Читать книгу: «Зелений Генріх», страница 2

Якщо людина в чомусь обділена долею, те, чого бракує, здається їй удвічі дорожчим того, чим вона насправді володіє; так було й зі мною, коли, слухаючи довгі оповіді матері про батька, я починав усе більше й більше сумувати за ним, хоча я його так мало знав. Мій найвиразніший спогад про нього відноситься чомусь до часу за цілий рік до його смерті й пов’язаний усього лише з однією короткою, але прекрасною миттю, з однією недільною прогулянкою, коли ми йшли, вже надвечір, по полях, і він узяв мене на руки і, висмикнувши із землі картопляний кущик, почав мені показувати бульби, що набрякали, прагнучи вже тоді вселити мені поняття про Творця Всевишнього та пробудити почуття вдячності до нього. Я бачу, як зараз, його зелений сюртук, світлі металеві ґудзики біля самої моєї щоки та його сяючі очі: пам’ятаю, що я зі здивуванням заглядав у них, зовсім забувши про зелену стеблинку, яку він високо тримав у витягнутій руці. Згодом мати часто згадувала цю сцену і з гордістю за чоловіка розповідала мені, як зворушливо та прекрасно він тоді говорив і яке глибоке враження справили його слова на неї й на служницю, що супроводжувала нас. Образ батька відображався в моїй пам’яті й у більш ранню пору: одного дня вранці, вирушаючи на декілька днів на навчання, він несподівано з’явився переді мною в зеленому мундирі стрільця, при повному похідному спорядженні, вельми здивувавши мене своїм дивним і незвичним виглядом; так і цього разу його вигляд злився в моїй уяві з милим моєму серцю зеленим кольором і з веселим блиском металу. Про останній час його життя в мене збереглися тільки дуже смутні спогади, а риси його обличчя й зовсім стерлися в моїй пам’яті.

Іноді я замислююся над тим, яка гаряча та незмінна любов батька й матері, що назавжди зберігають прихильність навіть до своїх заблудлих дітей і не можуть вигнати їх зі свого серця, – і якою ж протиприродно жорстокою здається мені тоді мораль так званих чесних і порядних людей, здатних забути тих, хто створив їх, відректися від них, виправдовуючись тим, що їх батьки – погані люди, що зганьбили своє ім’я, і тоді мені хочеться прославити любов сина, який не відкине і не покине батька, навіть якщо той одягнений у дрантя й усі його зневажають, і мені зрозуміла благородна скорбота дочки, яка зі співчуття готова зійти на ешафот разом зі своєю злочинною матір’ю. Тому я ніколи не міг зрозуміти, чому право пишатися своїм походженням неодмінно має бути долею тільки людей знатних? Що стосується мене, то, не будучи аристократом, я все ж почуваюся щасливим подвійно: адже я можу любити й шанувати своїх батьків не лише як син, але й за те, що вони були чесними та дуже шанованими людьми, й не соромлюся того, що щоки мої червоніли від радісного зніяковіння, коли вже дорослою людиною, – а я вступив у громадянські права у скрутний і тривожний час, – я не раз зустрічав на зборах людей набагато старших за мене, і то один із них, то інший поспішав підійти до мене, щоб потиснути мені руку та сказати, що він був колись другом мого батька й дуже радий бачити тепер на цьому місці його сина; пам’ятаю, як до мене підходили ще багато й багато інших, і кожен із них незмінно говорив: «Як же, і я знав його», – і бажав мені з честю носити його ім’я. Хоча я прекрасно розумію, як безглуздо будувати повітряні замки, але іноді я все ж мимоволі віддаюся мріям і намагаюсь уявити собі, як склалася б моя доля, якби батько був іще живий: ось він знайомить мене з силами природи, і весь навколишній світ розкривається переді мною вже в підліткові роки; як мудрий наставник він крок за кроком виводить мене на життєвий шлях і сам переживає зі мною свою другу молодість. Дружба між зростаючими разом братами, якої мені не вдалося зазнати, вселяє мені заздрість, і я не можу зрозуміти, чому в багатьох сім’ях вони цураються один одного і шукають друзів на стороні; так і стосунки між батьком і дорослим сином теж здаються мені, хоча я і спостерігаю їх щодня, чимось новим і незбагненним, якимсь вищим блаженством, і, не зазнавши цього почуття, я лише заледве можу намалювати його у своїй уяві.

