Самсон і Надія

4

Микола Миколайович Ватрухін, здавалося, ніскільки не здивувався, побачивши перед собою Самсона.

– Ну, давайте-но подивимося ваше вухо! Проходьте! – запросив він хлопця до кабінету, кивнувши прислузі, що визирала з-за спини візитера.

Знявши брудну пов’язку з його голови і гидливо кинувши її в кошик для сміття, він нахилився до оголеного вушного отвору.

Самсон зауважив, що в руках лікаря з’явилася лупа на перламутровій ручці.

– Так-так-так, – закивав задумливо Ватрухін. – Заживає як на студенті! – мовив повагом він, немов сам здивувався цьому відкриттю. – Тепер уже можна без бинта. Я маззю оброблю, а там…

– А можна ще разок забинтувати? – попросив Самсон.

– Чому ж не можна, можна! Але ж необов’язково! Тепер треба, щоб рана дихала!

– Таж сиро й холодно! – розгублено мовив Самсон. – Ну, і якщо по правді, боюся я без вуха по вулиці ходити. Це ж на очах у всіх!

– Гаразд, гаразд, – лікар махнув рукою. – Не подумайте, що мені бинта на вас шкода! Хоч тепер і не купиш! Старими запасами живу! А слух як? Давайте-но гляну, хоч і не фахівець!

Перед тим як забинтувати наново голову, лікар з силою обома руками повернув її оголеним вушним отвором до вікна.

– Видимих пошкоджень немає. Чуєте ж добре?

Самсон зітхнув:

– Іноді здається, що занадто добре! Навіть заснути важко!

– Ну це, братику, тому, що тепер у вас слух цим вушним отвором всеспрямований, а не такий, як лівим! Вухо ж нам дано не тільки для того, щоб чути, а перш за все, щоб прислухатися! Спрямований слух – він виділяє з шумів життя те, що нам треба, а всеспрямований – засмічує увагу. Втямили?

Самсон кивнув.

– У домі хтось є, хто може наново перев’язати?

Хлопець похитав головою.

– Ну в усякому разі завжди можете до перукаря з бинтом прийти, вони вміють! І я б радив раз на два дні цей бинт прати! Тоді на кілька тижнів вистачить!

– А можна вас про очі запитати? – наважився Самсон.

– Ну чого ж, запитуйте!

– Мені деякі предмети тепер червонішими ніж зазвичай бачаться… Я ось і на свічку, що горить у церкві, дивився. Знаю, що в неї вогонь жовтуватий, а бачу червоний!

Знову в руках у лікаря збільшувальне скло з’явилося.

– Давайте-но у вікно подивіться!

Втупився Самсон у немите вікно, на яке зовні мокрі сніжинки осідали й відразу ж униз повзли, за собою сірий брудний слід тягнучи.

– А очі не щипають? – поцікавився лікар.

– Щипають трохи.

– Плями якісь у вас на сітківці… Червонуватий бруд… Зараз промиємо!

Відійшов він до медичної металевої шафи з білими емальованими ребрами. Цокнули дверцята.

– Тепер у стелю дивіться! – наказав Самсону.

Задер хлопець голову. Широко очі розплющив.

– Ой господи! – видихнув несподівано лікар.

– Що там? – перелякався Самсон.

– Це ж, напевно, кров батька вашого в очі потрапила! І ось частинка мозку присохла до рогівки. Зараз відмочимо.

Закапав лікар в очі хлопцеві краплі.

– Сидіть поки що так, нехай очі ванну приймуть!

Назад додому брів Самсон повільними кроками, під ноги собі дивлячись.

– У жодному разі очі під сніг не підставляйте! – якнайсуворіше напучував його лікар. – Умивайте їх теплою водою разів п’ять на день! Сьогодні вівторок, у п’ятницю знову прийдете! Будемо вашу рогівку чистити!

