Читать книгу: «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», страница 11

Озвучивши документ, Винниченко «прочитав свої особисті пояснення з приводу своєї ж промови», які категорично відкидали «будь-які самостійницькі ідеали» УЦР. Разом з тим промовець зробив принципові зауваження, які фактично заперечували щойно озвучені політичні постулати. «Як марксист, – запевнив присутніх Винниченко, – я принципіально ніяких абсолютивних політичних цінностей признати не можу. Політичні форми якогось соціального організму залежать від певної комбінації основних факторів – економічних, національних, культурних, історичних і інших. Через це кожний совісний і щирий марксист, – говорив голова Генсекретаріату, – ніколи не може зрікатись ні від яких політичних лозунгів. Коли б комбінація основних факторів складалася так, що надбудова їх, політична форма вимагала б необхідність самостійності, я мусив би признати цю форму, хоч цього для України я не передбачаю».

18 жовтня

Генсекретаріат ухвалює «виробити законопроект про заміну старого земства народними радами й управами».

21 жовтня

Генсекретаріат ухвалює проект статуту мілітарного формування – «Вільного козацтва».

24 жовтня

Мала рада ухвалює УПСРівську резолюцію, «щоб Генеральним секретаріатом негайно було розроблено законопроект про передачу землі в розпорядження земельних комітетів»²⁰⁹.

Націонал-соціалісти захоплюють владу в Південно-Західному краї Росії

Більшовицький заколот у Петрограді зупинив марудну гру поміж Тимчасовим урядом та його регіональним представництвом у Києві. Реакція націонал-соціалістичного Києва була просто-таки блискавичною: «25 жовтня вночі на закритому засіданні Комітету Центральної Української Ради враз з київськими революційними організаціями» (кількість та персональний склад учасників засідання, як завжди, залишилися таємницею. – Д. Я.) ухвалили: «Центральна Рада (а не Комітет УЦР та анонімні представники анонімних «київських революційних організацій». – Д. Я.) одноголосно (виділено нами. – Д. Я.) постановила утворити революційний Комітет по охороні революції (КОР) на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії і йому подчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності». За півтори доби стало відомо, що до складу КОРу, який «розповсюдив» свою «владу» на територію 9 губерній, увійшли представники хіба 12 громадських організацій та політичних партій, причому в деяких випадках одні й ті самі персони представляли обидві організації разом (наприклад, Петлюра увійшов до складу КОР як представник Українського Генерального військового комітету), – а саме:

– УГВК,

– Української РВД,

– РСД Київської округи,

– Головного комітету доріг України,

– УСДРП,

– УПСР,

– РСДРП (б),

– РСДРП (м),

– ПСР,

– Бунд,

– ОЄСРП,

– «Ради солдатських і робітничих депутатів Києва, Харкова, Катеринослава і Одеси»²¹⁰.

Констатація

Незаконний, антидержавний, пробільшовицький, руйнівний характер цього зібрання та ухваленого ним рішення є очевидним.

Група громадян Російської республіки у кількості лише 15 осіб, а саме: українські есдеки Матушевський, Петлюра, Пісоцький, Порш, Ткаченко, есери – Севрюк, Ковалевський, Шаповал, есер Ніковський, більшовики Володимир Затонський, Ісаак Крейсберг, Георгій П’ятаков, російський есер Арташес Сараджев (1898–1937 рр.), бундівець Мойсей Рафес (1883–1942 рр.), об’єднаний єврейський соціаліст Зільберфарб, а також анонімні «представники Київської ради солдатських депутатів і представники Харкова, Катеринослава й Одеси»²¹¹ згаданим рішенням:

– утворили незаконний орган влади;

– «розповсюдили» його «юрисдикцію» на всі чинні законні органи влади;

– відмовилися тим самим підтримати законний центральний уряд у його протистоянні із заколотниками;

– відмовилися надалі підпорядковуватися центральному урядові, заявивши про свою «відповідальність» лише перед громадською організацією, якою продовжувала бути УЦР;

– незаконно розповсюдили свою «владу» на дев’ять губерній Росії, назвавши їх «Україною»;

– включили до складу незаконного органу влади представників політичної сили, яка вчинила державний заколот і незаконно, збройним шляхом захопила владу в державі.

