Читать книгу: «Пригоди «Сліпучого»», страница 4

X. Серед берегових піратів

Чим далі відпливали вони від берега, то дужчав вітер, і незабаром «Сліпучий» так скантувався, що надвітряний бік його поринав у воду мало не до поруччя кокпіту. На нарядді в них висіли ліхтарі. Судном керував Фриско-Кід. Джо сидів поруч і обмірковував події цієї ночі.

Далі дурити себе він не міг. Події промовляли за себе. У голові йому вирували всякі думки. Якщо він і зробив щось негаразд, то несвідомо – міркував він – а тому було не за минуле соромно, а страшно за майбутнє. Він опинився в товаристві злодіїв та розбишак, тих берегових піратів, що про їхні дикі вихватки він чув лише поголоски. І от тепер він сам потрапив до них, знає про них таке, що зараз їх можна до в’язниці посадити. Саме це й примусить їх пильнувати його, як ока, а це зменшить його шанси на втечу. А проте він таки втече за першої нагоди.

Тут пасмо його думок перервав шквал; він із такою силою хитнув «Сліпучого», що той дуже скантувався, і хвиля аж на палубу хлюпнула. Фриско-Кід жваво поставив проти вітру, а разом зарифував грота, а там заходився зарифляти й далі; робив це сам-один, бо Піт-Француз лежав у каюті, а Джо лише без діла дивився.

Шквал, що мало не перекинув «Сліпучого», тривав недовго, але він віщував негоду. Незабаром вихор і справді почав налітати подувами з півночі. Грот не забирав вітру, а тому полоскався й шарпався так, що здавалося, от-от роздереться у шмаття. Судно скажено кидалося на розбурханому морі. Усе наче б то змішалося, але навіть недосвідчене око Джо спостерігало певну організованість серед цього замішання. Він пересвідчився, що Фриско-Кід наперед знає, що й коли треба робити. Усе це спостерігаючи, Джо засвоїв собі ту істину, що її не знаючи, люди часто життя своє занапащують, а саме: мусиш знати, на що ти спроможний.

Фриско-Кід знав, на що він спроможний, а тому був певний у собі. Був розважний, не втрачав самовлади, робив усе хутко, та неабияк. Не було тут недбалості. Кожного рифа закріплено на шталі. Звичайно, щось несподіване могло трапитися, але ні наступний шквал, ні навіть сорок таких шквалів не спромоглися б порвати його рифових вузлів. Він покликав Джо, щоб той допоміг підтягнути грота, вибираючи ґафель-гардель. Пройти бушпритом та взяти одного рифа на клівері – це була вже дурниця проти того, що зроблено; отже, за кілька хвилин вони знов сиділи в кокпіті. За Кідовим приводом Джо вибрав клівер-шкота й, раніш ніж піти до каюти, щось на фут спустив висувного кіля. У запалі боротьби зі стихією неприємні думки на деякий час розвіялися. Беручи собі за приклад Фриско-Кіда, Джо зберігав самовладу.

Виконував накази свого товариша негайно й моторно. Поєднавши свої кволі сили в боротьбі проти бурхливої стихії, вони її таки подолали.

Джо знов наблизився до свого нового товариша, що стояв біля румпеля й керував судном.

Він був гордий і за нього, і за себе. Коли ж він прочитав у Фриско-Кідових очах мовчазну ухвалу, то почервонів так, мов молоденька дівчинка, що вперше почула комплімент. Але тієї ж миті майнула йому думка, що цей хлопець – злодій, звичайнісінький злодій, і він інстинктивно від нього відсахнувся. Йому ще ніколи не доводилося зазирати у прірву життя. Добірні книжки, які він читав, вихваляли чесність і правдивість, і ще змалку звик він жахатися злочинців. Тому, відсторонившись трохи від Фриско-Кіда, він сидів мовчки. Але Фриско-Кід увесь поринув у керування судном і не звернув уваги на раптову зміну в настрої нового товариша.

Та Джо дивувала одна річ: думка, що Фриско-Кід – злодій, відштовхувала його, а сам Фриско-Кід – ні. Чесна людина відчула б відразу до нього, а його тягло до цього хлопця. Кід йому подобався; чому саме він і сам не знав.

