Читать книгу: «Шлях меча», страница 8

7

Наступного ранку двері розчинилися, і в кімнату влетів сяючий Друдл, розмахуючи якимсь об’ємистим сувоєм. Із усього маху блазень бухнувся мені в ноги, проїхавши по підлозі кілька ліктів і мало не збивши мене.

– О великий і мудрий дурню Чене Анкоре з настільки ж славного роду Анкорів Вейських! – гугняво закричав блазень, продовжуючи крутити в мене перед носом своїм згортком. – Дозволь вручити тобі найвищий фірман сонцесяйного еміра Дауда, щоб ти у своїй несказанній дурості використав його за призначенням, – тут Друдл чомусь зробив паузу, – і виявив усіх найлютіших ворогів славного Кабірського емірату!

Волаючи все це, блазень заходився розвертати принесений згорток. Він розвертав і розвертав, навсібіч летіли якісь рвані й брудні ганчірки, шматки шкіри, шматки найтоншої візерункової парчі, обривки шовку – вони встелили вже всю підлогу навколо Друдла, і їм, здавалося, не буде кінця.

Проте, добряче потрудившись, Друдл усе ж дістався до жаданого вмісту й з радісною усмішкою вручив мені невеликий пергаментний сувій, запечатаний особистою печаткою еміра Дауда.

Я зламав печатку й пробіг текст очами. Усе було правильно: подавцеві цього, Ченові Анкору Вейському, пропонувалося надавати всіляку допомогу й сприяння на території всього Кабірського емірату, а також васальних князівств і дружніх держав.

Унизу стояв добре знайомий мені підпис великого еміра Дауда Абу-Саліма.

Доки я читав, блазень заглядав мені через плече, так що я був певен, що він теж встиг ознайомитися зі змістом булли. Якщо не ознайомився раніше…

– А що, з’їв? – зловтішно запитав я. – Себто – прочитав?!

– Ні, – розплився страшенно задоволений блазень, – я читати не вмію! А що там написано? Певно, що ти, Чене, – дурень? Та про це писати необов’язково, це й так усі знають. А хто не знає – тому я розповім. Усно.

Я спробував утримати себе в руках. Якщо бути точним – в одній руці.

– Клич коваля Коблана! Тут написано, щоб усі жителі Кабірського емірату сприяли мені. І я вимагаю, щоб мене звідси випустили! Негайно!..

– А навіщо, власне? – поцікавився блазень. – Тут тебе годують, напувають, сприяють, і робити нічого не треба – знай собі руку вправляй…

Він несподівано підстрибнув і підморгнув мені.

– В Чена-дурня отака металева є рука, – проспівав він, кривляючись, – і сприяння від Коблана пити вина з бурдюка! Навіщо тобі звідси йти?

– Великий емір доручив мені розслідування. І ти ж не гірше від мене про це знаєш! – я сам дивувався, навіщо кажу все це Друдлові.

– І як ти збираєшся розслідувати? – не вгамовувався допитливий Друдл. – Мертв’ячків розпитувати? Сліди по ночах шукати?

– Крім мертв’ячків, є ще й живі! – огризнувся я. – І взагалі, якщо наказано сприяти мені – то й сприяй! Клич Коблана – і випускайте мене звідси!

– Сприяння – це правильно, – з наснагою підхопив блазень. – Ото ми й будемо тобі сприяти. Ти сидітимеш тут і розслідуванням керуватимеш, як головний дурень – а ми з Кобланом будемо сприяти й твої доручення, як менші дурні, виконувати. І вийде в нас чудове розслідування дурнів!

Я відчув, що нестримно шаріюся.

– Тож і сиди тут, – продовжив Друдл, – і керуй. Рука в тебе тепер є – залізна, між іншим – то й будеш нею водити: туди-сюди, туди-сюди… Вказувати. Ось. А керувати можна й звідси – для твоєї ж безпеки. Бо в місті у нас неспокійно – недавно ще двох мертв’ячків знайшли, і третього, живого, але однорукого, на кшталт тебе. Тепер Кобланові роботи додасться – другу руку кувати!

Моя ліва долоня намацала масивний свічник, що стояв на столі.

– То що, до кого піти, про що запитати? – безневинно запитав блазень. – Нумо, керуй!

Я щосили запустив у нього свічником. Друдл легко ухилився і, огидно кривляючись, вискочив у двері.

Почувся звук засува… рідний і до болю знайомий.

