалі був чоловіком досить нікчемним; якщо його дружина любила побалакати про речі серйозні та воліла розповідати про страшне, то він знав безліч прекумедних історій про витівки нечистої сили, а також чимало справжніх пригод, що трапилися зі знайомими йому людьми, які він, одначе, теж безбожно перебріхував. У ранній молодості йому довелося побачити останні відьомські процеси, і його сповнені гумору оповідання про шабаші та гулянки відьом, почерпнуті ним із усних переказів, живо нагадували описи таких процесів із їх просторовими обвинувальними висновками та вимушеними зізнаннями підсудних, які можна прочитати в старовинних документах. Це був його коник, і він присягався та божився, що деякі знайомі йому жінки, відомі своїми дивацтвами, чудово вміють їздити на мітлі, й не раз обіцяв, що днями роздобуде в одного знайомого чаклуна ту мазь, якою відьми змащують ручку мітли, і неодмінно спробує, поки він іще живий, влаштувати виїзд із димаря. Його слова викликали в мене бурхливе захоплення, тим більше що він збирався взяти з собою й мене, – якщо буде гарна погода, – і малював переді мною найпринадніші картини цієї веселої поїздки, під час якої я сидітиму на держаку мітли перед ним, а він міцно мене триматиме. Він навіть намітив місця, де можна зробити привал, і називав мені то пагорб, де, за його відомостями, росло прекрасне вишневе деревце, то чудову сливу, де ми зможемо добряче поласувати, то яку-небудь лісову галявину з найсолодшою суницею, де ми влаштуємо цілий бенкет, попередньо прив’язавши мітлу до якої-небудь ялини. Вирішено було, що ми навідаємося також і на сусідні ярмарки, – адже в будь-який балаган ми могли потрапити безкоштовно, просто через дах. Ми збиралися заїхати навіть до одного сільського священика, друга дідуся Якоба, щоб покуштувати його знаменитих домашніх ковбас, але для цього нам довелося б, звичайно, завчасно заховати мітлу де-небудь у кущах і удати, ніби ми давно вже хотіли відвідати пана пастора, та ось нарешті й зібрались, а прийшли ж ми пішки, добре що погода чудова; зате в будинок однієї багатої відьми-шинкарки, що жила в іншім селі, ми вирішили сміливо в’їхати просто через димар, розраховуючи на те, що вона здуру прийме нас за початківців чаклунів, але таких, що вже подають надії, та на славу пригостить своїми смачними коржиками з салом і свіжим медом зі своїх вуликів. А по дорозі треба було неодмінно подивитись, як живуть ті рідкісні птахи, що в’ють свої гнізда на високих деревах і скелях, і відібрати найкращих пташенят, – це було вже справою вирішеною. Як зробити це без будь-якої шкоди для себе, на це у нього був свій секрет, він знав заклинання, за допомогою якого можна було повеселитися собі на втіху, а насамкінець залишити чорта в дурнях.

Щодо примар і привидів він теж був великий знавець, але й тут у нього все оберталося своєю смішною стороною. Якщо історія, про яку він розповідав, була страшною, то і в ній однаково було щось найвищою мірою комічне, а ще частіше справа закінчувалося тим, що йому вдавалось обдурити нечисту силу, що мучила його, та зіграти з нею якийсь веселий жарт.

Словом, він чудово доповнював свою дружину, теж захоплювався різними фантазіями, і таким чином мені довелося почерпнути з самого першоджерела все те, що діти освічених батьків зазвичай дізнаються з навмисно для них оброблених книжок із казками. Нехай духовна пожива, яку я там знаходив, була не такою невинною, як у цих книжках, і не завжди розрахована на моральні поняття невинної дитини, – зате в ній незмінно була якась мораль, яка-небудь глибоко людська істина, а зібрані пані Марґрет старовинні речі були для мене справжньою скарбницею в значенні багатства зорових відчуттів. Цілком зрозуміло, що під впливом усього цього моя уява дещо передчасно дозріла і стала більш сприйнятливою до сильних вражень, подібно до того як діти з простолюддя рано звикають до міцних напоїв, які п’ють дорослі. Справа в тому, що в домі пані Марґрет я чув не тільки розмови про чудеса надчуттєвого світу; нерідко її гості вели в моїй присутності палкі суперечки про життєві справи, про життя людське взагалі та про свою власну долю, і особливо цікаво було послухати саме господиню та її чоловіка, бо на своєму довгому віку вони побачили так багато сумного і смішного, так багато заслужено піднесених долею та незаслужено скривджених нею людей і самі зазнали так багато небезпек, поневірянь і труднощів, із яких вони все ж виплутувалися, що їх досвід був ніби зібранням прикладів на всі випадки життя; вони пережили все – і голод, і війну, і заколоти, а проте цікавіше всього було їхнє ставлення одне до одного, в якому відчувався елемент драматизму, і часом проривалися назовні якісь глибоко заховані первісні, демонічні сили, так що, дивлячись на цю бурхливу гру пристрастей людських, я по-дитячому дивувався, і в душі моїй відкладалися глибокі враження.