В. Затонський (1888–1938 рр.). Суспільне надбання

І. Крейсберг (1898–1919 рр.). Суспільне надбання

Г. П’ятаков (1890–1937 рр.). Суспільне надбання

Націонал-соціалісти захоплюють владу в Південно-Західному краї Росії – продовження

Проти ночі 27 жовтня, після бурхливого шестигодинного обговорення Мала рада (кількість учасників засідання знову залишилася невідомою) під відчайдушним тиском українських есерів (персонально – Ковалевського) ухвалила, без перебільшення, історичну резолюцію:

«признаючи, що влада як в цілій державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук революційної демократії (а саме нею вважали себе українські націонал-соціалісти. – Д. Я.), і вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії, Центральна Українська Рада (насправді – Мала рада за невідомої кількості присутніх, а також за браку відомостей про те, хто підтримав або не підтримав цей шедевр політичного мислення. – Д. Я.) висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання в Україні»²¹².

Натомість громадськості пред’явили інший документ з характерною назвою «До всіх громадян України» (так, нібито Україна вже була незалежною державою). Це звернення Генерального секретаріату констатувало: в «Петрограді счинилися криваві події»; «частина населення Петрограда (це було явною брехнею²¹³. – Д. Я.) за проводом більшовиків повстала озброєна проти Тимчасового правительства і хоче накинути свою волю всій Російській республіці»; Генсекретаріат, який є «вищою крайовою владою», яку створили УЦР та «ствердив» Тимчасовий уряд, «буде боротися зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання»²¹⁴.

28 жовтня учасники засідання Малої ради (присутні «мало не всі члени», «особливо багато представників національних меншостей», «є також представник козачого з’їзду та представники ще деяких київських організацій») довідалися про саморозпуск КОРу, були ознайомлені з останніми вістками зі столиці, в яких повідомлялося: «більшовицьке повстання остаточно приборкано; військо, яке було в Петербурзі, піддалося військові Керенського, привідці більшовиків зникли».

На цій хвилі МР ухвалила рішення про остаточне усунення Тимчасового уряду від керівництва дев’ятьма південно-західними губерніями: «загальне керівництво всіма розпорядженнями властей по охороні революції на всю Україну скупчується в руках Генерального секретаріату, який в своїй діяльності спирається на органи революційної демократії краю». Тим же рішенням «керівництво військовими властями було передано штабові військової округи», який негайно поставили під контроль комісарів таки «недосаморозпущеного» Комітету по охороні революції.

Ще за два дні в історичній драмі захоплення влади київськими політиканами, в драмі руйнації Російської демократичної держави, прозвучали останні акорди. Генеральний секретаріат у зверненні «До війська і громадян України» любісінько, чорним по білому написав таке:

«Українська Центральна Рада обрана всіма народами України і являється виразницею волі всієї революційної демократії. По суті це є Крайова рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Всі війська і всі партії повинні признавати власть Генерального секретаріату Української Центральної Ради і всеціло підлягати його розпорядженню»²¹⁵.

Хто і коли ухвалив оце, назавжди, мабуть, залишиться таємницею за сімома замками. Та й, зрештою, з огляду на катастрофічні наслідки цих рішень, це вже не так і важливо. Важливо знати, як ці рішення були реалізовані на практиці.

А це було так. Перший напрямок – поширення своєї «влади» на всі дев’ять так званих «українських губерній». При цьому негайно зіткнулися з протидією законних, легітимних органів влади. Слово Ірині Лебедєвій: після падіння Тимчасового уряду, пише вона, київські політикани пішли шляхом «пристосування» органів місцевої влади до нових умов. «Але органи місцевого самоврядування не стали реальною підтримкою уряду через переважання в їх складі представників російських політичних партій (виділено нами. – Д. Я.)», а якщо сказати правду – то через нелегітимний, незаконний характер влади Генсекретаріату та УЦР.