Тепер, коли я вступаю в пору зрілості, коли мій життєвий шлях визначився, я все рідше мрію про батька та все частіше обмежуюся тим, що підводжу підсумок пережитому і лише іноді, десь у глибині душі, ставлю собі питання: як учинив би він, якби був зараз на моєму місці? що сказав би він про мої вчинки, якби був зараз живий? Ледве досягнувши полудня свого життя, він пішов назад, у таємничу безодню вічності, залишивши в моїх слабких руках сприйняту ним золоту нитку життя, початок якої приховано від усіх, і мені залишається тільки з честю продовжити її, зв’язавши її з темним для мене майбутнім, а можливо, назавжди її обірвати – коли й я помру. Вже через багато, багато років після його смерті матінка часто бачила один і той же сон – наче батько раптом повернувся з далеких мандрів по чужих краях і знову приніс із собою радість і щастя; вона завжди розповідала цей сон уранці й потім занурювалася в глибокий роздум і в спогади, а я, охоплений священним трепетом, намагався уявити собі в усіх подробицях, як поглянув би на мене батько, коли б одного прекрасного дня він і справді з’явився серед нас; і як ми стали б тоді жити далі.

Якщо про його зовнішній вигляд я зберіг лише дуже невиразний спогад, то образ його чистої та світлої душі давно вже виразно з’явився переді мною, і цей благородний образ став для мене часткою великого, нескінченного світу природи, до якої врешті-решт ведуть мене всі мої роздуми, і я вірю, що вона захищає мене на моєму життєвому шляху.

Розділ третій
Дитинство. – Перші уроки богослов’я. – Школа

Перші місяці після смерті батька були для його вдови важким часом скорботи і турбот. Він залишив їй безліч незавершених справ, і, щоб навести в них лад, потрібні були довгі та складні переговори. Роботи за замовленнями, що надійшли, припинились, укладені договори не могли бути виконані, поточні рахунки часто-густо не були закриті, й їх потрібно було сплачувати або отримати великі суми; запаси будівельних матеріалів доводилося продавати зі збитком, і тодішній стан справ уселяв сумнів, чи залишиться у нещасної, пригніченої горем жінки хоч один пфеніг на харчування. Суддівські чиновники приходили накладати печаті, а потім знову знімали їх; друзі покійного та його численні знайомі з ділового світу раз у раз відвідували нас, аби допомогти улагодити справи; у конторі йшла перевірка книг, підбивалися підсумки, і частина майна продавалася з торгів. Покупці прагнули збити ціни, кредитори, до яких переходили підприємства батька, норовили увірвати більше, ніж їм належало, в будинку вічно стояв гамір, і не було ні хвилини спокою, так що матінка, що ввесь час пильно стежила за ходом справ, урешті-решт розгубилась і не знала, що їй робити. Але ось гармидер улігся, з усіма справами було мало-помалу покінчено, кредитори були задоволені, а боржники визнали свої зобов’язання, й тоді з’ясувалося, що від усього нашого статку залишився тільки будинок, у якому ми жили останнім часом. Цей будинок був високою старою спорудою з безліччю кімнат, населеною знизу доверху, як вулик. Батько купив його, маючи намір спорудити на його місці новий будинок; але оскільки це була старовинна будівля, яка зберегла на дверних рамах і наличниках вікон залишки майстерного різьблення, що мало велику цінність, то батько все не наважувався знести будинок і продовжував жити в нім, здаючи велику частину кімнат мешканцям. Правда, у колишнього власника були деякі боргові зобов’язання, які батькові довелось узяти на себе; але батько виявився спритнішим хазяїном і так швидко привів будинок до ладу і здав його внайми, що дуже скоро розплатився з боргами, і залишена ним сім’я могла скромно прожити на щорічний дохід від мешканців.

