Читать книгу: «Люборацькі», страница 2

II

Все йшло, як треба, по косовиці жнива наставали, як і щороку. Хазяї не нарадуються, що бог благословив їх працю; та що ця радість, порівнявши до того, як радуються духовні школярі перед цим часом! У них аж приповість склалась: «настане май, в опуки грай; настане юнь, на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль, та до дому сусуль!» Та як їм і не радуваться. Завезуть дитину хоч не в далекий край, а все в чужу сторону, і покинуть на божу волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, в'яне дитина, всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна пора, той розпуск, — так що рай! тут рай! чистий рай, правдивий; само царство небесне не дасть такого блаженства! А ще для дитяти, що зроду не бувало дальше свого сінокоса або хутора, як ще єсть.

Скакав Антосьо на Кирика й Улити — та як іще скакав! І другі скакали, йдучи з класу після публічного екзамену.

— Чуєш, Робусинський?

— Га! — озвавсь той.

— А підеш проти підводи?

— А ти?

— Як ти підеш, то й я.

— А я піду, як і ти підеш.

— Добре!

— То приходь же!

Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один від другого на сажень десять. І пустились бігти в долину, лиш поли мають та чоботи лопотять. І вся школа бігла… Не один і книжки порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її миші їдять!

Це діялось у Крутих. Крути, місто на Поділлю в Балтянськім повіті. Стоїть воно на двох горах і має дві церкви. Лівобіцька і Правобіцька Україна — то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста. Лівобіцькі міста для правобічан здаються селами — не більше, бо тамтешні ось які, — подивимось на Крути.

Крути мають в собі дві парафії: міську й другу, де нема жодного єврея. Як їхать від Кодими, то в'їжджаєш в міську парафію. Довгенько треба сотатись проміж хати й хатки, нім доберешся до «міста». «Місто» — то саме чоло містечка; по самій середині чотиригранястий плац, де ярмарок стає. Кожна сторона цього плацу впирається в ряд самих луччих домів, все єврейських. Нема в цих рядах жодної хрещеної душі, хіба єврейська наймичка, або хто ночує. Тут мало не кожен дім з заїздом, а постояльних дворів там і зазору нема, бо що заїзд, то й постояльний двір, а з заїздом, мовляв, мало не кожен дім. Кожен ряд домів там зветься перія: це поздовжня перія, то поперечна. Це саме чоло міста; тут найбагатші купці, тут крамниці й усе… Серед плацу колода стоїть. За главними періями, чим далі від міста, — дімки все дрібніші, євреї все бідніші, все більше неохайності.

Як іти та йти, то кинеться в очі, що вийдеш на пусте місце, де ні однісінької хати; а там знов починаються забудинки, і всі на другий штиль: де двірок стоїть, де просто як сільська хата. Це вже пішли хрещені люди. Там всюди, і нігде нема того, як в Правобіцькій Україні, що живуть мішма, що й не пізнаєш, де єврейська хата, а де не єврейська. За містом де-небудь особний плац, де також стають ярмаркові, вже з кіньми та з товаром. Цей плац зветься торговиця і ділиться на кінську торговицю і на волову торговицю. Кому що завгодно купити, так і знає, куди вдаритись, де чого шукати. То таке місто Крути. Поза містом живуть хрещені люди, і місто наче в загорожі: на захід сонця поза місто йде поперечний яр, і яром вода слезить. Цей яр сходиться з поздовжнім, що ділить Крути на дві половини — міську і не міську. Ті кутки, що за містом та за ярами, звуть: ця магала, та магала, — нібито: ця сторона, та сторона; де хто живе, ту сторону і зве: ця магала.

Класи біля міста стоять на косогорі; як вийти за ворота від класів, то на ту магалу повертають в ліву руку і в долину. Сюди то і бігла школа ото, мовляв я.