За спиною задзвеніли об бруківку підкови коня, який поспішав. Самсон, злякавшись, кинувся до найближчого будинку. На ходу озирнувся, побачив червоноармійця, який напружено вдивлявся вперед за рухом коня. Цокіт тепер віддалявся, і хтось іще відскочив із дороги, поступаючись нею збройному кінному стражникові нової влади.

Думка про нову владу викликала в Самсона гірку посмішку. Коли була одна влада, нехай і стара, життя здавалося непривабливим, зрозумілим і звичним. І так само звично було її лаяти, хоча при ній навіть і після початку Світової війни якось і труднощі, у порівнянні з тим, що сталося потім, були не труднощами, а так, незручностями. Ну а потім стара царська влада обвалилась, і на її місце прийшло багато дрібних і лютих, що змінювали одна одну зі стріляниною та з ненавистю. Тільки за часів німецького гарнізону та невидимого гетьмана життя начебто стало знову безпечнішим і тихішим, але й це затишшя завершилося страшними «звірячими» вибухами та пожежами, що залишили сотні трупів киян і тисячі калік та бездомних.

Тоді, у червні 1918-го повітря Києва осідало на язиці та крутило в носі запахом згорілого пороху. Тепер при кожному натяку на відлигу від заледенілих заметів зі сміття та снігу, що громадилися по кутках житлових будинків, несло теплим перегноєм, немов наближення весни насамперед відчував саме кінський гній, щедро доданий до сміттєвих заметів дерев’яними лопатами двірників. Його немов укладали у фундамент кучугур, що розширювалися, і тому він завжди був поруч, ближче до перехожого люду, ніж сміття ранньої зими, яке тепер лежало десь у холодній глибині цих чорних мерзлих київських Аппалачів і Кордильєр.

Щойно заскрипіла перша нижня приступка дерев’яних сходів, як відчинилися двері в двірницьку квартирку. Вдова двірника поманила рукою Самсона до свого ніколи не провітрюваного царства соковитих, важких запахів.

– До тебе червоноармійці приходили, – сказала вона. – Контрибуцію вимагати хотіли. Я їм сказала, що ти сирота! Це їм сподобалося, але вони все одно повернуться. У них тепер увесь список мешканців. Виселити тебе хочуть.

– Як? Чого це?

– Ну вони ж за справедливість! Кожному по кутку має бути, а не по квартирі! А ще вони запитували про музикантів у родині… Музичні інструменти реквізують. Самі хочуть музику грати.

– Скрипка в нас була, – згадав Самсон. – Можна й віддати, тільки батько і вмів на ній!

– Так я тебе не для того покликала! Ти про одруження подумав?

Хлопець здивовано глянув у вічі вдові.

– Ні, – зізнався він.

– У мене на прикметі є одна! З освічених, але така, що все вміє! І квартиру захистить, аби не виселили!

– Як вона захистить? – не повірив Самсон.

– Їй пальця в рот не клади, вона і м’якою, як масло, може бути, і твердою, як чавун! Ти б подивився! Тобі б така дружина все одно що гвинтівка була б! Таких навіть солдати бояться! Ти знаєш що, заглянь сьогодні ввечері на оселедець! Я і її покличу, сам придивишся!

Спантеличений Самсон піднявся до себе. Не розуваючись і не знімаючи гімназичного пальта, пройшовся по квартирі, у якій дійсно тепер було і холодно, і самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полінами біля лівої грубки, важко зітхнув. Треба спускатися в підвал по дрова – від трьох полін тільки чавунні дверцята грубки нагріються, а щоб сама кахляна її стінка теплою стала, полін десять треба!

Зупинився погляд його на бляшанці з-під монпансьє, всередині якої коробочка з-під пудри від мишачих зубів сховалася. Взяв, відніс назад у батьківський кабінет. У шухляду столу опустив. Немає ще таких мишей, які могли б бляшанку прогризти!

Поміняв гімназичне пальто на стару ватяну батьківську куртку й вирушив до підвалу по дрова.

5

У двері грубо постукали, коли вже чимдуж тріщали березові поліна у грубці, у тій, що і вітальню гріла, і спальню його. А після грубого стукоту відразу другий, чемний і запитливий стукіт у двері почувся.

