Читать книгу: «Повне зібрання творів», страница 10

XL

Господь послав мені жінку, яка брехала дуже гарно, з чарівливою жорстокістю, просто. Я нахилився над нею, немов над свіжим вітром із моря.

– Чому ти брешеш? – запитав я.

Тоді вона заплакала, немов загорнувшись у сльози. А я міркував про її сльози:

«Вона плаче, – казав я собі, – через те, що їй не вірять, коли вона бреше. Адже для мене не існує комедії, яку ставлять люди. Я не розумію сенсу комедії. Звісно, ця жінка хоче, щоб її вважали за іншу. Але не це становить драму, яка не дає мені спокою. Це драма для неї, що вона так палко прагне бути іншою. А чесноту, як я бачив, частіше поважають ті, хто вдає її, ніж ті, хто дотримується її, і вони чеснотливі, бо негарні. А є інші жінки, які дуже прагнуть бути чеснотливими і бути коханими, проте не вміють опанувати себе, чи, радше, над ними панують інші. Й завжди проти чогось бунтують. І брешуть, щоб бути гарними».

Причини, які стоять за словами, не завжди є справжніми. Ось чому я їм нічим не дорікаю, хіба що тим, що їхні слова викривлені. Ось чому я мовчав перед цією брехнею, не дослухаючись до гамору слів, перебував у тиші своєї любові, дослухався лише до самого зусилля. Це борсання пійманої в пастку лисиці, яка бореться з пасткою. Або пташки, що б’ється до крові у клітці. Тож я й звернувся до Господа: « Чому ти не навчив її розмовляти мовою, яка б щось передавала, бо, слухаючи її, я, аж ніяк не відчувши любові до неї, звелю її повісити. Проте в ній є патетика, і вона кривавить собі крила в ночі свого серця й боїться мене, мов молоді піщані лисиці, яким я подаю шматок м’яса і які тремтять, кусають і відривають м’ясо, тягнучи його до свого лігва.

– Пане, – казала вона мені, – вони не знають, що я чиста.

Звичайно, я добре знав метушню, яку вона спричиняє в домі. А втім, відчував, як жорстокість Бога ножем пронизує мені серце:

– Допоможіть їй плакати. Дайте їй сльози. Нехай вона втомиться від себе самої, притулившись до мого плеча: в ній немає втоми.

Адже в досконалості її стану її погано вчили, і в мене з’явилося бажання визволити її. Так, Господи, я не дотримався своєї ролі… Бо немає дівчинки, яка не має значення. Та, що плаче, – не світ, а знак світу. В неї з’являється страх, що вона не розвивається. Вона згоріла дощенту й розвіялася димом. Зазнала кораблетрощі в річці по дорозі, і її неможливо утримати. А я йду, я – ваша земля, ваша стайня і ваше значення. Я – велика традиція мови, дім, каркас і арматура.

– Спершу послухайте мене, – сказав я їй.

Вона теж повинна отримувати. А також людські діти, й надто ті, які не знають, що можуть знати…

– Бо я хочу повести вас за руку до вас самих… Я – добра пора людства.

XLII

Я сказав їм: «Не соромтеся своєї ненависті». Адже через неї вони засудили до смерті сто тисяч людей. І разом з іншими, мов худоба, вони пішли до в’язниць із табличками на грудях, які вирізняли їх. Я прийшов, захопив в’язниці й вивів на вулиці ту юрбу. Вона не видалася мені відмінною від інших. Я слухав, чув і розглядав визволених. Бачив, як вони поділяють свій хліб, як і решта людей, і тиснуться, як і решта, навколо хворих дітей. Заколисують їх і чатують над ними. Бачив, що вони, як і решта, страждають від мук самотності, коли самотні. І, як і решта, плачуть, коли котрась жінка за грубими мурами починає відчувати прихильність до якогось іншого в’язня.

Адже я пам’ятаю, що розповідали мені мої тюремники. Я попросив, щоб мені привели того, хто напередодні скористався своїм ножем, увесь закривавлений своїм злочином. Я сам допитував його. Я прихилився не до нього, що вже був у лабетах смерті, а до непроникності людини.