Якби Джо був старший, то зрозумів би, що в цьому хлопці його ваблять прекрасні риси характеру: самовлада, мужність, упевненість у собі, сміливість і якась прирождена лагідність та доброзичливість. Але через свій недосвід Джо гадав, що це власна зіпсованість перешкоджає йому зацурати Фриско-Кіда. Червоніючи за цю свою ваду, він не міг затлумити в собі тієї палкої симпатії, яка зростала в ньому до цього, якогось надзвичайного, пірата.

– Підтягни фалень човна на два, на три фути! – наказав йому Фриско-Кід, що його ока ніщо не могло втекти. З човном, якого потягнено причалом на дуже довгій фалені, було негаразд. Він то відставав, туго напружуючи кодолу, то, навпаки, стрибав уперед так послабляючи кодолу, що здавалося, от-от упірне під одного з тих високих білих хребтів, що ревли зажерливо з усіх боків. Джо переліз через поруччя кокпіту на палубу, вийшов на слизький трапець і попрямував до кнехту, де прип’ято човна.

– Будь обережний! – погукнув до нього Фриско-Кід, і тієї ж мить важка хвиля так ударила в бік «Сліпучого», що той весь перехилився. – Залиш одного швага на кнехті й підтягни, коли фалень послабне.

Для новака це була дуже важка робота. Джо розкрутив кодолу до останнього швалу; тримаючи одною рукою за кінець, другою збирався знову накручувати кодолу, та враз човен, підхоплений гривою хвилі, сіпнув і натягнув кодолу так, що Джо не зміг утримувати її в руках; кодола випорснула й захльоскала в борт. Джо в розпачі схопив за кінець, але його потягло за край слизької палуби.

– Покинь кінець, покинь! – гукнув йому Фриско-Кід. Джо випустив із рук кодолу тієї миті, коли сам він був уже на самісінькому краєчку палуби; човен негайно почав відходити від корми. Джо засоромлено дивився на товариша, чекаючи, що той лаятиме його за незграбність. Але Фриско-Кід лагідно усміхнувся.

– Гаразд, – сказав він, – кістки цілі, й ніхто не опинився за бортом. – Краще загубити човна, ніж людину. Така моя думка. Та власне, ніякої шкоди й нема. Ось ми його впіймаємо. Піди спусти ще на два фути висувного кіля, потім вертайся сюди й роби те, що я скажу. Тільки не хапайся, роби все спокійно й упевнено.

Джо спустив висувного кіля й повернувся. Фриско-Кід поставив його біля клівера.

– Поклади стерно за вітром на борт! – крикнув Фриско- Кід, усім своїм тілом налягаючи на румпель. – Віддай! Так. Добре. Тепер допоможи мені з грот-шкотом.

І разом працюючи попліч, вони налагодили грота. Джо вже цілком захопився роботою. «Сліпучий» вип’явсь диба, як перегінний бігун, і погнав за вітром: напнуті вітрила його гули, шкоти торохкотіли дрібушечками.

– Віддай клівер-шкота!

Джо зробив це. Клівер напнувся й судно завернулося на другий галс. Від цього маневру Піта-Француза жбурнуло з ліжка аж на інший кінець каюти, на підлогу, де він і лежав, нічого не тямлячи. Фриско-Кід стояв притулившись до румпеля та скеровуючи судно назад пройденим допіру шляхом; глянувши на п’яного Піта-Француза, який лежав на підлозі каюти, він сказав з огидою:

– Який собака! Ми затопимося, а він і пальцем не ворухне.

Двічі кружляли вони на тому самому місці, й нарешті Джо пощастило угледіти човна, що гойдався в темряві під блиском зірок.

– Устигнемо, ще й як устигнемо! – сказав Фриско-Кід, скеровуючи «Сліпучого» за вітром, прямісінько до човна й помалу-малу збавляючи ходу.

– Хапай!

Джо перехилився за борт, піймав кодолу й прикрутив до кнехта. Відтак вони знову повернули й попливли далі. Джо почував себе ніяково, що завдав такого клопоту. Але Фриско-Кід хутко заспокоїв його.

– О, це нічого… це з кожним буває попервах. Є такі, що забувають, як їм самим було важко всього навчитися, й лають новака, як зробить не те, що слід. Я ніколи не лаю. Бо сам добре пам’ятаю…

І він розповів Джо про різні свої пригоди з тих часів, ще коли він маленьким хлоп’ям уперше опинився на морі, й про жорстокі кари, що на нього накладали. Він просунув кінець движкої кодоли крізь шийку румпеля, й цю розмову вони провадили, сидячи під захистом кокпіту.