8

Того ж дня я сунув буллу під ніс Кобланові. Коблан довго читав, ворушачи губами, потім повернув мені буллу, якийсь час думав і, нарешті, поцікавився:

– Тобі чогось принести?

І цього знущання я вже не витримав. Нехай блазень… Але Коблан?!

І я вдарив коваля Коблана. Ударив правою, залізною рукою. Навідліг. Щосили. По обличчю.

І вцілив.

Коблан похитнувся, здивовано подивився на мене, потім підняв руку до обличчя, обтер кров із розсіченої вилиці і з подивом задивився на свої почервонілі пальці.

Я зробив крок до дверей.

І тут коваль Коблан заревів, як… як я не знаю хто, і я відчув, що потрапив під ногу слонові, ще трохи – і в мене зламаються ребра, причому всі одразу; а тоді мене підняло в повітря, і я зрозумів, що лечу. Втім, летів я недовго, від удару в мене потемніло в очах, і коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на злегка схиленому власному ліжку.

Більше я не пробував бити коваля.

9

…Через якийсь час – минуло вже більше двох тижнів мого ув’язнення – я зрозумів, що мені нема на що сподіватися. Це була змова. Змова проти мене. А може, не тільки й навіть не стільки проти мене…

Так, усе складалося воєдино. Друдл, який вмовив мене замовити собі залізну руку – і замовити її саме в Коблана; Коблан, який узявся робити свідомо марну річ; разом вони заморочили мені голову й замкнули тут, а тепер намагаються остаточно звести з розуму (до речі, ще трохи – і їм це вдасться).

Навіщо?

Ось цього я зрозуміти не міг. Може, це якось пов’язане з дорученням еміра? У своїх підозрах я доходив до того, що зараховував і Коблана, і Друдла, і навіть мого ан-Танью до лиховісної міфічної секти ассасинів, що проливають кров, про яку складав пісні ще Масуд ан-Назрі. Втім, кров справді лилася на вулицях Кабіра – так що й легендарні ассасини цілком могли виявитися реальністю.

Але… занадто вже багато в них тоді виявлялося спільників. І чи не простіше в цьому випадку було б, не мудруючи, добити нещасного каліку? І зрештою – чому саме я? Хіба я – емір, правитель… і взагалі – кому я потрібний?!

Чи, може, Друдл не збрехав, і вони справді клопочуться про мою безпеку? Чомусь я погано уявляю собі, навіщо ця компанія з такою ретельністю клопочеться про безпеку нікому не потрібного Чена…

Навіщо ж тоді? Навіщо?!

Щоб я таки зумів стиснути сталеві пальці?!

Але це ж марення!

І проте – реальність…

Мені було зле. Я намагався бодай щось зрозуміти, розпитуючи Коблана, але той або мовчав, або знову починав торочити якісь нісенітниці.

Тоді я став вимагати вина. І побільше.

Вино мені приносили.

І я напивався.

…Кілька разів я намагався втекти – але підмайстри, що приносили їжу, весь час були насторожі, і мені жодного разу не вдавалося застати їх зненацька. А якщо я вчиняв засідку, вони кликали коваля…

Ще в кімнаті було два невеликі віконця із товстими залізними ґратами. І був глухий внутрішній дворик із височенним дувалом – про нього я вже казав. Я швидко прикинув, що навіть якщо побудую біля стіни піраміду з усіх, які лише були в кімнаті, меблів (малися на увазі стіл і стільці; зрушити з місця ліжко мені виявилося не під силу, хіба за допомогою Коблана) – то, піднявшись нагору, я однаково й близько не дотягнуся до краю стіни.

Можна було, звичайно, спробувати зробити мотузку з мого одягу й постелі – але в мене однаково ні з чого було виготовити гак, щоб зачепитися за стіну. Хіба із власної правої руки…

Вікна ж виходили на якусь зовсім безлюдну вуличку. Я не раз намагався розхитати прути ґрат, пробував вибити їх ударами своєї залізної руки – але мої спроби закінчувалися лише тим, що я втомлювався й довго стояв біля вікна, доки не починало смеркати.

10

…Якось я побачив за вікном Фальґрима.

– Фальґриме! – не вірячи своїй удачі, закричав я. – Фальґриме, це я, Чен! Мене замкнув божевільний коваль Коблан! Скоріше повідом емірові Дауду про це: нехай пришле гулямів мене рятувати! Тільки не блазня Друдла – він у змові з ковалем! Прошу тебе, Фальґриме…

Лоулезець здивовано зупинився, роззираючись. Нарешті він виявив у вікні моє обличчя й спробував усміхнутися. Усмішка вийшла сконфужена, що було геть несхоже на галасливого й самовпевненого Білявого.

