Читать книгу: «Невідоме Розстріляне Відродження», страница 13
Ладя Могилянська
Народилася 7.11.1899 р. у Чернігові в родині українського письменника та громадського діяча Михайла Могилянського. Закінчила у 1917 р. гімназію в Петербурзі, а на початку 1920-х Чернігівський ІНО.
Друкувалась з 1919 р. в журналах «Просвещение» (Чернігів), «Зоря», «Червоний Шлях», «ЛНВ», «Всесвіт», «Життя й Революція», «Нова Громада», в газеті «Селянське Життя» (Чернігів, 1924) та ін. 16.01.1929 р. поетеса була заарештована. Напередодні арешту працювала у редакції газети «Червоний Стяг» у Чернігові. 9.07.1929 р. її засудили до розстрілу, який замінили десятьма роками таборів. Термін відбувала на Соловках і Бел-Балтлагері на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Працювала друкаркою, кілька віршів їй вдалося російською мовою надрукувати у журналі «Соловецкие острова». У 1933 р. її достроково звільнили і вона продовжувала працювати вже у Дмитлагері як вільнонаймана у літературно-художньому журналі «На штурм трассы» та редактором табірної газети українською мовою «За нову людину», де також друкувала вірші. У 1935 р. побачила світ перша книжка поезій Л. Могилянської із символічною назвою «Два канала», до якої увійшли поезії російською та українською мовами. Зокрема й така:
Ось і осінь… Стук коней бадьорий…
Марить сад шипшиновим кущем…
Ми скарбницю літа тільки вчора
Відмикали золотим ключем.
Тільки вчора блискавки зухвалі
Павутинням в небо уп’ялись,
А сьогодні – вітер на каналі
Жмутками розкидав жовтий лист.
Навіть сам Максим Горький, оглядаючи творчість каторжан, назвав вірші Могилянської «отличными стихами». Поетеса написала у таборі також лібрето опери «Казка про мертву царівну» М. Черняка.
21.07.1936 р. Л. Могилянську прийняли кандидатом до Спілки письменників СРСР. Але, шукаючи якогось захисту у тих важких умовах, Могилянська близько зійшлася з начальником Дмитрівського лагеря НКВС Семеном Фіріним. За чутками, навіть вийшла за нього заміж. Це було фатальне рішення. 11.05.1937 року Л. Могилянську заарештували у справі С. Фіріна, а 5.06.1937 р. її засудили до розстрілу. Вирок виконали 6.06.1937 р. «Место захоронения – Москва, Донское кладбище».
«З ранку до вечора жала…»
З ранку до вечора жала
Біль колосків золотих,
Міцно в снопи їх в’язала,
Долю шукала між них…
Мстилась русалка за муку
В душу скривавленим сном:
Боляче врізала руку
Ввечері гострим серпом…
Пізно верталась до хати,
Серп на раменах горів.
Слухали верби патлаті
Втомлений сонячний спів…
Літнє
Вже красується, мов жито, світлий сум,
Вколосилася зерном моя печаль…
Бо навік відбила сонячну красу
Молодих очей душі холодна сталь…
Повний лебідь з неба зорі розігнав,
Срібний лебідь таємниче-сивих хвиль…
Хто ж це маки із життя мого украв?
Хто ж це дав замість меча холодний біль?
Плачуть зорі, вириваючись з пітьми…
(… Переможе молодая кров моя!)
Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!»
Їм всміхаюсь: «Ви такі ж, такі ж, як я!..»
Вітер влив надії в золоту косу,
Познизав в намиста смутку мій кришталь…
Бо красується, мов жито, світлий сум,
Колоситься вже зерном моя печаль…
«Вітер весняний співає…»
Вітер весняний співає
Пісню свою золоту…
Вітроньку! Тихо! Благаю!
Яблуні білі в цвіту…
Не розривай їх, не треба!
Знаєш ту казку життя?
Тут десь кінчається небо
І починаюся я.
Казку громів і блакиті…
Тихо назустріч іду…
Хочу по новому жити!
Яблуні білі в цвіту…
Птицею хочу зробитись,
Білим, німим пелюстком,
Хочу… комусь-то приснитись
Легким і радісним сном…
Вітер весняний колише
Віття прозоре в саду…
Вітроньку! Любий мій! Тихше!
Яблуні білі в цвіту…
Травневі трави
Десь далеко в вечірнім спочинку
Шлях упав під стомлені верби…
Позривать романці й конюшинку!
Цілувать його порох тепер би!
Квітнуть очи від тьмяного болю,
І не зраджує нас неминуче…
У покорі чи в дикій сваволі
Не побігла до річки під кручу?
