Читать книгу: «Невідоме Розстріляне Відродження», страница 9

Аполлоній Падолист

Справжнє прізвище – Олександр Варавін. Інші псевдоніми: Аполлоній Листопад, Олесь Топаз. Народився 1899 р. в с. Боголюбівка на Катеринославщині. Був сотником армії УНР, після поразки Визвольних змагань опинився разом з іншими вояками в таборах інтернованих у Польщі. Там взяв участь у літературно-мистецькому товаристві «Вінок», друкував на початку 1920-х поезії та оповідання в часописах «Веселка», «ЛНВ», «Залізний Стрілець», «Рідний Край», «Нова Україна».

У 1922–1924 рр. О. Варавін навчався у Подєбрадах. У 1931 р. видав у Празі збірку поезій «Земля і сонце» під псевдонімом Олесь Топаз. На початку 1930-х друкувався в журналах «Нові Шляхи» та «Промінь».

У 1932 р. виїхав в Україну. Там його, як і всіх інших поворотців, репресували.

«Підем, Панно, у простори…»

 
Підем, Панно, у простори,
Де мажорний вітра подув
На безводній хвилі ходить
Переходом, як на морі…
 
 
Підем далі, там де луни
Вічно-юних передзвонів
Невгомонним срібним тоном
Зунісонять наші струни…
 

«О, не бійсь, що розпустила…»

 
О, не бійсь, що розпустила
Темні крила ніч над полем… —
Доокола тільки колос
Та твій голос легкокрилий.
 
 
О, не бійсь, що зорять зорі
Сріблозорим переблиском, —
Як барвисто, ряснолисто
Слів намисто нижеш скоро.
 

Трель

 
Сну нема… Думки кружляють,
Відлітають в інше місце,
Де в колисці променисті,
Перлочисті мрії сяють…
Подивись – які величні,
Довговічні і ментовні,
Злотомовні, щастям повні,
Безгріховні, блискавичні.
Скоро ранок… зійде сонце,
У віконце кине промінь…
Збудить пломінь в легкий спомин.
І відгомін мовить: сон це?
Ні, не сон, а барвні трелі
Невеселі з серця линуть…
Українять, волю чинять,
В борні гинуть, як об скелі.
Чуєш – грають перед ранком
Колисанку в снах мелодій? —
То свободні, хороводні
Линуть оди вже над ґанком.
Ах, скоріше ніч втікала б,
Заплітала б чорні коси,
Впали б роси… голі й босі
На покоси мандрували б…
О, прислухайсь… трелі грають,
Вибивають… злотодзвонять…
Сум хоронять, сміх боронять,
Передзвонять, перлосяють…
 

Майовий сонет

 
На хмари вітер налітає
І з ними бавиться в танку:
То їх розгонить, то збирає,
То кожній зв’яже по вінку.
 
 
То обнесе по всіх країнах,
То в роси їх перелива…
То непомітно розсіва
На білосніжних верховинах.
 
 
Хотів і я так налітать.
Уста вродливі цілувать, —
Побачить дно очей вабливих…
 
 
Але холодним зором ти
Гасила мрії золоті
При наших зустрічах журливих.
 

Сумління

 
Ходім в сумну, нелюднену пустелю
Величні сфінкси там стоять.
В них люди віковічно сплять…
Ми там збудуємо оселю;
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
 
 
Ходім в буйне, шумно-веселе місто,
Де в день і в ніч кипить бенкет.
Там не голосить кулемет,
А гра оркестра урочисто.
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
 
 
Ходім туди, де вічно сяють зорі,
Де вічно шелестить трава.
Де сонце сяйво розлива.
Не утікаючи за гори…
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
 

Непоборність

 
Нехай моє серце кліщами шматкують.
Нехай підбирають всі скарби надій, —
Тебе, люба Пісне, вони не вгамують:
Співай і радій!
 
 
Най всюди шумують шалені буруни,
Най люто зривають пелюстки лелій, —
Укохана Пісне, налагоди струни:
Заграй і радій!
 
