Читать книгу: «Зруйноване гніздо», страница 4

VIII

Однiєї ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася i почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом поняли її серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки — то її чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.

Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка і вхопила його за руку:

— Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiванки нiж випав з руки козака i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй.

— Я мушу його вбити!..

— Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..

— Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця!

— Боронь тебе Боже, рiднесенький мiй! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокушає... Помолися разом зо мною милосердному, щоб вiн захистив твою душу...

— Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсi крiпаки, коритися катам. Не сила менi й перетерпiти i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiку збавлю!

— А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?

— Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залiзо або йому, або менi у серце!

Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати.

— Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубити... Iвась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Узратуєшся вiд сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як i мене зрятувати.

Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха, їй легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти її, як немає чим i прогодуватись їм.

Весь останнiй час сiєї ночi подружжя радилось, як i коли утекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Iвана i поїхати у плавню разом з ним.

— Як будуть темнi ночi, — говорила Галя, заспокоївши свого чоловiка,— ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку у вiконце, то я й почую i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi.

— Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?

— Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму.

Другої ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набоїв, набрав хлiба, сала i дещо з одежi i почав пiдстерiгати Iвана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина i покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя,— однiєї ночi таки й не вернувся вже до хати.

Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася i робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловiка, Галя ж все одмовлялася, нiби не знає, де вiн, нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сiй вигадцi не було нiчого неправдивого i прикажчик залишив свої допитування; та тiльки се вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима i почав знову зачiпати її, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього.

Здибавшись уночi з Iваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду i замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо їздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман.

Поки їхали лиманом, Iван розказав, що знайшов у плавнi собi товариша Якова Люльку.

— Чудесний вiн козарлюга, — розказував Iван, — бурлакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Але кiлька мiсяцiв до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки у нього в халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна i подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi у плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже.

Поки почало благословлятися на свiт, козаки переїхали лиман i протяглися трохи вгору Пiдпiльною, а далi Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, i човен довго крутився по нiй. Вiн то виїздив у озера, то знову поринав мiж очеретами, ховаючись там не тiльки од людського ока, а навiть од свiту сонця. Скрiзь навкруги човна були такi нетрi, що, мабуть, як i свiт стоїть, по них не бувала нога людини.

Потроху плавня почала прокидатися. За всiх ранiше обiзвалися соловейки, слiдом зацвiрiнькало iнше дрiбне спiвоче птаство, далi заскрекотiла червоно-синя ракша, в врештi вже пiшов такий гомiн вiд пташиної розмови та спiвiв, що козаки не чули навiть свого власного голосу.

Сонечко десь уже зiйшло, але його промiнь грав тiльки на вершках дубiв та високих яворiв, до човна ж, через гущавину плавнi вiн не досягав.

По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птицi, що за нею майже не знати було води. Тут клекотiли своїми червоними дзьобами бiлi лебедi, гулко ляскали крилами по водi незграбнi баби, полоскалися помiж осокою, витягаючи з мулу собi їжу, дикi гуси; дикi ж качки, коли знiмалися з води вгору, то своїми зграями заступали свiт сонця.

— Ще б пак, тут не прожити козаковi! — весело звернувся Iван до Демка.

— А як надiйде зима?

— Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пiчкою, а от тiльки горе: хлiба нiде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай.

Очi обох козакiв свiтилися веселим вогнем. Вони радiли з краси запорозького Великого Лугу. Навiть Рогоза почував себе тут щасливим i тiльки думи про тяжке становище Галi темними смугами краяли те свiтле й радiсне почування.

Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарештi човна до берега i, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помiтити нi з якого боку.

— Приїхали! — сказав вiн, забираючи на плечi весла.

Рогоза забрав з човна свою зброю i вони, поринаючи з головою у високiй травi, пiшли од берега у пущу плавнi. Йти довелося недалеко, i за кiлькома кущами бузини виявився курiнь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки на дверях.

— Пугу, пугу! — гукнув Iван по-запорозькому звичаю, ще здалеку.

Зачувши пугукання, назустрiч козакам з курiня вийшов Якiв Люлька. Се був лiтнiй козак з сивиною у вусах, невисокий на зрiст, але кремезної постатi з могутнiми плечима й високими грудьми.