Пароплав не витримав муки:
Раз, і вдруге, і втретє крикнув…
– Чом вуста твої, чом твої руки
До цілунків моїх не звикнуть?
Достигали травневі трави
За парканом біля городу,
І спалахнули очи лукаво,
Наче змова вогнів на болоті…
– Заспівай, заспівай, як сокіл
Побратавсь з сизокрилим орлом!..
Найсолодше щастя і спокій —
Хто чекає кари на горло…
Найсолодша радість у травах,
У травневих травах достиглих,
А майбутнє, мов тіні мляві,
Заломивши руки, пробігло.
Вкрились кров’ю вуста сталеві,
Шлях у вербах розбивсь на шмаття…
Так той вечір щастя травневий
На життя впав чорним прокляттям.
Осіння поема
Маркові Вороному присвячую
І
Що ж, ти мені співала непогано,
Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…
Не знала я, вколисана в туманах,
Чи то любов, чи то жорстока гра…
Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.
Не хочу я твоєї глибини…
Нехай світанком скам’янілі роси
Розкажуть пошепки мої надійні сни…
Ти їх послухай, зраднице лукава,
Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…
Я мудрість випила до дна в достиглих травах,
До дна душі пройшов солодкий сік…
Візьми, візьми назад свої дарунки,
Твій сухолист мене не подола,
Ти поверни мої цілунки,
Що, заворожена тобою, я дала…
Що ж, непогано ти мені співала,
Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…
З якою мукою в нестямі цілувала
Я пальці довгії твоїх печальних рук.
ІІ
Щодня все тануть голубі простори,
Щодня прозоріє замріяна печаль…
Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий
Одяг в останній раз бурштини і кораль…
Глибока осінь, наче дно криниці,
Що вабить таємничо-тихим дном…
А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,
Черкаючи об мури хмар крилом…
Невже ж відваживсь ти тут зимувати?
Невже тобі такий міцний полон?
В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах
Заплутався лінивий юний сон…
Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні
Нехай загасне полум’я турбот,
В таємнім шелесті і шепоті невпиннім
Є щастя для таких, як ти, істот…
А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень,
І сон землі й мережаний туман…)
Учора над кущем засохлим і пожовклим
Я вчула ясно пахощі троянд…
ІІІ
Сьогодні голуби мої тривожні
Кружляють у осінньому танку…
Ти – тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляху…
Чи крук там очи виклював у трупа,
Ті очи, що ціловано не раз,
Чи так напитися схотіли спраглі губи
З криниці болю, з джерела образ.
Так дівчина над лісовим струмочком,
На мостом перекинутій вербі,
Співає тихим, тьмяним голосочком
Про сокола, що горлицю любив…
А потім схилиться і жалібно заплаче,
Що папороть у гаї не цвіла,
Що чорний крук над трупом знову кряче,
Що сині очи стали мов зі скла —
І прийде випадковий подорожній,
Немов би чув, неначе знав усе,
І в подарунок чистий і порожній
Їй зайвину весни своєї принесе…
IV
Так сталося… Порожня і велична
І знов холоне чорная земля,
І на скрижалях мудрих і одвічних
Вам присуд пишеться, спустошені поля.
Ти хочеш знати, як чуже сумління
Керує в мороці і зрячим, і сліпим;
Се тільки так: в непевнім шумовинні
Скоритися промінням золотим…
Ти хочеш знати, як у лютім герці
Вбивається прекрасне й молоде;
Се тільки так: твоє розбите серце
Знов золотою квіткою цвіте…
Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби
Живуть і дихають від дотику митця,
Се тільки так: сховай нетлінні скарби,
Пий трунок самоти в коханні до кінця.
Так сталося… В утомі без змагання
Ще раз скорилася покривджена земля…
Ти хочеш знать, як губиться кохання?
Се вічна радість для таких, як я.
V
Колись у день, як сонцю буйну славу
Гули чмелі у квітах запашних, —
Я лугом йшла… його достиглі трави
Аж до рамен торкалися моїх…
Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,
А в небі оргія перлинно-білих хмар,
Купайлів день в одвічнім шумовинні
Заносив ніж і готував удар.
А в тілі і в душі така блискуча повня,
Така нестерпна сили зайвина,
І так хотілося: на білім щастя човні
з уст гранатових отруту пить до дна…
І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,
Підійде зараз той, хто все життя чекав…
Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна
Та море роменців в зеленім морі трав…
Жила… і плутала барвистими стежками,
Але навіки привидом моїм
Лишилось поле з білими квітками
Та вічна зміна в небі голубім…
Рондель
Вони пішли від нас, крилаті кораблі,
Вони пішли від нас в далеке море Сходу,
Так само промені вогнем фарбують воду
І хвиля горнеться до чорної землі.
