Читать книгу: «40 днів Муса-Дага», страница 3
– Друг мій і син мого друга, – ага починав мову здалеку, і цей зачин був також частиною церемонії. – Щойно ти обдарував мене несподіваною радістю – своєю візитівкою. А зараз ти прикрасив своєю присутністю мій сьогоднішній день.
Ґабріель знав етикет і знайшов для відповіді правильну форму в дусі антифону21:
– Покійні мої батьки покинули мене дуже рано, але ти для мене – живе нагадування, що відтворює їхні образи та любов. Який я щасливий, що знайшов у тобі другого батька!
– Я – твій боржник, – старий підвів гостя до тапчана. – Сьогодні ти втретє удостоїв мене своїми відвідинами. Я давно мав би провідати тебе у твоєму домі. Але ти бачиш, що я старий і немічний. Шлях до Йогонолука – далекий і важкий. І без того мене чекає невідкладна та довга поїздка, для якої я маю поберегти своє слабке тіло. Тому даруй мені!
На цьому ритуал прийому гостя закінчився. Сіли. Хлопчик приніс каву та цигарки. Господар будинку сьорбав свій напій і мовчки курив. Звичай наказував, аби молодший роками відвідувач дочекався, поки старший надасть бесіді таке спрямування, що дозволить гостю викласти своє прохання. Але ага, мабуть, не був на таке налаштований, відмовившись від свого затемненого світу, зануритись у суєту буднів. Він подав слузі знак, і той вручив своєму панові шкіряну скриньку, яку тримав напоготові. Ріфат Берекет натиснув на ґудзик, кришка відкинулася, і той погладив своїми одухотвореними старечими пальцями оксамит, на якому лежали дві старовинні монети – срібна та золота.
– Ти дуже вчений чоловік, учився в паризькому університеті, вмієш читати письмена і вмієш тлумачити їх. Я ж тільки неосвічений любитель старожитностей, то чи мені з тобою рівнятися? І все ж я кілька днів тому приготував для зустрічі з тобою ось ці дві дрібнички. Одну монету – срібну – тисячу років тому наказав викарбувати вірменський цар, його ім’я звучить схоже на твоє: Ашот Багратуні. Знайшли її в околицях Ванського озера, це – велика рідкість. Інша ж золота монета – еллінського походження. Ти і без лупи прочитаєш напис на ній: «Незбагненним у нас і над нами».
Ґабріель прийняв дарунок стоячи.
– Ти присоромив мене, батьку! Не знаю навіть, як висловити свою подяку. Ми завжди пишалися співзвучністю нашого імені з тим, стародавнім. До чого ж пластична ця голова! І риси обличчя – настільки вірменські. А грецьку монету краще носити на шиї як амулет, заповідний дар. «Незбагненним у нас і над нами»! І як, либонь, по-філософськи мислили люди, котрі платили цими монетами. До чого ж низько ми опустилися!
Ага кивнув, йому до душі був такий консерватизм.
– Маєш рацію. До чого ж низько ми впали!
Ґабріель поклав монети назад на оксамит. Однак було б нечемно занадто швидко перейти від розмови про подарунки до іншої теми.
– Від щирого серця хотілося б просити тебе прийняти у відповідь дар із моєї колекції старожитностей. Але я знаю, що твоя віра забороняє ставити у себе скульптури, бо вони відкидають тінь.
На цьому пункті старий зупинився з явним задоволенням:
– Так, саме через цей мудрий закон ви, європейці, не поважаєте наш священний Коран. Але хіба в забороні, накладеній на ті витвори мистецтва, що відкидають тінь, не криється високий сенс? З наслідування Творцеві та Його творінню і починається та несамовита зарозумілість людини, що веде її до безодні.
– Так виглядає, що час і ця війна підтверджують слушність пророка і твою рацію, ага.
Тепер місток бесіди перекинувся до старого. І той вступив на нього:
– Істинно так! Людина, ставши ревним наслідувачем Бога, оволодівши технікою, підпадає під владу атеїзму. Така справжня причина війни, в яку втягнули нас люди Заходу. Нам на біду. Бо що ми від цього виграємо?
Багратян зробив ще одну спробу:
– І вони заразили Туреччину своєї небезпечною недугою – ненавистю до народів іншої крові.