На порозі Самсон побачив двох червоноармійців різного зросту, але приблизно одного віку в пом’ятих, ніби більшого, ніж треба, розміру шинелях. Поруч збоку – вдова двірника. Зрозумів він, що перший грубий стукіт по дверях від них був, а другий, чемний, – від неї. Мабуть, показала, як по-міському в двері стукати треба.

– Це інші, – сказала вона Самсону, киваючи на червоноармійців, які витріщилися на нього водночас і вороже, і зніяковіло. – Я їм сказала, що у вас швейної машинки немає, а вони не вірять! Покажіть їм!

– А нащо вам машинка? – здивувався Самсон і про всяк випадок на їхні руки, що з широких рукавів шинелі визирають, подивився. Пальці в обох були селянські, не тонкі, як у музикантів або у кравців.

– А нам наказано, – відповів на це той, що вищий, намагаючись своєму голосу грубості надати. Був він, може, одного віку з Самсоном.

– Заходьте, дивіться, – знизав плечима Самсон. – У нас удома ніхто не шив!

Зайшли червоноармійці в коридор, у вітальню, озираючись на всі боки з побоюванням.

– А там? – запитав той, що нижчий, зупинившись перед дверима до батьківського кабінету.

І, не чекаючи дозволу, заглянув усередину.

– А навіщо всю стіну цими обвішали? – обернувся він до Самсона.

– Для краси, – просто так відповів той. – Батько рахувати любив…

– А сам він де?

– Убили недавно.

– На вулиці?

– На вулиці, – підтвердив Самсон. І зрозумів, що тепер обидва червоноармійці на його перебинтовану голову втупилися.

– А тебе шо, поранило? – запитав короткий.

Самсон мовчки кивнув.

– Ось тут тепло, дивись! – відволік його довший, долоню на кахляну стінку грубки поклавши.

– Ну чого грієтеся! – закричала на них з коридору біля входу до вітальні вдова двірника. – Швейної машинки немає, побачили? Ось і йдіть!

– Чого ти така зла? – Короткий стягнув з плеча гвинтівку. – Я ось щас влуплю тобі проміж очей, тоді подивимося!

В очах вдови промайнуло побоювання – це Самсон помітив. Але на обличчі жоден мускул не здригнувся.

– Я тобі влуплю! Я твого комісара квасом пригощала! Ось скажу йому!

Закинув короткий гвинтівку назад на плече.

А довгий простягнув руку і пройшовся пальцями по рукаву стьобаної ватяної куртки, яку Самсон після того, як за дровами спускався, не зняв ще.

– А від батька спіднього нічого не залишилося? Може, підштаники які? – запитав він. – Зима ж бо у вас затяжна, не те що в нас!

– А ви звідки? – поцікавився Самсон.

– Мелітополь.

Поспішив Самсон до своєї спальні, відчинив скриню, що в кутку правому стояла, узяв одну пару власних підштаників і виніс червоноармійцю. Помітив, як короткий на довгого з заздрістю подивився і якось недобре слину ковтнув.

– Ідіть-ідіть, – почала квапити їх вдова двірника. – Тільки відзначте в себе, що в цій квартирі немає ніякого швейного інвентарю…

Вийшли вони не попрощавшись, а сама вдова затрималася на мить. Про своє запрошення на вечірній оселедець нагадала.

За годину до оселедця в Самсона виник романтичний настрій. Хлопець перейнявся питанням, яке вже два роки його не хвилювало: який він матиме вигляд? Сорочку білу знайшов відразу. Гімназичні штани змусили його понервуватися, тому що виявилися не в шафі, а в полотняному мішку всередині скрині разом із літніми сандалями. Раніше він міг носити їх без ременя, але тепер вони спадали. Ремінь також знайшовся на дні скрині з його речами, але був він без пряжки. Попорпавшись іще, виявив Самсон і стару шкільну бронзову пряжку з двома розбіжними лавровими гілками та великою літерою «Ш» на тлі віяла з пер для каліграфії. Одягнувшись, приміряв куртку-френч і вже тоді заспокоївся, дивлячись у дзеркало та вважаючи себе з перебинтованою головою геройськи привабливим.