Славна церква на тій магалі! Будував її князь Абомелік і не жалував грошей. І в хорошім місці поставив: обібрав круту гору, що до Балти по їй дорога лежить, вирізали плац на цвинтар і вигнали храм божий на диво дивнеє на ввесь край. Церква крижова б то зветься, а замість притворів — піддашки на товстих мурованих стовпах. Що вже повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати! Долівка камінням виложена, плитами, і до даху так високо від землі, що торкни чоботом, то так і піде якийсь голос — не луна, а задзвенить — тр-р-р! З трьох сторін такі піддашки. На кожнім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах червоний. Посередині, де вони сходяться хрестом, баня виведена скругла-гранчаста, — одна гранка більша, а друга менша, і на кожній більшій гранці вікно, а на меншій — замість вікна, маняк з чорного мармуру, кажуть; проміж вікнами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня виведена, та ще не остання: на великій бані шия, тож з вікнами вже з білої бляхи, маняки, і тож з стовпами; на шиї — голова, там маленький перехват, і зверху яблуко, а на йому хрест стоїть. Тут дах критий білою бляхою, і як сонечко сяє, то він так і миготить, наче сріблом сипле. Гранки тепер помальовані що в сіре, що в зелене — хоч по-китайськи, проте якось до смаку, а тоді були тільки в сіре помальовані. Любо оком глянуть на цю церкву! Здалека здається, що вона на воздусі стоїть — так вище хатів, і будівля якась легесенька. Незважаючи на те, що церква чимала махиня, а здається легка така, аж вгору зноситься, мовби летіти хоче і тільки жде, нім помоляться добрі люди, а там і вознесеться. І всередині церква хороша, багата, і малювання дороге: святі наче живі стоять, а над головою, над крислатим ліхтарем дух святий — і не так що, як проміння, там то вдатне змальовано! От як після дощу, коли хмара за гору засувається, і сонечко от-от має вигріти, то по небі якраз таким промінням стріля, як тут круг духа святого змальозано. А золота в церкві — аж капає. Може тепер і не так: я ще малюком туди заглядав… Минулося! А дивлячись на те золото, я думав молодим розумом; як це золота наче тече, капає — так капав кривавий з тих людей, що на його панщину робили!… І дякував богові, що людські криваві хоч на його хвалу пішли, а не рандарям…

Дзвіниця коло тієї ж церкви ще дивніша: стоїть підмурок вище коліна скругла-гранчастий. На підмурку по краях, саме де гранки сходяться, по обабіч помуровані стовпи — всіх шість пар, — здається, вишиною сажень в три; на тих стовпах мурований піддашок, як червоний поясок; на піддашку забудівля з дірами замість вікон. Тут дзвони висять. Поверх дзвонів баня, там шия, піддашок, швайба, яблуко, і на яблуці хрест. Стоїть собі дзвіниченька, і хрест на ній наче пишається, наче йому величніше стояти на такім пишнім забудівлі.

В цій церкві колись-то був за дяка Волоський; любив бога хвалити, та любив і в горло лити. Так і вмер налиганий. Зосталась жінка; з того й жила, що школярів держала. Мала вона хату під горою, під которою й церква стояла. Тут-то жив наш Антосьо Любораченко, а просто писався — Люборацький Антоній!

Подивимось на ту хатину, де він бідував. Наче навмисне проти такої махині, як церква, ступнів тридцять в долину — наче купа гною. Мабуть, не одну обору вичистили, подумаєш, глянувши з гори. Та нащо це оринням його обклали? Аж дивишся — й курить, і комин стирчить. Ге! так це хата! Так єсть — хата, коли хатою можна звати бурдій, що тільки дах над землею, навіть вікон не видно. Тут жила Волоська. Як знадвору, так і всередині хата була однаковісінька: так нечепурно, неохайно.