Адже життя пускає коріння, де може. У вологій розколині скелі з’являється мох. Приречений, звичайно, наперед стати жертвою першого сухого пустельного вітру. Але мох ховає свої спори, які не вмирають, і хто вважатиме за марну появу цієї зелені?

Отже, я дізнався від свого в’язня, що з нього глузували. Від цього страждали і його марнославство, і його гордощі. Марнославство і гордощі приреченого на смерть.

Я бачив, як вони мерзнуть і туляться докупи. Вони були схожі на всіх овець на землі.

Я звелів, щоб прийшли судді, й запитав їх:

– Чому ці в’язні відірвані від народу, чому носять на грудях таблички приречених на смерть?

– Це правосуддя, – відповіли вони мені.

Я думав:

«Звісно, правосуддя. Адже правосуддя, на їхню думку, – знищити мерзоту. На їхню думку, навіть існування негрів – теж несправедливість. А також існування принцес, якщо вони чорнороби. Та існування художників, які не тямлять у малярстві».

Тож я відповів їм:

– Я прагну, щоб було справедливим звільнити їх. Намагайтеся зрозуміти цю думку. Бо інакше, якщо вони вирвуться з в’язниць і пануватимуть, у них своєю чергою теж з’явиться необхідність ув’язнити і знищити вас, і я не думаю, що імперія виграє від цього.

Саме тоді переді мною постало з усією очевидністю криваве безумство ідей, і я звернувся до Бога з такою молитвою:

«Невже ти дурний, що змусив повірити їх у власний жалюгідний белькіт? Хто навчить їх не мови, а того, як слід уживати мову! Бо зі страхітливої плутанини слів, зі словесного вітру вони виснували необхідність тортур. Із незграбних, непослідовних і неефективних слів народилися ефективні знаряддя тортур».

А водночас це все видалося мені наївним і сповненим бажання народитися.

XLIV

Цього вечора я спускався зі своєї гори по схилу нових поколінь, обличчя яких я ще не знав, наперед утомлений від людських слів і вже не чуючи серед гуркоту їхніх возів та дзенькоту їхніх ковадел співу їхніх сердець, – звільнений від них, наче вже не знав їхньої мови, байдужий до майбутнього, що відтепер уже не цікавило мене; приземлений, як видавалося мені. Я впадав у відчай і сам був його причиною, був відгороджений масивним бастіоном егоїзму («Господи, – казав я Богові, – ти відступив від мене, і саме тому я покидаю людей»), і запитував себе, що розчарувало мене в їхній поведінці.

Я не завдав собі клопоту домагатися від них бодай чого-небудь. Навіщо наповнювати новими отарами мої пальмові гаї? Навіщо добудовувати до мого палацу нові вежі, коли я вже й так тягну свою мантію від зали до зали, немов корабель у безмежжі морів? Навіщо годувати нових рабів, коли вже й так, по семеро чи по восьмеро під кожними дверима, вони стоять, мов стовпи мого існування, я бачу їх уздовж коридорів, як вони тиснуться до стін, коли я проминаю їх або тільки-но вони почують шелест моєї мантії? Навіщо брати в полон інших жінок, коли я вже замкнув їх у своїй тиші, навчившись уже не слухати їх, щоб розуміти їх? Адже я бачив, як вони сплять, тільки-но опустивши повіки й зануривши очі в оксамит… Я тоді покидав їх, сповнений бажання піднятися на найвищу вежу, що піднеслася аж до зірок, і дізнатися від Бога про сенс їхнього сну, бо тоді сплять пересвари, пересічні думки, ница вправність і марнославство, що знову разом зі світлом заповзають їм у серце, бо ж їм ідеться тільки про те, щоб перемогти свою товаришку й позбавити її трону в моєму серці. (Але, якщо я забуду їхні слова, лишиться тільки пташина гра й лагідність сліз…)