Також пливуть хмарки, як і колись пливли,
І на зрадливий мент міняють срібну вроду…
Вони пішли від нас, крилаті кораблі,
Вони пішли від нас в далеке море Сходу.
Так знову ми сами… Самотні, як були…
Хай стрінуть на шляху і бурю, і негоду, —
Ніщо не зупинить їх радісного льоту!
Вперед же, світла і надії кораблі!
Вони пішли від нас, крилаті кораблі.
«Коли умирали, то бачили очи рушниць…»
Коли умирали, то бачили очи рушниць,
Мов черепа мертві очи…
А потім лежали… лежали в траві горілиць,
І вітер рвав струни холодної ночі…
Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,
Невинні молитви шептали поблідлі вуста,
А ранкове сонце осяяло купу землі,
І чорную тінь Вартового – німого хреста…
А поруч сміялись волошки в траві на межі,
І ранок справляв своє буйнеє свято…
Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш? Прийди! Поможи!
Розп’ятий!
На коні вороному
Він проїхав повз мене на коні вороному…
Гинув вечір нечутний в обіймах зелених,
В буйних травах губилася стежка додому…
На коні вороному повз мене…
На коні вороному… повз мене…
Без думок до плетня притулилась грудями…
Під стальовим копитом шляхи не курились.
Спали верби приспані сутінків піснями…
Без думок до плетня прихилилась…
Коло обрію вежі не знали спочинку…
Чи то сонце в очах запалило пожежу?
Чи то бог молодий, чи просто людина?
Коло обрію мури і вежі…
Він проїхав і зник на коні вороному…
В росах трави заплакані буйно-зелені…
Сонна стежка покликала тихо додому…
На коні вороному… повз мене…
Купальські трави
Я не забуду, як ви співали,
Зелені трави в Купайлин день!
Було повітря у день Купайли
Все золотеє від їх пісень…
Що ви робили цієї ночі?
Куди дивились, що ви – такі?
Яке це диво відбили очи,
Такі прекрасні, такі палкі?..
Я за рікою вже нас стрічало
Привітом місто у злоті бань…
Повстаньте, люди, у день Купайли!
Прокинься, місто, в піснях повстань!
Пам’яті Єсеніна
«До свиданья, друг мой, до свиданья»
(З передсмертного вірша Єсеніна)
Написав: – До побачення, друже! —
Це останній вихід зі сцени…
І ось в газетах, в калюжах
Загриміли: Сергій Єсенін!
Хтось напевне матиме спокій,
Піде в завтра, в позавтра і далі…
Це і все. Скандаліст синьоокий
Свій останній скандал одскандалив…
Не в московських вулицях хитрих,
Як гадав, умерти судилось,
По яких ходив у циліндрі,
Щоб овес в нім носити кобилам…
Не в шинку знайомім і буйнім,
Де було так бездумно жити,
– Де з бандитами – питво отруйне,
Де повіям – поезій квіти.
Ні, покликало інше місце,
Щоб зірвати останнє з губ цих, —
П’яниць і кокаїністів,
Божевільних і самозгубців…
І слова, божевільні від крови,
…Тільки кров’ю рука напише:
«В цьому світі вмирати не ново,
Але й жити теж не новіше…»
І твоє рязанське колосся
У кривавій одбилось калюжі…
Синьоокий, злотоволосий,
Прощавай… До побачення, друже!
«Дні летять, як зграя журавлів…»
Дні летять, як зграя журавлів,
Гострим кутом дивляться вперед…
Бур’янами п’ють вуста землі
Запашних дощів прозорий мед.
Літо-молодиця із серпом
З жнив вертає в голубу сутінь…
Рук смуглявих втомлений валом,
І стрункого стану довга тінь…
Літо-молодице молода!
У задумі на плетінь схились;
Нерухома у ставку вода
Не колише ряски сонних слів…
Слухай, літо, золоті слова,
Повня сил і щастя навкруги!..
Що тобі і як тобі співать
Мушу я від повні і снаги?
Соняшник на захід аїр втопив,
У вогняне коло свій привіт…
Хто тебе і як тебе навчив
Так сприймати журавлиний літ?
Завтра зранку – знову на жнива,
І тебе пізнають колоски…
Слухай, літо, золоті слова,
Повня сил і щастя навкруги!..