Та не церемоньтесь, панове! зайдімо в бурдій, подивимось, як воно тут в школярській «станції». Тільки згинайтесь, бо будував цю хату низького зросту чоловік, і двері міряв по собі, то аби-сьмо гудза не набили. От заскрипіли поламані двері, загуркотали; перед нами наче гусятник який, — то сіни. Ступнів на два від сінешнього порога… ні, не так! Бачите — наче лежанка стоїть? А серед неї вмурований казан — бачите? І челюсті бачите, що наче в лежанці топиться? Коли це бачите, то гляньте ж ще вгору. Бачите, що ця наче лежанка вмурована під комином. Оце — «котуна», щоби-сьте знали! Наохрест коло казана діри, щоби дим проходив та полум'я, як топиться. В тім казані, якби по добрім хазяйстві, гріли б окропи, як шмаття золять, а тут варять куліш школярам. Та ходімо далі. Коло самісінької «котуни», з глухого боку двері до хати; нема ні клямки, ні кілка, а тільки ремінець висить. Тягнімо ж за той ремінець, чи не відчиняться, бо ні за що взяться. Ай-ай-а! що це за диво? Щось довге, наче шура, та таке довге, що з сіней і кінця не видно. Може подумаєте, що в нас очі погані? Ніт, очі в нас куди добрі, та ми стоїмо в сінях, і голова наша над дверима, то й бачимо тільки до півхати згори та вниз клином.

Нічого робить! треба зігнуться, коли хочете ввійти в хату. Ступнів зо три від порога стовп стоїть — сволок підпирає; коло самісінького порога — мисник, а по другий бік — піч. Ходім далі. Як минемо стовп, то наче в лазареті, кругом стоять кроваті, — аж шість. Все поперевертано, поперекидано, книжок купами по всій хаті, а з них коли одна знайдеться з палітурками, то ще хвалити бога. На столі лепу, хоч ріпу сій. Долівка вимазана жовтою глиною, а стіни білою, і підведено чорним. На глухій стіні килим висить, і на килимі колодка з-на п'ядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи, — хто «мужичпть». Її доти треба носить, доки не спіймеш другого в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують у журнал і за кару назначають вивчити скількадесять латинських слів підряд — до трьох раз, а там уже б'ють. Від ноти висить мотузок, як нашильник. Тут під стіною і кровать старшого. На дверях написано по первій значці кожного дня в неділі по ряду: Н, П, Р, С, Ч, П, С: і над кожною написано число дня, — останнє число п'ятнадцяте липня. Ці значки опріч того ще й так толкують: (Н) не пий (П) попе (В) вина (С) сиди (Ч) читай (П) письмо (С) святе. В хаті — ні духу живого: хазяйка пішла до смотрителя просить, щоб школярам білетів не давав, бо не сповна їй заплачено; а школярі ще не поприходили. Як чути топіт, наче лошата біжать; далі крик, сміх, зойк. Це дітвора йде. Всамперед ввійшов у хату Люборацький, лап за шапку жменею і жбурнув на кровать та й тиць на стіл. Вбігає другий. Цей поскакав по кроватях. За ним третій, четвертий — одинадцятий, дванадцятий, — і закипіло, як в казані. Старшого не було — тринадцятого. «Де ж вони сплять?» — подумаєте. А на тих шести кроватях — по два або й по три вкупі, тільки старший сам. Щоб не було тісно, то вони головами лягають одні до образів, а другі до порога і вночі один другому очі підбивають. Це невдивовижу. І стає розуму в батьків сажать дітей по стільки в одну хату! Стало б його на те, щоб не губить своєї дитини; та чолом муру не проб'єш: не своя воля тут грає, а смотрительська. Як Люборацька приїхала з Антосьом, то, як всі, взяла пару калачів хліба, — а в тій стороні калачі печуть, що в решето не зміститься — здорові, — пляшку вина взяла і три карбованці грішми, та й повела сина «являтись». Йдучи поперед класи, здибала жінку, таку здорову з себе, що куди! червону; дукачів та намиста на їй, аж шию гне.

— А що ви, їмосць, сина привезли? — питає вона.

