Читать книгу: «Двері в день. Міс Адрієна», страница 2
V
Бюро трун
Шумить, гарячково вирує, кричить міський ринок. Продає цибулю й фалшиві діяманти, сперечається та б’ється, коли справа набуває газартної гри. Життя тут кипить найнапруженіше. Тут можна знайти все, що виробляє країна: від фабричних виробів до потворних покидьків людства. Ї в цьому місці, де концентрується темп і рух, де переливається хвилями життя, де люди безтурботно й легковажно женуться за своїми буденними потребами, в непомітному кутку причаїлося бюро трун. Тут виробляють і продають труни всіх розмірів і ґатунків, гуртом і вроздріб.
У великій крамниці, що нагадує теслярську майстерню або сарай, двоє муругих типів стругають дошки. Тонкими білими стрічками видирається дерево зі струганків, закручується кучерявими кільцями і тонко співає якоїсь пісні. Дерево, як жива істота, шкварчить і стогне піл струганками, вирівнюється, вилащується, молодіє і, нарешті, набуває форми, що її люди вважають за труну.
Муругі теслярі, бородаті, з червоними носами од випитої горілки, безтурботно стругали дошки, чекаючи на покупця. Ринок ревів і метушився, наче йому було невтямки, що тут двоє цих муругих теслярів готують труни для кожного, навіть для тих, хто найбільше кричить і ворушиться.
Поволі перебираючись між перекупками, кошиками та ятками, чоловік у синьому костюмі підійшов до крамниці з трунами. Коли йому впала в очі вивіска, він чомусь пригадав слово якогось агітатора, що виступав в установі, де цей чоловік раніше працював. Він сказав: буржуазний світ нагадує труну, зверху оздоба, позолота й блиск, а в середині тлінь. Ї потім далі чоловік уже додав од себе: кожна людина зміщує в собі ввесь буржуазний світ, його устрій та психологію.
І потім уже, коли входив до крамниці, прошепотів: людина мусить вмерти і родитися наново.
Чоловік у синьому костюмі зайшов до крамниці й зіперся на рундук. Обидва теслярі глянули на нього і продовжували стругати дошки.
Чоловік поглянув на полиці і побачив з десяток трун різних кольорів і розмірів. Деякі з них були посріблені, другі з розетками та візерунками, інші пофарбовані простою фарбою, коричневі або чорні. Він на хвилину задумався. Він вирішував складне завдання: в якій труні, наприклад, він поховав би самого себе. Чи в цій срібній з хрестом і розетками, чи в такій простій, що лежить на верхній полиці і нагадує швидше скриньку на крокет, ніж постійне сховище для людського тіла, Було помітно; що чоловік вагався.
Один з теслярів, кинувши струганка й витерши об свій подертий одяг руки, підійшов до рундука.
– Ви, молодий чоловік, не сумуйте, я бачу, що у вас померла дитина! – З цими словами він стягнув з полиці маленьку труну, що дуже нагадувала своєю оздобою коробку з-під цукерок. – Ви не сумуйте, в такій труні навіть принца поховати не шкода. Ви подивіться, яка робота, помацайте, яке дерево, це справжній дуб. Ви не подумайте, що це теперішньої совєцької роботи, це робота царська. Ще до революції місцевий городський голова поховав у такій труні свого єдиного сина. Оздобу виписувано з-за кордону. Це реклямна труна, яка лежала ввесь час на вітрині, але ми її звідти забрали. Для такої труни і вмерти приємно.
– Ти покажи товаришеві оту труну, що на середній полиці, товариш, мабуть, од організації, – сказав другий тесляр і знову зашкрябав своїм струганком.
Нова труна була довга й пофарбована в червоний колір.
– Оце труна, – сказав перший тесляр, – в якій можна поховать навіть міністра. Правда, для міністра вона кольором не вийшла, але дерево в ній багатюще. Коли ще до неї катафалька, музик, прапорів, вийде незабутній краєвид…
Чоловік у синьому костюмі посміхнувся, він тепер розв’язав своє завдання. Ці двоє балакучих, муругих лише на вигляд, теслярів, порадять йому, яку слід вибрати труну.
Коли перший тесляр помітив посмішку на обличчі покупця, він швидко сховав обидві труни і витяг з-під рундука нову труну величезних розмірів. Коли б знову був потоп і Ноєві довелося б купувати собі ковчег, він неодмінно купив би собі цю труну, в якій би, безперечно, вмістився з своєю родиною та чистими й нечистими звірами.