Перед тим, як спускатися до вдови, виголив до блиску щоки небезпечною бритвою, поприскав квітковим одеколоном від Брокара й відразу ж пошкодував. Зайва виголеність видавала в ньому більше жертву, ніж героя. А запах буржуазного одеколону ця дівчина могла сприйняти як його слабкість чи, що навіть гірше, як протест проти запахів нового життя. Змивши одеколон мильною водою, Самсон витерся холодним, пропахлим вогкістю рушником.

Повітря на кухні у вдови виявилося цього вечора ще більш насиченим, ніж звичайно. Поруч на керогазі кипіла каструлька, у яку можна було не заглядати, бо саме вона й наповнювала всю кухню теплим ароматом картоплі. На круглому столі, накритому білою лляною скатертиною, красувалися три різні тарілки з одного сервізу: десертна, закусочна та обідня, біля кожної лежало по грубуватій, пролетарського вигляду виделці. У центрі на однаковій відстані від усіх тарілок стояла порцелянова курка-масельничка.

– Надії ще немає, але вона обіцяла! – повідомила вдова, посадивши гостя за стіл.

«Красиве ім’я», – подумав Самсон.

– Ти вибач, я їх до тебе вести не хотіла, зазвичай вилають і йдуть собі! А тут: ні, ми повинні самі перевірити! Я їм кажу: ми ж із вами той, одного поля ягода! Ви що, мені не вірите! А вони все одно!..

– Та нічого, нічого! – спробував заспокоїти її Самсон.

– І ти наступного разу не давай, чого просять! А то ж прийдуть ті, кому не можна відмовити, а ти вже все повіддавав тим, кому можна було не давати! Весь у свого татуся, царство йому небесне!

Гучний стукіт відвернув увагу вдови та надав її рухам легкості. Вона випурхнула з-за столу. Рипнули двері.

– Ой, Надійка! Чудово, що прийшла! Проходь!

У кухню під стукіт дерев’яних черевичків по дерев’яній-таки підлозі увійшла дівчина надмірно атлетичної зовнішності – висока, круглолиця, в тілі, але не товста, у чорному овечому кожушку, застебнутому з натяжкою, через що кожушок здавався настовбурченим, у довгій, нижче колін, строгій спідниці.

Перед тим, як сісти на запропонований вдовою стілець, вона розстебнула ґудзики кожушка і стала схожа на квітку – під кожушком, який різко розкрився, виявилась яскраво-бордова плюшева блузка, застебнута під саму шию. Надія розв’язала на голові сіру оренбурзьку хустку, розстебнула верхній ґудзик блузки й тільки потім сіла, приязно подивившись на всміхненого Самсона.

– Надя, – простягнула вона йому над столом руку.

– Самсон, – відрекомендувався хлопець, відчувши її міцне рукостискання і подивившись їй у зелені очі привітно й трохи жалібно.

– У вас так смачно пахне, – обернулася дівчина на господиню, що стояла над керогазом.

– Зараз, Надійко, зараз усе буде готово! Давай тарілку!

Три грубо очищені картоплини, над якими здіймалася пара, опустилися на обідню тарілку Наді. Три інші потрапили на закусочну тарілку Самсона. Собі – на десертну – вдова поклала дві. Потім, уже сівши, зняла з курки-масельнички кришку-спинку і з гордістю обвела поглядом гостей. Там лежав порізаний великими шматками нечищений оселедець, прикрашений якимись зеленими листочками.

– Ой, де ви взяли салат? – здивувалася Надія.

– Це не салат, це листя герані! Для краси, – голос вдови став перепрошувальним. – Їсти не треба. Воно гірке.

Вона сама пальцями зняла з оселедця листя та віднесла його до підвіконня, кинула в горщик із геранню.

– По чарочці вип’єте? – запитала послужливо.