— Поїхав сам, а повернувся удвох? — сказав вiн до Iвана, привiтно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку.

— Приймiть, дядьку, до гурту.

— Що бiльше, то веселiше! — одповiв Люлька i, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня.

Iван розказав товаришу про пригоди Рогози, i вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але нi до якого певного краю у своїх мiркуваннях не дiйшли. Забрати її уночi i привезти у плавню було нетрудно, але що було б далi? Наближалася осiнь — куди подiтись тодi з немовлятком? Податись на Україну? Але ж i там скрiзь було крiпацтво... Пiсля скасування Запорожжя вже нiде неможливо було вiльно прожити. Тiльки одно надумали козаки: ловити якнайбiльше риби та продавати її, щоб придбати грошей.

— Як будуть грошi,— говорив Люлька, — так тодi скорiше щось надумаємо.

Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зумiли зарадити справi. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великi кошелi i, втопивши їх у рiчку, щодня впускали туди свою здобич.

З харчiв козакам потрiбний був самий хлiб та ще сiль, риби та дичини вони мали стiльки, скiльки душа бажала.

Через тиждень Рогоза поїхав до своєї хати по хлiб. Виїхав вiн у полудень, щоб до захiд сонця виплутатись з протокiв та озер; на лиман же виїхав аж увечерi, коли вже почало смеркати.

Непомiтною комашкою човен козака пересунувся через широку просторiнь лиману i наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рiдних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де свiтилося i люди не спали. Треба було перечекати i вiн сiв на березi пiд вербою.

Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо се був той самий острiв, що з нього два роки до того вiн вперше почув голос своєї Галi. Як воно недавно було те щастя i куди воно тепер подiлося?..

Козак нетерпляче дожидав, поки по всiх хатах погасне свiтло i коли, нарештi, дiждав того, то сiв знову у човен i поплив до свого садочка.

У вулику на пасiцi вiн знайшов i хлiб, i пшоно, й сiль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декiлька крокiв од своєї дружини, вiн не мав сили пiти звiдсiля i знову стати диким лiсовим звiром, не пригорнувши її до свого серця i не упившись радощами кохання.

Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сiльцi, Демко пiшов до хати, тiльки не так пiшов, як ходять люди, а поплазував на черевi, ховаючись помiж травою, мов ящур або полоз.

Доплазувавши до невеличкого вiконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.

Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чує... Не один раз вона навiть виходила у пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi таки знайшла... Ще мить i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чує його легкi подихи, доторкається до його тепленького тiла i обережно цiлує його. Не бачить Демко i любих очей своєї дружини, але замiсть того вiн почуває її всiєю своєю iстотою i мiцно стискує її в своїх обiймах...

Коротка лiтня нiч i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi i прийшов час, щоб Демковi вiд’їздити.

— Демко, любий, лишися тут!.. — прошепотiла Галя, не рознiмаючи своїх рук, що обновилися круг шиї чоловiка, — скорися!

— Як скоритись? Себто стати крiпаком? То се, Галю, ти ножа встромила менi в серце.

Руки молодої жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик все дужче чiпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби вiн силою не примусив її стеряти свою честь.

— Ну, так iди... — сказала вона. — Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцiлував дружину i зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi.

IX

Вже тричi Рогоза одвiдував Галю; сьогоднi вiн їхав учетверте. Нiч сим разом була темна й вiтряна. Лиман шумiв пiною вiд великих хвиль. Тi хвилi пiдкидали й били човен, як трiсочку, немов силкуючись залити його й поховати в безоднi; проте Демко не звертав на них найменшої уваги, а нап’явши паруса, розбивав сивi верхи хвиль своїм човном надвоє. Сьогоднi вiн вiз Галi радiсну звiстку i та звiстка виповняла його душу щастям i рiшучiстю.

До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звiстка про те, що за Бугом, понад лиманами й бiля Дунаю, приймають козакiв разом з жiнками й дiтьми i надiляють всiх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу i на зiбранi за лiто грошi купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всiм товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сiєю то радiсною звiсткою й поспiшався сьогоднi Демко до Галi.