Бо якщо пані Марґрет була живою душею й опорою дому, якщо вона заклала саме основу нинішнього добробуту сім’ї та завжди тримала кермо влади в своїх руках, то чоловік її був із тих людей, які ніяк не можуть знайти собі заняття до душі й нічого не вміють робити і яким не залишається нічого, як стати хлопчиком на побігеньках у дружини (якщо такому дістанеться в дружини жінка енергійна) і під покровом її влади без діла безславно животіти. Якщо пані Марґрет, що зуміла, – особливо в перші роки заміжжя, – сміливо використовувати сприятливі обставини того часу, завдяки своїй вражаючій спритності в буквальному значенні слова загрібала гроші купами, то чоловік її відігравав скромну роль послужливого домового, що допомагав їй по господарству, був від душі радий тому, що йому перепадало від дружини, і смішив усіх своїми кумедними витівками. Знаючи його безпосередність і якусь аж ніяк не чоловічу безпорадність і на досвіді переконавшись у тому, що у важкі хвилини вона не знаходить у ньому надійної опори, пані Марґрет не помічала інших його позитивних якостей, а тому, не довго думаючи, вирішила не підпускати його до заповітної скриньки та почала розпоряджатися грошима єдиновладно. Тривалий час жоден з них не бачив у цьому якогось збитку для себе, але потім деякі наклепники, в тому числі й інтриган-кравець, розкрили чоловікові очі на те, яким принизливим є його становище, і почали намовляти його, щоб він нарешті зажадав поділу майна та повного визнання свого права розпоряджатися ним.

Бідолаха негайно ж страшенно розбундючився і, підбурюваний своїми непрошеними порадниками, почав погрожувати розгубленій дружині судом, якщо вона не видасть його частку «спільно нажитого статку». Вона прекрасно розуміла, що все це скоріше насильство та пограбування, ніж чесна тяжба, що єдиною опорою дому була й завжди буде тільки вона сама, й опиралася його вимогам з усіх сил. Одначе закони були не на її боці, тому що суд не зміг би розібратись, який внесок зробило кожне з подружжів, а крім того, чоловік висував проти неї цілу низку брехливих обвинувачень і заявляв, що після поділу майна має намір розлучитися з нею. Збита з пантелику раптовим ударом і ставши предметом пліток, вона мало не захворіла від засмучення і, вже не розуміючи, що робить, віддала йому половину статку. Ставши власником всієї цієї блискучої купи золота, він негайно ж зашив його в довгі, схожі на ковбаси мішечки різної товщини, за розміром монет, склав ці ковбаски в свою скриню, прибив її до підлоги, міцно сів на ній і славно обдурив своїх доброхітних помічників, які сподівалися, що й їм удасться урвати хоч малу дещицю його багатства. Жити він залишився в будинку дружини, та так вік свій і прожив біля неї й за її рахунок, і згадував про свій скарб тільки тоді, коли хотів задовольнити яку-небудь примху. Тим часом вона оговталася від удару і знову поповнила залишену їй частину, а з часом навіть подвоїла її; але з дня поділу вона думала тільки про те, як би знову заволодіти викраденим у неї добром, а це можна було зробити тільки після смерті чоловіка. Тому кожна розміняна ним монета була для неї, як ніж у серце, і вона не могла дочекатися, коли ж він нарешті помре. Чоловік, у свою чергу, настільки ж нетерпляче чекав її смерті, щоб стати неподільним володарем усього статку й пожити на схилі років у цілковитій незалежності. Щоправда, на перший погляд нікому б і на думку не спало, що на їхніх стосунках лежить така похмура тінь, тому що вони жили, як живе любляче подружжя похилого віку, і називали одне одного не інакше, як «татусь» і «матуся». Це було особливо помітно у Марґрет, яка ставилася до чоловіка загалом із тією ж теплотою та великодушністю, як і до всіх людей, і не тільки терпляче зносила всі його блазнівські замашки, але, напевно, не змогла б прожити і дня без цієї людини, колишнього її супутника впродовж ось уже сорока років; та й він сам теж відчував, що йому не так уже погано живеться з нею, а іноді навіть брав на себе господарські турботи і з комічно діловим виглядом порався на кухні, поки його дружина в колі своїх захоплених однодумців мчала вдалину на крилах фантазії.