– Якщо не кисле, – кивнула Надія.

– Не кисле, – всміхнулася господиня. – Гірке.

Перші хвилин п’ять трапези промайнули в тиші, але потім розмова сама потекла, відштовхнувшись від вуличного холоду й оселедця та піднявшись поступово вище проблем побуту й харчування.

– Дуже важко з новими службовцями, – скаржилася Надія. – Вони приходять, говорять, що все вміють, а потім виявляється, що вони погрітися прийшли! А самі навіть писати грамотно не можуть!

– А що, у вас на роботі добре топлять? – пожвавився Самсон.

– Досить добре! Але опалювач жаліється, каже, що майже кожен намагається дрова вкрасти, хоч одне поліно, але під пальто сховати! Я вже іноді й сама всіх на виході перевіряю! Кажу їм: соромно у самих себе красти!

– Ну, нам іще пощастило, – зітхнув Самсон. – У нас у підвалі запас березових з часів директорії залишився. Ніби як вони самі десь дрова забрали, а підвал у нас для дров реквізували! Але підвал все одно під нами залишився! І дрова залишились, а директорії вже немає!

Вдова кинула на Самсона колючий незадоволений погляд, і він зрозумів, що бовкнув не подумавши.

– Вони все одно, звичайно, уже закінчуються, – вирішив він завершити тему. – А де потім дрова брати – не розумію!

– Дрова – це колишній ліс, у лісі їх і потрібно брати, – знизала плечима Надія. – А ви, Самсоне, чим займаєтеся?

– Та ось, нещастя, що звалилися на нас, переживаю, – почав було відповідати він і тут же ще один колючий погляд удови на собі зловив. – Батька вбили, та й мені дісталося…

– Бандити? – запитала дівчина.

– Козаки на конях… Просто на дорозі! Шаблями людей рубали ні за що!

– Слабо у нас із порядком, – закивала головою вдова.

– Так, – погодилася дівчина. – Це через минуле безвладдя, здичавів народ… Як тільки влада зміцниться і зуби покаже, такого більше не буде! А за професією ви хто, Самсоне?

– В університеті електричні машини вивчав. А ви, Надіє?

– Аптекарська справа, але тепер в губстатбюро, статистику збираю.

– Цікаво?

– Робота не повинна бути цікавою! – Голос дівчини раптом став прохолодним. – Робота повинна бути важливою і потрібною для суспільства!

– Мені подобається ваша рішучість, – відважився Самсон на комплімент і відразу спіймав на собі схвальний погляд удови.

Надія почервоніла. Помацала рукою своє коротко обрізане каштанове волосся, перевірила пальцем рівність чубчика, від краю якого до густих брів залишалося близько сантиметра.

– Я намагаюся показувати приклад майбутньої людини, – мовила вона м’яко. – Майбутня людина має бути рішучою, працьовитою і доброю. Батьки мої хоч і з колишнього життя, а зі мною згодні!

– А де ви живете в Києві? – запитав Самсон.

– На Подолі. А працюю тут ось неподалік, через кілька будинків.

– І що, кожного дня пішки на роботу й назад?

– Іноді пішки, іноді на трамваї.

– Надійко, переселялися б ви до нас у будинок, – заговорила вдова. – Он Самсон тепер сам залишився. Він вам з радістю однією кімнатою поступиться!

– Та в мене зарплата не така, щоб кімнату знімати. – У голосі дівчини почувся жаль.

– А ви безкоштовно селіться! – запропонував Самсон. – Вважайте, що для потреб роботи ви цю кімнату реквізували!

– Для реквізиції треба, щоб документ начальство підготувало, – цілком серйозно мовила Надія.

– Це я пожартував, буцімто жартівлива реквізиція!

– Ну, знаєте, Самсоне! – вона зітхнула. – Повертатися з роботи додому в темряві – це вам не жарт!

Самсон вибачився, ще раз повторив своє запрошення, яке, що правда, спочатку вдова зробила.

Поки пили чай, за вікном вистрілили і з криком кудись побігли невідомі.