Тесляр, витягши й поставивши труну на рундук, широко до вух посміхнувся й витер рукавом піт з чола.
– Ваша теща, молодий чоловік, дякуватиме вам і нам на тому світі за таку труну. Ваша жінка перестане плакати і не вимагатиме поїздки на курорт, щоб заспокоїти нерви. На цю труну пішло більше матеріялу, ніж можна собі уявити. Я ручусь, що вашій тещі буде в цій труні дуже зручно… Ваша теща…
– Я хотів би вас спитати, – перетяв чоловік у синьому костюмі, – в якій труні, наприклад, можна було б поховати мене?..
Це питання трохи розчарувало муругого на вигляд і балакучого справді продавця.
– Це все залежить од вашого достатку, молодий чоловік, вас можна поховати і з музикою, ви людина симпатична, можна і з попом і півчою. Це залежатиме од вашої релігії. Труну тоді слід вибирати з хрестом, коли з музикою, слід замовити на покришку зірку або вінок.
– На такій людині, якою я був досі, слід зверху поставити хреста.
Тесляр витяг кілька трун, але не одна з них своїми розмірами не підійшла. Це почало нервувати продавця. Він божився, умоляв, заперечував і витягав все нові й нові труни. Тоді чоловік у синьому костюмі, щоб закінчити цю справу, одверто заявив:
– Ви не турбуйтесь, труна потрібна особисто для мене!..
Обидва теслярі здивовано подивились на нього, вони ніяк не могли деякий час второпати такого становища: приходить якась людина, пристойна на вигляд, і несе такі теревені.
– Тут вам, молодий чоловік, не театр! Розважатись ви можете в іншому місці, – обурено заявив тесляр, що стругав увесь час дошки. Перший тесляр шпурнув тещину труну під полицю і сердито поглянув на покупця.
– Мені серйозно треба труну, – заявив тоді чоловік у синьому костюмі, – ось нате вам гроші, – і він витяг з кишені невеличку пачку паперових грошей. – Але кажу вам, що труна потрібна для мене. Ви не турбуйтесь. Яке ваше діло, для кого й для чого я купую труну. Ви візьмете з мене мірку, зробите труну, а гроші я даю вам уперед.
Обидва теслярі поволі підійшли до дивного громадянина і мовчки оглядали його. Потім один з них узяв сантиметра і почав міряти його зріст…
Потім дивний покупець заплатив гроші.
– Прізвище моє Теодор Андрійович Гай, прошу труну доставити до мене на помешкання взавтра ввечорі.
– Так зверху хреста зробити? – запитав один з теслярів.– Хреста?.. – подумав хвилину покупець. – Хреста зробіть обов’язково, колір труни може бути який завгодно.
Залишивши збентежених теслярів, чоловік у синьому костюмі задумливо вийшов з крамниці.
– Теодор Андрійович Гай, – шепотів він про себе. – Тепер уже готово майже все. Вам, шановний Теодоре Андрійовичу, доведеться розлучитись зі своїм ім’ям і прізвищем. Ви, громадянине Гай, – труп, мрець і більше нічого. Ви лише тінь минулого, лише натяк, привид.
Раптом він посміхнувся. Він побачив, як сонце кидає маленьку, але кремезну, тінь од його тіла.
– Ви, Теодоре Андрійовичу, тінь, що має свою власну, справжню тінь. Ха-ха! Вам доведеться розлучитися навіть зі своїм прізвищем. Це буде справжня смерть. Прізвище? Гай. Їм’я? Теодор. Батька звали Андрієм, діда – Петром, і все – Гаї. Далі прірва. Прадіда й далі теж якось звали, але це невідомо. Прізвища, мабуть, дається людині за її здатності, професію, характер тощо. Ось, наприклад, кравець Плужак (він прочитав вивіску), мабуть, його предок завше ходив за плугом, звідси й Плужак, а він сам тепер кравець; от, наприклад, Горбатов, предок, мабуть, був горбатий; Гай – мабуть предок завше жив у гаях, а от перукар «Гольдман» (прочитав він вивіску), мабуть, предок був дуже багатий, а цей за перукаря…
Він тут же пригадав, що йому ще треба зайти до перукаря поголитися.