– Де ми? – запитав Джо, коли вони проминали маяка, що миготів на прискалку.

– Козячий острів. По той бік острова в них тут навігаційна школа й порохівні. Дуже добре місце для рибалок… особливий сорт тріски. Ми перейдемо на навітряний його бік, тоді навпростець і кинемо кітву біля острова Янголів, де розташований карантин. Там і будемо стояти, поки Піт-Француз не протверезиться та й не скаже, куди далі пливти. Тепер ти можеш піти в каюту й трохи поспати. Тут я й один впораюсь.

Джо заперечно похитнув головою. Він надто перехвилювався, і на сон його не забирало. Та як йому й думати було про спочинок, коли «Сліпучого» кидало то вгору, то вниз, і бризки шумовиння хмарами здіймалися з-під бушприта. Одяг на ньому майже зовсім протрях, і він волів залишатися на палубі та милуватися видовищем.

Вогні Окленда дедалі меншали, вони вже ледве миготіли в нічній темряві, а на південь, спускаючись із горба в долину, милями тяглися вогні Сан-Франциска. Від поронного будинку до Телеграфного Горба Джо упізнавав головні квартали міста. Десь там, серед тих вогнів, що миготіли в темряві, був і будинок його батька; може, зараз, цієї самої хвилини його згадують і журяться за нього. Там, у затишному своєму ліжку спить Бессі… Ранком вона прокинеться і буде дивуватися, чому брат її Джо не прийшов до сніданку. Джо здригнувся. Майже зовсім розвиднилося. Голова його поволі схилилася на Фриско-Кідове плече, й він умить заснув.

XI. Капітан і команда

– Прокидайся! Зараз кинемо кітву.

Джо схопився на ноги і збитий з пантелику незвичайною обставиною не міг зразу второпати, де він. Усе перебуте за день забулося уві сні. Нарешті він згадав. Вітер, як розвиднилось, вщух, і тільки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Сліпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повітря сповняла бадьорлива свіжість ранку. Море, беручись жмурками, наче всміхалося у променях сонця, що на сході здіймались над обрієм. На півдні височів острів Алькатрас із гарматами коронованих шпилів, звідки фанфари сурм вітали день. На заході між Тихим океаном і Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом із припливом, цілком оснащене, туди на всіх вітрилах повільно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер свої заспані очі й милувався із краєвиду, поки Кід не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кітви.

– Розмотай-но сажнів із п’ятдесят ланцюга, – скомандував Кід, – і будь напоготові.

Він обережно скеровував судно на вітер, разом із цим віддаючи клівер-шкота.

– Віддати клівер-нираля!

Джо, бачивши, як усе це робилося минулої ночі, швидко й добре упорався.

– Тепер кинути кітву!

Ланцюг із неймовірною швидкістю порснув у воду – й «Сліпучий» став нерухомо. Фриско-Кід пішов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слід, усе підв’язали равентами й закріпили ґік на секторі.

– Ось тут відро, – сказав Фриско-Кід, передаючи його Джо. – Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися мені ні води, ані бруду! Ось і дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораєшся із цим, вичерпай воду із човна. У нього сьогодні вночі, здається, трохи розійшлися защільнення. Я піду вниз готувати сніданок.

Незабаром по всій палубі весело захлюпала вода, а дим, що посунув із печі каюти, обіцяв щось смачне. Працюючи, Джо інколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очі, не могло не припасти до душі будь-кому зі здорових хлопців, а Джо саме й був такий. Романтика цієї обстанови якось незвичайно підбадьорювала його, й він почував би себе цілком щасливим, якби міг забути, хто його нові товариші. Думка про це й про Піта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Він не звик до таких речей, і ця груба життєва правда вражала його. Хлопець податливіший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише зміцніло бажання бути морально чистим і непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, він зітхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотілося йому розлучатися з усією цією обстановою. Проте події минулої ночі дуже вразили його.

Він знав, що коли хоче зостатися вірним до себе, то мусить тікати звідси.

На цьому його роздуми перервалися: його покликали снідати. Тут він упевнився, що Фриско-Кід знається на кухарській справі не гірше, як на морській.

Отже, він гаразд ушанував сніданок Фрискового виробу. Подано рисову кашу з конденсованим молоком, біфштекс зі смаженою картоплею, та ще й добрячої французької булки з маслом і каву. Піт-Француз із ними не снідав, хоч Фриско- Кід не раз намагався розбудити його. За кожним разом він лише щось бурмотів, гарчав, напіврозплющував свої п’яні очі й знов починав хропіти.