– Піду я вже, – занервувалася після цього шуму Надія.

– Залишайтеся, – попросив її Самсон.

– Ні, піду! Інакше мама всю ніч не спатиме!

Вона підвелася, застебнула кожушок, пов’язала теплу хустку на голову.

Вдова запитально втупилася в Самсона. Він підхопився.

– Я вас проведу! – сказав твердо, по-військовому.

– Дякую! – погодилася дівчина.

– Ви тільки хвилинку зачекайте, я переодягнуся в тепле! – попросив він.

6

Нічний Київ, яким він повертався додому з Подолу, нескінченно вразив і налякав Самсона. Якщо, проводжаючи та слухаючи на ходу Надію, він легко жартував і навіть побіг по Хрещатику за трамваєм, що віз замість пасажирів якісь мішки з червоноармійською охороною, пообіцявши Надії зупинити його та переконати трамвайника та солдатів довезти їх хоча б до Думської площі, то легкість змінив страх, як тільки за дівчиною зачинилися зелені парадні двері двоповерхового будинку на Набережно-Микільській. Ще до Олександрівської площі він дійшов спокійно безлюдними, страшними своєю раптовою порожнечею вулицями. А як тільки ступив на Олександрівську, то над головою пролунав рушничний залп, і Самсона пригнуло до бруківки так, що він мало руками її не торкнувся. Визначити, звідки цей залп донісся, Самсону не вдалося. Згадав він слова лікаря Ватрухіна про те, що вушна раковина, звільнена від вуха, усі шуми без розбору та напрямку в голову приносить. Зрозумів принаймні, що залп звідкись із правого боку донісся. Змусив себе випростати спину та прискорити крок, аби швидше відкритий простір площі перетнути.

І тут, якраз ліворуч, зі сторони, чутної тепер краще й тихіше, задзвенів, наближаючись, трамвай. Час для трамваїв був уже пізній, так що їхати він міг тільки в трамвайні гаражі. Зупинившись під деревом, злившись у темряві з його стовбуром, Самсон дивився на вагон, який наближався. Дивився та дивувався, розуміючи, що їде він не порожній, а везе людей, і люди ці якось занадто однакові – червоноармійці. Не затримуючись на зупинці, поїхав трамвай далі на Межигірську, зникнувши за темним громаддям двоповерхових і триповерхових будівель.

Самсон, перечекавши хвилину, поспішив до лівого боку Гостинного двору, а звідти – вгору по Андріївському узвозу.

І тут, на Андріївському, чекало його ще одне потрясіння, тому що спочатку почулися короткі та злі перекрикування чоловічих голосів. Він зупинився і сховався за ріг одноповерхового будиночка з темними вікнами. Звідти вже побачив, як відчинилися двері будинку по той бік узвозу та трохи вище і як із них червоноармійці винесли якісь меблі. А слідом за ними вискочив чоловік у піжамі й почав хапати одного з солдатів за рукав. Другий солдат зняв з плеча гвинтівку й проткнув чоловіка в піжамі багнетом наскрізь. Той спочатку осів, а потім упав обличчям униз на бруківку. Форкнув кінь. «Навантажуй!» – крикнув хтось, і кінь витяг під світло неяскравого ліхтаря віз, на нього почали солдати закидати стільці, а потім підняли й ніжками догори опустили обідній стіл невеликих розмірів, напевно, на чотирьох персон.

Двері так і залишилися відчиненими. Візник шмагонув коня, розвернув його мордою вгору, у бік церкви Андрія Первозванного. Повільно потягнув той поклажу, а червоноармійці – було їх, може, четверо – почали заплигувати, щоб теж на возі піднятись. Візник спробував їх зупинити окриками, але швидко замовк, отримавши у відповідь обіцянку допомогти йому з життям розлучитися.