Але через кожні три-чотири місяці, з настанням однієї з чотирьох пір року, коли сама природа, що так різко змінюється в цей час, нагадувала старим, яким є недовговічним життя людське, а їх тілесні недуги частіше давали знати про себе, – їх давня ворожнеча знову прокидалась, і між ними спалахувала відчайдушна суперечка. Зазвичай це траплялося темної ночі, коли їх мучило безсоння, – і тоді, сидячи у своєму старовинному широкому ліжку під спільною строкато розфарбованою запоною, вони до самого світанку, не звертаючи уваги на відчинені вікна, кидали одне одному в обличчя тяжкі звинувачення та образливі лайливі слова, так що сонні вулиці прокидалися від їх криків. Вони дорікали одне одному за гріхи давно минулі молодості, прожитої в чуттєвих утіхах, і будили тишу ночі, голосно сперечаючись про справи минулих, про те, що сталося ще до настання нашого століття, далеко в горах і долинах, де встигли відтоді вирости або, навпаки, зникнути цілі густі ліси, і згадуючи учасників цих подій, які давним-давно зотліли в своїх могилах.

Потім чоловік вимагав у дружини, щоб вона пояснила, чому вона, власне, сподівається пережити його, або дружина вимагала того ж від чоловіка, і між ними починалася вельми неприємна суперечка про те, хто ж із них усе-таки буде мати задоволення поховати іншого.

Ці огидні сцени тривали й наступного дня, на очах у всіх, хто приходив у їх будинок, чи то знайомі, чи чужі, так що бідолашна жінка зрештою вибивалася з сил і починала плакати й молитися; що ж стосується її чоловіка, то він тримався начебто навіть бадьоріше, ніж зазвичай: весело насвистував або ж заходився пекти собі оладки, невпинно бурмочучи щось під ніс. Відпустивши якусь шпильку, він міг цілий ранок повторювати одне й те ж, так що від нього тільки й чути було: «П’ятдесят один! П’ятдесят один! П’ятдесят один!» – Або ж додавав для різноманітності: «Не знаю, не знаю, здається мені, що стара баба з будинку навпроти знову вирушила сьогодні з раннього ранку на прогулянку! Недарма вона купила вчора нову мітлу! Тож я бачив, як у повітрі щось таке промайнуло… певно, її червона спідниця; дивно! гм! П’ятдесят один», – і так далі. При цьому в серці у нього все так і кипіло від злості, й він норовив дошкульніше уразити дружину, знаючи, що своїми жартами він завдає їй іще більших страждань: адже її запас злості швидко вичерпувався, і в неї не було більше сил продовжувати цю тяжку сварку. Зате і вона і він мали інший засіб, аби насолити одне одному: цей засіб полягав у тому, що після кожної такої сварки обоє ставали до марнотратства щедрими й обсипали подарунками всіх, хто потрапляв під руку, немов кожне з них хотіло прожити на очах в іншого свій статок, якого те домагалося.