Ріфат Берекет трохи відкинув голову. Тонкі пальці втомлено перебирали намистини бурштинової вервечки. Здавалося, від рук старого ллється слабке сяйво.
– Немає згубного за таке вчення, що вчить приписувати сусідам власні гріхи.
– Благослови тебе Боже! Приписувати сусідам власні гріхи – ось вчення, що володіє умами в Європі. Але сьогодні я, на жаль, дізнався, що прихильники його є і серед мусульман і турків.
– Яких турків ти маєш на увазі? – пальці аги завмерли на вервиці. – Ти маєш на увазі цю зграю смішних імітаторів у Стамбулі? І наслідувачів цих наслідувачів? Мавп у фраках і смокінгах? Цих зрадників, цих атеїстів, котрі руйнують Божий світ заради влади та грошей? Це – не турки і не мусульмани, це – жалюгідні нечестивці та жадібні до грошей вимагачі!
Ґабріель узяв крихітну філіжанку, в якій було більше гущі, ніж кави. Збентеженно повів плечем і сказав:
– Зізнаюся, що багато років тому я сидів за одним столом із цими людьми, бо чекав від них добра. Я вважав їх ідеалістами, і, можливо, вони такими тоді й були. Молодості властиво вірити всьому новому. Але сьогодні я, на жаль, змушений поглянути правді у вічі, побачити її такою, якою бачиш її ти. Нині в хамі я випадково був присутній при розмові, яка мене глибоко стривожила. Саме вона і спонукала мене з’явитися до тебе такої неналежної для відвідин години.
Ага схоплював на льоту, подальші пояснення не знадобилися.
– Чи не йшла мова про таємний наказ по армії, що принижує вірменів, зводить їх на щабель вантажників і будівничих доріг?
Багратян вдивлявся у квітковий візерунок на килимі, намагаючись розгадати його зміст.
– Ще до сьогоднішнього дня я чекав виклику в полк… Але в хамі розповідали про Зейтун… Допоможи мені! Що, власне, відбувається? Що трапилося?
Бурштинові намистини вервечки безпристрасно заковзали крізь пальці аги.
– Щодо Зейтуна, то я добре знаю, що там сталося. Те, що в горах відбувається щодня. Якась історія зі зграєю розбійників і заптіями. Серед дезертирів були один чи два вірмени. Ніхто раніше не звертав уваги на такі речі…
І він трохи повільніше продовжив:
– Але що таке події? Лише те, на що перетворюють їх тлумачі.
Ґабріель ледь не схопився з місця:
– У тому-то й справа! У моїй самоті я нічого не міг про це знати. Але ж є спроби дати підле тлумачення цих подій. Які наміри уряду?
Втомленим рухом руки мудрець відмахнувся від гнівних слів гостя.
– Дещо я скажу тобі, друже мій і син мого друга. Над вами тяжіє грізний, зумовлений кармою фатум, бо частина вашого народу живе в Російській імперії, а інша – у нас. Війна вас розколює. Ви розсіяні по різних державах… Але все в цьому світі взаємопов’язане, тому і ми підвладні фатуму, що володіє вами.
– А чи не краще було б, якби ми знову спробували, як і 1908 року, прагнути компромісу й умиротворення?
– Умиротворення? Це – також лише порожній звук для мудрагелів світу цього. Немає на Землі умиротворення. Ми живемо тут серед розпаду та самозвеличення.
І щоб підкріпити це судження, ага вимовив – з модуляціями в голосі, як наказано законом, – вірш із шістнадцятої сури22: «І знай: все, що створив Він на Землі, розрізняється за кольором, це воістину знак для того, хто дослухається до застережень».
Ґабріелю вже несила було сидіти на дивані, тому він встав. Але погляд аги, здивований та осудливий, повернув гостя на місце.
– Ти хочеш знати наміри уряду? Я знаю тільки те, що стамбульські атеїсти використовують національну ворожнечу задля власних інтересів. Бо приховані двигуни безбожництва – страх і передчуття поразки. Ось вони і відчиняють у кожному містечку читальні зали і вивішують там листки з останніми новинами, які розповсюджують злісні наклепи… Це добре, що ти до мене прийшов…
Рука Багратяна судомно стисла шкатулку з монетами.