– Ніколи заздалегідь не вгадаєш, коли це до нього приступить, – пояснив Фриско-Кід Джо, коли той, перемивши посуд, знов вийшов на палубу. – Іноді цілий місяць мине, й нічого з ним не буває, а то цілий тиждень день у день він у такому стані. Іноді буває лагідний, а іноді з ним просто небезпечно; найкраще його не чіпати й не навертатися йому на очі; тільки не здумай перечити йому, а то біда буде.

– Ходімо купатись, – раптом сказав він, враз переходячи до приємнішої теми.

– Плавати вмієш? – Джо потакнув головою.

– Що це таке? – спитав Джо, наміряючись у воду стрибнути, й показав на берег затоки, де стояло кілька будівель та багато наметів.

– Карантин. На китайських пароплавах привозять багато віспяних, отож їх затримують тут, поки лікарі не скажуть, що вони не рознесуть пошести. І знаєш, вони щодо цього дуже суворі тут, бо…

Плюсь! Коли б Фриско-Кід перед тим, як стрибнути у воду, домовив своє речення, він би позбавив Джо великого клопоту. Але він не скінчив своєї думки, й Джо стрибнув у воду слідком за ним.

– Ось що, – запропонував Фриско-Кід за пів годинки, коли вони обоє, ладнаючись вилізати з води вхопились за ватерштага, – наловімо риби на обід, а відтак надолужимо те, що ми не доспали цієї ночі. Що ти на це скажеш?

Вони кинулися навипередки з води, але Джо знову якось шубовснув у воду, й коли йому нарешті пощастило видертися на палубу, Фриско-Кід встиг витягти на світ божий пару добрих вудок із великими гачками й бочку від макрелі з солоними сарделями.

– Це знадок, – сказав він. – Настромлюй на гачок цілу. Вони не розбирають. Хапають знадок просто з гачком і тягнуть – тут їм і каюк. Той, хто не перший спіймає рибу, муситиме почистити геть усю.

Грузила пірнули у воду, і волосині довелося спустити аж сімдесят футів, доки вони спинилися.

Грузило Джо ледве черкнуло дна, як щось засмикало волосінь. Почавши намотувати, він поглянув на Фриско-Кіда й побачив, що той, вочевидь, спіймав гарну рибину. Почалося палке змагання на швидкість; руч у руч висмикнули хлопці свої мокрі волосини…

Та Фриско-Кід був досвідченіший у цій справі: його риба опинилася в кокпіті перша. Риба Джо – трифунтова тріска – потрапила туди теж, але на хвилинку загаявшись. Він був у радісному захваті. Це було чудово! Такої величезної риби він не тільки сам ніколи не ловив, а й не бачив, щоб спіймав хто інший. І знову закинуто вудки, і нову пару риб долучено до тих, що спіймали раніше. Це був чудовий спорт! Джо, напевне, не заспокоївся, поки б не виловив усю рибу в затоці, та Фриско-Кід порадив йому припинити.

– Та тут нам на три обіди вистачить, – сказав він, – навіщо ж далі рибу нищити? До того ж, чим більше наловиш, тим більше тобі доведеться чистити, а тому раджу кинути цю справу негайно. Я йду спати.

XІІ. Джо хоче поїхати, не попрощавшись

Джо не журився, а ще радий був, що не перший спіймав рибу; це допомагало йому здійснити маленький план, який спав йому на думку, коли він купався. Кинувши у відро з водою останню почищену рибину, він почав роздивлятися навколо. До карантинної станції було не більш, як пів милі. Він міг добре розгледіти солдата-вартового, який ходив туди й сюди. Зайшовши до каюти, Джо з хвилинку прислухався, як хропли ті, хто спали. Щоб узяти пакунка з речами, треба було так близько пройти повз Фриско-Кіда, що він вирішив не брати його. Вийшовши знов на палубу, підтягнув човна, стрибнув у нього й відчалив.

Він прямував на карантин і спочатку веслував дуже обережно, боячись, як би з поспіху не зчинити небажаного шуму. Але дедалі дужче почав загрібати веслами й нарешті пішов нормальною ходою. Бувши уже на пів дорозі, він знов розглянувся навколо. Утечу можна було вважати за забезпечену, бо якби й вона виявилась, то «Сліпучий» не встиг би його наздогнати: Джо швидше за нього дістався б берега, де був би під захистом людини, яка носить уніформу – солдатів дядька Сема.