Теодор Андрійович зайшов до перукарні. В ній було порожньо, лише сам перукар шпортався десь за перегородкою. Гай сів у крісло перед дзеркалом і поглянув на себе. Його обличчя було неголене і мало мужній вигляд, волосся на голові було довгасте й розкуйовджене; не зважаючи на це, в його обличчі були певні риси, що свідчили за його безперечно міське походження й певну культурність.
Із-за перегородки швидко вийшов перукар у білому фартусі й приступив до своєї роботи. Перукар старанно, до болю, милив бороду Гаєві, потім шкріб її тупою бритвою, стриг волосся на голові, поливав одеколоном, пудрив і, нарешті, з попереднього обличчя Теодора Андрійовича Гая залишилась лише загальна подібність. Обличчя його було рожеве й молоде, якийсь дитячий вираз застряв у кутку вуст, в очах, у білих блискучих зубах.
Коли перукар заявив, що його робота скінчена, Гай попросив підібрати йому серед перуків відповідну бороду й вуса.
– Мені доведеться виступати на аматорській вечірці, – заявив Гай, – а тому я хотів би, щоб ви мені приліпили бороду і вуса тепер, бо я це зроблю сам дуже кепсько.
Коли Гай вийшов з перукарні, він мав вигляд солідного вченого, лікаря або громадянина, що кохається в своїй бороді й вусах і думає, що за такий вигляд його поважають і інші громадяни, а особливо жінки та діти.
VI
Дивовижна крадіжка
Темно-синя ковдра простяглася понад містом. Темінь зіщулилась в переулках, лягла під каштанами й тополями бульварів. Каміння будинків стало холодним і ніби ще більш зросло своїми огромами до самого неба. І там далеко на обрії, де будинки утворювали кам’яний коритар, важко звис на небі, зачіпаючи за кам’яні поверхи, пощерблений місяць, вже зовсім червоний і неблискучий.
На вулицях коло крамниць сиділи зігнувшись поснулі вартові, самотні візники окремими кораблями стояли на причалах тротуарів, а навколо була кам’яна пустеля з чорними дірами зачинених вікон.
Великий і довгий одноповерховий будинок анатомічного театру був темний і муругий. Великі вікна були чорні й зосереджені.
Раптом у маленькому віконці старого доглядача будинку заблимав вогник.
Старому дідові-доглядачеві не спалось. Йому приснився страшний сон, йому ввижалось, що в анатомці ворушаться понівечені тіла людей. Ніч здалася йому якоюсь неспокійною в своїй тиші та завмерлості. Дід, засвітивши лямпку, знову ліг на тверде ліжко і смоктав цигарку.
Ось він трохи підвівся на лікоть і прислухався. Тепер він цілком виразно чув чиїсь кроки по сходах і в помешканні анатомки. «Хто б це міг бути?» – подумав дід. За своєї тридцятилітньої практики він уже знав, що мерці не ходять, що їх нічого боятись і що живі завжди страшніші за мертвих.
Дідок обережно встав з ліжка, засвітив ліхтарика, обережно прочинив двері й вийшов у коритар.
– От, піймаю якого шибеника! – прошепотів він.
Він завжди кілька разів на ніч обходив помешкання анатомки, бо знав, що молоді шибеники студенти-медики, що вивчають остеологію, часто залишаються в анатомці, сховавшись де-небудь після лекцій, щоб уночі на дозвіллі вкрасти руку або ногу кістяка, або порізати якого-небудь покійника так, що його потім не впізнає найближчий родич. Дід знає, що ці шибеники, щоб показати свою хоробрість, іноді навмисне лишаються ночувати серед трупів і часто серед ночі, не витримавши власних фантазій, з переляканим криком біжать до його кімнати, ховаючись від утворених власною уявою привидів.
Доглядач старечою ходою обійшов коритари, заглянув до авдиторії, до анатомки, до кабінету з науковим приладдям, де йому почувся якийсь скрип, і, не знайшовши нічого, повернувся до своєї кімнати, знову ліг у ліжко і після такої прогулянки швидко заснув.
В цей час між столами та шафами анатомічного кабінету пройшла якась тінь, на мить було чути легку ходу, і потім знову все завмерло.