– Привіт, Чене… Я все зрозумів. Звичайно, я передам емірові. Тільки…

– Що – тільки?!

– Тільки, може, тобі краще поки що тут посидіти? Небезпечно зараз у місті… Та й рука в тебе… А емірові я повідомлю, ти не хвилюйся!..

І Фальґрим швидко пішов геть, дивно зсутулившись, немов під вагою свого еспадона.

Я не повірив. Я вирішив, що світ перевернувся. Фальґрим Білявий, мій друг і постійний суперник, але в першу чергу все ж – друг, друг, друг… ні, не міг він сказати таке!

Не міг.

Але сказав.

І звідки від довідався про мою руку?

Чи він зовсім не те мав на увазі?

Хоча з рукою все якраз просто: мабуть, Друдл уже роздзвонив по всьому Кабіру про вар’ята Чена і його залізну руку…

Утім, Фальґрим обіцяв-таки повідомити про мене емірові, і ця думка трохи заспокоїла мене.

Як виявилося, марно – ані цього, ані наступного дня по мене ніхто не прийшов.

11

Тепер мені здавалося, що весь Кабір, усі друзі, а, може, і Той, хто чекає мене в раю, – проти мене. Я стояв біля вікна, з тугою дивлячись на недосяжну вулицю…

І побачив Чин.

Чин!

Чорного Лебедя Хакаса… і, схоже, вона знала, де мене шукати.

Знала…

І відповідь на моє запитання була написана на її обличчі – сумному, але непохитному.

Ось так ми стояли одне навпроти одного, розділені ґратами, а тоді я відвернувся, щоб не бачити, як Чин іде.

Поговорили… лети, лебедю.

Отоді я й напився по-справжньому. І бив рукою об стіну, і зривав із себе кляте залізо, і плакав, як дитина, і заснув, і бачив жахи…

12

…Схоже, я знову заснув, тут-таки за столом – бо прокинувся від крику. Я не одразу зміркував, що відбувається, я гадав, що це чергові жахи, до яких я вже почав потроху звикати.

Ні, це був не сон, і з вулиці чулося люте бряжчання зброї – не так, не так вона мусила бряжчати! – і крик.

Жіночий крик.

Чин!.. Вони підстерегли її!

Здається, я закричав – ні, я заверещав так, що перекрив шум і брязкіт зброї.

– Коблане! Хто-небудь! Рятуйте! Випустіть мене, покидьки! Там… там убивають Чин! Коблане! Та де ж ви всі?!..

І ніхто мені не відповів.

Я кинувся до дверей – і несподівано вони розчинилися, ударивши мене, і на порозі зринув Друдл із ідіотською усмішкою до вух.

13

Клятий блазень усміхався в дверях, загороджуючи мені шлях назовні – туди, де в темряві нічного Кабіра захлиналася криком Чин Чорний Лебідь!

За єдину мить уся моя ненависть, весь біль останнього часу, вся марнота спроб знайти втрачену цілісність – усе те, що до країв переповнювало Чена Анкора Безрукого, вигоріло до решти, як домішки в чистій сталі новонародженого клинка, який рвонувся до цілі.

І ціль ця була – блазень Друдл Муздрий!

Я кинувся на Друдла, прагнучи врізатися в нього всім тілом і вибити в коридор, як корок із пляшки, але дивним чином промахнувся й боляче вдарився плечем об одвірок. Двері зачинилися, брязнув внутрішній засув, і блазень радісно затанцював навколо мене, плескаючи в долоні.

Поли його блазнівського халата вже були завбачливо заправлені за пояс, звідки визирали руків’я тупого гранованого кинджала дзютте і ятагана для підлітків.

– В Чена-дурника таки заболять тепер боки! – заволав він, збуджено скалячись. – Заболять тепер боки – їх огріють кулаки!..

Здоровою лівою рукою я спробував дотягнутися до засува, але Друдл підстрибнув, якось по-краб’ячому викидаючи ногу, і гострий біль простромив мій лікоть. Наосліп, навмання я відмахнувся правою – і залізна рукавиця, вибиваючи шматки тиньку, вдарила в стіну над Друдловою головою, що вчасно присів. Твердий і кощавий кулак блазня відчутно тикнувся мені під ребра, я позадкував, ніяково підвертаючи ногу, падаючи на підлогу…

І побачив над собою холодний блиск маленького ятагана в руці блазня Друдла.