Матінка почала з того, що рішуче обмежила або зовсім скасувала всяку зайву розкіш і в першу чергу відмовилася від будь-яких чужих послуг. В лоні цієї тихої обителі вдови я вперше ясно усвідомив себе як мисляча істота і почав випробовувати свої сили, деручись угору і вниз по внутрішніх сходах будинку. У нижніх поверхах було темно, оскільки вулиця, куди виходили вікна житлових кімнат, була дуже вузька, а на сходах і в передпокоях вікон зовсім не було. Коридори з бічними розгалуженнями та нішами надавали цим поверхам схожість із якимось похмурим лабіринтом і приховували чимало ще не відкритих мною таємниць; але чим вище піднімаєшся, тим світлішим і привітнішим стає приміщення, тому що останній поверх, де жили ми самі, височіє над сусідніми будівлями. Через високе вікно потоком ллються сонячні промені, яскраво висвітлюючи кручені сходи з безліччю майданчиків і химерні дерев’яні галереї просторої та світлої мансарди, що являє різкий контраст із прохолодними сутінками в глибинах нижніх поверхів. Із вікон нашої кімнати видно було безліч маленьких двориків, які часто зустрічаються всередині замкнутих кварталів; вони живуть своїм відособленим, прихованим від очей перехожих життям, і в них не змовкає якийсь особливий, властивий обжитому будинку, неголосний і приємний гамір, якого ніколи не почуєш на вулиці. Я цілими годинами спостерігав за внутрішнім життям цих двориків; зелені садки, розбиті в них, здавалися мені маленькими райськими кущами, особливо після полудня, коли в них з’являлося сонце, а розвішані там білосніжні простирадла тихо майоріли під легким вітерцем, і коли мешканці та сусіди, яких я звик бачити завжди десь далеко внизу, заходили до нас, аби поговорити з матінкою, в них було щось дивно чуже, і хоча я впізнавав їх, але все ж не міг зрозуміти, як ці люди раптом опинилися в нашій кімнаті. У нас теж був свій дворик, затиснутий між високими кам’яними стінами, з малесенькою галявиною, на якій росли дві маленькі горобини; цівка джерела, що без угаву жебоніла, падала в позеленілу від часу чашу з піщанику, і в цьому тісному куточку завжди було прохолодно й навіть трохи моторошно, якщо не брати до уваги літніх місяців, коли по кілька годин на день він був весь залитий сонцем. Якщо в ці години відчинити вхідні двері, то крізь напівморок сіней його затаєна краса стане помітною з вулиці, й тоді його світла зелень має такий ошатний вигляд у цій темній рамі, що навіть випадкового перехожого так і тягне зайти туди. Восени сонце все рідше навідується у дворик, і погляд його стає м’якшим і ніжнішим, а коли листя на деревцях пожовтіє, а ягоди зробляться яскраво-червоними, коли старі стіни сумно одягнуться в скупу позолоту, а джерельце додасть до неї срібла, – тоді цей безлюдний куточок набуває своєї неповторної краси, яка налаштовує на меланхолійний лад і говорить нашому серцю не менше, ніж найвеличніший ландшафт. Проте до вечора, коли сонце сідало, мою увагу все більше починали привертати стіни будинків, і погляд мій перебігав по них із поверху на поверх і спрямовувався все вище, в піднебесся, позаяк море дахів, що далеко розкинулося під моїм вікном, розгорялося в цей час червоним полум’ям і оживлялося дивовижною грою барв. За цими дахами мій світ поки що й закінчувався, бо повітряне півколо снігових гір, ледь видиме над гребенями останніх дахів, завжди здавалося мені таким, що ніби витає в небесах і не пов’язане із землею, і я тривалий час вважав, що це просто хмари. Згодом, коли я вперше забрався на величезний крутий дах нашого будинку і, сівши верхи на найвищому його гребені, окинув поглядом усю чудову панораму широкого озера, над яким поставали такі чіткі обриси гір із їх