– Якби справа була тільки в мені! Але, як тобі відомо, я не один. Мій брат Аветіс помер, не залишивши спадкоємців. Таким чином, мій тринадцятирічний син – останній у нашій родині. Крім цього, я одружений із чужоземкою, вона належить французькому народові і не повинна безвинно страждати за те, до чого зовсім не причетна.
Ага не без строгості заперечив:
– Якщо ти з нею одружився, відтепер вона належить і твоєму народові і не уникне його карми23.
Не варто було й намагатися пояснювати цьому закостенілому прихильникові Сходу характер і волю до самоствердження жінки Заходу. І Ґабріель пропустив повз вуха його випад.
– Я мав відвезти родину за кордон або хоча б у Стамбул. Але сьогодні у нас відібрали паспорти, а від каймакама я добра не чекаю.
Турок поклав свою легку руку на коліно гостя.
– Я б тобі настійливо не радив їхати з сім’єю у столицю, навіть якби випала нагода.
– Але чому? У Стамбулі у мене живе багато друзів у всіх колах суспільства, в тому числі й урядових. У столиці – центр нашого торгового дому. Моє ім’я там добре відоме.
Рука на коліні Ґабріеля стала важкою.
– Саме тому, що ім’я твоє добре відоме, я і хотів би стримати тебе навіть від самої короткої поїздки туди.
– Через війну в Дарданеллах?
– Ні, не тому.
Обличчя старого стало непроникним. Він ніби прислухався до свого внутрішнього голосу, перш ніж знову озвався:
– Ніхто не може знати, наскільки далеко зайде уряд. Але достовірно одне: першими постраждають імениті та видатні люди вашого народу. І в цьому випадку доноси й арешти почнуться саме в столиці.
– Ти таке припускаєш, чи в тебе є якась інформація, щоб застерігати мене?
Ага опустив вервечку в широкий рукав своєї хламиди.
– Я знаю точно.
Самовладання покинуло Ґабріеля. Він схопився.
– Що ж нам робити?
Слідом за гостем чемно підвівся і господар.
– Якщо дозволиш дати тобі пораду, я б сказав: повертайся додому в Йогонолук, живи там у мирі і чекай. За таких обставин ти не знайшов би місця, приємнішого для себе та сім’ї.
– Жити там у мирі? – іронічно повторив Ґабріель. – Та це ж уже в’язниця!
Ріфат Берекет відвів погляд, його дратував цей занадто гучний голос у його тихому селамліку.
– Маєш зберігати холодне серце. Шкодую, що моя відверта мова тебе збентежила. Для тривоги немає навіть найменших підстав. Ймовірно, все поступово вщухне. Нічого поганого в нашому вілаєті трапитися не може, адже валі у нас, хвала Аллаху, – Джелал-бей. Він не потерпить жодних крайнощів. Але чому судилося бути, те початково закладено в собі, як у насінні – брунька, квітка і плід. У Бога вже сталося те, що здійсниться з нами в майбутньому.
Ґабріеля розсердила барвиста вульгарність цієї теології і, нехтуючи всіма правилами етикету, він перестав стримуватися:
– Найжахливіше, що це – поза досяжністю, з цим неможливо боротися!
Ага підійшов до зневіреного гостя і міцно стиснув його руки.
– Не забувай, друже, що нечестивці з того «Комітету» представляють лише незначну меншість. Наш народ – дуже добрий. І якщо все ж десь проливається кров, то в цьому ви винні не менше за них. До того ж в текке, в монастирях, живе чимало божих людей. Невпинно вправляючись у святому зикрі, вони змагають за чистоту майбутнього. Або вони переможуть, або все загине. Відкриюся тобі: я їду в Анатолію та Стамбул у справі вірменів. Тому прошу тебе, здайся на милість Божу.
Маленькі руки старого мали особливу силу, вони заспокоювали.
– Ти маєш рацію, я тебе послухаю. Найкраще для нас – принишкнути в Йогонолуку і не рушати з місця до кінця війни.
Але ага не випускав рук гостя.
– Пообіцяй мені нічого не розповідати про все це вдома. Та й що з того? Якщо все залишиться по-старому, ти тільки марно налякаєш людей. Якщо ж трапиться якась неприємність, зайві хвилювання цим людям ні до чого. Сподівайся і мовчи!