XLV

Увечері, коли я спускався зі своєї гори по схилу, де вже не знав нікого, мов людина, яку вже понесли на землю німі янголи, на мене зійшла розрада в старінні. Розрада, що я став деревом, обважнілим від гілля, загрубілим від мозолів і зморшок, і вже немов забальзамованим часом у пергаменті шкіри на моїх пальцях, і таким майже цілковито невразливим, немов я вже став сам собою. Я сказав собі: «Отой, що теж постарів, – чи зможе тиран залякати його запахом тортур, що є запахом кислого молока, і змінити в ньому бодай що-небудь, бо своє життя він тримає поза собою, наче розстебнутий плащ, який тримається тільки шнурочком? Отак я вже утвердив себе в пам’яті людей. І ніякі заперечення з мого боку вже не матимуть сенсу».

Знайшов я розраду і в тому, що вже не маю зв’язку зі своїми нутрощами, немов цю всю зашкарублу плоть я вже обміняв на легкі невловимі крила . Немов я гуляв, нарешті народившись із себе самого, в товаристві того архангела, якого я так шукав. Немов, покинувши свою давню оболонку, я побачив себе напрочуд молодим. І ця молодість складалася не з ентузіазму і не з бажання, а з незвичайної ясності. Ця молодість належала до того, що межує з вічністю, а не до того, що межує зі світанком неспокою життя. Вона була простором і часом. Мені здавалося, що вона увічнюється, досягши свого становлення.

Отак я став схожий на чоловіка, що підібрав по дорозі дівчину, яку штрикнули кинджалом. Він ніс її в сплетених руках, розпанахану і покинуту, наче пучок троянд, лагідно приспану полиском сталі й майже усміхнену, бо зіперлася своїм білим чолом на крилате плече смерті, він ніс її на рівнину, бо тільки там жили знахурі, здатні зцілити її.

«Дивовижна заснула дівчина, яку я наповню своїм життям, бо вже не переймаюся ані марнотою, ані люттю, ані претензіями людини, ані благами, які можуть дістатися мені, ані лихами, які можуть спіткати мене, а тільки тим, чому віддаю себе, і ось, несучи свою ношу до знахурів на рівнині, я стану світлом очей, пасмом кіс на чистому чолі, і якщо, зціливши, я навчу її молитися, досконала душа триматиме її прямо, мов стебло квітки, яку добре тримає її коріння…»

А проте я не замкнений у своєму тілі, що тріщить, мов стара шкаралуща. Під час повільного спуску схилом моєї гори мені здалося, ніби воно, наче широкий плащ, несе всі схили та всі рівнини, і, розкинуті тум і там вогники моїх осель, немов золоті зорі. Я гнуся, важкий від моїх дарів, наче дерево.

Мій народ спить: я благословляю вас, спіть далі.

Нехай сонце не квапиться витягти вас із ніжної ночі! Нехай моє місто має право ще спочити, перше ніж випробувати на світанку свої крила для роботи. Нехай ті, яких вразило вчора лихо і які мають ласку Господньої відстрочки, ще чекають, перше ніж брати на себе жалобу, або злидні, або приреченість, або квітучу проказу. Нехай вони лишаються в лоні Господа, всі прощені і всі прийняті.

Це я піклуватимусь про вас.

Мій народе, я чатуватиму над тобою: спи далі.

XLVII

– Невже ви не соромитеся, – запитав я тоді, – своєї ненависті, своїх чвар і своєї люті? Не простягаєте кулак унаслідок пролитої вчора крові, бо, якщо після пригоди ви вийдете оновлені, мов дитина з розірваного лона, або крилата тварина, ще прикрашена шматочками своєї лялечки, що ви зрозумієте внаслідок учорашніх подій в ім’я істин, не позбавлених сутності? Бо ті істини, які потрапляли мені до рук і розривалися, я, навчений досвідом, завжди порівнював із кривавим випробуванням любові. Плід, який народиться, не є ані однією особою, ані другою, а складається з обох. І домінує над обома. Вони примиряться в ньому аж до дня, коли й самі, вже в новому поколінні, зазнають кривавого випробування любов’ю.