зеленими підніжжями, – тоді-то я, звичайно, вже знав, що це таке, бо в той час я подовгу блукав за містом; але це було набагато пізніше, а поки що матінці доводилося довго пояснювати мені, що це гори і що, створивши цих могутніх велетнів, Господь Бог залишив нам найкращий доказ своєї всемогутності, – я слухав її, але так і не вмів відрізняти їх од хмар. Незабаром хмари цілком заволоділи моєю уявою: найулюбленішим моїм заняттям було тепер спостерігати за тим, як вони пливуть вечірнім небом, химерно змінюючи свої обриси, хоча саме слово «хмара» було для мене таким же порожнім звуком, як і слово «гора». Далекі сніжні вершини поставали переді мною щоразу в новій подобі, то оповиті серпанком, то трохи світліші або темніші, то білі, то червоні, тому вони здавалися мені якимись живими, чудесними і могутніми істотами, як і хмари, і я нерідко називав хмарою або горою також і все те, що вселяло мені повагу чи цікавість. Так, наприклад, одну сусідську дівчину, першу жінку, яка мені сподобалася, я назвав, – мені часто розповідали про це згодом, та й сам я досі ще невиразно чую це слово, – білою хмаркою, по першому враженню, яке вона справила на мене в своєму білому платті. Довгий і високий дах церкви я виділяв зі всіх інших дахів і полюбляв називати його горою, на що в мене було, мабуть, більше підстав, оскільки він і справді різко здіймався над усіма будівлями. Я полюбляв подовгу дивитися на нього, особливо в ті години, коли над містом уже опускалися сутінки, а величезна похила площина його зверненого на захід схилу все ще палала в червоних призахідних променях і здавалася мені чимось на зразок блаженних полів праведників, як їх малює собі наша уява. Над цим дахом височіла струнка, тонка, як голка, вежа, всередині якої висів невеликий дзвін, а на її шпилі крутився флюгер у вигляді блискучого золотого півня. Перед заходом сонця, коли дзвін дзвонив, мати говорила зі мною про Бога та вчила мене молитись; я запитував: «Хто такий Бог? Він людина?» – А вона відповідала: «Ні, Бог – це дух!» Церковний дах помалу занурювалася в сіру тінь, світло здіймалося все вище по вежі, й, насамкінець, сам тільки золотий півень іскрився в останньому промінні, так що одного вечора я твердо увірував у те, що цей півень і є Бог. Він відігравав якусь невизначену роль і в моїх коротких дитячих молитвах, які я знав напам’ять і читав із найбільшим задоволенням, у всякому разі, він у них якось непомітно був присутній. Але одного разу мені подарували книгу з картинками, в ній було зображено чудово забарвленого тигра, який сидить у вельми показній позі, й поступово він витіснив усі інші мої уявлення про Бога; щоправда, я ніколи нікому не говорив про це, так само, втім, як і про півня. Я вірив у це несвідомо, десь у глибині душі, і образ блискучого птаха, а пізніше – красеня тигра поставав у моїй уяві тільки тоді, коли я чув слово «Бог». Щоправда, з часом я почав подумки пов’язувати з Богом якщо не більш ясний образ, то, в усякому разі, більш піднесене поняття. Я дуже легко завчив «Отче наш», запам’ятавши спочатку окремі частини, а потім з’єднавши їх разом, після чого повторення було для мене лише приємною вправою пам’яті, і я читав це зі своєрідною віртуозністю й на різні лади: повторював якусь частину двічі або тричі або, сказавши одне речення тихою скоромовкою, вирізняв наступне, вимовляючи його протяжно і з наголосом, а потім починав читати молитву з кінця, завершуючи її початковими словами: «наш отче». Ця молитва вселила мені невиразний здогад про те, що Бог має бути істотою розумною, у всякому разі, з ним-то вже напевно можна розмовляти звичайною людською мовою, не те що з мертвими зображеннями звірів.