В день святого Юрія
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…
Ой, Пречистая Діво, змилуйся,
Пом’яни в своїх молитвах…
В день святого весняного Юрія
До криниці по воду йшла…
Божевільною білою бурею
За криницею вишня цвіла…
Міліони прозорих метеликів
Прославляли життя і смерть…
Запашних міліони келихів
П’яним медом наповнені вщерть…
І стояла у сні під криницею,
Снила ніжно весняним сном,
Причастилась весни таємницею,
Золотим весняним вином.
І було наче зоряна ніч вино,
Помутились думки мої…
Тільки чую: – Хороша дівчино! —
Гей, коня мого напої…
Подивилась, а поруч стомлений
Білий кінь, як птиця тремтів…
А на ньому хтось соняшним променем
В біло-злотнім убранні горів…
Ой навіщо я подивилася?
Чарівний біло-злотний птах…
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях.
Се ж його променясті кучері
Я тримала в своїх руках,
Як тугим перевеслом мучила
Хвилю золота в пишних снопах…
Чи не його се очи вдосвіта
Я угледіла в небі колись,
Коли світлими росами хтось ридав,
Схід мережив брилянтом сліз?..
Се ж для його убрання пишного
Золотило сонце сніги,
Гаптувало між білою вишнею
Самоцвіти свої дорогі…
Се ж його червоними маками
Усміхалися влітку уста…
І крижані крапельки плакали,
І дзеркалилась в цебрах вода…
Та навколо святого Юрія
Білим сяйвом вились пелюстки…
Божевільною білою бурею
Танцювали свої танки…
Напувала коня похилого,
Помутилося все в ту мить…
І спитала вершника білого:
Може б в хату зайшов спочить?
Усміхнувся… На тлі зеленого
Золотою гадючкою спис…
– Чи нема на війні нареченого?
Ти за нього мені молись…
У нестямі до ніг схилилася,
Розтопила душу в сльозах…
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…
Тупнув кінь і знялася курява,
Закрутився далеко шлях…
Зникли очи святого Юрія,
Чарівний біло-злотний птах…
І, цілуючи білий слід його,
Проридала душа свій гріх…
Ой навіщо до раю світлого
Вводиш, Боже, вродливих святих?
«О, вокзали, тривожні вокзали…»
О, вокзали, тривожні вокзали!
Перехрестя мого життя!
Із проклятого вчора сигнали
В таємничий морок летять…
Уночі тут невтомно клекочуть
Переплівшись бажання глухі,
Тут сп’ялися у безвість очи —
Північ – південь! Захід і схід!
Як мій радісний, мій невірний,
Неминучий мій шлях перейти?
Там мій поїзд, як звір покірний,
На двадцятій чекає путі…
Що це – втеча? Любов? Шукання?
І куди я, куди в туман?
Де зустріне мене востаннє
Хміль солодкий моїх оман?
Чи за муром забутих станцій
У задушливім, млоснім сні,
У потворнім розмаянім танці
Замаячать байдужі дні?
Чи в імлі столиць галасливих
В мерехтінні нічних ліхтарів?
Я – не впіймана, я – щаслива
Не лічитиму тижнів і днів?
Знаю, знаю – і в щасті і в зраді
Я почую далекий гудок,
Знов і знов у химерній принаді
Похитнеться упевнений крок…
Знов і знов схід і захід назустріч!
Північ – південь – обійми мені!
Знов і знов у чарівному люстрі
Я побачу сигнальні вогні…
І шляхів мені буде замало,
Щоб розвіять страшне небуття…
О, вокзали, тривожні вокзали,
Перехрестя мого життя!
Піски
В. К.
Піски-піски… До обрію й за обрій
Простягся їх сліпучий перелив…
Тут дух пустель – тривожний і недобрий
На мить одну проклятий літ спинив…
Війнув… та все ж наперекір намові
Землі неплідний дар дано в ту мить:
Тут чебрецю й безсмертників шовкових
Вибагливі прослались килими…
І тут життя в задушливих обіймах,
У фіалково-жовтих островках
Чекає першого, хто руку здійме,
Через піски проклавши ближчий шлях…
І я іду… Тяжка моя дорога…
Так обгорнув пекучий сонця сум!
В пісках гарячих тонуть босі ноги,
І в’януть очи від сипучих дум…
І зрадницьки зриваю я в утомі
Життя пісків – задуманий чебрець,
І пахощі забуті, – а знайомі
Мов тріпотіння голубих крилець…
І мріють і зникають знов примари,
Зринаючи у золотих пісках:
Моє блукання, невблаганна кара,
Моя любов, мов той чебрець цупка!