Приставши до берега i, перебiгши садок, вiн, як i вперше, пiдлiз до Галиного вiконця, пошкрябав по склу i вона йому одчинила. Зараз пiсля перших радощiв побачення Демко розказав Галi про те, що за другим разом вiн забере її i повезе на Дунай, де буде їм вiльне й спокiйне життя.

Галя радiсно почала його цiлувати, далi ж, схопившись з лiжка почала виймати з скринi всяке збiжжя.

— Що ти, що ти? — почав Демко її спиняти. — Не зараз їхати, а другим разом!

— Нi, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки. — Сьогоднi нас бери... зараз!

— Та ще ж немає у нас дуба. Нi на чому їхати.

— Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. — Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавнi!

Далi вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловiка i, тремтячи всiм тiлом, почала хутко говорити:

— Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила менi далi змагатися... Я досi тобi не говорила, щоб ще дужче не рвати тобi душу, тепер же слухай... З тiєї доби, як ти втiк, до мене почав залицятись прикажчик. Вiн перестав було виганяти мене на панщину, а замiсть того часто навiдувався до нашої хати, заводячи речi про те, що коли ти мене покинув, так я вiльна любитися з iншим, хоч би й з ним...

— А гаспид!.. — прохарчав Демко.

— Цить! — затулила Галя йому рота рукою. — Слухай далi. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину i вiн побачив, що всi його заходи даремнi, то почав мене страхати, нiби як ти невiдомо куди подiвся, так управитель владен звiнчати мене з панським крiпаком. Далi вiн почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб менi не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хатi по пiвдня без догляду, заходився тут криком i коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на свiтi... Що я натерпiлася за сi два мiсяцi, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тiлi i як ще б’ється у грудях серце!

Слухаючи дружину, Рогоза i лютував, i разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.

— Коли так, — сказав вiн нарештi, — то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, i вони вiдчинили дверi, щоб iти садком до човна... Та не вспiв козак ступити однiєю ногою за порiг, як дужi руки вхопили його у поперек тiла.

Незадоволена унада до Галi не давала прикажчиковi спати, i вiн вже не одну нiч тинявся попiд вiкнами її хати. Тинявся вiн i сьогоднi... i врештi спостерiг, як Рогоза пiдкрався до своєї хати i як Галя йому вiдчинила. Радiючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь i, привiвши до Баланової хати з десяток дужих парубкiв, почав пiдстерiгати бiля дверей. Вiн чув навiть розмову подружжя i як тiльки Рогоза одчинив дверi i ступив з дитиною на руках за порiг, прикажчик зразу вхопив його пiд силки.

У Рогози був у халявi чобота нiж, але в руках вiн держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж вiн вспiв передати хлопця до рук Галi, челядинцi вхопили його за ноги i звалили на землю. У безсилому лютуваннi й розпуцi козак скреготiв зубами i змагався як звiр, а проте через кiлька хвилин нерiвної боротьби був уже зв’язаний. Все те сталося так несподiвано й хутко, що Галя ледве вспiла скрикнути i стояла з дитиною на руках, мов закам’янiла.

— Так ось як вiн за Дунаєм! — глузував з молодої жiнки прикажчик. — Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годi вам, голуб’ята, буркотiти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натiшилися сю нiч, намилувалися... та тiльки се вже востаннє!

Свiтом зв’язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економiю до управителя на суд.

Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавнi, управитель рiшив, що з нього нiяким робом не зробиш уже крiпака й робiтника, а придбаєш тiльки клопоту. Через те вiн намислив вiддати козака в пiкiнери.

У тi часи, по наказу князя Потьомкiна, набирали з запорозьких бурлак три полки пiкiнерiв, так що вiддавши туди Рогозу, управитель сподiвався навiть запобiгти ласки князя.

— Ну, що ж, — сказав управитель прикажчиковi, показуючи на Рогозу. — Сей гайдамака звик воювати, робити ж вiн не вмiє й не хоче. Здамо його в пiкiнери... Можна сьогоднi ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що вiн втiкач.