 
Ну, що ж як колиску твою потрощили,
І спокій вечірній стривожено твій? —
А ти, рідна Пісне, збери свої сили:
Блукай і радій!
 
 
Нехай світлу правду окружать пітьмою,
Нехай моє серце зариють у гній —
Ти, Пісне, до серця прийди із псальмою:
Ридай і радій!
 

Мрії

 
Де ви розгублені, мрії улюблені,
Повні солодких надій?
Чи над дорогою, вбиті тривогою,
Тлієте в купах, як гній?
 
 
Мовчки вмираючи, тихо зідхаючи,
Бачите пишнії сни?..
Мрії улюблені, нащо ви згублені
Напередодні весни?
 
 
Ні, ще зосталися, в віру вкохалися,
Повні найкращих надій…
Голі, грабовані, та не вгамовані —
Рвуться невтримано в бій…
 
 
Мрії збентежені, кров’ю змережані,
Серце не руште моє!
Будьте спокійними, ясно-надійними,
Поки дзвін гучно не б’є…
 
 
Мрії схвильовані, ненагодовані,
Линьте в зруйнований край,
І над убогою вдарте тривогою,
Викличте в людях одчай!
 
 
Мрії укохані, мрії сполохані,
Повні бентежних надій, —
Ось хуртовиною над Україною
Помста задзвонить на бій!
 

Осінні сонети

ІІ

 
Високі гори, а на них
Трава шовкова зеленіла,
І в мрійних думоньках своїх
Про день весінній шелестіла…
Ось несподівано мороз
На гори з снігом приблудився
І на траві тій розстелився,
Не бачачи прозорих сльоз…
Так серце радісно замліє,
І восени коханням мріє,
І бачить ясно-мрійні сни.
Та вмить чиїсь холодні очи
Уб’ють серденько серед ночі,
Як сніг траву ту восени.
 

IV

 
В долині гір тече ручай,
Бринить, б’ючися об каміння…
І чути хвилі шепотіння,
Яка тече в далекій край.
Та прийдуть холоди осінні.
Без жалю в лід ручай скують
І буде рідко коли чуть
З під льоду хвилі голосіння.
Так серце вліті засміється.
У ньому пісня пронесеться
Про всю красу весняних днів,
А осінь з нічкою сумною
Обгорнуть серденько журбою
І замира веселий спів.
 

Таємність ночі

 
Вже пізня ніч… Блідіють зорі,
Літає місяць межи хмар.
Тополі в темному уборі
Стоять, як постаті примар.
 
 
Вже пізня ніч… та щось не спиться.
Ворушать голову думки.
Проносять молоді роки
І все, що тільки тепер сниться.
 
 
Вже пізня ніч, а сну нема…
Невже ж це знову все вона
Вночі думки мої тривожить?..
 
 
Заглянув місяць у вікно
Й, здається, мовить про одно:
Не спи!.. Будь стійким на сторожі!
 

Я дужий

 
Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкою
Між ланами самотній подався ген… ген…
Там надхненні пісні я ніжніш кую,
бо там дійсний соняшний день!
 
 
Тихо вколо, лише жайвори перелякано
Поринали все глибше в бездонну блакить,
Усміхнулося сонечко маково
і за обрій на сон спішить…
 
 
Покотилось, сховалось на цілу ніч сонечко,
Хмарка жменею сипле сріблясту росу,
Посплітались пісні жайвороночків
у вечірніх згуків красу…
 
 
Я відчув, що в тих ніжно-вечірніх мелодіях
Мого чуйного серця акорди бринять,
І щасливий, щасливий сьогодні я,
бо я дужий! Незчисленна рать!
 

Антін Павлюк

Народився 1899 р. в Острозі на Волині. Закінчив гімназію. У 1922-му приїхав до Праги. Навчаючись на філософському факультеті Празького університету, заробляв на життя, граючи на саксофоні у нічному барі. Він хворів на сухоти і лікувався у санаторії під Прагою.