Раптом із берега до нього долинув звук пострілу, але він сидів спиною до берега й навіть не потурбувався озирнутися. За першим пострілом гримнув другий, і куля влучила у воду на відстані двох футів од весла. За цим разом він озирнувся. Солдат на березі наводив рушницю на нього, напевно, ладнаючись вистрілити втретє. Джо загнався на слизьке. Спокуса була велика: ще кілька добрих ударів веслами – й він на березі, де безпечно; але з цілком незрозумілих йому причин саме на тому березі стоїть солдат Сполучених Штатів і стріляє в нього з рушниці. Побачивши, що солдат націлюється втретє, Джо почав хапливо повертати назад. Човен став на місці, а солдат, опустивши рушницю, не зводив із нього очей.

– Мені потрібно попасти на берег! Дуже важливо! – крикнув йому Джо. Солдат заперечливо похитнув головою.

– Але мені дуже важливо, кажу ж вам! Дозвольте мені пристати!

Джо стурбовано озирнувся на «Сліпучого». Постріл, очевидно, збудив Піта-Француза. Отже, грота вже піднято, й у цей момент шлюп зривав кітву й налагоджував клівера.

– Тут не можна приставати. Чорна віспа! – крикнув солдат.

– Проте я повинен виладуватися! – стримуючи щось подібне до ридання, вигукнув Джо і знову взявся за весла.

– У такому разі я застрелю вас! – потішив його солдат і знов підніс до плеча рушницю.

Тоді Джо почав швидко міркувати. Адже острів великий; може там далі немає солдатів, щоб йому виладуватися, а там хай його заарештують; хай він заслабне на чорну віспу – це краще, ніж повертатись до піратів. Він напростував човна уздовж берега й почав скажено гребти праворуч. Затока була глибока, а до найближчої поворітки, за якою він міг би сховатися, було далеко. Якби він був досвідченіший у морських справах, то скерував би човна в іншому напрямку, зміркувавши, що тоді його вороги підпадуть під супротивний вітер… А так «Сліпучий» ішов за вітром, і це допомагало йому наздоганяти човен.

Деякий час не можна було сказати, хто переможе, бо вітер був невеликий і дмухав поривами. Раптом рвучкий подих вітру посунув шлюпа вперед так, що човен від нього був на відстані лише кількох десятків ярдів, але тут вітер враз якось ущух, і грот «Сліпучого» звис, ліниво клапаючи й гойдаючись туди й сюди.

– Ось як, фі ф мене украділь моя шофен! – закричав Піт-Француз і побіг до каюти по рушницю.

– Я попереджуй фас, фі сарас з шофна насад. Колі ні, я буду стріляйт!

Але ж добре тямлячи, що солдат пильнує з берега все, що тут коїться, він не наважився вистрілити навіть у повітря.

Джо ця загроза не злякала. Він, в якого ніколи ніхто не стріляв, за ці останні двадцять чотири години зазнав «вогню» вже двічі. Одним разом більше, одним разом менше – тепер це для нього не мало ваги. Отож він гріб шалено, не зважаючи на Піта-Француза, що в дикій люті загрожував йому найжахливішими карами, як він тільки попадеться йому до рук. Справа ускладнилася втручанням Фриско-Кіда, що почав бунтувати.

– Тільки спробуйте застрелити його, й я поклопочусь про те, щоб вас повісили, – погрожував він. – Залиште його. Він добрий, чесний хлопець. І йому не місце тут із нами; він не може пристати до нашого паскудного брудного життя!

– A-а, й ті тюді ж! – у лютій нестямі залементував Француз. – Ф такім расі я тебе вб’ю, – й він кинувся на хлопця. Фриско-Кід примусив його пробігти за собою від кокпіта до бушприта й назад, але тут міцний подув вітру приневолив Піта припинити цю гонитву й знову вдатися до попередньої. Підскочивши до румпеля й послабивши грот, як цього вимагав ходовий подув вітру, він скерував шлюп прямісінько на Джо. Той востаннє щосили гребнув веслами, відтак, у розпачі, спустив їх…

Піт-Француз попустив грот-шкота, й коли судно зменшило ходи, обгинаючи тепер нерухомого човна, витяг звідти Джо.

– Ти тільки мовчи! – прошепотів Фриско-Кід, коли розлючений француз прив’язував фаленя, – не відказуй, дай йому вилаятися, так ліпше буде!