— Еге ж! оце веду являтись. Чи смотритель дома?

— Дома, та сердитий.

— Боже, твоя воля! А дуже сердитий? — пита паніматка.

— Як вогонь, — озвалась молодиця.

— Господи-господи!… Та вже не з'їсть.

— А станцію вже маєте? — запитала та молодиця.

— Ні, ще.

— До мене, їмосць, в мене людських дітей таки гурточок, мене знають. Не будете нарікати. Питайтесь до Волоської.

— Та коли б мені як до смотрителя перше, — відказала паніматка.

— Це вже, дасть бог, відбудете як-небудь, — відказала Волоська й додала, — приїжджайте, їмосць! Не знайдете лучче, як у мене. А славний ваш синок… А чи несете що смотрителю?

— Та що бог дав.

— То не лякайтесь, — зм'якне.

З тим і розійшлися.

— Слава богу, — подумала Люборацька, — що знайшлась така людина! Хоч духу піддала. — І пішла своєю дорогою.

Їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже доїжджати до єврейських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим городом — двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий плац, штахетами обгороджений.

Проти воріт навпоперек якийсь забудинок, теж мурований, — немазаний був, то й видно, що з білого каменя. Це стайня, маштарня, дроварня і комора під одним дахом, а той двірок — класи, — князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, і по дорозі по тім же боці на стовпі розбитий дзвінок висить. Все це було новина для Люборацької, що тягла через подвір'я перший раз сама не своя, наче зварена. Та де ж смотритель живе? Кого поспитати? Наче бог послав якогось панотця, теж з сином.

— За мною, — каже, — я вже бував тут.

Знов подякувала Люборацька богу і пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там ще обернулись в праву руку і стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступінь озивався внизу, озивався і в душі нашої паніматки.

— Як до його приступити? — питала вона сама себе. І здалась на божу волю: «Що, — дума, — робитиме цей панотець, то й я робитиму». А що вже син того панотця, то йшов білий, як глина. Не втікло це від гострого маминого ока. — Бідні діти, — думає вона, — не дарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі…

Ступанка не довга була, східців шість, а там вправо ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б'ється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче ззаду чорт доганяє, — так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.

В цих сінцях панотець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.

— Чи ви вже готові? — пита Люборацької.

— Пождіть, чи не забула чого, — відказала вона.

І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!

— А що? ходімо! — заговорив далі панотець.

— То й ходім, — відказала Люборацька. Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати. Довго стояли «родителі», нім вийшов «єго високоблагородіє»; і кашляли і відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель — стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.

— Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив'язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:

— Мое вам нижайшее почтение! — каже. — І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені.

Те ж зробила і Люборацька.

— Ваш сын первый раз? — пита Люборацької смотритель.

— Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.

— А умеет он читать?

— Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.

— А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.

— Вот это, — каже.

Куди як оторопів Антосьо!… «Господи, — в душі молилась паніматка, — допоможи ж йому!»

Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: блажен муж ко-то-рый не хо-дыш по пуши…

— Того стоило б попушить, кто тебя учил читать! — тукнув смотритель. — А кто он таков? Кто учил тебя читать? — запитав далі.

— Га? — озвавсь Антосьо.

— Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, підхопила мати. — Кажи: татко.

— Татко, — за мамою сказав Антосьо.

— Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.

— А сам-то он где учился?

— Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.

— Так и видно, — заговорив смотритель, — не так бы дитё читало. Его бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?

— Ще нігде, — каже Люборацька.

— Ну, так ступайте к Волоской.

Ввесь оцей час панотець стояв коло порога з сином.

— А вы где? — пита смотритель.

— У Волоской, думаю, — озвався панотець, — если будет ваша милость позволить.

— Хорошо! — І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці і собі пішли.

— Що то за Волоська? — спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.

— Та то вдова, дячиха.

— Тут якась вже вербувала мене до себе й сказала, щоб до Волоської питатись, — чи не вона це буде?