У 1925 р. А. Павлюк організував літературну групу «Жовтневе коло», яке мало сентименти до СРСР, редагував альманах «Стерні». На початку 1929-го, розчарувавшись у тому, що його не визнали критики, вирішує кинути писати. А в 1932 р. виїхав до СРСР, оселився у Харкові, але після 1934-го сліди Павлюка губляться. Як і решту реемігрантів, його репресували.

А. Павлюк дуже продуктивний автор, друкувався у багатьох журналах на еміграції: «Промені», «Митуса», «Поступ», «Веселка», «Шлях», «Універсальний журнал» та в УРСР – «Нова Громада», «Глобус», «Всесвіт», «Знання», «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Зоря», «Студент Революції», «Західня Україна», «Плужанин», «Молодняк».

У 1919 р. видав в Острозі поетичні збірки «Сумна радість», «Будуччина» і «Вінок», а в Олександрії «Акорди» (під псевдонімами Т. Блукач і М. Недоля), а відтак уже в Празі – «Життя» (1925), «Осінні вири» (1926), «Біль» (1926), «Пустеля любові», «Лірика» (1928), «Полин» (1930), «Reliquaire» (1931), «Ватра» (1931), збірку оповідань «Незнайома» (1922).

Змрок

 
Золота, прозора далечінь…
Молодість моя і віра рання…
У ранкову, теплу сонь і синь
дівчина… весна!.. кохання.
 
 
І нічого… Не такий бо вік.
Спів – до місяця виття собаче…
тільки кров і злісний дикий крик,
тільки кращого і кращої не бачив.
 
 
Вибивавсь з дитинства – забував кохати,
і по карті карту програвав…
щоб на землю всі шляхи, мов ґрати, —
щоб горіла тільки голова.
 

Твоє лоно

 
Смола й суниці… Височінь тече…
тече: розтоплена, глибока, повновода.
День верховіття золотеє тче…
промінням вимережує обводи.
 
 
Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь…
Лежу. Думок нема, як в небі ці хмарини…
і вільно так. Не те, щоб на припоні —
Я просто повінню… безкраєм світу нині.
 
 
Та вічно би було цієї колії,
цієї теплої безодні нам – щасливити.
Коліна теплії твої… уста твої…
Тече безмежність жилами, лінива.
 
 
Смола й суниці – тепла колія
дня золотого… і невже ж холонути?!
Заплющив очи… У колисці я…
Смола й суниці – тепле твоє лоно.
 

«Небо, як синя квітка з паперу…»

 
Небо, як синя квітка з паперу.
Ліфтом – нагору. Журавлі кличуть.
Місяць: П’єро з-поза хмари-портьєри
Рококо-запудрованим гляне обличчям.
 
 
Листи коханок – тліє листя бульварами.
А вітер дням: літа згаслі парфуми.
Біля фонтану – останній парі
Скрипка з кафе… так сумно.
 
 
Сяду невпопад. Не до свого трамваю.
Листа до коханої в скриньку не вкину.
Щось мені нині… а що? – Не знаю.
Дуже хмільна і терпка година.
 

Осіннє

 
Синій холод осінній, дзвінкий
і далекий такий, далекий…
Залишили лелеки шляхам у вирій
суму співи: – й лани гомінкі…
залишили певно лелеки.
 
 
Знов у вічність простору несе
ясний серпень плоди й колосся…
Та знову мені, як на се
чи дитинства, чи болю збаглося…
 
 
Гей, луно кришталева! Лети!
Стерні, струни, хмарини, простори…
павутинить так срібно світи
літо бабине… Лагідним зором
на сніги, на чорні вітри…
на морози і хугу злую —
вечір співом сумної сестри
так тривожно, чуло нудьгує.
 

Осінні бульвари

 
Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю,
коли далеко скверами луна,
а зблідлі зорі тужно допивають
крихкого, гострого, як спомину, вина.
Нічного міста привиднії тіні…
Заграва угорі… Немовчний, вічний гуд…
а кожна жінка… жінка без дитини
така смутна. Вже осінь… тут ось… тут.
У вирій дні. Дзвінки осіннього трамваю…
обличчя любі! Нам віками путь…
Еллада… Картаген і Рим у сивій далині безкраю,
що нашу тугу та безсилля п’ють.
 

