Читать книгу: «Оповідання», страница 2

— Дядьку, несмiливо почала вона, — чи скоро?

— Що — скоро? — спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.

— Чи скоро воду витягнете?

— Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!

Маруся вiдiйшла. Тi слова її вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що її татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок, такий, що й вода туди не досягне, — там вiн сидить i дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та адже ж у татка нема чого їсти, — вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ївши. Ой, боже ж мiй! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя своє вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло.

З такими тяжкими думками просидiла вона до вечора. Вона хотiла була зостатися тут i на нiч, та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить. Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на лаву, зiперлась на стiл та й занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що вiдняла в неї всю силу, кинула її в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву. Вона прокинулась несподiвано серед ночi. Навкруги була темрява. Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею. Вона пiдвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й вiдразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати. Її татко в шахтi, його залила вода, вiн умирає з голоду! Невимовна, безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання. Округи була темрява — чорна, важка, похмура темрява, i серед цiєї темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла маленька посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об цi колiна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в життi: оборону, любов, усе своє щастя — чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худi колiна?

I вона ридала. Чи довго це було, — вона, звiсно, не знала. Але дедалi плач її ставав усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але з горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло. Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби не здригалося iнодi тiло її перемучене, була б це мертва постать.

А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав у вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як потроху бiлiшали перед нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та iкони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з долiвки i хитаючися вийшла з хати. Вона пiшла до шахти i пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона не хотiла коритися тiй несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися. I вона сидiла. Працювали, розмовляли, метушились робiтники, плюскала вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й помiчала. З нiмою тугою не спускала вона очей з ями, повної води, й ждала. Чого вона могла ждати?

Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на каменюцi. Робiтники вже не прогонили її: їм було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане цiєю каламутною водою. Вони давали їй їсти, та вона не схотiла. До неї прибiгла Галька, приходила Горпина, — та жiнка, що вчила її шити, — вона ледве промовила з їми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла. Одначе Горпина примусила її з'їсти пирiжок, що принесла їй з дому. Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотiла молитися. I вона молилася, проказуючи не молитву, а свої слова, свої ледве зрозумiлi благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго i прокинулась iще вночi — сидiла й дожидала свiтання.

Ледве свiнуло надворi, — вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко, — вона була десь там глибоко, i звiдти тягли її смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надiєю, i надiя держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В її маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цiєї клятої безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки, — чи то ж виберуть її звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще… I татко сидiтиме в шахтi не ївши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить… Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало їй душу.

А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що їй тодi? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо їй жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти. На нiч вона не пiшла додому, — сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть їх, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч.

Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, — вiдразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека — все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна.

Проснулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?

Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на неї.

— Вже прокинулася? — промовила вона й пiдiйшла до Марусi. — А що, як тобi?

— Та нiчого, — вiдмовила Маруся. — А чого це я, тiтко, у вас?

— А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс.

— Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? — спиталася Маруся.

— Сьогоднi четвер.

— Четвер? — скрикнула Маруся. — А татко?

— Татко? — А ось стривай, скоро й про татка довiдаємось, — ось-ось уже воду витягнуть усю.

— Хiба й досi ще не витягли?

— Нi.

— Четвертий день?

— Еге.

— А я ж як це?

— Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер?

— Анiчогiсiнько, я пiду туди.

— Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попоїсти.

— Ой, тiтко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!

— Ну, на, напийсь, тiльки не води: я тобi молока дам.

Маруся жадiбно випила молоко.

— Ну, лягай же, дочко, та лежи, — промовила Горпина. — Вiдпочинь! А менi треба на часинку пiти з хати. Я зараз прийду, — тiльки до Мотрi збiгаю.

Горпина напнулася хусткою й пiшла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати — їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побiгти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустрiне татка. Вона схопилася, швиденько вбулася й вибiгла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було бiльше, нiж звичайно. Пiдходячи, Маруся почула слова:

— Вагончиком спуститися, вагончиком!

— Так не пройдеш туди — грязюка, слизько; а вагончиком можна.

Марусi перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила промiж людьми аж до шахти.

Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугiль. З його одiрвано верхню дошку, й один робiтник сiв у його.