— Та сама, — підхопив попович, — другої Волоської нема.

— Як там у неї — добре стояти?

— Ні, — каже попович, — я вже рік там, а нічого доброго нема.

— Чого ж так смотритель за нею? — пита паніматка.

— Платить, — каже панотець.

— Та ще й доносить, — додав його син, — іноді ще й підбреше. То смотритель й любить її.

— Он як!… А чому ж в другім місці собі станції не знайти?

— Опісля злитиметься смотритель, — заговорив попович, — й буде за що, чи ні, так і б'є.

— Хай йому цур! — озвалась паніматка.

— І я кажу, — каже панотець. — Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, аніж мають нізащо здоров'я відняти.

— Добре мої покійні татуньо говорили, — подумала Люборацька, — що то будуть не ученики, а мученики; не вчителі, а мучителі. — Далі заговорила: — Cогрішили ми перед богом, прогнівали його милосердного! Недарма стоїть написано: нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів, і вкорочу вам, як будете злі… Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, — додала сумно.

— А що не одного талану позбавлять, то й бог забув, — додав панотець.

Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської, покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що то вже плачу, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: «Учись, синку, а то будеш битий». — Антосьо не бував дальш Тернівки — і то з матір'ю, а тепер остався за дев'ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, не об'їдеш. І мати сплакала і поїхала, поцілувавши сина в голову.

III

Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих: і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір'ї, ввели в хату, а там батько збирався «з молитвою йти» і вже стояв зовсім готовий.

— Здоров! здоров! — каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові й каже:

— Змерз, га?

Антосьо нічого нe відказав і навіть не подививсь на батька.

— Та подивись-бо на мене! — каже тато і взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очі в землю дивились або по боках.

— То й не подивишся на батька? — каже панотець. — Не візьму ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Візьму паламарчука!

Антосьо й глянув, та зараз же спустив очі додолу. О. Гервасій відступився:

— Нема часу, — каже, — треба з молитвою йти; — і до жінки: та який мізерний став!

— Абож там не вимучать? — озвалась паніматка. — Не доїсть, не доспить. Не даремне мої татуньо покійні було кажуть, що то будуть не ученики, а мученики…

Нічого не відказав панотець: взяв патрахиль з хрестом і требником, взяв патерицю і пішов з хати; в сінях гукнув на міхоношу й потяг за ворота. Тоді тільки паніматка завважила, що тут й дочки стоять, та й гукнула:

— Ви чого стоїте, як свічки? І ти, корова, стала? — себто до Масі. — Гайда мені пшеницю вибирати!

В тій стороні кутю варять пшеничну, а не ячмінну, як в гетьманщині, ще й не сяке-таке зерно беруть, а вивибирають щонайкраще. Вже за кілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. І паніматка погнала своїх до «длубання». Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.

Всі такі панотці, як о. Гервасій, росли, мовляв, у громаді, і хоч вийде на попа, а серце йому все-таки лежить до гурту. І вже хоч старий, а не цурається давніх компаністів: то іграшки спогада, то се, то те. І все давнє відживало й до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе, спогадать свою провесінь, спогадать ту пору, як не знав луччого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли б побігати з хлопцями? Не бачачи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили. І о. Гервасій так. Хоч світ тимчасом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим вже оком, а він було ще й сам каже Антосьові: «Та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!» А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.

— Та ти хоч попоїв би, — скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг.

— Вже наївся, — каже.

— Хай біжить! — озветься тато, — навганяється, смачніш пополуднує.

Отак Антосьо жиючи, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі й на всі штуки мав компанію, та ще що скаже — чи й коней, чи в баштана, чи в м'яча, як літом, — то хлопці й слухають; а як зимою, то без його сковзанка не втиралась, і всюди його перед. — Ге! Блаженство! Не один і носа розклеїть собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо Антосьо не сідав, бо вдалось йому втямки: раз сів та злетів і розбив собі чоло над бровою, ще й навхрест. З цього пішло, що в Крутих його прозвали спочатку хрестоносцем, після христовозом, а там віслюком, що ніби Христа возить.