І так іду… і так ізнов блукаю,
Бо знаю: не про мене битий шлях…
До обрію й за обрієм без краю
Моє життя і голос мій в пісках!
«Слізки дощу на листочках…»
Слізки дощу на листочках,
Крапельки суму весняного…
Десь на вустах у куточках
Стільки спокою незнаного…
Грім по ярах десь розбитий,
Хмари розбіглись ридаючи…
Будем як всесвіту діти,
Вільну грозу прославляючи!
Сонце проміннями скосить
Квіти тремтячі від іскорок…
Прийде й до нас наша осінь
І без громів і без блискавок…
«Я ні з ким не піду до пивниці…»
Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очи медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не наллє,
І нікому мій голос веселий
І нікому горіння моє…
А коли у задумі вечірній
Розгойдається кожний ліхтар, —
Замаячать у хаосі тіні,
Наче тіні потворних примар…
І між ними химерною тінню
Промайну зачарована я,
І нікому привіту не кине
Золотая утома моя.
Микола Мінько
Народився 9 березня 1902 р. в селі Минківка, тепер Валківського району Харківської області, в родині залізничного службовця. У 1918–1921 рр. навчався в Катеринославській українській гімназії.
17-річним юнаком у липні 1919-го Мінько вступив до повстанського загону Трифона Гладченка (1891–1920), який боровся проти Денікіна і підписувався «заступником отамана козачих повстанських військ». Гладченка вдалося чекістам упіймати і розстріляти. А Мінько у 1920 р. став членом української молодіжної організації «Юнацька спілка», яка була створена на противагу комсомолу.
З 1921 р. М. Мінько вчителював на Вінниччині, перебував в армії. Тоді ж і почав писати. Перша повість «Манівцями» з’явилася у часописі «Червоний Шлях» (1927, № 2). Через три роки її розгромила критика, розцінивши як «наклеп на ГПУ».
Протягом 1920—1930-х рр. М. Мінько написав кілька десятків оповідань. Та не щастило йому з більшими творами. Роман «Виселок у пилу» (1931) було вилучено як «шкідливий» і «наклепницький». Письменник пробує написати щось на догоду владі, і таким чином з’являється слабенька повість для дітей «Кокусники» (1931), але і її громить критика. Він починає писати роман, присвячений колгоспному будівництву, але кидає, зрозумівши, що річ вийде бездарною.
Увесь цей час М. Мінько працює в редколегії дніпропетровського журналу «Зоря».
У 1937 р. настає пік цькування письменників. Мінька звинувачують у наклепах на совєтську дійсність, називають «замаскованим націоналістом»: «Зате контрреволюційних пасквілів на нашу дійсність, на меч пролетарської диктатури, на національну політику партії в „літературних працях“ Мінька чимало. Такими „працями“ він увійшов в літературу і набув в часи ткачуківщини і єфремовщини славу письменника, що подає надії, іншими словами, надійного зброєносця буржуазно-націоналістичної агентури фашизму», – писала обласна газета «Зоря» 9 вересня 1937 р., маючи на увазі Івана Ткачука, редактора журналу «Зоря», і професора Петра Єфремова, який друкувався у часописі.
Письменника арештували 25 жовтня 1937 р. Під час слідства його катували, вимагали зізнання в приналежності до української націоналістичної терористичної організації. «Письменник Мінько мужньо тримався на допитах», – пише дослідник Микола Чабан. – Про це свідчить акт у його справі, складений оперуповноваженим НКВД Д. Платоновим 8 грудня 1937 р.:
«В процессе допроса обвиняемого Минько Николая Григорьевича последний держал себя вызывающе. Клеветнически заявил, что он раньше думал, что те, кто попадают в НКВД, являются действительно врагами, теперь он убедился, что НКВД арестовывает напрасно безвинных людей, так же, как и он арестован напрасно».
Опір нічого не дав. 15 грудня М. Мінька розстріляли. Через місяць заарештували і його дружину, поетесу Олену Шпоту, яка півтора роки провела у в’язниці. У лютому 1943 р. вона трагічно загинула під час авіанальоту совєтської авіації.
Бантина
Орехта колючою бородою ліг Ганні на груди, а залізною рукою притягнув до себе за стан. Ганна слухняно притулилася, та коли від вітру стукнула кватирка, встати хотіла.
За руку Орехта:
– Хай. Чорт з ним…
Кватирка знову стукнула, а Ганна лежала.
Увечері Орехта – інший. Твердий, мовчить більше. Це тому, що робив, як кінь в степу (жнива). А вночі з Ганною. Кличе щось. Ганна ж удень по хазяйству. Корова. Обід. Мало хіба бабі роботи?