— Ти ж гляди, — наказував йому штегер, — скоро що не так, — гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долiзти куди треба.

— Боже благослови!

— Рушай!

Шахтар перехрестився. Повагом почав iти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.

— Стiй! Стiй! — почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.

— Назад!

Барабан закрутився назад, кодола коротшала, i за кiлька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.

— Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.

— Яку дорогу?

— З дощок намощену, що по їй вагончики бiгають. Далi не проїдеш.

— Що його в бога робити? — бiдкався штегер, — бiжiть до управителя!

Один побiг. Управитель зараз прийшов i звелiв спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тiєї, де вода була. Шахта була сторчова, i в неї можна буде спуститися просто в цебрi.

Всi кинулись до тiєї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бiгла, щоб не зостатися позаду.

— Давай цебер! Чуєш, швидше! — гукав штегер. Поспiшаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.

— Спускай!

Барабан закрутився; цебер здригнувся i проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарi барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна. Врештi стали i дожидались. Дзенькнув дзвоник, — барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад. Без краю довгий здався Марусi час, що проминув, поки штегера пiднято шахти.

— А що? як? — почали всi його питатися.

— Можна! Дiрка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крiзь ту дiрку й можна туди долiзти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.

Двоє шахтарiв стало до штегера в цебер, їм подали кiлька пляшок з молоком та хлiба — це щоб пiдкрiпити тих, якi ще живi.

— Боже поможи!

— Спускай!

Цебер з людьми зник у ямi.

Маруся протовпилась аж до шахти.

— Та чого це тут дiвчина? — скрикнув управитель, її вздрiвши. Але зараз-таки пiзнав її i вже бiльше нiчого не сказав.

Маруся стояла над шахтою. Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але нiхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей i не вертала.

— Довго шукають! — сказав хтось.

— Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!

I знову всi замовкли, дожидаючися… Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всiм, а найбiльше Марусi! Звiстки з шахти не було нiякої. Врештi мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, i дзвоник дзеленькнув. Всi стрепенулися.

— Тягни!

Барабан пiшов спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… двi… три — i ось, ось цебер!… В цебрi стояв штегер з одним робiтником i пiддержував обрятованого чоловiка.

Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.

— Багато живих? — спитавсь управитель.

— Усiх троє, — вiдмовив штегер, — оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.

— А тi?

— Двох бачив — утопли, а бiльше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.

Цебер знову пiшов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого. Проминуло ще з пiвгодини, — знову дзеленькнув дзвоник i закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась — готова в цю мить до життя й до смертi. Ось знову цебер — i в йому був не її татко. Штегер сказав, що живих троє. Третiй повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожалiти її, щоб вiдняти вiд неї татка. Адже вiн добрий!

— Господи! — молилася вона думкою: — Адже ти добрий! Верни татка! А нi, — то вiзьми мене до його!

А тим часом цебер давно вже пiшов наниз. I як почулося "пiднiмай!" — Маруся притисла свої худi рученята до грудей з усiєї сили i, широко розкривши очi, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму. Повагом пiднявся цебер. Двоє шахтарiв держали того, хто там стояв, i це був — Максим. Ледве ступив вiн на землю, — ту ж мить Марусинi руки обхопили його.

Припадаючи до його, вона скрикнула:

— Татку! любий! живий!…

I змучена дiвчина впала непритомна до нiг батьковi.

Максим пролежав кiлька день у лiкарнi, а потiм кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село. Тепер вони живуть у своїй хатi i господарюють щасливо.

У Олексїiвцi, 1893. IV.13.

Дзвоник

Її звали Наталею. Вона була маненька, їй було тiльки сiм рокiв. Мати її вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й п'яниця. П'яницею вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн якось там хазяйнував на своєму клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав на льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що мiг робити. А тут жiнка вмерла. Вiн зовсiм розпився, прогайнував господарство, продав землю, зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував дома, а в тiй хатi сидiла Наталя. Сидiла й голодувала. Добрi люди помiтили, що вона голодує, почали закликати її до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту, щоб узято її до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернiї й там здано до того дому. Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона й сама силкувалася так думати, але чогось їй страшно було туди їхати. Як приїхала, то стало все її життя по-новому. Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хлiба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в дранiй, латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в неї одежа чистенька: влiтку — легенька, взимку — тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обiдранiй, нечупарнiй хатi, спала на голому полу, тiльки в голови пiдмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i спала вона на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома її батько п'яний лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся: коли що треба було робити чи не робити, то начальниця просто велiла чи забороняла завсiгди спокiйним, рiвним, однаковим голосом, — вона навiть не кричала нiколи. Це нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля її вбогого сiльського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не царським, життям.