Чоловік Марґрет був не те щоб невіруючим, але оскільки і в Бога і в рай він вірив вельми своєрідно, тобто так само, як у духів та відьом, то Бог у нього був якось сам по собі, а життя саме по собі, тож йому діла не було до тих моральних принципів, які неминуче випливають із віри в Бога; він тільки й знав, що їв та пив, сміявся і лихословив, базікав і дивачив, навіть і не думаючи про те, щоб узгодити свій легковажний спосіб життя із суворими вимогами моралі. Втім, і його дружині теж жодного разу не спало на думку, що її земні пристрасті якось не личать людині віруючій, а тому вона ніколи не приневолювала себе і прямо висловлювала все, що її хвилювало, вигідно відрізняючись у цьому відношенні від своїх лицемірних нахлібників. Вона любила й ненавиділа, благословляла і проклинала, ні в чому не обмежуючи себе і ні від кого не приховуючи своїх душевних поривів, ніколи не думала про те, що й сама вона далеко не безгрішна, і, не відаючи сумнівів, завжди сміливо посилалася на Бога та його всемогутність.

У кожного з подружжів було безліч напівзлиденних родичів, що жили в усіх куточках округи. Всі вони в рівній мірі тішили себе надією отримати відому частку солідної спадщини, тим більше що пані Марґрет, яка підживлювала непереборну неприязнь до тих, хто безнадійно загруз у злиднях, приділяла їм від своїх щедрот лише дуже вбогі подачки та пригощала їх за своїм столом тільки по святах. У ці дні в її будинку з’являлися двоюрідні брати і сестри, старі тітки і дядьки з чоловікового та з її боку, зі своїми змарнілими довгоносими дочками і сухотними синами, і всі ці бідняки несли мішечки та кошики з жалюгідними підношеннями, розраховуючи придбати таким чином прихильність примхливих старих і понести додому щедріші відповідні подарунки. Ця велика рідня різко розпадалася на два табори, кожен із яких примикав до однієї із ворогуючих сторін і поділяв з нею надії на те, що її недруг помре раніше і спадок з часом збільшиться. Вони ненавиділи одне одного так само пристрасно і ворогували так само непримиренно, як і сама Марґрет і її чоловік, що слугували їм прикладом, і коли, наситившись і відігрівшись за незвично щедрою трапезою, все це боязке спочатку збіговисько сміливішало та починало почуватися вільніше, тоді між обома партіями щоразу розгорялася палка суперечка. Чоловіки, що підбирали зі столу недоїдені окости, били ними один одного по головах, перш ніж сховати їх у свій мішок, а їхні дружини обсипали одна одну лайкою, підносячи кулак просто до блідого, загостреного носа суперниці, і вирушали геть із приємним відчуттям у шлунку, але зате зі злістю та заздрістю в серці. Взявши під пахву туго набиті вузлики, вони неквапливими кроками виходили з міських воріт, аби пуститися в далеку дорогу до своїх хат, а коли вони – все ще спересердя – розлучалися де-небудь на роздоріжжі, очі їх шпурляли колючі погляди з-під недільних чіпців, прикрашених жалюгідними стрічками.

Усе це тривало довгі роки, поки нарешті стара Марґрет не вирішила подати приклад своєму чоловікові, сама вирушивши в царство духів і привидів, яке настільки займало колись її мрії. Залишений нею заповіт виявився цілковитою несподіванкою для всіх, тому що в ньому вона відказала весь свій статок одній людині: цим єдиним спадкоємцем був останній і наймолодший із числа її фаворитів, які так тішили її серце своєю спритністю та успіхами в справах, і вона померла у твердій впевненості, що її грошики не дістануться бевзям, а славно послугують людям путнім, у чиїх руках вони стануть силою. На її похорон зійшлися всі родичі подружжя, і, побачивши, як вони обдурені у своїх сподіваннях, всі здійняли страшенний крик і плач. Вони одностайно зненавиділи щасливого спадкоємця, який спокійнісінько склав своє добро на великий віз, одібравши все те, з чого ще можна було витягти якусь користь. Він залишив нещасним біднякам тільки готівковий запас провізії та зібрані покійною книги і старовинні речі, за винятком тих, які були з золота чи срібла або ж являли собою хоч якусь цінність. Натовп родичів небіжчиці, що гірко ремствували, не покидав її будинку три доби, поки не було роздроблено останню кісточку і видобутий із неї мозок не було під’їдено за допомогою останньої скоринки хліба. Після цього вони почали поступово розходитися, причому кожне встигло прихопити на пам’ять іще який-небудь трофей. Один відносив на плечі стос «язичницьких книг», пов’язаних товстою мотузкою і притиснутих для міцності поліном, а під пахвою – вузлик із сушеними сливами; в іншого за спиною висіла на ціпку ікона Богоматері, а на голові погойдувалася різьблена скринька майстерної роботи, в усіх шухлядках якого були спритно укладені картоплини. Худі довготелесі дівиці несли витончені старомодні корзини з вербових прутів і строкато розфарбовані коробки, заповнені штучними квітами та збляклою мішурою; діти тягли воскових янголят або яку-небудь китайську вазу; і все це дуже скидалося на натовп іконоборців, який тільки-но вийшов із розграбованої церкви. І все ж кожне з них пригадало зрештою, скільки добра зробила йому покійна, і, вирішивши зберегти свою здобич як пам’ять про неї, поверталося додому з сумом у серці; головний же спадкоємець недовго крокував за своєю підводою, – він раптом зупинився, постояв у нерішучості, а потім звернув до першого ліпшого лахмітника і збув йому все своє добро до останнього цвяха. Потім він вирушив до ювеліра, продав медалі, чаші та ланцюги і, не оглядаючись, бадьорим кроком вийшов із міста, захопивши з собою тільки свій набряклий капшук і костур. У нього був задоволений вигляд, як у людини, що покінчила нарешті з неприємною і клопіткою справою.