Зіткнувшись з опором, ГС зробив спробу спертися на «установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам» УНР, відмовившись тим самим від спроб налагодити бодай якийсь діалог, не говорячи вже про співпрацю, з органами місцевого самоврядування. Та й взагалі: «існуюча система органів виконавчої влади» УЦР, головним чином місцевого рівня, не дозволила уряду ефективно провадити в життя свою політику в регіонах. Причинами такого становища, на думку І. Лебедєвої, були як зовнішні, так і внутрішні чинники.

До зовнішніх належить негативне ставлення до українського державотворчого процесу з боку Тимчасового уряду та, згодом, ворожа політика Раднаркому РРФСР, яка «призвела до війни». До чинників внутрішніх дослідниця цілком справедливо віднесла:

– неспроможність українських політичних партій піднестися над вузькопартійними інтересами;

– відсутність чіткої концепції формування місцевої влади;

– згубність концепції демократизації місцевої влади в умовах кризи;

– недостатність фінансування органів місцевої влади;

– партійний підхід у кадровій політиці²¹⁶.

Щодо діяльності у сфері військовій, то наслідком «державотворчої діяльності» українських націонал-соціалістів у цій площині стали «стихійна демобілізація 2 млн українців з російської армії та нищення військових структур, що мало фатальні наслідки для молодої української державності»²¹⁷.

Ще одна риса військового будівництва в часах розгортання так званих «національно-визвольних змагань українського народу» описана такими висловами: «характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні», а це суперечить самій природі Збройних сил.

Так, усі без винятку фракції УСДРП обстоювали їх формування за «трудовим принципом»;

УПСР спочатку вимагала замінити постійну армію народною міліцією; після розколу ліві есери агітували за Українську червону армію, праві – за регулярну національну армію (цю ідею поділяла і УНП); центральна течія – за регулярну армію з призовом працюючих;

УПСФ сформувала свою позицію лише після 1917 р. – тут їхні вимоги збігалися з вимогами «центристів» есдеків;

УНП – за регулярну національну армію;

обидві комуністичні партії – УКП(б) та УКП – підтримували необхідність створення Червоної армії, сформованої на засадах класового принципу²¹⁸.

Ще одна божевільна ідея українських націонал-соціалістів полягала в тому, щоб створювати частини з числа військовополонених. Це суперечило нормам міжнародного права, зокрема положенням IV Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р.²¹⁹.

Такі військові частини «випадали» зі сфери права: воюючі сторони тлумачили їх не інакше, як бандформування.

Бандформування (із числа військовополонених) було створено на підставі листа (!) генерального секретаря військових справ нелегітимного «уряду» незаконної УНР С. Петлюри від 12 листопада 1917 р. до Галицько-Буковинського комітету – громадської організації галицьких українців, створеної для допомоги полоненим українцям-воякам австро-угорської армії, яка воювала із українцями-військовослужбовцями російської армії. Станом на 6 січня 1918 р. чисельність підрозділу сягнула аж 733 особи.

Підсумок теоретичної та практичної діяльності вітчизняних націонал-соціалістів такий: «Державний суверенітет України можливо було забезпечити лише за наявності добре зорганізованих Збройних сил, чому Українська Центральна Рада до початку збройного конфлікту з радянською Росією не приділяла достатньої уваги, додержуючись точки зору, що Україні потрібна не регулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах»²²⁰.

Констатація

Автори цієї концепції – лідери УЦР, насамперед Грушевський, як голова Ради, Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України.

Частина ІІ

Мобілізовані Грушевським, Винниченком та Петлюрою прихильники про це і гадки не мали.

Так, наприклад, УСДРП на своєму жовтневому конгресі наївно, але «цілком виразно й ясно висунула як чергове завдання своєї діяльності будування Української демократичної Республіки. Щоправда, – занотував один із партійців, – партія українських соціал-демократів стояла тоді ще на позиції федерації з Росією, але все ж таки вона цілком позитивно розв’язувала питання про творення основ української державності. Метушлива чинність «самостійників-соціалістів» мала, без сумніву, багато елементів очевидної демагогії»²²¹.

Інакше кажучи, форум провідної «урядової» української націонал-соціалістичної партії за три місяці до формального проголошення незалежності УНР не бачив для себе такої політичної перспективи, трактуючи прихильників «самостійності» як диваків.