При прощанні він наполегливо повторив:
– Чекай і мовчи… Ти не побачиш мене багато місяців. Але пам’ятай, що весь цей час я буду намагатися вам допомогти. Твої рідні зробили мені багато добра. І нині Бог сподобив мене, в мої роки, їм віддячити.
Розділ третій
Еліта Йогонолука
Дорога назад була довгою. Кінь ішов ступом, Ґабріель лише зрідка пускав його клусом. До того ж він забув звернути вчасно на коротшу дорогу, що йде уздовж Оронта. Тільки побачивши далеко на горизонті море – по той бік розсипаних кубиками будинків Суедії й Ель-Ескеля, – вершник прокинувся від задуми та круто повернув на північ, до долини, де лежать вірменські селища. Займалися довгі весняні сутінки, коли вершник виїхав на дорогу, якщо можна так назвати жалюгідний путівець, що з’єднував сім сіл. Йогонолук лежав десь приблизно посередині. Щоб до настання ночі потрапити додому, Ґабріелю треба було перетнути південні селища – Вакеф, Кедер-біг, Аджи-Абіблі, втім, це навряд чи вдалося б. Але той і не поспішав.
У цей час у селах Муса-Дага панувало пожвавлення. Народ юрмився біля будинків. Ласкаве тепло недільного вечора зближувало людей. Тіла, очі, слова – все тягнулося один до одного, і щоб повніше відчути радість життя, людям хотілося і потеревенити про сімейні справи і, як заведено, поскаржитися на важкі часи. Збиралися купками, за віком і статтю. Похнюплено стояли статечні жінки, з гідністю трималися осторонь святково одягнені молодиці, пересміювались дівчата – дзенькали намистом, виблискували бездоганними зубами. Ґабріеля вразила безліч придатних для військової служби, але не призваних до армії хлопців. Парубки сміялися, горланили, немов і не було на світі Енвера-паші. У виноградниках і фруктових садах гугняво і млосно дзеленчав тар – вірменська гітара. Якісь старанні працівники готували до завтрашнього дня свій робочий інструмент.
У Туреччині сонячний захід означає кінець дня. Закінчується день, закінчується і недільний відпочинок. Старанним трударям хотілося ще щось перед сном вдіяти. Села ці можна було б називати не турецькими за назвами, а відповідно до ремесла, яким їхні мешканці займалися. Виноград і фрукти розводили тут усі, хліб майже зовсім не сіяли. Але славу цим селам принесли їхні вправні майстри. Аджи-Абіблі, наприклад, можна назвати різьбярським селом: майстри тут виготовляли з твердого дерева і кістки не тільки чудові гребені, люльки, мундштуки для цигарок та інші предмети буденного вжитку, але й вирізали розп’яття, фігурки Богородиці і святих, на які був попит навіть в Алеппо, Дамаску та Єрусалимі. Ці різьблені роботи, несхожі на грубі вироби селян-аматорів, вирізнялися своєрідністю, породжені звісно ж тим, що майстри, котрі їх зробили, мешкали в тіні Муса-Дага.
А от село Вакеф було помережане. Тому що витончені скатертини та носовички, виткані тамтешніми мереживницями, знаходили покупців навіть у Єгипті. Правда, самі майстрині про це й гадки не мали, бо збували свій крам на антіохійському ринку, та й то не частіше, ніж двічі на рік.
Про Азіру досить сказати, що це селище-шовковиця, тут розводять шовкопрядів. А в Кедер-бігу шовк тчуть, тому і село могло називатися Ткачі шовку. У Йогонолуку ж і Бітіасі – двох найбільших селищах – процвітали всі ці ремесла. Зате Кебусія, загублене і найпівнічніше село, було «Пасічним». «Мед із Кебусії – найкращий у світі, – подейкував Багратян, – іншого такого не знайти». Бджоли добували цей нектар із самого єства Муса-Дага, того, що складає чарівну його благодать, яка звеличує його над усіма журливими шпилями навколишніх гір.