А Орехта все неспокійний. Через те й завелося так.
Лежала покірно і мовчки, а Орехта колов дротяною бородою груди і стискував так, що хрускотіло в попереці.
Вітер дмухнув – знову хотіла встати, але встала тільки тоді, коли чоловік сам потяг з ліжка за плече, пустив.
Встала, зачинила і знову лягла. Шорсткою рукою Орехта по нозі погладив, литку стис. Губами в губи. А Ганна боялася сьогодні Орехти. Після того, як він казав, приглядалася нишком до його рухів, ловила слова і міркувала. Сама ж збентежена, як ніч глупа, пострілом. Хрусне тріска – страшніше. Тиша – страшно. Голосу хочеться.
Клала кирпичі в купи. Дитині, що носила, казку складала. Купа тут, а кирпичі по двору. Ходити – мріяти. А сама. Все в голові: «Ладки, ладусі».
А воно, як живе, рученятами. Кирпичі кладуться рівніше.
– Сорока-білобока на припічку сиділа…
Сонце не пече дуже. Немає сонця. В попереці не ломить.
– Цьому дала, цьому дала… А цьому не дала. А то ще коза. Ухватила кленовий листочок, тілько пила, тілько й їла.
Саме вгадувала чи хлопець, чи дівчина. Коли Орехта з-за клуні несподівано. Глянув на ноги червоні, пужалном на живота показав. Торкнув так, наче на стінці показував що.
– Щоб не було цього… – сказав.
А Ганна не знала, чи засміятися, чи ні. Може, жартує Орехта. Пужалном же до живота.
– Чуєш? – спитав і пішов.
Кольнуло всередині, хтось смиконув і погналися сполохані думки. Живіт помітив Орехта ще місяць тому, та мовчав усе. Вгадувала – чи радіє чи ні, мучилася, а тепер зразу випалив. Вдачу ж чоловікову знала. За волосся смиконе – тільки скривиться, в руках тіпається, дужою рукою звалить на ліжко, вдаре важко як об сніп. Вдень це. А вночі обгорне тілом волосатим, обніме, бороду на груди покладе, візьме, наче вишню зірве. Ганна лежала так, щоб не випинався живіт. Орехті щоб не нагадувати. Щокою терлася об бороду, але Орехта взяв та й поклав руку прямо на живіт. Затремтіла. Вкрала подих. Холодними губами поцілувала Орехтину руку.
– Спи, Орехто… Спи… Вставати рано, – прошепотіла тихо, а сама не знала, що сказати ще. – Спи… Ну…
Орехта надушив на живіт так, що боліло.
– Коли робитимеш?.. – спитав.
– Що коли?
– Щоб не було.
– Навіщо?.. – притулилася близько, шию Орехтину рукою обвила, голову до грудей притулила. – Пізно вже… Вже не можна… Кинь…
– Шпилькою або як-небудь. Сашка нагуляла он, з бантини стрибнула – і все. Оце понімаю.
Ганна тремтіла.
– Замовчи… То ж Сашка… Лучче…
Одсунулась од Орехти, але знову притулилась… Хай все… Хай цілує Орехта, тілько хай не говоре про це… Хай! Тягнула і ссала шию.
Незграбно ковтаючи сміх, навалився на Ганну і затулив щокою рота.
Потім Ганна лежала холодна, спітніла і перелякана. А Орехта сидів на краю ліжка і матюкався, що відсиріли сірники. Коли закурив, щось зрозумів, захіхікав зле, над Ганною нахилився.
– Що ж ти, сволоч… Обдурювать? Щоб завтра мені пуза не було. Слиш? Пуза, говорю, щоб не було завтра. От.
Ганна заплакала сама собі у темноті, а Орехта одвернувся, ліг зручніше боком, до жінки спиною, бухикнув роблено голосно і з головою вкутався у ліжника.
Ніч волохату і погрозливу Ганна не спала.
Надвечір, видоївши корову, мила водою холодною ноги Ганна. Вода холодна, кринична, аж тьохкає, коли хлюпнеш. Через те ще більше ноги холодні, червоні. Тіло було наче побите і трохи боліла голова. Лице жовте (ніч волохата). Коли підійшла Сашка, Ганна засоромилась, бо злякалася. Думала, що Орехта, а тому живота підібгала, меншим щоб був. У вічі Орехті не кидався б. А Сашка реготалася голосно як дурна і очима облапувала Ганнин стан.
Яка Ганна! І спутався ж Орехта! Смішно було і весело.