Наприкінці місяця III Всеукраїнський військовий з’їзд, участь в якому на рівних підставах брали військовослужбовці російської та полонені військовослужбовці воюючої австро-угорської арімій не менш мудро та далекоглядно оцінив петроградський переворот «як перемогу робітників і селян над буржуазією. <…> Разом з тим з’їзд рішуче відкинув претензії московських большевиків накинути Україні совітську систему влади та їхнє стремління втручатись у внутрішні українські справи»²²².

Мітинг військовослужбовців колишньої російської та Діючої австро-угорської армій з нагоди ІІІ військового з’їзду. Суспільне надбання

На цьому тлі провідні діячі Генерального секретаріату, як підкреслюють сучасні дослідники, розмови «про намір України відділитись від Росії» спростовують як «провокаційні поголоски»; соціалістичні лідери УЦР, мовляв, не бажали «перейти на ґрунт послідовного творення державної незалежності України навіть після проголошення УНР»²²³.

На жаль, цей та подібні йому висновки мало, а якщо точно – зовсім не узгоджуються з широко відомими фактами. Вони такі.

VII пленум УЦР

Назвати ото збіговисько «Пленумом Української Центральної Ради», на яке «небагато з’їхалося членів Ради», язик не повертається. В засіданнях взяли участь тільки представники ліворадикальних українських та єврейських соціалістичних партій. Це по-перше.

По-друге, вже при першому голосуванні 30 жовтня з’ясувалося: хіба 15 % із 643 персонально відомих її членів.

По-третє, це зібрання «УЦР» жодних правових, законних підстав ухвалювати рішення, які були «проголосовані» впродовж наступних трьох днів, не мало.

Усі ті постанови були об’єктивно спрямовані на вирішення двох найпринциповіших для їхніх ініціаторів завдань.

Перше – захопити владу у Південно-Західному краї Російської республіки, спершу добивши законний демократичний центральний уряд країни.

Завдання друге – якнайшвидше вивести Росію з війни, закривши таким чином необхідність для країн Почвірного союзу вести війну на два фронти, надати їм можливість зосередити всі зусилля та ресурси у Франції.

Як справедливо відзначили автори новітніх «Нарисів історії Росії», уже від перших хвилин по усуненні від влади Миколи II «навіть праві політики визнавали право «революції» «обирати» уряди. Озброєна революційна меншість скористається цим правом іще не раз». Це – принцип перший.

Важливо підкреслити: вожді українського націонал-соціалізму не видумали нічого оригінального – вони лише послідовно продовжували розігрувати партію, правила якої були встановлені не ними, а вождями петроградського перевороту ще в лютому 1917 р.

Принцип другий. Тимчасовий уряд, так само від перших хвилин свого існування, поспішав узяти під контроль імперську державну машину «й позбутися контролю з боку представницьких органів». Це, в свою чергу, «означало ще один, цього разу залаштунковий переворот – розпуск Думи, ім’ям якої й відбулася революція. Ліквідація Думи, – абсолютно слушно зауважують автори цитованих «Нарисів», – зіграла з урядом злий жарт: відтепер його доля залежала від доброї волі партійних вождів і коливання масових настроїв у столиці. Опора у вигляді парламенту зникла»²²⁴.

У листопаді аналогічним чином вчинили і в Києві. Так, наприклад, 25 листопада місцеві діячі ухвалили «Закон «Про порядок видання нових законів», який закріплював законодавчу ініціативу лише за МР та ГС. Іншими словами, саме від 25 листопада УЦР, якби вона колись і зібралася на якесь засідання, була би позбавлена оголошеної її фундаторами та членами основної функції і остаточно та формально перетворилася б на нікчемну «говорильню»²²⁵, якою вона, якщо називати речі своїми іменами, була чи не від першого дня свого існування.

Констатація

До цього треба додати хіба таке міркування.

Доля центрального уряду, доля можливих демократичних перетворень у Російській державі відтепер залежала не просто «від доброї волі партійних вождів».