В сірому світлі, що лилось у вікна з нічного неба, тьмяно освітлюючи кабінет, поблискували скляні шибки шаф, чорніли муляжі, сіріли слоїки з заспиртованими препаратами. Крізь скляні шибки високих шахов на кабінет скірились вищиреними зубами і білими щелепами кістяки людей, мавп, антропоїдів, черепи скитів і доісторичних людей. Провали очей на білому тлі кісток визначались чорними великими дірами чудної Форми. В інших шахвах тихо дзеренчали від чиєїсь легкої ходи блискучі метальові інструменти, ампутаційні ножі, пінцети, зонди, ножі, кохери та розпораторії. Великі анатомічні мапи килимами вкривали стіни. Тут заховались великі таємниці науки, які завше викликають почуття страху та загадковости. А тому й хода людини, що забралась сюди вночі до кабінету, була якась обережна й полохлива.
Людина вийшла до коритару і засвітила сірника; маленький вогник освітлив бородате професорське обличчя й чорну постать в легкому пальті й чорній шляпі. Під пахвою в неї був якийсь не дуже великий, трохи зібганий пакунок.
Коли б не знати історії в перукарні, то нам було б неможливо впізнати в цій постаті Теодора Андрійовича Гая, а тепер можна з певністю сказати, що це був безперечно він.
Гай, обережно ступаючи, пройшов у бік мертвецької, – було видно, що вік чогось шукає. Коли він прочинив двері до мертвецької, з темного помешкання в обличчя йому війнув неприємний дух солодкуватої трупної отрути. Од цього духу можна було задохнутись, волосся од нього ставало на голові дубом, і нарешті починало здаватись, що це його тіло, тіло ще живого Гая, починає тліти і пахнути солодкуватою отрутою. Гай, стримуючи себе, щоб не втекти з цього місця, освітлив мертвецьку. Збоку він одразу побачив кілька простих, збитих з дощок трун і якусь залізну ванну, в другому кутку лежала якась чорна купа. Коли Гай освітлив цю купу, він несамохить відхитнувся.
В купі лежали понівечені й гнилі трупи чоловіків, жінок і дітей, білі хробаки ворушились в ній, і пахощі трупної отрути стали ще солодшими, ще нестерпучішими. Гай не витримав цієї картини і нервово причинив двері мертвецької. Він трохи постояв у темному коритарі, силкуючись втягнути в свої легені побільше свіжого повітря. Потім Гай знову обережно пішов коритаром. Він шугнув у двері до анатомічного театру і освітив його маленьким вогником сірника.
Тут він побачив у кількох ваннах у розчині формаліну мерців, що ніби спокійно спали у цім розчині. Розчин нестерпуче пах формаліном. Далі анатомічний театр нагадав йому якусь м’ясорубку. На низьких столах, що швидше нагадували великі ліжка, або вірніш підставки для рубки м’яса, лежали розрізані частини людського тіла: руки, ноги, частини тулубів, оскальповані голови, ребра, обголені до червоного м’яса. Тут помешкання було більше, і солодкуваті пахощі трупної отрути, змішані з міцним духом формаліну, були вже не такі дражливі.
Гай обережно пройшов між столами, уважно оглядаючи кожного з них. Ось він у напівтемряві побачив тіло якоїсь людини. Гай підійшов до столу з тілом і освітлив його сірником.
Обличчя людини було цілковитою раною, розтрощене й скривавлене. Це було тіло маляра, що сьогодні ще вдень розбився, упавши з високого поверху. Гай задумливо спинився, дивлячись на тіло маляра, новий сірник жеврів у нього в пальцях.
Поволі в уяві Гая освітлення анатомічного театру змінилось на сірий дощовий ранок. Сіяла дрібненька мряка, падаючи на землю, на Гая і на темну воду ріки, булькаючи в ній і роблячи її рябою від мільярдів маленьких крапок.
Гай схилився понад воду ріки. Він бачить, що вода не відбиває його постаті, на воді нема його тіні, ніби він безтілесний дух.
Він десь блукав і загубив свою тінь. Він блукав у просторах життя, і його тінь загубилася серед вуличок, майданів і перевулків цих просторів. Чого варта людина, що не має навіть власної тіні? Така людина безвільна, вона не може знайти саму себе, вона непотрібна не тільки всім, але й самій собі. Така людина в мряці, в тумані, вона навіть не знає, як загубити й своє тіло, що вже їй непотрібне.