Тепер у будинку залишився тільки осиротілий старий, що жив на залишки тих грошей, які дісталися йому від колишнього поділу і вже встигли з тих пір сильно підтанути. Він прожив іще три роки і помер у той самий день, коли йому довелося розміняти свою останню монету. Всі ці роки він витрачав час на те, що намагався уявити собі в усіх подробицях, як він зустрінеться на тому світі з дружиною, з якою він збирався серйозно поговорити, – якщо вона і там «носиться зі своїми навіженими вигадками», – і як влучно він висміє її, на потіху всім дідуганам – апостолам і пророкам. Він згадував і багатьох інших уже померлих приятелів і радів, передчуваючи зустріч із ними, коли вони згадають свої молоді літа і свої колишні пустощі. Я не чув, аби він говорив про загробне життя інакше, як у цьому веселому тоні. Але скоро йому мало стукнути дев’яносто, він осліп, усе частіше починав сумувати і нарікати на свої прикрощі, на докучливі недуги та старечу неміч, тепер йому було не до жартів, і він тільки гірко вигукував, що людей треба просто вбивати, поки вони не встигли стати такою жалюгідною старою руїною.

Нарешті він згас, як гасне лампада, коли в ній вичерпається остання крапля оливи; люди забули його ще за життя, і я, тоді вже підліток, був, мабуть, єдиним із його колишніх знайомих, які побажали провести до могили цю жалюгідну грудочку праху.

Розділ восьмий
Перший злочин

Із раннього отроцтва я уважно стежив за всіма подіями в житті цього будинку і, подібно до хору в трагедіях стародавніх, був не тільки свідком, але нерідко і втручався в дію. Я то походжав по кімнаті, то сідав десь у куточку, а коли при мені розігрувалась якась гучна сцена, я завжди стояв у самісінькій гущі дійових осіб. Я діставав книги з полиць і вимагав, аби мені пояснили якусь дивину, що зацікавила мене, або ж грався дрібничками пані Марґрет. Серед безлічі людей, які бували в цьому будинку, не було нікого, хто не знав би мене, і всі вони були привітні зі мною, тому що це подобалося моїй покровительці. Що стосується мене самого, то я намагався менше говорити, але зате трохи краще прислухатись і придивлятися до того, що на моїх очах відбувалося, аби не упустити жодної подробиці. Переповнений усіма цими враженнями, я брів через вулицю додому, і там, у нашій тихій кімнаті, починав ткати нескінченну химерну тканину мрії, а моя збуджена уява сновигала по ній, як човник, скрашуючи її все новими і новими візерунками. Ці фантастичні образи перепліталися в моїй голові зі справжнім життям, так що я насилу відрізняв одне від другого.