Вона залежала від волі тих діячів, вплив яких базувався на стихійній підтримці найбільш люмпенізованого, найбільш соціально та політично безвідповідального прошарку суспільства – частини селянської голоти, яка прагнула лише якнайскорішої матеріалізації двох споконвічних міфів – ліквідації панів та обернення всієї їхньої власності на свою.

Поза цим 90 % населення вчорашньої романовської імперії – а це довели ріки пролитої впродовж наступних років крові – ні про що не дбало, нічим не цікавилося і ні про що не мріяло.

VII пленум УЦР – продовження

Засідання відкрилися 29 жовтня. Тональність визначила вступна промова Грушевського. Говорив він про що завгодно, тільки не про державний переворот у Петрограді, не про усунення від влади центрального уряду. Нічого не сказав про необхідність виступити на захист закону та демократії, не запропонував конкретних дій, спрямованих на нейтралізацію заколотників, а нарікав лише на те, що, мовляв, усі 20 000 крб. із Національного фонду «були майже всі витрачені на удержання Генерального секретаріату».

Понарікавши, Грушевський відкрив засідання, порядок денний якого складався зі звітів комітету УЦР, Генерального секретаріату, а також із таких питань, як «питання миру», «законопроекту про Українські Установчі збори», «законопроекти Генерального секретаріату», «доклад комісії автономного статуту» та «об’єднання українських земель», вирішувати які сесія ніяких правових підстав не мала.

Основні тези його плутаного виступу були такі:

– «ми втратили надію на російську демократію» і тому «звернули більшу увагу на організацію свого соціального, політичного і національного життя»;

– «всі наші фракції (це, як показано вище, було свідомою та відвертою брехнею. – Д. Я.) однодушно признали, що треба негайно скликати Установчі збори України», – на що УЦР також ніяких законних та правових підстав не мала;

– основа діяльності Малої ради «в останній період» – «енергійна праця» її комісій по скликанню УУЗ та «виробленню автономного статуту»;

– «ми зустрічались із саботажем та перешкодами (виділено нами. – Д. Я.) Временного правительства», – які проявилися в небажанні уряду санкціонувати створення так званого «Крайового земельного комітету» та підпорядкувати місцеві органи влади Генсекретаріатові.

Завершив промову голова УЦР накресленням величної цілі. «Мета, що стоїть перед нами усіма, – сказав він, – Українська Демократична Республіка у федеративнім зв’язку з народами та областями Росії». Щоправда, при цьому М. С. Грушевський забув поцікавитися такими дрібницями, як-от, наприклад, ставлення до такої мети поляків, фінів, литовців, латишів, естонців, жителів інших країв, окупованих цією Росією. Це «велике завдання», за словами промовця, мали саме Українські, а не Всеросійські Установчі збори, сумна доля яких була вирішена саме в цей день – поза реальною чи легендарною роллю, яку зіграв згодом у цій драмі легендарний матрос Желєзняк(ов), матроси якого Всеросійські Установчі збори розігнали.

Другий принципово важливий момент сесії – промова Винниченка. Активний могильник демократичної, правової Української держави розповідав (мабуть, зі сльозами на очах) небагатьом присутнім членам Ради про «великі перешкоди з боку російської буржуазії», з якими зіткнулися і він особисто, і його кабінет. Розповів і про відмову центрального уряду фінансувати Генсекретаріат, і про те, що петроградське «правительство ігнорувало Секретаріат свідомо чи несвідомо» і навіть «призначило в Києві свого комісара без згоди Секретаріату».

Загін матросів, який розігнав Російські Установчі збори. Суспільне надбання

Визначив Винниченко і головного винуватця таких підходів – керівника справами Тимчасового уряду Олександра Гальперіна. Оскільки центральний уряд заарештували більшовики, – заявив голова його, заарештованого більшовиками крайового представництва, – «через те Генеральний секретаріат мусить (виділено нами. – Д. Я.) зайнятись усіма справами, які правительство зоставило за собою (оплески), і хоче призначити комісарів: військового, у продовольчих і залізничних справах». Уже наступного дня цей список без будь-якого натяку на обговорення було розширено – до перерахованих додали ще й відомства «почти та телеграфу» і «судових». Крапка.