З того часу, як удруге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не сідав уже на колесо. Було вийде подивитись і аж тремтить, аж йому волосся їжиться; та лучше з другого посміятись, аніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а колесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці й дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять його, щоб собі сісти й собі злетіти та й стать крутити, щоб і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом сміється. А там один за другим на нартах бігають. Вгледів Антосьо — не миле йому й колесо; вже побіг джокгана шукать, й через годину — ого! — аж іскри скачуть — так полетів за гуртом і собі на нартах. Ще й джокган в його мережений. Так день до вечора пролітав; так і ордані діждались. Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяїн чи хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьові шажок — дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже дзвонить, бо залатаний.

Всього три дні ходив Антосьо по селі й виходив аж три злота. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він кожен шажок; де на йому пляма, де карб; а все лічить, все на купки склада, то в кишеню забира та побрязкує — сестрам жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і приступила Текля та й скиглить: «Дай мені, дай! дай, Антосю, дай!» І Орисі аж очиці блищать, — так би й собі попросила; та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: «Та дай їй, — каже, — в тебе ж багато!»…

— Еге, дай! — озветься Антосьо, а сам з чим останусь? Вам дай, а я за що собі бублика куплю? А в Крутих не те, що дома: там і на шматок хліба жаден.

Згадував Антосьо Крути, а мати шматтячко передивлялась, сюртучки, швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили Антося з дому й остались ждати до нового розпуску — до великодня.

Та і з'їли паску без Антося, бо не було способу через Буг переправитись: розлився, шумить, порони позносив; а де зостався який, то на беріг витягли. Так довелось ждать аж до вакацій.

Як аж розпустили вже й на вакації, прибігли школярі до станції, мовляв, до Волоської, а її не було дома, й старшого не було. Як от після всіх і старший прийшов.

— А де хазяйка? — питає, — чому обідати не дає?

— Десь нема, — відказали.

— Ну, всесожженіє! — гукнув тоді.

Шатнула дітвора по кутках, знайшли журнал; старший сам «ноту» зняв і положив на столі. Тимчасом і свічку засвітили й поставили на столі. По всьому один взяв ноту й повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал і чита на обгортці: «Журнал для записывания поведения учеников в квартире Волоской. Поручается квартирному старшему Андрею Заболоцкому»… Та й перевернув обгортку. Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій записується «кто куда отлучался и зачем», в третій — «скоро ли возвратился», в четвертій — «кто шумел», — сюди вписують й «кто мужичил». П'ята графка зоставляється для начальника, — над нею надписано: «отметка г. инспектора». — Все це перечитав старший, і всі стояли мовчки. Як перечитали й всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс, тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіп'яли журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють мотузки, а школа співає «вічная пам'ять». По всесожженію старший ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту закинути. Кожен хотів услужить їй, відомстить за своє.

— На двір «шаліти!» — гукнув старший. Та хто вийшов, а хто й не послухав: вже було після екзамену, то всі власті і обов'язаності ні до чого. Як надійшла й хазяйка.

— Чого б волочитись? — загримів старший. — Тут їсти — аж кишки болять, а вони пішли!

— Як і не піти? якби-м не пішла, то так би-сьте і пороз'їжджались; а пішла, то чорта з'їсте — не білет візьмете.

— Не возьму? — заговорив старший гнівно, — та я вам хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.

— Та я вже бачила таких мудрагелів! От лиш не мовчіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не присядете!…

— А ну-ну! чи не розвалю хати! — Більш не було часу говорити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як загрукотало попід вікна.

— Підвода до когось! — заговорили всі, і кожен подумав: може до мене.

Як входить чоловік і дає письмо старшому.

— До мене! до мене! — почав старший і, лігши поперек кроваті — головою до стола, почав зо всієї сили гуркотіть в стіну ногами та гукати: — «Ґвалт, розкіш!»