Так я і жив у невинній і задушевній дружбі зі Всевишнім, не вимагав од нього нічого і не відчував почуття подяки до нього, не відав, що праведно і що грішно, і негайно ж забував про нього, як тільки що-небудь відволікало від нього мою увагу.

Однак незабаром обставини спонукали мене більш ясно усвідомити моє ставлення до Бога і вперше звернутися до нього з проханням захистити мої людські права. Це сталося на сьомому році мого життя, коли одного прекрасного ранку я опинився у великій нудній кімнаті, в якій навчалося приблизно п’ятдесят – шістдесят маленьких хлопчиків і дівчаток. Сім учнів стояли півколом перед дошкою, на якій красувалися величезні літери, і я тихенько стояв із ними, уважно слухаючи та чекаючи, що буде далі. Позаяк усі ми були новачками, то вчитель, літній чоловік із великою незграбною головою, побажав сам направити наші початкові кроки і тепер давав нам перший урок, змушуючи називати в розбивку мудрі фігури на дошці. Ще дуже давно я почув слово «пумпернікель», і воно мені чомусь дуже сподобалося, тільки я ніяк не міг підшукати для нього який-небудь зоровий образ, і ніхто не міг мені сказати, який вигляд має предмет, що носить цю назву: адже у нас його немає, а батьківщина його – за кілька сотень миль. І ось зовсім несподівано на мою долю дісталося заголовне готичне «П», яке здалося мені особливо дивовижним і кожною своєю рискою нагадувало щось забавне; тут я прозрів і прорік вельми рішуче: «А це пумпернікель»! У той момент я нітрохи не сумнівався, що життя прекрасне, що сам я – молодець і що пумпернікель є пумпернікель, і на душі в мене було радісно й легко, але саме мій серйозний і самовдоволений вигляд і вселив учителю думку, що я – зіпсований хлопчисько, який надумався зухвало пожартувати з нього. Намірившись негайно ж переламати мій поганий норов, він накинувся на мене і з хвилину тіпав мене за волосся з такою люттю, що мені світ потьмарився. Ставши жертвою настільки раптового нападу, я спочатку ніяк не міг прийти до тями; мені здавалося, ніби все це якийсь поганий сон, я втратив дар мови і навіть не заплакав, а тільки все дивився в якомусь дивному заціпенінні на мого мучителя. Я все життя терпіти не міг тих дітей, що як вогню бояться покарання і, напакостивши або розсердивши старших, не дають навіть доторкнутися до себе; а часом варто тільки підійти до них ближче, як вони вже починають кричати, наче їх ріжуть, так що вухам боляче слухати, і якщо такі діти часто накликають на себе покарання саме своїм криком (причому їм дістається ще більше, ніж іншим), то я страждав іншою крайністю: щоразу, коли мені доводилося давати одповідь перед дорослими за яку-небудь витівку, я псував собі справу тим, що не міг проронити перед ними жодної сльозинки. Так було і цього разу; помітивши, що я не плачу, а тільки здивовано тримаюся за голову, вчитель витлумачив це як упертість і знову взявся за мене, щоб раз і назавжди зламати в мені норовливий дух. Тепер мені й справді було боляче, але я й тут не розплакавсь, а тільки злякано й жалібно вигукнув: «І визволи нас від лукавого!» Це благання я посилав до Бога, про якого так часто чув, що він захищає гнаних, як люблячий батько. Але тут мій мудрий наставник вирішив, що це вже занадто; справа повернула на занадто серйозне, тому він одразу ж відпустив мене, щиро дивуючись і вдаючись до роздумів про те, як йому слід поводитися зі мною. Нас відпустили на обід, і він сам відвів мене додому. Лише тепер я дав волю сльозам і поплакав крадькома: відвернувшись, я стояв біля вікна, стираючи з лоба прилипле до нього вирване волосся, і прислухався до слів учителя. Цей чоловік, який видався мені ще більш чужим і ненависним тут, біля нашого домашнього вогнища, яке він немов опоганював своєю присутністю, вів серйозну розмову з матір’ю, намагаючись переконати її в тому, що її син, як видно, вже від природи зіпсована дитина. Вислухавши його, вона була здивована не менше, ніж я, і сказала, що досі я поводився сумирно, що я весь час ріс у неї на очах і вона не знає за мною ніяких серйозних провин. Щоправда, часом у мене бувають дивні фантазії, але серце у мене добре; мабуть, я ще не зрозумів, що таке школа, і мені просто треба трохи звикнути до неї. Учитель погодився для годиться з цим поясненням, але все ж похитав головою, і згодом я не раз мав нагоду переконатися, що в глибині душі він залишався при своїй думці та, як і раніше, підозрював у мені небезпечні схильності. Прощаючись із нами, він дуже багатозначно сказав, що в тихому болоті зазвичай водяться чорти. Відтоді мені нерідко доводилося чути в моєму житті ці слова, і це завжди мене ображало, тому що навряд чи знайдеться на світі людина, яка так полюбляла б поговорити в хвилину відвертості, як я. Втім, я не раз помічав, що балакуни, що задають тон у компанії, ніколи не можуть зрозуміти, чому мовчать люди, яким самі ж вони слова не дають сказати. Вдосталь насолодившись своїм красномовством і побачивши, що розмова все-таки не клеїться, ці балакуни поспішно складають собі невтішне судження про своїх співрозмовників. Якщо ж їх мовчазні слухачі раптом заговорять, то це здається їм іще більш підозрілим. А якщо таким людям доводиться мати справу з тихими, небалакучими дітьми, то це вже справжнє нещастя, бо ці дорослі базіки не знаходять нічого кращого, ніж звільнитися від них вульгарною фразою: «У тихому болоті чорти водяться».