Орехта застав у Падзеґунів у клуні. У Падзеґунів машина. У Падзеґунів Сашка біля віялки. На обід ішли.
Застав одну у клуні і повалив на полову. Сашка ледве вирвалася, бо день, застукати могли, а Орехта лишився з носом. Цього Сашка вголос не сказала. Вона так просто зайшла. Скучила за Ганною та й подумала: «Дай зайду».
Подумала і забігла оце… Отак… У Ганни, мабуть, новини. Балакали недовго, але Сашка таки звела на Ганниного живота. Так розіперло її і так сміється він, живіт Ганнин, що не змовчиш.
І в Оришки таке. До акушерки сьогодні ходила, у город. Ще піде.
Коли і Ганна піде до тієї самої акушерки, то Сашка передасть Оришці, щоб зайшла. Разом веселіше.
Ганна слухала і запалилася. Зразу почула, що Орехта Сашку підіслав. Але крикнути так, щоб вигнати Сашку, не хватило сили. Під стукіт серця сказала:
– Іди, Сашко… Не треба. Не хочу я. Зла ти…
А сама сльози здержала. Солоні.
Сашка засміялася, але – нічого не сказала. Пішла – у вічі одна другій не глянули…
Ганна ж вбігла у хату і, сховавши голову у подушку, плакала довго, так, що трусилися плечі. Потім лежала, м’яка, із заплаканими очима, бліда.
Вечір блакитний. Цвіркун мантачкою дер об терпуг пісню, нудну таку, як вчора. Сама. Виходило все якось по-собачому. Орехта приходив з чубом спітнілим, рудим, бородою дротяною, куцою, сонцем засмаженою. Місив Ганну і нічого не казав.
Думала, що Орехта хлопця хоче мати так, як вона, до болю хоче, як іноді хочеться води в спеку, або живого завтрашнього дня. Тоді молилася. І як робила, і як спала. Коли тремтіла од Орехтових поцілунків, скандзюбившись, просила, зціпивши зуби так, що боліли очи. Кров’ю і серцем, розумом, всім:
«Хай буде!.. Хай буде цей раз дитина. Хай візьметься… Хай!»
Але потім, коли живіт почало випинати – Орехта зсупив брови. Брови зсупив Орехта і не дивився вдень на Ганну. Тільки вночі тягнув до себе. Але ж вночі не видко постаті…
Тоді почала затягувати живота рушником. Трохи тілько. Щоб не так видко. А вчора Орехта ткнув пужалном у живота і сказав:
– Щоб не було цього.
Сказав як відрубав. Коли так говорив Орехта – мусила коритися Ганна. Так само Орехта відрубував:
– Давай їсти! – Клала на стіл хліб. Так само Орехта відрубував: – Лежи… Тихо! – І мовчки лежала Ганна.
А вдень чужа Ганна. Орехта вдень чужий. Мовчки все. Сіра вдень Ганна. Що з Ганни вдень, коли ноги в кізяках і червоні. Заробиться, чорт – волосся розпатлане, піт на морді. Не вмиється.
Орехта йшов з комнезаму. Зупинився біля Сашкиної хати і патиком постукав об тин. Собака загавкав і кинувся до Орехти через тин. Викликає Сашка ходою. Коли йшла, ноги порівнював Сашчині та жінчині. Очима у вічі пильно.
– Була? – спитав.
– Була, – відповіла, очи великими зробила. Кепкувала наче з Орехти. – Вицарапав ти собі жінку.
– Погана?
– Не погана, а якась дурна. І поговорити не дала. Ха! Ха! Ну й жінка! Хоче Орехтиного заводу оставити! – кінцем хустки бавилася манливо.
Орехта вус вкусив.
– Значить, не вийшло? – спитав.
Сашка солодко губу скривила і махнула рукою.
Орехті в груди вкусило. Думки чирконулись одна об одну. Мовчав і дивився на Сашку, а вона очима сірими бісиків пускала.
– Зайдеш увечері? – спитав. – Коли світло погасне, сховаєшся за клунею, може, помогти прийдеться. По-домашньому зробе сучка, коли у город не хотіла. Будеш?
– Буду, – відповіла Сашка.