І обід йому відлетів.

— А «огірків» нема? — спитав, переставши грюкать.

— Є! — відказав хурман.

— А ягід?

— І ягоди є.

— Давай сюди. Сюди ягід і огірків! — гукнув він і знов почав виробляти ногами.

— Та що ви робите оце? — заговорила Волоська.

— Молчать, хозяйка! — озвався він; а тимчасом хурман вніс мішок з огірками і горщик з ягодами. — Пішла робота поза вуха.

Хай же старший молотить, а ми подивимось на двір, чи не їде друга підвода.

Як то ні? — їде до Антося. Не вспів він вийти проти підводи, хоч і збирався. Той тільки ходить, до кого довго не їде. Або сам, або в компанії з ким, кому по одній дорозі їхати, виходять школярі далеко за місто підводу стрічати. Кожен проїжджаючий — все то підвода, думають вони, subaqua (Sub під, aqua вода — разом підвода — subaqua). І скільки суму, як ні, та скільки ж радості, як потрапить на свою! Всю компанію забере з собою й везе до міста. Як лучиться, що потомляться, то раді й чужій підводі: посідають всі й везуть тому радість. Подивились би ви, яким огнем горять очі того дитяти, що каже камбратові: «Тобі підводу привів; сідай! Їдь!» І мало не плаче, що в самого нема цього щастя.

— Люборацький! підвода до тебе! — хтось гукнув. Аж затрясся малюк на цю звістку, аж побілів і на хвилинку наче прикипів до місця, наче його хто бливом приварив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче його припік ззаду… І двері не відчиняв, самі наче відчинились; тільки долоні палали, що вгрівся ними з розмахом, як летів на двір. Приїхав староста Солодківський — само собою церковний: другого старости там і не знають, хіба на сватанню. Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити. Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були чесні люди: як вмовились, так и сповнили. А декотрі довго тупкали, нім прийнялась вона ждати до після жнив, і то положивши по золотому з карбованця проценту за місяць.

На другий день Антосьо обідав в Боршаді, а на полудень поспів додому. Дарма праця виписувать те, що діялось в Антосьовім молодім серці, як під'їжджав він до свого села: от-от, от-от — і дома буде! Одна верста зосталась і здавалась йому милею; і та година, що пропала на переїзд тієї верстви, довша була за ввесь рік. Це не те, що зимою: з-під кожуха й носа не виставити! Це було літечко, і Антосьо на кожну стебелинку приглядавсь, їдучи проміж пашень. А пшениця шелестіла, цвіли волошки, і цвірчали коники в пашні. Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захвилюється. Місцями й женці біліли, і копи вже стояли, а більш того, що п'ятки. Ось і знакомі жнуть, сторцюють снопи — божу благодать. Де-де на стерні і будяк стояв сиротою: обжали сіромаху, зоставсь один і начеб озирався, де ті колоски, що з ними розмовляли; начеб сумував за ними, кивав червоними квітками-головками на всі боки: один я, один зостався сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина не зломить, не вкоротить віку. — По другій горі чорногуз дибав, коники ловив, а з долини церква виказувалась в садку, як горіх, з гранки, і рябіли хатки. То Солодьки.

Ще від самого рання сестри виглядали Антося, і здалеку його побачили, як сидить-хитається на тій бричці, що стояла під коморою, що невидимкою її прозвали, і здорово вміла торохтіти. Повибігали назустріч, повилазили на бричку, — такі раді!… звичайно — діти; ще нічого не вміли, тільки любити; ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра брата, а всі разом — отця-неньку… Щастя-щастя! Та що не минає?… А вік — як маків цвіт…

Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.

— Єсть, — кажуть, — вже й курінь постановили, і діда найняли. І кавуни є, і дині, — вже як голова завбільшки.

Він любив баштана стерегти, то найперше й запитав про його, тоді вже про батька.