Вони, безперечно, страждають від жахіть пологів. Але, коли минуть жахіття, настане мить святкування. Люди знайдуть себе в новонародженій дитині. Слухайте, коли ніч захопить вас і приспить, ви всі схожі одні на одних. Я кажу це навіть про тих ув’язнених, які носять нашийник засуджених на смерть: вони не відрізняються від інших. Важить тільки те, щоб вони знайшли себе у своїй любові. Я прощу всіх за те, що вони вбили, бо я відмовляюся розрізняти їх відповідно до хитрощів мови. Оцей убив унаслідок любові до своїх ближніх, бо життям ризикують тільки задля любові. Інший теж убив унаслідок любові до ближніх. Умійте розпізнавати й відмовляйтеся називати помилкою те, що суперечить вашим істинам, а істиною – те, що суперечить помилці. Адже знайте, що очевидність, яка опановує вас і змушує видиратися на вашу гору, опанувала ще й іншого, що теж вибирається на свою гору. Він керується тією самою очевидністю, яка й вас підняла серед ночі. Можливо, не тією самою, але не менш сильною.

Але ви здатні побачити в тій людині тільки те, що заперечує людину, якою ви є. І так само й вона – здатна побачити у вас тільки те, що заперечує її. Проте кожен знає, що він у собі – щось інше, ніж крижане або ненависне, проте відкрите заперечення такого очевидного, простого і чистого обличчя, яке показує вам супротивник, щоб погодитися на смерть. Отже, ви, один і другий, не любите вигадувати собі брехливого і пустого супротивника. Але я паную над вами і сповіщаю вам: ви любите одне обличчя, хоч яке невизнане й погано розкрите.

Обмийтеся від вашої крові: на рабстві не будують нічого, крім бунтів рабів. Із суворості нічого не витікає, якщо немає схильності до навернення. Якщо запропонована віра нічого не варта і якщо є схильність навернутися, тоді навіщо потрібна суворість?

Чому, коли настає день, ви хапаєтеся за зброю? Що ви здобудете в цих різанинах, коли не знаєте, хто вбиває вас? Я зневажаю зародкову віру, яка примирює тільки тюремників.

Отже, я не раджу тобі вдаватися до полеміки. Адже вона нікуди не веде. А якщо ти полемізуватимеш із тими, хто помиляється, відмовляючись від твоїх істин задля власної очевидності, то, признайся, що й ти таким чином в ім’я своєї очевидності відмовляєшся від їхньої істини.

Визнай їх. Візьми їх за руку й поведи. Скажи їм: «Ви маєте слушність, отож вилізаймо на гору», – так ти утвердиш порядок у світі і вони відпочиватимуть на завойованому просторі.

Адже не треба казати: «Це місто має тридцять тисяч жителів», на що інший відповість тобі: «Там лише двадцять п’ять тисяч», бо і справді, всі доходять згоди з приводу якогось числа. Отже, помиляється хтось один. Натомість треба казати: «Це місто – результат праці архітектора й вирізняється стабільністю. Корабель, що везе людей». А інший додасть: «Це місто – спів людей, які виконують одну працю…»