Чому саме Муса-Даг посилав незліченні струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулі-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справді богиня води, розгнівавшись на сина пустелі – мусульманина, покинула в нікому не відомі стародавні часи його голі, спраглі вологи вершини заради християнської гори і щедро обдарувала її своєю милістю? Заткані квітами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогі пасовиська на його складчастому хребті, виноградники, абрикосові й апельсинові сади, що ліпляться до його підніжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говіркою вод, кущі рододендрона або квітучий мирт та азалія, що спалахують раптовою радістю в потаємних куточках, тиша, збережена янголами, що навіває сон чабанам та отарі, – все тут відрізнялося від решти Малої Азії, що стогне від безводдя та безпліддя, цієї кари за первородний гріх. Через маленьку неточність у світоустрої Творця, допущену по доброті серця одним недбайливим херувимом, патріотом Землі, Мусадазькій окрузі дісталися вершки раю, його чудовий відблиск і неземна насолода. Вони – саме тут, на Ірійському узбережжі, а не нижче, в Країні між чотирьох рік, куди схильні помістити сад Едему географи, коментатори Біблії.
Певна річ, добра дещиця благодаті, посланої горі, дісталася і її семи селам. Наскільки ж не йдуть у порівняння з ними жалюгідні селища, які траплялися Ґабріелю на шляху рівниною! Тут, на горі, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди і худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастіше будувалися кам’яні, і в кожному було по кілька кімнат. Навколо зовнішніх стін – маленькі веранди. Двері та вікна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вікна, як це звично на Сході, виходили не так на вулицю, як у двір. У густій тіні, яку відкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливість до людей і процвітання. А по той бік тіні починалася пустеля. Тут – виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там – рівнина з одноманітними полями, засіяними кукурудзою чи бавовною, між якими, як шкіра жебрака крізь лахміття, часом проступав голий степ.
Однак справа була не тільки в благословенній горі. Навіть зараз, через півстоліття, відчувалася енергія дідуся, Аветіса Багратяна, або, вірніше – любов цього підприємливого чоловіка, яку він без залишку віддав клаптику рідної землі, наперекір усім спокусам світу. І тепер його онук із зацікавленням дивився на тутешніх людей – вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Ґабріеля, люди, котрі стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього і голосно віталися:
– Ваri irikun – добрий вечір!
Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, – маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.
Ці люди були йому не менш чужі, ніж сьогоднішній натовп на базарі. Що спільного у нього з ними, у того, хто лише кілька місяців тому їздив гуляти в Воis24, відвідував лекції філософа Бергсона25, сперечався зі знайомими про книги і друкував свої статті у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж від цих людей надходив надзвичайний спокій. І у нього виникло до них якесь батьківське почуття – тому що він знав про небезпеку, що насувається, в той час як вони ні про що й не підозрювали. Ґабріель затамував у душі глибоку турботу, – він один мав захищати цих людей від біди, поки це можливо. Старий Ріфат Берекет – не марний мрійник, хоч і присмачує свою мову східними притчами. Він сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку і чекати». Муса-Даг лежить далеко від світу. Якщо гроза і вдарить, вона пройде повз Йогонолук.
У Багратянові росло тепле почуття до земляків. «Так, радійте життю довше, завтра, післязавтра…» І, не зупиняючи коня, він на знак вітання підняв руку, немов благословляючи односельців.
Прохолодної зоряної ночі підіймався Ґабріель алеєю додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, відсторонили від світу, як траплялося чоловікові під час перебування «людиною в собі», в тому нереальному «стані абстрактності», з якого його вивів цей день, аби дати відчути всю ілюзорність такого захисту від світу. Втома знову пробудила в цьому вірменинові приємну оману.
Чоловік увійшов у просторий передпокій. Старовинний, кованого заліза, ліхтар, що звисав зі стелі, потішив його своїм м’яким світлом. За незбагненною примхою свідомості ця висяча лампа асоціювалася у нього з образом матері. Не тієї літньої пані, котра зустрічала його поцілунком у знеособленій паризькій квартирі, коли підліток приходив із гімназії, а тихої втіхи тих днів, більше нереальних тепер, ніж світ сновидінь.
– Hokud matagh, kes kurban.
Чи промовляла вона насправді ці слова на сон майбутній, схиляючись над його дитячим ліжечком?
«За тебе, душа моя, хрест прийму».
Залишилася ще лампадка перед Богоматір’ю в сходовій ніші. Все інше мало відбиток епохи Аветіса-молодшого. А це, якщо судити по передпокою, була епоха полювання і воєн. На стінах висіли мисливські трофеї та зброя – ціла колекція допотопних бедуїнських рушниць із неймовірно довгими люфами. Однак про те, що їхній дивакуватий власник не був схильний до брутальних пристрастей, свідчили чудові полотна, світильники, старовинні шафи, килими, які він привозив зі своїх мандрівок і якими тепер захоплювалася Жульєтта.