Мабуть, тільки цією останньою обставиною й можна пояснити деякі мої тодішні вчинки, в тому числі одну абсолютно незрозумілу витівку, яку я утнув у віці близько семи років, – бо навіть я сам не міг би підшукати для неї якогось іншого пояснення. Одного разу я сидів за столом, захоплений якоюсь грою, і вимовляв півголосом непристойні лайливі слова, не усвідомлюючи того, що вони означають; мабуть, я почув їх де-небудь на вулиці. Сусідка, що сиділа в цей час тут же, в кімнаті, й базікала з матінкою, була вражена цими словами і звернула її увагу на те, що я говорю. Обличчя матінки набуло суворого виразу, й вона запитала, хто мене цьому навчив, а сусідка почала розпитувати мене ще наполегливіше; я був здивований усім цим, на хвилину замислився і назвав хлопчика, якого я часто бачив у школі. До його прізвища я негайно ж додав ще два чи три, причому все це були підлітки років по дванадцять – тринадцять, із якими я досі навіть і не розмовляв. На мій подив, через кілька днів учитель звелів мені залишитися після уроків, залишивши в класі також і чотирьох названих мною хлопчиків, що здалися мені мало не дорослими чоловіками: всі вони були набагато старші, ніж я, і вищі за мене майже на цілу голову. Потім з’явився священик, один із опікунів школи, що зазвичай викладав нам Закон Божий; він сів за стіл, де сидів учитель, а мені звелів сісти поруч із собою. Хлопчиків же змусили стати в ряд перед столом, і вони чекали, що буде далі. Потім священик урочисто поставив їм запитання, чи правда, що вони вимовляли в моїй присутності якісь лайливі слова; вони дуже здивувались і не знали, що їм відповідати. Тоді священик запитав мене: «Де ти чув од них усе це?» Тут мене знову понесло, і, не довго думаючи, я відповів із лаконічною певністю: «У Братцевому гайку!» Так називалася гай за годину ходьби від міста, в якому я зроду не бував, я тільки чув, що її часто згадують у розмові. «Як же все це сталось і як ви туди потрапили?» – звучало наступне запитання. Я почав розповідати, нібито хлопчики вмовили мене піти з ними в ліс, і докладно описав усе те, що зазвичай відбувається, коли старші діти вигадують якусь витівку, йдуть далеко від дому і беруть із собою зовсім маленького хлопчика. Обвинувачені були обурені й зі слізьми на очах запевняли, одні – що вони були там дуже вже давно, а інші – що вони і зовсім ніколи там не бували, тим більше зі мною! При цьому вони дивилися на мене з боязкою ненавистю, немов на якесь злобливе гадюченя, і взялися було обсипати мене докорами та осаджувати запитаннями, але їм звеліли помовчати, а мені запропонували описати дорогу, по якій ми туди йшли. Я негайно ж жваво уявив собі цю дорогу, ніби побачив її своїми очима, а оскільки хлопчики не бажали визнавати мою вигадку, в яку я тепер сам увірував (адже якщо нічого цього не було, нас не викликали б на допит), то їхні заперечення тільки розохотили мене, і я докладно описав дорогу, що веде до гаю. Я знав ті місця тільки з чуток і ніколи не звертав особливої уваги на те, що про них говорилось, але в той момент усе почуте слово по слову спливло в моїй пам’яті, й опис вийшов якось сам собою. Потім я розповів, ніби по дорозі ми збивали з кущів горіхи, розвели багаття і смажили на ньому крадену картоплю, а потім ґрунтовно відлупцювали сільського хлопчиська, який намагався нас зупинити. Прийшовши в ліс, мої супутники здерлися на високі ялини та здійняли там нагорі страшний галас, нагороджуючи при цьому священика і вчителя різними прізвиськами. Розмірковуючи над зовнішністю наших наставників, я давно вже сам придумав для них ці прізвиська, але досі тримав їх при собі; тепер, коли мені випала нагода, я приточив їх до моєї розповіді, чим і викликав сильне обурення цих поважних людей і страшенне здивування ні в чому не винуватих хлопчиків. Я запевняв, що, спустившись із дерев, вони нарізали довгих прутів і зажадали, щоб я теж забрався на маленьку ялинку і голосно прокричав звідти всі ці клички. Коли ж я відмовився, вони прив’язали мене до стовбура і доти хльостали мене прутами, поки я не погодився сказати все, що вони вимагали, навіть ті непристойні слова. Поки я викрикував ці лайки, вони встигли втекти у мене за спиною, і в ту ж хвилину до мене підійшов якийсь селянин; він почув мої безсоромні слова і взявся скубти мене за вуха. «Ну постривайте ж, паскудні хлопчиська, – вигукнув він, – одного-то я зловив», – і дав мені кілька ляпасів. Потім він теж пішов, залишивши мене стояти під деревом, і в цей час уже почало смеркати. З великими труднощами вирвавшись із пут, я почав шукати в темному лісі дорогу додому. Але тут я заблукав, звалився в якусь глибоку річку і, просуваючись уздовж неї наполовину вплав, наполовину вбрід, вибрався таким чином із лісу і, зазнавши чимало небезпек, нарешті-таки знайшов дорогу. На довершення всього на мене напав величезний цап, але я відбився від нього, спритно виламавши кілок із тину, і змусив його тікати.