Адже треба казати: «Плідна та свобода, яка дає змогу народитися людині й живлющим суперечностям». Або: «Свобода загниває, а плідним є примус, що є внутрішньою необхідністю принципу кедра». І ось вони проливають кров одне одного. Не шкодуйте про це, бо це муки пологів, і внутрішнє скручування, і заклик до Бога. Тож скажи кожному з них: «Ти маєш слушність». Бо вони мають слушність. Але поведи їх вище на їхню гору, бо самі вони відмовляються від зусиль із метою вилізти, які стільки-бо вимагають від м’язів і серця, та ось їхні страждання зобов’язують їх і надають їм сміливості. Адже ти тікаєш угору, якщо тобі загрожують яструби. Адже ти шукаєш угорі сонця, якщо ти дерево. А твої вороги працюють разом із тобою, бо в світі вже немає ворога. Ворог обмежує тебе, отже, дає тобі форму й засновує тебе. І ти кажеш їм: «Свобода і примус – два аспекти однієї необхідності, що є буттям кимсь одним, а не іншим». Свобода бути одним, несвобода бути іншим. Свобода в мові. А несвобода домішує туди іншого. Свобода в правилах такої-то гри в кості. Але не свобода знищувати правила, розриваючи їх правилами іншої гри. Свобода будувати, але не грабувати і знищувати внаслідок кепського керування запасом твоїх благ, як-от у того, хто погано пише й пожинає наслідки своєї недбалості, знищуючи таким чином власну здатність висловитися, бо ніхто вже, читаючи його, нічого не відчує, якщо він знищить у людей чуття стилю. Отак і віслюк, якого я порівнюю з королем і який спричиняє сміх, бо ж король гідний поваги і його справді поважають. Потім настає день, коли він ототожнює себе з віслюком. Я говорю тут лише про очевидні речі.

Це знають усі, бо всі, хто вимагає свободи, вимагають внутрішньої моралі, щоб людина була все-таки керована. Жандарм, кажуть вони собі, перебуває всередині. А ті, хто вимагає протилежного, стверджують, що це свобода духу, бо ти вільний у своєму домі проминати передпокої, походжати по залах, від однієї до другої, штовхати двері, підніматися або опускатися сходами. Твоя свобода приростає числом мурів, пут і засувів. Ти маєш що більше можливих дій, які постають перед тобою і серед яких можна обирати, що більше обов’язків накидає тобі твердість твого каміння. А в загальній залі, де ти безладно розташувався, для тебе вже немає свободи, а є тільки розпад.

Врешті-решт усе йде від міста, що є тим самим. Але один вимагає для людини, якою вона є, права діяти. Інший – права сформувати людину, щоб вона могла жити та діяти. Обидва оспівують ту саму людину.

Але обидва й помиляються. Перший вважає, ніби людина вічна та існує в собі. Не знаючи, що двадцять років навчання, примусу і вправ заснували в ньому цю людину, а не іншу. Нехай твоя здатність любити з’являється в тобі насамперед унаслідок молитви, а не твоєї внутрішньої свободи. Отак і музичний інструмент, якщо ти не навчився грати на ньому, або вірш, якщо ти не знаєш ніякої мови. Другий помиляється теж, бо вірить у мури, а не в людину. Отже, в храм, а не в молитву. Над камінням храму домінує тиша, і тільки вона й має значення. Ця тиша в душі людей. Душа людей, де тримається тиша. Ось храм, перед яким я простерся. А інший робить собі кумира з каміння й простирається перед камінням як каміння…

Так само й тоді, коли йдеться про імперію. Я не робив з імперії Бога, щоб він поневолював людей. Я не жертвував людьми задля імперії. А заснував імперію, щоб наповнити нею людей і надихнути їх нею, людина важить для мене більше, ніж імперія. Саме щоб заснувати людей, я й підпорядкував їх імперії. Я поневолив людей не на те, щоб заснувати імперію. Але облишмо цю мову, яка нікуди не веде й відрізняє причину від наслідку й господаря від служника. Адже це тільки відносини структури і внутрішньої залежності. Я, пануючи, більше підпорядкований своєму народові, ніж будь-хто з моїх підданих підпорядкований мені. Тож я, піднімаючись на терасу і слухаючи їхні нічні скарги, бурмотіння, стражденні крики й неспокій їхньої радості, щоб перетворити їх у спів, присвячений Богові, поводжуся, наче їхній слуга. Це я – вісник, що схожий на них і перемагаю їх. Це я – раб, відповідальний за їхню підстилку. Я їхній перекладач.

Отже, я – їхній замковий камінь, я – вузол, що схожий на них і зв’язує їх, надаючи їм форми храму. Чого іншого вони хотіли б від мене? Невже каміння вважає, ніби воно стерлося, підтримуючи свій замковий камінь?..