30 жовтня «Центральна Рада вислухала доклад М. Грушевського про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Конституція Української республіки визнає, – читаємо в протоколі, – що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парламентові Росії». Ще одна крапка.

«Другий доклад зробив О. Севрюк від комісії, яка виробляла проект закону про скликання Української Установчої ради. Проект розроблено досить докладно. Незважаючи на те, що комісія, обрана Малою радою, мала дуже небагато часу». Третя крапка.

К. Мацієвич (1873–1942 рр.). Суспільне надбання

Крапка четверта – рішення про ухвалення (чи то 96, чи то 97 голосами з 643 членів УЦР²²⁶) законопроекту «про передачу землі в розпорядження земельних комітетів». Як запевняв один з його розробників, товариш аграрного генсекретаря Костянтин (Кость) Мацієвич, це був лише «тимчасовий законопроект, який не порушує основ володіння, не одміняє земельної власності». Шкода, що Мацієвич не дожив до початку третього тисячоліття – тоді він мав би змогу дізнатися, що в 2009 р. громадяни України все ще не могли вільно володіти та розпоряджатися землею, відібраною 1917 р. у її законних власників «на підставі» саме цього «тимчасового» закону.

На відміну від Мацієвича, відповідальні сучасники суть закону зрозуміли цілком ясно.

Це розуміння зафіксував, наприклад, з’їзд селян Полтавщини, організований Партією хліборобів-демократів. Професійні хлібороби «визнали політику Центральної Ради в аграрній справі руїнницькою для держави і для загальнонаціонального господарства», зажадали «відновлення приватної власності, як основи принципа приватної власності», «негайного повернення господарям права власності на їхні садиби і весь реманент» тощо.

Цікаво, що ці вимоги ані Грушевський, ані його «уряд» навіть вислухати не побажали – саме тому розгнівані земельні власники-селяни ухвалили скликати 29 квітня у Києві свій з’їзд²²⁷, якому судилося увійти в історію УНР – щоправда, зовсім з іншої причини.

Ще одне чарівне рішення VII пленуму – «про прилучення «позаавтономних» частин України». Це зухвало антиправове рішення обґрунтовувалося «потребою злучення під владою Генерального секретаріату всіх українських земель постановами різних повітових установ заанексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів».

Очевидно, що жодної такої «вимоги» пред’явлено не було. А як навіть і було би, то жоден радівський діяч у цьому випадку не зміг би знайти досить переконливий аргумент для обґрунтування такого відверто імперіалістичного рішення. Дебатували в обмеженому складі – два есдеки, член ЦК Селоспілки Зіновій Висоцький та керівник юрвідділу УГВК Микола Левицький (Левітський, Левитський). Рішення ухвалили таке: «поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України (ким? коли? – Д. Я.), де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»²²⁸.

Мабуть, у поспіху забули (або не здогадалися) згадати території, які увіходили до складу Румунії (наприклад, Мармарощина), Австро-Угорщини (наприклад, Буковина), Канади (наприклад, провінція Саскачеван), Північно-Американських Сполучених Штатів (наприклад, штат Нью-Джерсі) абощо.

«Легітимізували» це нечуване беззаконня двома аргументами. Перший (його потім систематично використовувано за радянських часів від перших і до останніх днів існування, а також упродовж усіх років існування незалежної України) – «виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах». Другий – «вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції».

На досягнутому не зупинилися. 1 листопада знову-таки абсолютно незаконно забрали повноваження у Тимчасового уряду (він формально проіснував принаймні до середини листопада), запровадивши відомства продовольчих справ, праці, судове, торгу й промисловості, шляхів, пошт і телеграфів, військове. Керівник військового відомства, вступаючи на посаду, не зморгнувши оком позиціонував себе як «представника революційної військової влади на Вкраїні, здобутої революційними засадами», який «бере на себе вищу військову владу на Вкраїні».

Наступного дня, 2 листопада, УЦР простягнула руку до Балтійського та Чорноморського флотів, затвердивши статут так званої «Генеральної морської ради» з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР. Основне завдання нової інституції визначили так: «представництво всіх українських організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора Грушевський «оповістив сьому сесію Центральної Ради скінченою»²²⁹.