Після обіду мати знову послала мене до школи, і я з великою недовірою ступив під склепіння цього небезпечного будинку, в якому я почувався, немов у якомусь важкому і страшному сні. Але грізного наставника не було видно; він перебував у маленькій комірчині за дощаною перегородкою, що слугувала йому чимось на зразок потайного кабінету, куди він час від часу віддалявся, щоб трохи підкріпитися. На дверях комірчини було кругле віконечко, через яке цей шкільний тиран висовувався щоразу, коли в класній кімнаті ставало гамірно.

У віконечку давно вже не було скла, так що, просунувши голову крізь порожню раму, він міг чудово бачити все, що робилося в класі. Сталося так, що саме в той нещасливий день шкільне начальство розпорядилося вставити скло, і якраз коли я проходив повз віконечко, боязко скосивши на нього очі, скло з веселим брязкотом розлетілось, і в отворі показалася незграбна голова мого недруга. Першим відчуттям у той момент було відчуття радісного тріумфування, але потім я помітив, що він не на жарт порізався і що по обличчю його тече кров; тоді я зніяковів, і втретє мені відкрилась істина, і я зрозумів, що означають слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим!» Таким чином, цього першого шкільного дня я багато чому навчився; одначе я так і не дізнався, що таке пумпернікель, але зате зрозумів, що в біді треба звертатися до Бога, що Бог справедливий, але в той же час навчає нас не думати про ненависть і помсту. Виконуючи заповідь, що вимагає прощати наших кривдників, ми тим самим набуваємо і внутрішньої сили, потрібної для того, щоб полюбити наших ворогів, бо нам буває нелегко перебороти себе, і нам хочеться, щоб наші зусилля було винагороджено, а ті добрі почуття, які ми маємо до ворога, – адже він однаково не може нам бути байдужий, – якраз і є для нас найкращою нагородою. Добрі почуття підносять, а любов облагороджує люблячого, особливо коли він має ці добрі почуття до того, кого ми називаємо ворогом, і коли він любить недруга свого. До цього догмата, одного з найбільш своєрідних у християнському віровченні, я виявився особливо сприйнятливим, позаяк я був образливий і міг легко спалахнути, але так само швидко відходив і був готовий усе забути і пробачити; згодом, коли я почав сумніватись у вченні про божественне одкровення, мене дуже зацікавило питання про те, чи не є цей догмат у якійсь мірі лише відображенням потреби, закладеної в самій природі людини та потім пізнаної нею, бо я помічав, що далеко не всі дотримуються цієї заповіді з чистих і безкорисливих намірів; по-справжньому, від усього серця, її виконує тільки той, хто вже від природи незлобивий і схильний прощати. Що ж до людей, які дійсно ненавидять своїх кривдників, але, переборовши себе, все ж утримуються від помсти, то вони, на мій погляд, знаходять при цьому таку перевагу над ворогом, що ніяк не в’яжеться з ідеєю справжнього самозречення; справді, адже той, хто прощає образу, доводить цим свою розсудливість і мудрість, у той час як супротивник, який продовжує стояти на своєму, нерозважливо витрачає свої сили і лише губить себе в своїй сліпій і безплідній злобі. Так і в великих історичних битвах вміння забути ворожнечу підтверджує перевагу переможця, розв’язати свою суперечку з ворогом у довгій і тяжкій боротьбі, та свідчить про те, що і в моральному відношенні він стоїть вище переможеного. Таким чином, великодушний переможець, який щадить поваленого на землю супротивника й допомагає йому піднятися, теж керується звичайною життєвою мудрістю; що ж стосується справжньої любові до свого ворога, тобто любові до ворога непереможеного, що перебуває в розквіті сил і ще здатного завдати нам зло, – то такої любові я ніколи не зустрічав.