Я не визнаю дискусій на такі теми, бо вони марні.

XLIX

Значення має тільки дія. Адже тільки вона триває, а не мета, що є тільки ілюзією подорожнього, коли він іде з гребеня на гребінь, неначе досягнена мета має сенс. Так само й немає прогресу без визнання того, що є. Від чого ти всякчас відступаєш. І я не вірю у відпочинок. Бо, якщо людину розриває якась суперечність, їй не годиться прагнути нетривкого й поганого миру, сліпо визнаючи одну з двох сторін суперечки. Де ти бачив, щоб кедр виграв, уникаючи вітру? Вітер шматує кедр і водночас засновує його. Мудрий той, хто зміг би відокремити добро від зла. Ти шукаєш у житті певного сенсу, тоді як сенс полягає передусім у тому, щоб стати самим собою, а не здобути жалюгідний мир, який пускає суперечки в небуття. Якщо що-небудь опирається тобі й розриває тебе, дай йому вирости, це означає, що ти пускаєш коріння і перетворюєшся. Благословенний твій розрив, що спонукає тебе народити тебе самого: адже жодна істина не засвідчує себе й не досягає себе з усією очевидністю. А істини, які пропонують тобі, – тільки зручне впорядкування, схоже на снодійні порошки.

Адже я зневажаю тих, які отуплюють себе, щоб забути, і, спрощуючись, придушують, щоб жити в мирі, це одне зі сподівань їхнього серця. Адже знай: усяка нерозв’язана суперечність, усяка непоправна сварка зобов’язує тебе вирости, щоб поглинути її. У вузлах свого коріння ти береш землю без обличчя, її камінці та гумус, й будуєш кедр на славу Господню. Слави стовпа храму набуває тільки та колона, яка народжувалася протягом двадцяти поколінь свого зуживання з боку людей. І ти сам, якщо хочеш вирости, зуживай себе в своїх суперечках, бо саме вони ведуть до Бога. Це єдиний шлях, що існує у світі. Звідси випливає, що страждання звеличує тебе, коли ти приймаєш його.

Якщо ти запитуєш мене: «Чи повинен я будити цього чоловіка, а чи треба лишити його спати, щоб він був щасливий?» – я відповім тобі, що нічого не знаю про щастя, Та, якщо з’явилось північне сяйво, чи лишиш ти спати свого приятеля? Ніхто не повинен спати, якщо може побачити його. Звичайно, він любить свій сон і загортається в нього, але все-таки відірви його від того щастя й викинь назовні, щоб він став собою.

L

Жінка обирає тебе задля свого будинку. Звичайно, бажана любов, що напахчує дім, виспівує струменем води, виграє музикою мовчазних стрілок і є благословенням дітей, які приходять одне за одним, а їхні очі наповнює мовчання вечора.

Але не намагайся розподіляти відповідно до формул ані сяєво воїна в пісках, ані добрі наслідки його любові й виявляти таким чином свої вподобання. Адже поділяє тільки мова. Немає любові, крім любові воїна, сповненого просторів своєї пустелі, і немає дарувань життя – в засідках коло криниць, – крім дару коханця, що вміє любити, бо інакше запропонована плоть не є ані пожертвою, ані дарунком кохання. Адже якщо войовник – не людина, а автомат і машина, щоб бити, в чому тоді полягає велич воїна: в такому випадку і вбачаю в ньому тільки страхітливий витвір комахи. А якщо той, хто пестить жінку, – лише смиренна худоба на своїй підстилці, в чому тоді полягає велич кохання?

Я не знаю іншої величі, крім величі воїна, що кладе зброю й заколисує дитину, і одруженого чоловіка, що йде на війну.

Не йдеться про урівноваження однієї істини іншою істиною, чогось слушного певної миті іншою слушною річчю. Йдеться про обидві істини, які набувають значення тільки спільно. Отже, ти кохаєшся, як воїн, а воюєш, як коханець.