Ніхто в школі ще жодного разу не помічав за мною такого красномовства, яке я виявив, розповідаючи цю історію. Нікому навіть на думку не спало розпитати у моєї матері, чи був коли-небудь такий випадок, щоб я повернувся додому весь промоклий, та до того ж у нічний час. Зате коли вдалося довести, що дехто з хлопчиків прогуляв уроки, притому, як навмисне, приблизно в зазначені мною дні, – у цьому побачили безсумнівний зв’язок із моїми пригодами. Мені повірили, як вірять словам невинного немовляти; моя розповідь, що прозвучала вельми природно, була для всіх, як грім із ясного неба, оскільки досі я був відомий своєю мовчазливістю. Обвинувачені були невинно засуджені, як молоді, але вже запеклі лиходії, бо їх дружнє заперечування, їх справедливе обурення та навіть їх відчай були витлумачені як обставини, що лише збільшують їх провину; в школі їх піддали найсуворішим покаранням і посадили на ганебну лаву, а на додачу їм перепало ще й від батьків: їх відшмагали й довго не випускали гуляти.

Судячи з моїх невиразних спогадів про той час, мені було не лише байдуже, що я накоїв стільки лиха, але я навіть відчував якесь задоволення від того, що моя вигадка знайшла настільки реальне втілення в, здавалось би, цілком справедливому вироку наших суддів; я пишався тим, що в світі сталося щось надзвичайне, що люди щось роблять і від чогось страждають, – і всьому цьому причиною магічна сила мого слова. Я ніяк не міг зрозуміти, на що, власне, скаржаться відшмагані хлопчики і за що вони так сердяться на мене, – адже весь хід подій у моїй розповіді був настільки достовірний, що розв’язка була зрозуміла з самого початку, і тут уже я нічого не міг вдіяти, точно так само, як боги стародавніх людей не в силах були змінити веління фатуму.

Постраждалі належали до тих дітей, яких уже в юнацькі роки можна назвати чесними людьми, – всі вони були тихі, статечні хлопчики, за якими ніхто досі не помічав нічого негожого, і стали згодом працьовитими молодими людьми та поважними членами суспільства. Тим глибше затамували вони спогад про мою сатанинську жорстокість і про перенесену ними образу, так що через багато років мені все ще доводилося вислуховувати їх докори, і щоразу, коли мені згадувалася ця забута історія, кожне слово моєї розповіді знову оживало в моїй пам’яті. Лише тоді все, що сталося, почало мучити мене, але зате тепер я страждав подвійно, відчуваючи по відношенню до самого себе шалене неминуще обурення; варто було мені подумати про це, як кров кидалася мені в голову, і мені хотілося звалити весь тягар провини на легковірних інквізиторів і навіть звинуватити в усьому ту балакучу сусідку, яка першою розчула заборонені слова і не відступилася доти, поки не було точно доведено, з якого джерела я їх почерпнув. Троє з моїх колишніх шкільних товаришів пробачили мені й тільки сміялися з того, що все це ще досі мене турбує; вони із задоволенням слухали мене, коли я на їх прохання розповідав цю історію, яку я пам’ятав до найменших подробиць. І тільки четвертий, чиє життя складалося нелегко, так і не зміг побачити різниці між дитинством і зрілим віком і злопам’ятно не прощав пережиту ним образу, ніби я завдав її зовсім недавно, вже дорослою людиною, що зважує свої вчинки. Він відчував до мене страшенну ненависть, і коли, зустрічаючись зі мною, він кидав на мене образливі, сповнені презирством погляди, я був не в змозі відповісти йому тим же, бо несправедливість, вчинена мною в ранньому дитинстві, все ще тяжіла наді мною, і я розумів, що такі образи не забуваються.