Ганна боялася заговорити до Орехти. Скажи слово, коли такий він – по пиці лясконе. Лясконе – боляче буде, а може, ні. Дивлячись, на думці було що. Іноді було так, що вдаре, а не болить щока. В грудях тільки пече дуже. Плакати не від болю хочеться, а того, що жалко себе якось…
Сама насипала їсти і сіла біля краєчка стола. Вечоріло. Хтось спутав ноги вітром. Тому тихо. Знала, що Орехта мовчить-мовчить, а потім скаже страшне. Скаже, у вічі зелено як змій гляне, не моргне. Візьме за руку і поведе. А вона піде слухняно, наче коняка за поводом. Піде і вилізе на бантину по драбині. (Орехта ще зранку драбину налагодив.) Очи заплюще, стрибне. А завтра не буде дитини. Може, і вдруге не буде. І може, ніколи не буде. Не буде. А тепер є. Є! Є! Жива! Є так само, як є серце в грудях, в жилах кров, мозок у голові. Є, як повне зерно в колосі, в літо з дощами майськими соковитими, цілющими. І стало шкода її, як самої себе. Хай вдарить. Ну да, хай вдарить! Боляче хай. По носі, по щоці, все одно, може, перекипить і змовчить. Слова не скаже. Вдарить – перегорить, а вона заплаче так, що буде багато сліз солоних баб’ячого життя – муки втіха гірка. Тоді пожаліє, може.
Одсунулась, так, щоб захистити живіт, а обличчя близько до Орехти. Надувалися жилки на лобі і шиї, обличчя червоніло. Не дихала навмисне. А коли не було сили держати повітря у грудях, із зусиллям останнім процідила:
– Ти нащо підіслав? Га?..
Орехта не чекав. Скреготнув зубами. Щелепи зціпив, аж гульки на щоках. Що робити, не знав. Тоді Ганна підвела ближче обличчя і сказала голосно:
– Нащо Сашку підіслав, питаю? Чого за спідницями бігаєш? Бабій! – кинула в вічі, а сама очима жерла.
Орехті «бабій» – по щоці рука мокра баб’яча. Щосили вдарив Ганну в лице. Голову Ганна – на стіл, крови каплі коралами на спідниці полотно. За косу крутнув, головою до стола притулив міцно. Сказав:
– Смотри. Гавкатимеш, голову об піч розвалю. Знай…
З хати вийшов. Коли стемніло, Орехта був надворі, аж поки у вікні не побачив світло. Виплакалася Ганна.
У садку за клунею майнула постать, зашаруділа м’яко. Знав хто. Свиснув, тихо підійшов. У темінь.
– Ти – Сашка?
– Я, – пошепки, злякано.
– Посидь.
При Сашці не можна було осоромитись. Увійшов у хату, до Ганни тихо, мов звір підійшов. Ганна дивилася і вгадувала, чи жаліти йшов, чи до бантини гнати. Бо в плечах – камінь, у вічі не дивиться, а за руку легко взяв, м’яко, наче до ліжка вести.
– Ходім, – сказав холодно.
– Куди? – спитала, хоч знала.
– Ходім, – сказав.
– Куди? – спитала.
– Ходім! – ревнув.
– Ляжем спати, Орехта. Ляжем, – попросила, а очи на жменю Орехтову дивляться. Руки повисли над животом. В очах жах – з глибини синій.
Скипів. Ногою тупнув, аж стулилась Ганна.
– Ходім, говорю.
Руку крутнув. На коліна стала. Ойкнула.
– Болить, – простогнала. – Болить… Ой, болить же…
Дужче крутнув і поволік за собою. Тоді Ганна борсатися почала.
– Не піду. Ой, не піду… Мамо.
– Не підеш? Га?
– Не піду.
Ногою по ногах вдарив. З сіней – батіг. Пужалном по голові, животі, ногах. Застогнала, встала, пішла.
– Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рідная. Ох, матінко, якби я знала…
У клуні Орехта сказав:
– Лізь по драбині.
Ганна полізла. Орехта каганця засвітив.
– Може, злізти… – прошепотіла. Тремтіла так, що зуби цокотіли.
– Стрибай, чорт…
Очі заплющила. На бантині, нікчемна, зібгалась. Спідницею голі ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землі розпласталась, розхристана. Зігнулась потім, перевернувшись із стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною.
– Ну, от і все. Виплюнеш завтра. Іди.
Але Ганна встати не могла.
На руки підняв і одніс у хату.
Коли увійшла Сашка, Ганна лежала жовта із заплющеними очима і ледве дихала.
«Одсапається», – подумав Орехта і глянув на Сашку.
Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, і вгадувала, чи бачить її Ганна.
– Високо бантина? – спитала.
– Як в клуні.
– Покаж… Може, дуже високо.
Коли увійшли у клуню, Сашка рукою хотіла торкнути бантини.
Орехта світло потушив. Рука у Сашки тремтіла. Звалив на солому.
Ганна лежала у хаті жовта. Волосся злізло на око. Живіт випинався великий. По спідниці лазили сонні мухи.