Але та, яку ти здобув задля своїх ночей, яка пізнала лагідність твого ложа, звертається до тебе, свого дива, і каже: «Хіба мої обійми не ніжні? Хіба в нашому будинку не прибрано? Хіба наші вечори не щасливі? – Ти з усмішкою погоджуєшся з нею. – Тоді, – каже вона, – будь коло мене й підтримуй мене. Коли з’явиться бажання, тобі треба лише простягти руки, і я припаду до тебе завдяки простій вазі свого тіла, як молоде помаранчеве дерево з рясними важкими плодами. Адже там, десь далеко, ти живеш хижим життям, яке не вчить тебе пестощів. А порухи твого серця, наче вода замуленої криниці, вже не мають попереду ані простору, ані розвитку».

І справді, під час своїх самотніх ночей ти знав оті відчайдушні пориви до тієї або іншої жінки, чий образ спливав перед тобою, бо всі вони гарнішали в тиші.

Ти вважаєш, ніби самотність війни змусила тебе втратити дивовижну нагоду. А втім, ти навчаєшся любові лише під час відпустки, відданої коханню. А синім гірським краєвидом милуєшся лише серед скель, що ведуть на гребінь, а Бога навчаєшся любити лише під час молитов, на які він не відповів. Адже тільки те наповнить тебе без страху зуживання, що охопить тебе, як минуть дні, завершиться твій час і тобі нарешті дозволять, скінчивши розвиватися, просто бути.

Звичайно, можна піддатися й пожаліти жінку, що звертає свій заклик серед марної ночі і вважає, ніби час минає даремно, позбавляючи її належних їй скарбів. Тебе може непокоїти це прагнення любові без любові, бо ти забув, що любов за своєю сутністю – це лише прагнення любові, як добре знають танцівники й танцівниці, що творять свій вірш із дотиків, тоді як насправді могли б злитись у поєднанні.

А я тобі кажу, що значення має тільки змарнована нагода. Ніжність, яка проникає крізь в’язничні мури, – оце, мабуть, і є велика ніжність. Молитва плідна тією мірою, якою Бог не відповідає на неї. Тільки каміння та терни живлять любов.

Отже, не плутаймо завзяття з використанням запасів. Завзяття, яке вимагає для себе, – не завзяття. Завзяття дерева переходить у плоди, які нічого не дають йому взамін. Отак і моє завзяття щодо мого народу. Адже моє завзяття спрямоване до садів, від яких я нічого не сподіваюся.

Тож тим паче не замикайся і в жінці. Щоб шукати в ній те, що ти вже знаходив. Можна лише повертатися до неї час від часу, як-от той, що живе в горах, інколи спускається аж до моря.

Я казатиму тобі про слухачів. Якщо ти відчиниш свої двері волоцюзі й він сяде, навіть не думай дорікати йому, що він не став кимсь іншим. Не суди його. Адже він прагнув передусім опинитися де-небудь, зайти до когось зі своєю незграбністю, тягарем спогадів, важким віддихом і палицею, поставленою в куток. Цей візит означає перебування в теплі та мирі твого обличчя геть з усім своїм минулим, яке ніхто не ставить під сумнів, з усіма своїми немов розкритими ґанджами. Своєї милиці він уже не відчуває, бо ти не вимагаєш від нього танців. І тоді він стає впевненим, п’є молоко, яке наливаєш йому, їсть хліб, який ламаєш, а твоя усмішка, звернена до нього, – плащ, теплий, мов сонце для сліпого.

У чому ти бачив його ницість, кажучи, мовляв, він негідний, щоб йому всміхатися?

І як, по-твоєму, ти міг дати йому що-небудь, якщо не даєш йому головного – не слухаєш його, бо саме вміння слухати може надати шляхетності навіть твоїм відносинам зі смертельним ворогом? Яку вдячність ти сподіваєшся отримати від нього, пропонуючи тягар своїх подарунків? Він може тільки ненавидіти тебе, якщо піде від тебе, позбувшись своїх боргів.