Гай схилився ще нижче, він відчув, як бильця пристані вперлися йому в груди, а нога ніби несамохіть підійнялася вгору на бильця.
Навіщо жити, щоб увесь час робити дурниці, бути в лабетах примхливої, дурної жінки, бути в лабетах її злочинних знайомих і родичів…
Чиясь рука міцно схопила його за комір і одтягнула від води. Гай тепер виразніш побачив пристань, сіру воду ріки й сіре осіннє повітря.
Перед ним стояв його старий знайомий, високого росту, з подзьобаним обличчям.
– Чрррт! – прохрипів знайомий. – Що ви робите, чррт!.. Беріть приклад з мене!..
Перед Гаєм шипіло й хрипіло ненависне йому обличчя.
– Ай! – трохи не скрикнув він.
Сірник догорів і попік йому пальці. Темрява залі анатомічного театру стала густіша. Контури трупів лише відчувалися в цій темряві.
Він був один серед цих понівечених життям людей, один зі своїми дивовижними уявами та спогадами.
Але годі було роздумувати. Він знайшов, що шукав, і тепер треба було поспішати. Гай знову згадав про небезпеку, що загрожувала йому тут, і про те, що йому лишалося зробити ще кілька сміливих кроків і він буде вільний. Він помре для всіх і наново народиться для себе, для роботи і для того, щоб вільно рухатись в одному цікавому для нього напрямку.
Гай витяг із кишені маленьку свічку, запалив її і примостив поблизу на другому столі. Пакунок, що був при ньому, він теж поклав на стіл, щоб він не заважав йому. Потім витяг ножа і схилився над тілом маляра, ніби збираючись удруге вбити його. Гай деякий час не наважувався приторкнутися до нього, але потім рішуче став його роздягати.
Тіло маляра безпорадно теліпалося в руках Гая, і це заважало роздягати його. Багато легше було б роздягнути п’яного або просто живу людину. Там, де одяг не піддавався зусиллям, Гай розрізав його ножем.
Нарешті, він роздягнув маляра до спідньої білизни. Тоді Гай розгорнув пакунок, що в ньому був синій костюм, черевики, довгий мішок і вірьовка. Гай переодяг маляра в синій костюм, у свої черевики, і тепер, звикнувши до нього, замилувано розглядав його.
Ця мертва людина мала врятувати його – Гая. Ця мертва людина з розбитим обличчям, в його синьому костюмі, в його черевиках, була його зросту, і він навіть сам міг би помилитись, сплутавши мерця з собою.
Задоволений такими наслідками і відчуваючи в руках знайому тканину власного костюму, Гай тепер з симпатією почав ставитись до мерця. Тепер Гай не боявся його і поводився з ним, як з річчю.
Гай замотав мерця в мішок, зав’язав його вірьовками, і тепер перед ним був новий великий пакунок, що нічого не мав спільного ні з живою, ні з мертвою людиною.
Гай погасив свічку і сховав її до кишені, потім він пройшов до виходу і прислухався. Скрізь було тихо, і ніщо не турбувало нічної тиші, десь далеко цокав об брук запізнілий візник.
Гай вернувся назад, узяв мерця на спину, як вантаж, і, важко згинаючись під ним, вийшов з анатомічного театру на вулицю.
На вулиці було темно й безлюдно. Нікого було боятися, нікого було стерегтися, і Гай, вийшовши з анатомки, тепер почував себе трохи спокійніше. Мрець наче насів йому на плечі й душив своїм важким тілом.
На розі вулиці Гая вже давно чекав візник, що солодко спав, схиливши голову на груди. Спав візник і спав кінь. Гай обережно поклав свій дорогоцінний пакунок в екіпаж і розбудив візника. Візник перелякано схопився, але швидко заспокоївся, побачивши Гая. Може, коли б візник знав про надзвичайний вантаж, що його мав везти, його спокій було б потурбовано більше, але візник думав, що це проста крадіжка, що нічим йому не загрожує і що від неї він мав певний добрий заробіток.
Гай сів поруч свого пакунка, візник розбудив коня, і вони поволі зацокали заснулими вулицями міста.
Заколисаний їздою екіпажу, Гай знову став марити. Він бачив дивовижні речі, дивні події, що він їх пережив і що про них уже згадував безліч разів.