А все ж Наталi тяжко було жити. Чому? Вона була зовсiм чужа серед цього життя. З самого початку їй довелося звикати до багатьох речей, цiлком їй нових, — починаючи з завички їсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона нiяк не вмiла пристромити шматок м'яса в борщi виделкою, а тодi вiдрiзати його ножем: звичайно шматок вискакував з-пiд ножа i з-пiд виделки й ляпав додолу або на колiна Наталi чи якiй подрузi, а борщ розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i казала: "От, ляпало недотепне! Селючка!" Олександра Петрiвна, начальниця, завважала Наталi, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала, дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла їй виходити з-за столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак обiдали, весело смiялися, як не було начальницi (хоч їм смiятися за обiдом i заборонювано), i дожидалася своєї черги. Врештi дiвчата починали вставати, соваючи та стукаючи ослонами, деякi зараз бiгли з хати, а деякi зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тодi Наталя мусила йти обiдати. Їй хотiлося їсти, й вона мовчки сiдала за стiл. Дiти часто бувають нежалiсливi, — обляпана Наталиним борщем подруга, а за нею й ще дехто починали кричати на Наталю:

— Селючка обiда! Ляпало обiдає. Тiкайте, а то всiх пообляпує.

Наталя кидала їсти: їй було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не плакала, тiльки губи в неї тремтiли i все її обличчя якось кривилося. Вона спускала свої великi темнi очi додолу, її довгi вiї виразно визначалися тодi на зблiдлому обличчю. Так вона сидiла мовчки, аж поки дiвчата облишували її й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла в якийсь закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти, аж поки голосно дзенькне дзвоник, кличучи всiх до вечiрньої науки. Вона вся здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла. Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi, але дiвчата все ж дражнили її ляпалом. Це нечупарне прiзвище нiяк не приставало до її тоненької невеличкої постатi з чорноволосою голiвкою, до її замисленого обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й зосталося.

I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла ходити Наталя, — та була така проста. А в їй Наталя почувала себе нiяково. А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама в неї вбиратися. Копається, копається й нiчого не вдiє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга, до неї трохи прихильна, пособить. Але поки та поспiє, аж тут уже — дзень! дзень! дзень! — кличе дзвоник до снiдання. Поспiшається Наталя, руки в неї тремтять… боїться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бiгти треба. Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але нiяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розумiла, їй казано надiти iншу "юпку", а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають. Її посилано в "чулан", а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно i де воно той "чулан"; їй велено вчитися "прилежно", а вона нiяк не могла зрозумiти… —навiщо це, вчачися, треба лежати, коли їй краще сидiти. Багато її подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер смiялися з неї, а Олександра Петрiвна звала її нерозумною й казала, що вона зовсiм погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через те, що нiби нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала безлiч казок та пiсень. Нiхто з її подруг сiльських краще вiд неї не вмiв спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звiрiв чи людей, про яких казала. А тут — тут вона була нерозумна, бо нiяк не розумiла тих слiв, "що в книзi пописано"… Вивчившися врештi читати, вона насмiшила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом", а переказала те так: "У середу занявся дом".

— I сгорєл? — спиталася, глузуючи, вчителька.

— I згорiв… — одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так i страшенно червонiючи, зараз же додала: — Нi, цього в книзi не написано…

Голосний регiт не дав їй далi казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху. З цього часу її прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили. Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тiльки погано його знала, а ще й завсiгди казала якусь кумедну нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю. А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати незрозумiлої книжки. I ця книжка робила з її головою щось дивне. Наталя блукала по їй очима й думкою, так, як дитина блукала б темної ночi серед невiдомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стiльки разiв помилялася, стiльки разiв її осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона тепер не була певна нi в одному словi, чи розумiє його, як треба. Написано "масло", — може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а може, й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що "орать" — це на полi орати, а сьогоднi її вилаяно дурною й сказано, що це значить — репетувати; або от учора: вона думала, що "рожа" то квiтка така, а їй кажуть, що це — пика… Може, й з маслом так буде… I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити своїй головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною. Знаючи себе i своє знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше робила собi, бо страх вигонив у неї з голови й те, що там удержувалося так-сяк.