Констатація

Саме в цю хвилину формально були закриті навіть теоретичні можливості модернізації «України» зразка 1917 р. (так само, як і всієї Російської держави) на демократичних, правових засадах. Закриті майже на століття – аж до державного розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зафіксованого так званою Біловезькою угодою.

ЛИСТОПАД

Генеральний секретаріат реалізує програму державного перевороту

Діяльність Генерального секретаріату від 2 листопада є характерною для будь-якої інституції, яка захопила владу незаконно.

Такі інституції опікуються, насамперед, встановленням контролю над ситуацією у столиці, над силовими структурами та у воєнній сфері, за потреби – намагаються створити іррегулярні збройні формування, в даному випадку – так зване «Вільне козацтво», переймаються приведенням до присяги на вірність собі очманілих від політичних потрясінь чиновників тощо.

Протоколи засідань Генсекретаріату це виразно засвідчують: головні питання на порядку денному в ті дні – встановлення контролю над збройними частинами на фронтах та Київської військової округи, над Чорноморським флотом, над міліційними підрозділами Києва, над уже «українізованими» частинами, встановлення «зносин» зі Ставкою Верховного головнокомандування у Могилеві та перенесення її «в Чернігів або Ніжин», видання відповідних відозв до населення, спроби поставити під свій контроль банки, органи місцевої влади та самоврядування, суттєве збільшення фінансування військового секретарства, створення національного «військового статуту», запровадження «закордонних паспортів від Української Республіки», власних грошей, формування власної судової системи тощо²³⁰. Особливих успіхів з причин цілком зрозумілих досягти не вдалося. Так, 1 грудня Генсекретаріат був змушений констатувати стан тотальної анархії на підвладній території – бюрократичним волапюком тих часів це називалося «на місцях не почувають урядової власті»²³¹.

Ще один напрямок звитяжної діяльності тих днів – спроба сформувати політичну позицію щодо формування уряду у загальноросійському масштабі. Урешті-решт позицію сформулювали таку. Перше: «правительство народних комісарів Петрограда фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави». Друге: уряд за участі ленінської банди формувати можна, але у формі «федеративного правительства» і виключно на основі «однородно-соціалістичній».

Цю позицію підтвердили ще одним урядовим рішенням 17 листопада. Того дня генеральний писар Лотоцький поінформував колег про візит до Києва товариша міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Хижнякова, який запропонував українцям створити новий уряд за участі частини членів скинутого більшовиками кабінету, «представників правительств федеративних країв, але без більшовиків» із осідком у Києві. Колективний розум українського націонал-соціалістичного уряду ухвалив:

– «офіціально входити в переговори» з представником поваленого легітимного уряду Генеральний секретаріат вважає не зовсім зручним, бо становище Тимчасового правительства зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна»,

– «взяти ініціативу в справі утворення центрального правительства в свої руки»,

– новий загальноросійський уряд повинен бути сформований за участі більшовиків яко «однорідносоціалістичний на федеративній основі»²³².

Того ж самого дня Порш зробив цю спокусливу пропозицію члену ЦК партії російських більшовиків та члену незаконного терористичного російського уряду Йосипу Сталіну, мотивувавши її кровною близькістю до петроградських заколотників. «Центральна Рада, – запевняв український соціал-демократ Порш Сталіна, – по своєму складу се є власне рада робітничих, селянських та солдатських депутатів».

Й. Сталін (1878-й або 1879–1953 рр.). Суспільне надбання

Сталін відмовився визнати владу УЦР, проголошену нею УНР, зажадав негайного скликання «крайового» з’їзду рад «на Україні» – навіть без участі УЦР. «Представник Раднаркому Росії» вважав УЦР «демократичною установою»! «Це і зрозуміло, – сказав Сталін, – з того, що Центральна Рада зверху приєднує до себе все нові та нові губернії, не питаючи жителів цих губерній, чи хочуть вони увійти до складу України»²³³. Ані Порш, ані провід націонал-соціалістичного Києва на усмішку Кліо уваги не звернув.