Ах, дарма він оголив клинок, цей мудрий і проникливий блазень, цей розважливий боєць, який передбачив усе або майже все!.. дарма, дарма, бо тіло моє саме згадало колишні навички, бо воно нічого не забувало, моє слухняне тіло, і пальці лівої руки машинально зімкнулися в кільце, підносячи до губ невидиму чашу з гірким і хмільним вином Бесіди!

…Підлога, тверда, мов утоптаний безліччю ніг турнірний майданчик, мій останній майданчик, і – блиск чужого клинка наді мною… Отже, я знову вартий удару меча?! Удару без полегкості й жалю?!

Отже, у мене знову є ім’я?!

За секунду Друдлів ятаган рубав усміхнене повітря, яке звалося Ченом Анкором.

О, він був майстерний Бесідник, він був дуже майстерний Бесідник, мій злий геній, мій блазень Друдл, і ятаган його був оригінальний і дотепний, ставлячи несподівані питання й вимагаючи миттєвих відповідей – але все це не мало зараз жодного значення.

Жоднісінького.

– Чене! – почулося за вікном, або не за вікном, але сторонні звуки обтікали мене, не зачіпаючи суті, не відволікаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хміль ударив мені в голову, спадкоємний хміль Анкорів Вейських, і спокійна впевненість заповнила мене до країв, як жива рука заповнює собою латну рукавицю, зігріваючи своїм теплом мертвий метал.

І коли долоня моя нарешті намацала те, що було єдино необхідним для неї, я закричав страшно й радісно, і разом зі мною закричав Єдиноріг, утикаючись ув одвірок і намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.

Незвичне й неприємне відчуття крадькома пробігло по задвірках моєї свідомості й прошмигнуло в шпарину між нещільно пригнаними дошками паркана, що відгороджує «Я» від «Не Я». Я лише встиг помітити якусь роздвоєність, мовби не сама лише моя воля вела руку у випаді; а мовби…

А потім я побачив Друдлові очі.

Сльози стояли в них, і там, за блискучою завісою, звірячий страх змішався з людською радістю.

Зовсім поруч із блазневими очима моя рука стискала руків’я меча.

Права рука.

Залізна.

Моя.

– Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…

І сповз на підлогу непритомний.

Частина III
Меч і його людина

 
…Меч булатний до бою кличе,
Загартований в ратній січі —
І в крові не втрачав він злості,
Не тупився об білі кості,
Він видовжуватись умів,
Ледь зобачивши ворогів,
І ніколи не торопів:
Він хитріший від чаклуна,
На ребрі його письмена,
Він усе на шляху стина!..
 

Гесер

Розділ 7

1

…Досі, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплює страх.

І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг, не останній із Звитяжців Кабіра – згадую.

Зараз я лежу на столі, й відблиски свічок грають на моєму поліруванні. А тоді – тоді я лежав на підлозі, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мій Придаток не послухався наказу…

За вікном жалібно дзенькала Вовча Мітла й бряжчали невидимі Тьмяні – темний страх нічного Кабіра; у дверях визирав із-за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, і безсила лють захлиснула мене од вістря до вершка руків’я, роблячи клинок теплим і чужим.

– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..

Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.

Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…

Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.

На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.

Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.

– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..

Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..

– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!

І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…

А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.

– Руку!..

Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна-як став Дитячим Учителем…

І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.

Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.

Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…

– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…

А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.

…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.

Зрозумів.

Усе.

Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис-підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант-еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…

Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.

О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…

Коли ми рушили на них.

І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.

Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.

І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.

Мертвим металом. Латною рукавицею.

2

Ось так воно й було.

…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.

Просто лежить.

І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.

Про що цієї ночі думав я?

Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…

Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.

Ніколи.

Не міг я цього пам’ятати.

Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.

Це було не життя.

Це була пам’ять.

Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…

Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.

Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.

Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.

Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…

Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.

Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..

А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но-дачі в ньому?!

А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу-Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..

А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?

Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.

…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…

І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.

Що це? Хто це?

«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.

«Хто ти?» – луною почулося відтіля.

«Я – Вищий Мейланя…»

«Я – Вищий Мейланя…»

Тиша.

І – стрімким обопільним випадом:

– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…

– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…

Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»

А він? Що не зміг сказати він?!

Ти – мій… Я – його?!.

…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…

Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…

Просто я не можу передати це словами.

І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…

– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?

– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..

…Сам, – подумав я.

…Сам, – подумав Чен.

…Сам, – подумали ми.

Сам під небом.

І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.