Еге, вона боялася класу i вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти. "Дзень-дзень-дзень!" — розкотиться скрiзь, а їй так i виявиться, як вона стоїть перед учителькою, блiдне, червонiє, знову блiдне, мучиться, силкується щось iзгадати — i нiчого не може… Ох, цей уже їй дзвоник! Як вiн їй упiкся! Вiн дзвонив на день шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона приїхала сюди, її вразив цей дзвоник. Був ранок, i вона ще спала. Їй снилося рiдне село й те, що так часто бувало з нею справдi. Зелена-зелена, квiтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатами бiгає й грається. Ясно сяє над їми небо, пишно пахнуть, навкруги квiтки, всмiхаючися до неї своїми червонимиї, блакитними, жовтенькими блискучими личками… Дзвiнко та весело розкочується по всiй луцi дитячий гаїмiр, смiх. I так їм, дiтям, гарно, так без мiри гарно й весело, що тiльки пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше, нiж їм… Та й вона, Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на вербi гiллястiй над водою, — широко-широко розлилася весняна вода, пойняла луки, городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в їй купає…

Сидить Наталя й голосно веснянки вигукує:

 
Розлилися води
На чотири броди…
 

I далеко по водi розлягається тоненький голосок:

 
Соловей щебече,
Садки розвиває…
 

Розвилися садки, та густi-густi — як лiс. I справдi, це вже не садок, а лiс густий, а пiд дубком сидять вони вдвох: Наталя та її подруга Оксанка… Це вони сюди заховалися вiд батька Наталиного: вiн прийшов додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з Оксаною заховалися… Вони одна одну так люблять… Обнявшись, оповiдають одна однiй про своє горе й щастя… Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цiлує… Ох, як гарно, як любо! Коли це вiдразу як гримне щось над їми… Озирнулися вони, — аж позад них батько Наталин п'яний… Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла…

— Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук ухопило її, держать.

Вона розплющує очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька, — круг неї дiвчата, держать її й говорять:

— Як iсхопиться сонна, як побiжить!… Чого ти? Наталя спершу не знає, що їй казати, тодi вiдмовляє:

— Злякалася… щось загримiло…

— Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.

Озирнулася Наталя й бачить, що круг неї дiвчата встають, убираються… Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися, коли це знову несподiвано вдарив дзвоник i примусив її здригнутися… Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всiєю своєю душею, що минулося її щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих, гаїв зелених; не обнiме її, не пригорне, не приголубить Оксанка… Сльози бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку… Як вона житиме тут без неї? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема рiдних, нема подруги… Вона втекла вiд їх, забилася в куточок i сидiла там мовчки. Дiти знайшли її, силкувалися витягти звiдтiля, займали її, але вона мало й озивалася. Деякi смiялися з неї, що вона така дика, деякi жалiли її, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка, i Наталi вони були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти її кинули. I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя в самотинi. Жила? Нi, вона не жила. Вона слухалася — дзвоника. Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снiдати — вона йшла, велiв учитися — вона вчилася, випускав з класу пiсля лекцiї i знову наказував сiдати — вона слухалася. I так усе: сон, їжа, гулянки, наука — все дзвоник велiв, промовляючи своїм гострим, уховi дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волi — вiн усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибiгати на волю i ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в чистих хвилях оточеної зеленими очеретами рiчки. Ото життя! А тут нема життя, бо вiн одняв волю. Їй стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слухається його й через те вона така завсiгди однакова… Її, Наталю, дзвоник знає i вмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити. Вона, звiсно, знала, що це не так, але не могла збутися тiєї думки. I вона зненавидiла його. Вона зненавидiла його всiєю своєю душею, всiм своїм серцем, всiма своїми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди. Зненависть задавлена почала перемiнятися на одчай. Нiколи Наталя не вирветься з тiєї тюрми, не збудеться свого ворога. Хiба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть її вiдцiля?