Жінці в танку

 
Висока хвиля музики підхопить.
Ти збліднеш в лицях. Потемніє зір.
Уже бринять назустріч злій грозі
Всі нерви й м’язи. Вищий, той затопить,
 
 
Що горне – вал. Підхопить, понесе
Назустріч болеві, що їм солодко стерпло
Льсне серце – підкоряючись, на все
Вже згодне, віддане. Лиш зменшення не стерпить.
 
 
Бо мук настояних наринули моря
Затерти береги, пустель піски спраготні,
Де бубнами обвал, глибинні де фаготи,
Де пристрасті болючая Голгота,
Де флейт злі струмені, в скрипки, що ось згорять.
 
 
І віддано в танок підгорнешся вся ти
Розбещеним, пещот несито-спраглим тілом,
Яке з музикою нещадного ступило
Страшного бою, і життям платить.
 
 
Насяк електрики, щокрок підлог, квадрат,
Де стільки пристрасті, безсиле збурить мури
Б’є, захлинається закута в тілі буря,
Що тільки тиском жил – у мислях родить чад.
 
 
І я, п’яний саксофоніст, вже сам
Вчарований несамовиттям згуків,
їх кидаю – жагу свою сторуку
Тобі назустріч безумом нестям
 
 
Каскади іскр на порцелян плечей,
Що він присмаглий – з внутрішнього жару!
Бо нам обом довіку не затамувати тіл пожару,
Як не згасить спраги благаючих очей.
 

Листопад

 
Як смертне прядиво, як безнадійність прощ,
як невод умирання довгий, непролазний…
як непотрібна і глуха образа
осінній дощ, ізнов осінній дощ.
Ряди дерев шляхами: змоклі, голі…
розоране, окраденеє поле… розбита колія…
Як жовкле листя по верхах ген – у вітрах
душа… душа моя
у ночі чорні, у провалля каламутне:
що неводу оцього не минути,
нічого! Ох, нічого не забути!
Куди не кинься ти —
шляхами земних прощ,
останніх, судних смертних прощ —
– осінній дощ…
– дощ.
 

В далечінь

 
Легкий стан і співучий голос,
та очей золоті вири…
ти – як ніч, – чорним полум’ям волос
все віддай, все спали, згори!
Все дивитися б! піснею тліти!
щоб зайнявся увесь… спопелів…
тільки тут, біля тебе жити
всім напруженням оцих днів!
Не питаю. Що там гадки, надії
на вогненний, нещадний дотик краси?
Все! хай з усміхом попіл ти мій розвієш,
а покору іншому віддаси.
 

Елегія

 
Дрімає далечінь і вихорці житами
ліниво родяться і розтають ліниво.
Ех, в далині у ясній ген аж там ми…
та як би осягли – були щасливі.
 
 
Крил велетенських помах там розбігся,
синіє, майорить далекими горбами…
Коли, як вітер, жити не спромігся,
нема чого й стогнати у нестямі…
 
 
Нема чого кричати, бо не вмів же…
і не здолав горіти і палити…
Тепер чуже і те, останнє диво —
свій колос наливати, як це жито.
 
 
Землі первісної важке, стоплідне лоно
розкрите жде – а велетня немає…
і захід – як вулкан… Вогонь, моря червоні…
а день, безсилий день – конає.
 

Пісня

 
Радість приходе не часто,
а всі дні – це на цвинтар шлях…
Туго ж моя квітчастая!
Пісне моя, що в твоїх Очах.
 
 
Яблуні смертна осіння пряжа
осені, болю стяг.
Ніжно і просто ти щось мені скажеш…
– що? – все одно. – Все життя.
 
 
Очі твої живії!..
Тіло співуче твоє…
…а вітер… ти чуєш? —
– холодом віє
а далеч, як туга, так серце п’є.
 

Кохання

 
Що боязка – в зачумлені сади
Ішла і мріяла. Боялася й хотіла.
Покусані уста. По тілі – ті сліди,
Вогненні дотики – по її цілім тілі.
 