Довгі гудки паровозів на станції викликали в його уяві гудок заводу, що наповнений гуркотом, роботою й життям. Чорні кремезні будівлі майстерень дивовижними декораціями встряли в розбурхану уяву.
Ось його старий батько, що він його так любив. Ось робітники, його друзі, що з ними він бився на барикадах, ось товстий Совз і його дружина Оксана, що він її ще досі не забув…
Довгий гудок паротягу під семафором нагадав йому знайомий гудок майстерень, що з ним разом він просинався, разом з ним обідав, разом з ним кінчав роботу.
Гудок, гудок! Він досі гуде в голові знайомим і рідним басом… Ось, ось він гуде! Це ніби його знайомий голос…
VII
Хто він такий
З чорного й тонкого, як палиця, гудка, що підіймався над покрівлями майстерень, з шипінням видерлася пара, лякаючи горобців та голубів, що злякано розлетілися в усі кінці, а потім у повітрі звис густий звук, як гудіння велетенського джміля, що важко пролетів містечком. У цей же час прочинилася велика дерев’яна брама майстерень, але крім сторожа біля неї ще нікого не було.
Була обідня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будівель та іржаву бляху на покрівлях. Спека позаганяла під паркани навіть собак, що лежали в їхньому холодку, повисувавши свої довгі червоні язики. Навколо майстерень нікого не було, і тільки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарні станки, але й це поволі затихало.
Незабаром людський говір заполонив увесь заводський двір, появились гуртки робітників у засмальцьованих куртках та сорочках. Робітники юрбою почали виходити з брами заводу, й їхні веселі крики та говір розбуркали майже заснулі околиці. Собаки з гавканням кинулись до своїх хазяїв з-під тіні парканів, звідкись узялися діти, що піддавали ще більшого галасу. Багато з них поприносили їжу і тепер сиділи хто на траві, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батьків, що з великим апетитом знищували мізерні кавалки черствого хліба або сьорбали якусь юшку.
Не встигла перша партія робітників вийти з майстерень, як до брами підійшов селянин в теплій шапці, хоч і в літній сорочці, з розстебнутим коміром, з-під якого виглядали сухорляві, засмажені груди. Селянин, з зацікавленням поглядаючи на робітників, підійшов до сторожа, що стояв біля брами, і щось у нього запитав.
– Ще не проходив, – відповів сторож.
Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.
З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.
Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?
Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.
Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.
– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.
Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.
З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.
Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.
Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор підійшов.
– Тобі лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зім’ятого листа.
Гай покрутив у руці листа і, побачивши, що немає марки, запитав:
– Приніс хто, чи що?..
– Якийсь дядько, – відповів сторож.
Гай подякував і, вийшовши з брами, поволі пішов вулицею. «Хто б це міг писати», – подумав він, потім зупинився і, побачивши, що ніхто не заважає, розгорнув листа. Тільки наважився він читати, як до нього підійшла молода жінка, яка вийшла з одного з будинків, що стояли поблизу заводу, і потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зім’яв у руці листа і подивився в бік жінки. Перед ним стояла молода жінка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обідав.
– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жінка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в ній білів папір.
– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляєтесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звідки він і від кого.
– Ну, від кого ж у вас може бути лист? Ви, всі молоді, ласі поглядати на голі ноги дівчат. Ну хіба ж ви не з охотою тепер дивитесь на мої ноги? Ну, ну, одверніться, безсоромнику! Побачить чоловік, шию вам скрутить, а мене вижене.
Після такого попередження Теодор Гай тепер справді дивився на її білі голі ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камінню вулиці. Досі, коли він дивився на ноги цієї жінки, він просто не помічав їх, ніби вона була взагалі безнога і пересувалася, припустімо, за допомогою коліщат. Але тепер він мимоволі розглядав її стрункі з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудові ямки, що вилискували на сонці своєю білістю. Далі їх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цікаві й гарні.
– Тепер я теж переконаний, – сказав Теодор, – що в жінки з усієї краси її та розкошів найкраща принада – це її ноги. Недурно це я так часто чув од товаришів.
– Ой, не дивіться! – на цей раз скрикнула жінка, може навмисне, а може ненароком скинувши великого черевика і знову швидко одягаючи його. – Падає! – додала вона, щоб виправдати себе.