Коли віз зник за плавним поворотом узвозу, Самсон підбіг до чоловіка в піжамі. Той уже не дихав. Тоді Самсон заглянув в інші відчинені двері, крикнув: «Є хто?» і, не дочекавшись відповіді, пройшов у під’їзд, ступив в інші відчинені двері. Там, у невеликій квартирці, усе було розкидано по підлозі. Під ногами хруснула розбита чашка. Самсон побачив протягнутий по стіні провід до люстри. Знайшов вимикач. Клацнув, але світло не спалахнуло. Приватним домовласникам цієї ночі електрики не давали.

Постоявши на вулиці ще з хвилину над тілом убитого, він, важко зітхнувши, поспішив нагору до Михайлівської площі. Поспішив, однак раз у раз зупинявся та прислухався, не бажаючи наздогнати випадково віз із червоноармійцями та реквізованими дорогими, цінними меблями.

У дім зайшов на початку третьої, оповитий неприємними, згущеними нічною вологістю запахами неприбраних вулиць. Зняв стьобану ватяну куртку, понюхав її перелякано. Здалося, що ввібрала вона в себе все це амбре, що нервує втомлену душу. Знову вдягнув, аби зігрітися. Сил вистачило тільки на те, щоб у грубці три поліна запалити, від чого, звичайно, буде більше теплого запаху, ніж тепла. Але не сидіти ж біля грубки до ранку! Штани Самсон зняв, а спати ліг у двох парах підштанків і в плетеному светрі, надягнутому на теплу зимову сорочку.

Однак виспатися не вийшло. За вікном тільки засірів березневий ріденький світанок, як у двері грубо загрюкали. Точно так, як напередодні, коли приходили червоноармійці реєструвати швейні машинки, що перебувають у приватній власності. Але тоді після грубого стукоту пролунав стукіт чемний – від удови двірника. Цього разу її поруч із тими, що стукають, схоже, не було.

Похитуючись, Самсон вийшов у коридор, прочинив двері, і тут же його відштовхнули вбік, а до квартири щось занесли. Усе це відбувалося в напівтемряві. Електрики ще не було, як і сонця за вікном, а запалити свічку сонний господар квартири не додумався.

Але він зауважив, що візитерами знову були військові червоноармійці у своїх мишачого кольору шинелях. Тупіт їхніх чобіт накопичувався в голові, викликав біль. Самсон притиснув під бинтом голу вушну раковину, відступив назад. І тут перед його обличчям спалахнув сірник, і хтось удивився в його очі. Цей хтось, низенький, примружений, здавався знайомим.

– Здоров, пане! – сказав він. – Ми в тебе були, пам’ятаєш?

Самсон кивнув.

– Це поки що речі свої занесли, три ящики. Не чіпай! А пізніше заселимося! Нам командир папірець дав. Усе по закону!

І він простягнув Самсону м’ятий клаптик паперу.

У квартирі раптово стало тихо, але на вулиці за вікном заіржав кінь і почувся скрип коліс воза.

Умиваючись, Самсон одягнувся. Спустився на перший поверх, постукав до вдови.

Вона вже не спала, зустріла на порозі з гасовою лампою в руці, але до квартири не пустила.

– Вони сказали, що до мене заселяться! – поскаржився Самсон.

– Ну а що я можу, – зітхнула вона. – Може, у вашого татуся друзі які залишилися, що допомогти можуть?!

– Гаразд, вибачте! – Самсон розвернувся, ступив на першу сходинку, вона жалібно скрипнула.

Як тільки повернувся до квартири, дали електрику. Під стіною в коридорі стояли три військові ящики без замків. Він підняв кришку ближнього. Зверху лежала оксамитова портьєра. Самсон підняв її край і побачив срібний свічник, дерев’яні колодки для взуття, шевський молоток, коробку фотоапарата…

Згадав про «папірець», отриманий від низенького червоноармійця. Прочитав: «Цим підтверджую, що червоноармійці Цвігун Антон і Бравада Федір призначаються на постій за адресою Жилянська, 24, квартира 3. Пожильці квартири зобов'язані їх годувати і забезпечити трьома змінами нижньої білизни, не рахуючи двох змін білизни постільної». Наприкінці: «Комісар» і нерозбірливий підпис, а поверх нього змащена печатка.