 
Тобі в широкий світ непевні це сліди —
Мої уста – на цілім твоїм тілі,
А мороком весна устелює сади,
Де віддана руками. Зов очима.
Від моря б’ють вітри. Все мусить гоном ринути…
Несмілива, жадна – ти все ж прийшла сюди.
 
 
І ще сьогодні я тебе візьму,
Бо ти гаряча, вся ти беззахисна,
Бо ти прийшла в зачумлені сади,
Що змилування пристрасті не знають.
Як спалене, цілунків слід ховаєш —
По тілі радісні в світи, у цвіт – сліди.
 

У морі

 
Вітрило – вирване крило пташине…
Лункая чаша, що п’є вітер вічно…
а обрій заточився… плине… плине…
а обрій серце ссе… і болем його палить…
Прощайте всі… Я в морі… Вас не кличу
Земля і беріг – це ж любов забита!
що в серцеві труну й могилу собі має…
Мені, як жити – щастя й волю пити,
а іншого, а меншого – не знаю.
Ох! Далі, о! У безкрай! Не знать. Не забувати!
Щоб тільки води. Тільки небо й зорі!
щоб морем по світах залити, цілувати,
не знать ні меж, ні колії, ні горя.
 

З циклю «Дні»

І

 
…А я усе шукав пророків
Світ сну
Довічного віщуючих…
Життям, – мов весняні потоки
Омитих, впоєних і чуючих…
 
 
Про хід Безчасної Весни
У заходах я марив чудно, —
Як кликав день із давнини
У злому сніти непробудно…
 
 
…І день звичайний… Млистий, хмарний…
І в жилах квола, в’яла кров…
О, хто ж прийде із Сну, —
Примарний,
І висвятить мою Любов?!
 
 
Десь в млі дзвенять, горять потоки…
Хтось там рида в простір вогніючий —
Що я шукав, чекав пророків,
Що я повірив
Ранкам
Дніючим…
 

ІІ

 
Асфальт присипаний піском —
Невірноковзький, – кроки хибить.
А я – горю ласкавим сном:
Зійде Любов – чуття поглибить…
 
 
І в жовтім вечорі межа
Неясних марев-хвиль над днями,
Що ти, – незнана і чужа
Давно відгаданая снами.
 
 
І хоч далекий чудний світ
Легенд неясних і просяянь —
Усе одну з неволі літ
Хистку, невірну, – я чекаю —
 
 
Вечірні, гаснучі огні
Ізнову сном стежки встелися, —
Що ти – білієш в далині,
Як вперше – з’явишся мені
Такою, – як раніш труїла…
 

ІІІ

 
В несходимості нив
Занімілі овси і жита…
Вечір в серце розпуки долив… —
Недосяжна, далека мета…
 
 
В сонцем впоєнім сні
То тоді зріла вість зливних гроз —
Ввійде впоєно в дні
Наш Христос…
 
 
Над руїни марев пливу
В догасання рубінів…
Чую тужную пісню нову,
Як нічнії години.
 
 
Ввесь у сумно-розкритих очах…
Зрів – гасне
Вість таємнича…
Тихим дзвоном в житах
Бідна церковця вечір кличе…
 

Із циклю «Закоханість»

«Між могил, – все оманність…»

 
…Між могил, – все оманність…
І вуалі сині на вечір.
Ти сказала: – відхожу в тумани… —
І тобі не перечив.
 
 
Догоріли на бані каплиці огні…
– О, – життя злото-трунки жагучі!..
…Щось ласкаве співала востаннє мені
Щоб не мучивсь…
 
 
І пішла… По житах…
У кипінню, між бризки волошок…
– Комусь задум в замрілих очах,
Сон хороший.
 
 
Я піду до білих беріз —
Що у сутінках – болю дарунок…
Що від неї із заходу вітер приніс
Вже останній цілунок…
 

Розпука

 
Ровами місяць тіні клав…
…Нема… ох, – болю, – жалю!..
І ніч спокійная текла
від жит до жит і далі.
 