– Ви їх прибийте цвяшками до п’яток, – пожартував Теодор, – бо коли їм забажається спадати частіш, то всім чоловікам спокою не буде.
На це вона тихо засміялась, блиснувши на мент своїми великими, як шматки антрациту, очима. Сміх у неї був дивний та зворушливий, він тихо дзюрчав у неї з грудей, одразу викриваючи своїм тоном характер пристрасної людини.
Жартуючи з молодою жінкою, Гай ішов разом з нею до будинку, що з нього вона допіру вийшла. Будинок був ще новий, двоповерховий. В ньому мешкали переважно робітники. Вони мали невеличкі кімнати, завжди переповнені жінками та дітьми. Тут часто можна було чути галас та плач дітей, крики та сварки жінок і стук дверей. Коли Теодор з жінкою зайшли до коритару будинку, він одразу відчув мирний обідній настрій мешканців. Навіть крізь двері було чути стукання ложок та тарілок і тиху розмову. Теодор підійнявся дерев’яними сходами на другий поверх і ввесь час у сутінках коритару відчував, що жінка хитрувала, силкуючись, ніби ненароком, притулитись до нього.
Двері їм одчинив старий майстер заводу Микола Совз, хоробливо гладка та лиса людина. Совз мовчки пропустив їх до кімнати, де на столі парувала вже їжа.
За столом сиділо двоє хлоп’ят, виполосканих, чистеньких та зачісаних. Можливо, що вони допіру, коли вийшов батько, трохи побилися або шпигнули виделками один одного, але тепер вони сиділи тихо й дуже пристойно, тільки їхні рожеві щічки свідчили, що не все було вже так гаразд, як здавалося з першого погляду.
– Де ж Оленка? – запитав Совз, поглядаючи на Оксану.
– Дідько її знає! Я її гукала, аж у вухах лящало, а вона наче зникла! – відповіла жінка.
– Біда мені з цією Оленкою, – говорив далі Совз, важко сідаючи до столу. – От, шибеник у спідниці! Гірше хлопців!..
Микола Совз був удівець. Маючи від першої дружини трійку дітей, він, не довго міркувавши, одружився вдруге, бо при його комплекції йому важко було вправлятися з трьома громадянами новішого покоління та й діти вимагали догляду. Тепер же він був задоволений, хоча про його нову дружину Оксану й були якісь таємні чутки, але чого не наговорять люди, а головне, що вона була хазяйновита та й діти були завше виполоскані й доглянуті.
Оксана, впоравшись коло тарілок та іншого посуду, нарешті сіла на стілець проти Теодора, але віддаля столу.
Деяких жінок можна схарактеризувати, тільки починаючи з ніг. І це можна пристосувати й до Оксани. Чомусь у першу чергу впадало в очі не обличчя її, а постать. Вона дивно сиділа завше на стільці чи на ліжку, виставивши голі ноги. Спідниця її відсмикувалась угору вище колін, і Оксана ніколи не помічала цього. Вона ніби виставляла їх навмисне і коли помічала, що хтось з чоловіків дивиться на неї, її очі ширшали, ставали нерухомими, зупинялись на одній точці. Було якось страшно й млосно дивитись на неї. Пристрасть затуманювала їй обличчя, і воно трохи розпливалось, відкриваючи маленький червоний, як стяг повстанців, рот. Коли ж не помічати цих подробиць, то Оксана була огрядною молодою жінкою з пухким гарненьким обличчям, з чорнявим, трохи розкуйовдженим на скронях, волоссям.
В компанії вона завше була трохи мовчазною, ніби боялася ненароком розповісти щось зі свого минулого, ніби в неї була якась тайна. Це можна було часто помітити й з того, що вона іноді чогось здригалась, ніби за нею хтось непомітно стежить, ніби чогось боялася несподіваного, але неминучого. Теодорові було відомо, що в неї був колись чоловік, який чи кинув її чи вмер, що були якісь знайомі, а може родичі, бо вона іноді, але зрідка десь зникала, – нічого ж більше певного він не знав, хоча трохи й цікавився її тайною. Про себе вона говорити не любила ніколи. Починали її розпитувати, вона вперто мовчала й ставала дуже лякливою. Це звичайно відбивало охоту розпитувати її, і вона ніколи не викривала навіть крайчика своєї тайни. Взагалі це був тип «жінки з таємницею».