Поки Ґабріель у стані повної відчуженості підіймався на другий поверх, до нього майже не добігав гул голосів знизу. Тим часом відомі люди Йогонолука вже зібралися у вітальні.
Прибулець довго стояв біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, не зводячи очей із чорного силуету Дамладжка, який у цей час виглядав особливо переконливо.
Хвилин через десять Багратян викликав дзвоником слугу Мисака: після смерті Аветіса-молодшого Мисак разом із управителем Христофором, кухарем Ованесом та іншою прислугою перейшов на службу до Ґабріеля.
Багратян помився з ніг до голови, змінив одяг. Потім зайшов до кімнати Стефана. Хлопчик уже спав міцним дитячим сном, його не розбудив навіть колючий промінь кишенькового ліхтарика. Вікна були відчинені навстіж, у загадковій дрімоті повільно гойдалися крони платанів. Чорний лик Муса-Дага було видно і звідси. Але за лінією гребеня розливалося рівне сяйво, немов за гірським хребтом ховалося не звичайнісіньке море, а море матерії, що світиться.
Багратян сів на ослінчик біля ліжка. І, як уранці син підслуховував, що сниться батькові, так зараз татусь підслуховував сни малого. Але йому це було дозволено.
Чоло Стефана – в точності його, Ґабріеля – сяяло прозорою білизною. А під чолом тіні – заплющені очі, немов два листочки, занесені вітром. І які ці очі великі, було видно навіть зараз, коли їх ховав сон. А ось ніс – гостренький, тонкий – не батьківський, чужий. Хлопчик успадкував його від Жульєтти. Стефан переривчасто дихав. За стіною його снів ховалося бурхливе життя. Підліток міцно притискав до тіла стиснуті п’ястуки, ніби натягував повіддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.
Син спав неспокійно. Батько не ворушився. Він був цілком поглинений спогляданням свого хлопчика. Боявся за Стефана чи хотів відновити єдність, що колись була закладена Богом?
Нічого він не знав. Жодних думок не спадало на гадку. Нарешті відвідувач встав і, почуваючись украй розбитим, несамохіть застогнав. Невпевнено, навпомацки рухаючись кімнатою, наткнувся на стіл. Нічне відлуння посилило цей легкий шум. Ґабріель завмер, злякавшись, що розбудив Стефана. Сонний дитячий голос пробелькотів у темряві:
– Хто тут?.. Це ти, тату?..
Й одразу ж почулося рівне дихання. Багратян, котрий поспішив згасити ліхтарик, за мить запалив його знову. Промінчик висвітлив стіл і креслярські аркуші. Он воно що! Син почав уже роботу, зробив для батька незграбну поки що мапу Муса-Дага. Рисунок майорів численними червоними поправками Авакяна. Ґабріель не відразу згадав, що він сам подав цю ідею хлопчикові під час їхньої ранкової прогулянки. І розчулився від того, як пристрасно син шукав близькості з батьком і прагнув висловити свої почуття. Покреслена схема стала символом їхньої єдності.
Перед великою вітальнею була простора кімната, що примикала до передпокою. Вона була порожня і служила лише прохідною. Дід Аветіс, будуючи свою резиденцію, розраховував на численне потомство, але самотній дивак, брат Ґабріеля, і сам Ґабріель зі своєю маленькою сім’єю користувалися тільки частиною будинку.
У порожній кімнаті горіла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосів, що лунали зовсім близько. Він почув сміх Жульєтти. Отже, їй приємно подобатися цим простакуватим вірменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.
Двері розчинилися, звідти вийшов старий лікар Петрос Алтуні, намагаючись непомітно зникнути. Він запалив свічку в своєму ліхтарі та простягнув руку за шкіряною торбою, яку поклали на крісло. Алтуні розгледів господаря будинку, тільки коли той тихо його покликав:
– Hairik Pertos! Татку Петросе!
Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім26 допоміг йому з’явитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.
Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, пам’ятало ще роки навчання у Віденському університеті.
– Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику… Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?
Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.
– Нічого особливого, – недбало відповів він.
Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.
– Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться…
І з властивою йому різкістю додав:
– Та й раніше не можна сказати, щоб він особливо був мені потрібен. Бо я за сорок років жодного разу звідси так і не виїжджав.
Багратян озирнувся на двері.
– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?
– Терпимо? – лікар ніби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маєте, що таке терпіння. Ви виросли в інший час.
Але Ґабріель повторив:
– Що ми за народ?
– Ти, милий хлопчику, все життя провів в Європі. І я б міг, якби залишився тоді у Відні! Це моя велика біда, що я не залишився у Відні. З мене була б користь. Та ось бачиш, дід твій був такий же дивак, як і твій брат, відірвався від людей і про те, що робиться в світі, по інший бік гори, знати не бажав… Я дав йому підписку, що повернуся. Це моє велике нещастя. Вже краще б він нікуди мене не посилав…
– Заборонено ж вічно жити чужим серед чужих.
Парижанин Ґабріель сам здивувався своїм словам. Алтуні хрипко засміявся:
– А що, тут жити можна?! В місці, де нас завжди підстерігає невідомість? Тобі, либонь, у мріях усе уявлялося інакше.
У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей підготувати». Алтуні, проте, поклав свою торбу назад на крісло.
– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогодні витягуєш з мене всі ці старі історії. Я медик і ніколи особливо твердо не вірив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав із ним у суперечку. Можна бути росіянином, турком і бозна-ким, але вірменом бути неможливо. Бути вірменом – річ неможлива…
Схаменувшись, він відступив від прірви, на краю якої опинився:
– Досить! Облишмо цю тему! Я лікар! Медик. Все інше мене не стосується. Тільки-но мене викликали до породіллі. Вірменські діти, бач, неодмінно мають прийти на світ. Шаленство якесь!
Він сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохіть, відбувалася, по суті, про життєво важливі позиції лікаря і, либонь, засмутила його не на жарт.
– А ти, тобі що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобі ще бажати? Живи своїм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокої, це давно перевірено на досвіді. А після війни ти поїдеш назад у Париж і забудеш про всіх нас і про Муса-Даг.
Ґабріель відказав із посмішкою, ніби питав несерйозно:
– А якщо вони не залишать нас у спокої, тоді що, татку Алтуні?
З хвилину Ґабріель стояв ніким не помічений у дверях вітальні. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сиділи три жінки похилого віку, до котрих – імовірно, за дорученням Жульєтти – підсів студент Авакян. Утім, важко було сказати, щоб він намагався підтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лікаря, належала до числа ожилих спогадів дитинства Ґабріеля. Маirik Аntaram – Матінкою Антарам кликав він її. Жінка була в чорній шовковій сукні. Зачесане нагору волосся з сивиною відкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало сміливість. Лікарка також не брала участі у розмові, але сиділа спокійно, спрямувавши на оточуючих відверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про її сусідок по столу – дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бітіаса і дружину сільського війта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напружені і почуваються невпевнено, хоч і одягли все найкраще, що знайшлося в їхньому гардеробі, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.
Найважче доводилося пані Кебусян: вона ні слова не розуміла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школі американських місіонерів у Мараші. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючі люстри та настінні канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такі товсті воскові свічки? Отримують, мабуть, із Алеппо, а може, навіть зі Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузі, але в його оселі, крім гасових ламп, дозволялося палити тільки тонкі стеаринові та сальні свічки. А тут біля рояля горіли у високих канделябрах дві кручені свічки з кольорового воску. Як у церкві. Та це вже занадто, еге ж?
Таке ж запитання ставила собі і дружина священика, самолюбство котрої дуже зачепили. Але до честі їмості треба сказати, що до її почуттів не долучилися ні заздрість, ні образа. Совісні руки жінки лежали на колінах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона ніколи не розлучалася, а нині ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерігали за своїми чоловіками і дивувалися своїм старим. І справді, обидва вони – і непоказний священик, і дужий мухтар – поводилися досить незвично. Вони приєдналися до групи чоловіків, котрі обступили Жульєтту. (Вона пояснювала гостям археологічні знахідки Ґабріеля, які той виставив у залі.) Обидва статечних чоловіки показували дружинам свої спини, точніше, спини своїх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, які догідливо їх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усім своїм виглядом демонструючи готовність виконати будь-що-будь кожен наказ Жульєтти, але так його і не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко від господині, позаяк його відтіснила молодь.