 
Повітря-мед і дзвін цимбал
і бубен – серця весни…
Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал…
Сказать тобі: – чудесно!..
 
 
Як так… то я піду… – Прощай!
Ох, чи це Ти зробила?!.
Чи Ти могла?!. Цвів молочай,
одцвів, зім’ятий, – за могилою…
 
 
За голову узявсь… ридав…
…Мені пісень печалі…
А ніч спокійная текла
від жит до жит і далі…
 

Вітер

 
Біжать берези, верби,
Жита, корчі та трави…
Ох, вітер, вітер буйний,
Життя моє ласкаве!
 
 
Біжить ось небом хмарка,
Течуть, течуть глибини…
І серце, очи смокче
Далекий обрій синій…
 
 
Ох синій, синій – нині
В ранковії заграви
Зростав у безмір біль останній,
Життя моє ласкаве.
 

Весна

 
Розтали вже слова останні
– (той дим розтання на пероні)…
Свічки червонії каштани
до сонця палять; чути: дзвонять
в селі далекому за лугом —
там дівчина-весна задумна
іде, – всміхається… їй туга,
їй радість, – сміх; а може суму,
а може болю чаша повна…
це, як лязурок, ясне небо…
 
 
Слова розтання молитовні
нижу востаннє… Може треба —
у тую далечінь дзвінкую —
тій дівчині-весні ласкавій
сказати: пісню щастя чую
та слів нема… усі віддав їй…
 

Воля

 
Ночі… дні… потоки… зливи… грози…
Понад шляхом білії берези…
Так би і текло…
Та ні! Одного ранку
Серце взяв, поклав його на леза,
Коливав, як ранок млу у полі,
Гострим променем поїв, – поїв
Та краяв…
Понад шляхом білії берези —
Пісня жит і поля, – до безкраю.
 

І знов

1

 
І знов… – блаженна тиша нив
і в неосяжнім полі-морі
вітрів розпещених приплив
на беріг вечора…
…і зорі.
 
 
Вся синьоока, темна ніч,
– як молодість твоя ваблива…
… тепло вечірніх наших стріч
і слів ласкавих, слів щасливих.
 

2

 
Трюмо… Парфум пахтіння ніжне…
І оксамит старий… старе саше…
І слів і рук ласкава, тепла збіжність,
– Щоб болю не торкнутися лише б.
 
 
Текли зповільна нам оці години,
як час, як води… Як усе життя!..
Як давнього ті темнії глибини,
останні вже. Навік. Без вороття…
 

3

 
І знов людей – вітрів нестримні – дикі орди
– тесальники землі – пани і торбарі
І погляд ваш… уст виріз такий гордий —
герб зорь, Стрілець над нами угорі…
 
 
Це б цілувати рук слабких і диких
останні пута… Пити уст гірких
і слів гірких, звичайних слів, великих
останньої отрути ясний гріх…
 

4

 
…І ніч прийде… і знову путь…
страшна, таємная, незнана…
А нам в цій тиші не зідхнуть,
ні випростатись нам, – кохана!
 
 
І біль такий. Останній біль!
– то ж чуть, як плине місяць, зорі…
Чекає бурь мовчання піль —
і стигнуть дні шкляні, прозорі…
 

5

 
В цю мертву тишу, в ніч німу
прийде, – постукає у двері
нахабний ворог… Де ж візьму?
І з ким піду?.. І де тепер ви?..
 
 
Це вам ні свят, а ні музик! —
серпи, ножі вам, діти горя!
І ваш слабкий, розпучний крик
десь, в тім незбагнутім просторі…
 

6

 
…І вже щербата і безсила пристрасть…
і серце, – моє серце на піску,
мов хижа риба… Блискавиці бистрі
із миті в мить…
І бурі у танку…
 
 
А ваших уст той гордий, скорбний виріз…
Долоні теплої пестлива глибина!
(Ці дні останні – неможливий вираз…)
І знову, біль – останній крик, – вже з дна!..
 

Полудень

 
І стигне, не тече, вже гасне голубінь,
і полудня важке, текуче золото
понад могили в тонке павутиння —
у спеку ллє думок лінивих солод.
 