Самсон зовсім знітився. «Чим же я їх годуватиму?» – задався він питанням.

Перерахував «керенки», «думки» і карбованці, що залишалися в квартирі, знайшов іще кілька царських банкнот і монет. Царські, звичайно, у Києві вже давненько не брали, але хто його знає, денікінці ж недалеко і, за чутками, наступають! А сам Денікін – людина царська, якщо вони переможуть, то й гроші з двоголовими орлами повернуть. Царські банкноти залишалися найбільшими та найкрасивішими. І хрустіли в руках так, що віддавалися в голові хрустінням свіжого яблука на зубах. «Керенки» та карбованці не хрустіли взагалі. І розміром більше говорили про кризу в паперовій справі, ніж про свою платіжну спроможність. Хоча й про платіжну спроможність теж могли розміром розповісти, якщо порахувати, скільки штук карбованців або «керенок» може на одній царській троячці або навіть «катеринці» поміститися!

«А може, треба на роботу влаштуватися? – замислився тут Самсон, розуміючи, що грошей надовго не вистачить, і згадавши, як Надія про свою службу розповідала. – Адже вона службою не обтяжується, подобається їй бути корисною, а ще й зарплату державну отримувати! І картки на хліб по першій категорії, а не по третій!»

Захотілося Самсону з кимось із тих, хто до нової влади пристосувався, порадитися. Лікар Ватрухін для поради не підходив. Було зрозуміло, що він від усього нового ховається. З тих, із ким Самсон разом навчався, тільки Бабукін горів революцією, а не потягом до знань. Треба до нього на Столипінську сходити! Він, як людина, якій Самсон завжди в борг давав, давню дружбу згадає й допомогу надасть!

Окрилений своїм рішенням, Самсон поснідав вівсянкою з комірчини запасів, випив чаю, упаковка якого, куплена нещодавно за сто «керенських», своїми слонами кликала до Індії.

Як стемніло, зібрався він було на вихід, але тут прийшли два червоноармійці, яких комісар із нерозбірливим підписом визначив Самсону на постій.

– А я йти збирався, – пробурмотів він розгублено, коли вони зі стуком поставили свої гвинтівки в коридорі прикладами вниз.

– Та йдіть, ідіть! Нам то що! – махнув рукою високий.

– Ви ж, напевно, Федір? – припустив Самсон, згадавши імена на папірці.

– Нє, я Антон, а Федір – він! – Високий тицьнув пальцем на напарника.

Від їхніх знятих шинелей піднялася в коридорі хвиля нового пітного запаху.

– Ні, давайте я вам спочатку визначу місце, – запропонував Самсон, подумавши, що вони можуть самовільно його спальню зайняти.

– А чого нам визначати? Ми вже визначили! Будемо жити в кімнатці, у тій, де по стінах рахівниці висять! – сказав Антон. – Нам багато місця не треба, обмежувати вас не хочемо!

Самсон кивнув.

– Тоді я піду? – запитав.

– Ідіть-ідіть, ви ж тут господар! Тільки ключ залиште! А ми, якщо підемо куди, двері замикати не будемо! – додав низькорослий Федір.

У триповерховому будинку на Столипінській двері парадного були намертво зачинені, і ніхто на чемний стукіт Самсона не відгукувався. Тоді, розсердившись, затарабанив він по цих дверях обома кулаками. І подумав у цю мить, що саме так тарабанили в його двері червоноармійці, які тепер і кабінет батька займуть! Зупинився. Хотів було вже розвернутись, але тут двері лякливо прочинилися, і в отворі старече обличчя з таким же переляканим розкритим ротом з’явилося.

– Вам кого? – Голос старого тремтів високими нотками.

– Бабукіна Олександра.

– Олександр Валентинович на службі. Він буде близько сьомої!

– Так? – Самсон зрадів. – Тоді я його почекаю.

– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок ліворуч. – На розі Чеховського провулку радянська їдальня є. Там топлять!