Проте в Джо озвалася вся його англосакська кров, і він не послухав цієї перестороги.

– Послухайте ви, містере Піте-Французе або як ще вас там звуть! – сказав він. – Ви повинні знати, що я хочу від вас піти й піду. Отже, найкраще, що ви можете зробити, це виправити мене на берег. Якщо ви цього не зробите, то не буду я Джо Бронсон, якщо не запроторю вас до в’язниці!

Фриско-Кід із жахом чекав, що далі буде. Піт-Француз остовпів: якесь хлоп’я… на його власному судні… і насмілюється так із ним розмовляти… Це ж просто нечувана річ! Він знав, що, затримуючи в себе Джо, він порушує закон, але й відпустити його він боявся: хлопець надто багато знав про його судно й про те, що це судно поробляє. Погрожуючи в’язницею, хлопець сказав йому прикру правду. Єдине, що залишалося – це залякати хлопця.

– Ось як, фі мене закрошуфав ф’ясница? Колі так, то й фі пітете сі мной туди!… – люто заверещав француз. – Мінулій ніч і фі буф з нами ф чофен. Фітпофідайт мені: фі буф із нами, фі краф салізо, краф? Фі біг. І фі ще насмілійсь казаті, що фі міне надіслай до ф’ясница? Ха, ха, ха…

– Так, але ж я не знав, – відказував Джо.

– Ха, ха… Смішно. Фі це скашіть суддя – фін теш сміяться.

– Кажу ж вам, що я не знав, – відважно повторив Джо. – Я не знав, що потрапив до злодіїв!..

З цих його слів Фриско-Кіда всього немов підкинуло; якби Джо поглянув на нього, то побачив би, як обличчя йому зашаріло вогнем.

– Але тепер, – казав Джо далі, – я це знаю й тому вимагаю, щоб ви мене виладували на берег. Законів я не знаю, але знаю, що чесно й що нечесно, й коли я зробив що-небудь зле, я ладен відповісти перед кожним суддею, й у цій справі хай мене судять усі судді Сполучених Штатів. А ось ви, містере Піте, цього сказати не можете!…

– Фі так кашете? Туше гарно! А фсе ж такі фі є феликий слодій!

– Ні, я не злодій! І ви ще раз мене так назвати не посмієте! – Джо зблід і весь тремтів, але тремтів не з жаху.

– Слодій – повторив француз, збиткуючись.

– Ви брешете! – Джо недарма зростав серед товаришів, він добре знав, до чого призведуть оці його слова, а тому за хвилину він без особливого дивування підвівся із підлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенісся, так що аж у вухах загуло.

– Повторіть це ще раз! – загрозливо здіймаючи свій стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.

У Джо були сльози в очах, сльози озлості, проте на погляд він був цілком спокійний і надзвичайно серйозний.

– Ви брешете, називаючи мене злодієм, Піте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.

– Ні, ви його не вдарите! – Фриско-Кід, наче кішка, підскочив до француза й, відштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. – Не чіпайте його!!! – і несподівано витягши важкого залізного румпеля, він із такою зброєю став між Джо й французом. – Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумієте, дурна людино, що це за хлопець? Він правду каже. Він має рацію і добре це знає, можете забити його, а він від слів своїх не відступиться. Дай мені твою руку, Джо, – обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кід і простяг руку, яку той потис. – У тебе є мужність, і ти не боїшся це показати.

Вуста французові болісно скривив усміх, але люті вогники в очах виказували його справжні почуття.

– А, ось що, фін не хоше, шоп я його назфаф ляскафий імена. Такий гра буфайт міш матрос. Ну, тафайте… Як це казаль… фсе прощайт і фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт і сабувайт.

Він протягнув Джо свою руку, але той не взяв її. Фриско- Кід ухвально хитнув головою, а Піт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посміхаючись, пішов до каюти.

– Фі спускайт грот і прямуйт на Мисливський мис! – крикнув він звідтіль. – Я сготую обід сам, і фі побашите, що фін пуде туше смашний. Піт-Франсус – фелйкий майстер щото кулінарія.

– Він завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрішає і сам готує обід, – становлячи румпеля на місце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кід. – Але надто йняти йому віри не слід, – додав він.

Джо потакнув головою, але нічого не промовив. Йому не хотілося говорити. Він ще весь тремтів від усього, що допіру пережив, і, перевіряючи себе, не міг знайти нічого такого, чого б йому треба було соромитись!