 
Не ворухне, не диха в плесо… ось, —
Як зачарований, відбивсь, не одірветься
блакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,
хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…
 
 
Там порохом пухким, пахучим у полях
згубивсь десь шлях… Простір, широка воля!
Часом, – розбудить лози сонний птах
Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.
 
 
Бездонний день в жита, в овси, в гречки,
у конюшину, в луки соковиті
ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні
вже чути, грає, палить серце вітер!
 

«Не почути сестриного сміху…»

 
Не почути сестриного сміху
і води з її рук не пить.
Понад тихою рідною стріхою
голуба зоря не дзвенить…
 
 
Став давно багном затягнуло,
позгнивали верби… зрубали корчі…
Лиш роки на стовпі золотому
Глечик з вибитим дном стирчить.
 
 
Не вернути туди ніколи, —
А з вогню на залізо – іржа.
Ось тому таким терпким болем
мені нині уста дрижать.
 

Забув

 
Знов – моє пекло, моє небо
У камінь скутая земля…
Це міста. Тільки міста треба…
Забув, як пахнуть там поля…
Забув, як верби сплять вад плесом,
Які тії мляві вітряки:
Часу й вітрів слухняні весла…
Як давнина, – глухі такі…
Забув, як пахне лан той житній,
Як глибша, таємніша смерк.
Дух немоторний старосвітній
Давно помер, —
Нам світ – це рух горіння, туга,
Жага, і солод, і вогонь…
Нам світ: – надій сім-барвні дуги —
І певнеє стерно в долонь.
 

Сонет

 
Полудень… Степ… Дзвенить усе, дзвенить —
Не знати що… чи трави то, чи тиша…
Лиш зрідка вітерець дихне, полин сколише
І пах важкий нагусне, побіжить…
 
 
Понад могили вдалині струмить…
Важкої спеки золото бліде усе ясніше…
Лежить лінивий день… Лежить, не чуть, що й дише…
І обрій синіми крильми не майорить…
 
 
Бреду… Ярок… Заросле джерело… каміння… терен.
Мов ящірок хвости оті химерні
Встають з полудня ген хмар різьблені дахи
 
 
І блиска над лінивії шляхи…
І тиша… Степ… Дзвенить, дзвенить довкола.
Дурманить пахощами день і думку веде колом.
 

Серпень

 
Ті ранки золоті, сухі, холодні
По стернях тіні хмар у прозор, у блакить…
Там серпень клонить тінь із синьої безодні,
Там серпень сполохом, морями піль горить.
 
 
Перерипіли вже вози повільнії, важкії
В ліниву куряву прозорий зореспад…
Вже по клунях лежать, пшениця й жито,
Хід осені вистукує вже яблуками сад.
 
 
І не буяти вже, не гнати сік отавам.
Сухі, порожні ранки золоті,
І вже нещирі всі оті ласкаві
Слова твої… Ох, – все не ті, не ті.
 

«Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…»

 
Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…
І темна і важка лежить вода,
як лід той темний… Мертвий той вогонь,
дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі.
Зоря у пустирях надвечір зажовтіє,
і вир снігів заточиться, збіжить
у темну, сонну, синю безвість, безнадійність…
що ясна сила снилася лиш мить…
Схолоне, змовкне все… Лиш білий, мертвий сніг,
Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг…
Пальці – ті вузли! Весела криця – очи.
Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупіт, біг.
Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш.
Очі бачать світ, щоб він у серце ліг.
Не казкові коні на припоні! Ні!
Не хмари на бурю і не грім там – за горою!
Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль – на дні,
та горить проклін усім, що ждуть спокою.
Над поля і луки… понад тихе те село
в схови давнини – могили – заклик гупне громом!
Що цвіло – достигло! Нині зв’яне, а на зло
маємо ми лік той, – кров, що хиб не зна, не знає втоми.
І безкрай, світами, нині творча путь,
і нема чого зідхати та журитися!
Поки очи бачать світ та хочуть його, – п’ють,
поки витримає серце бити й битися.