Демко не одповiв i слова, бо розумiв, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов’я, як знають. Милостi вiн не попросить, але й пiкiнером не буде, а знову втече, i або загине, або врятує Галю.

— А їй що?  — спитав прикажчик, показуючи на Галю. Треба й її покарати за те, що переховувала втiкача i сама хотiла з ним утекти!

— Ну, на перший раз, — одповiв управитель, дивлячись на Галю прихильно, — буде з неї двадцять рiзок.

— За вiщо ж? — заплакала Галя. — Що я хотiла втекти з чоловiком, так на теж я у церквi Божiй присягалася скрiзь бути з чоловiком, куди б вiн не пiшов. Де ж у вас правда?

— Ну, ну... годi мене вчити, — гримнув управитель, — а то прибавлю!

З малих лiт Галя не знала не то бiйки, а навiть лайки, її обхопив жах перед соромом i ганьбою катування i у розпуцi вона впала навколiшки:

— Помилуйте! Не робiть менi такого безчестя!

— Ну, коли вона не хоче рiзок, — обiзвався прикажчик,так замiсть того звелiть одрiзати їй косу!

— Косу? — ридаючи скрикнула Галя. — Завiщо ж косу менi рiзати? Хiба я повiя?

— Устань, Галю! — обiзвався до дружини Рогоза. Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що лютi вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув вiн управителю. — Дери з мене живого шкуру, та тiльки лиши немiчну, легкодуху жiнку!

Не звик управитель чути такi речi од своїх крiпакiв. Йому любо й звично було чути вiд них благання. Вiн любив, коли пiдвладнi йому люди припадали йому до нiг i, як покiрливi пси, цiлували їх. Таким покiрливим вiн часто дарував їхнi провини; гоноровi ж, запальнi речi козака роздратували його.

— Жiнцi за покiрливiсть дарую все... — голосно гукнув вiн. — Гайдамаку ж бийте, поки виб’ється з нього дух, тодi одлийте водою i знову бийте... i так тричi. Якщо видержить та i не помре, так тодi потавруйте його i везiть у пiкiнери, у Самар. Ти ж, красуне, — звернувся вiн до Галi, — їдь додому, та гляди: якщо тiльки твiй чоловiк втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звiнчаю.

Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловiка i прощаючись з ним навiки. Нещасна молодиця не мала надiї колись його побачити, бо в тi часи москалi служили, аж поки їх вб’ють або покалiчать.

— Поблагослови сина... — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайнi.

— Нехай його Бог благословить! — одповiв козак. — Менi ж зв’язано руки i нiяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподiвайся: я прийду по тебе, хоч iз того свiту.

Тут челядь вiдтягла молоду жiнку вiд чоловiка i її повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли вiн не мав уже сили навiть держати голову, його винесли надвiр i тут коновал наштрикав йому на правiй руцi своїми iнструментами лiтеру «Б», що мала визначати росiйське слово «бродяга», i пiсля того натер порiзане мiсце порохом, щоб порiзи посинiли i їх знать було довiку. Далi Демковi обрили пiвголови i тодi вже замкнули у комору, щоб там вiн вилежавсь, поки трохи погоїться спина.

X

Два тижнi дожидали Рогозу у плавнi Якiв Люлька та Iван Балан; на третiм же тижнi, не дiждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.

Тим часом Рогозу забили у кайдани i повезли у Самар до полковника пiкiнерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свiдка своїх юнацьких герцiв — просторий степ; побачив i свiдкiв своєї весiльної подорожi — могили Близнюки... Та тiльки сум наганяло тепер на нього все те, вiн у кайданах, вiн невольник, розлучений з усiм, що миле його серцю. Вiн проклинав тепер i розлогi степи i високi могили i навiть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра i не помандрував на Дунай разом з сiчовим товариством.

У Самарi з Рогози зняли кайдани i почали муштрувати його разом з iншими пiкiнерами.

З першого ж дня свого пробування у Самарi Рогоза почав обмiрковувати, як би його втекти. Хата, де мiстилися пiкiнери, стояла у дворi i хоч на нiч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, i втекти через сад та городи до Самара було зовсiм не трудно, на рiчцi ж козак добре знав, де саме стояли човни.

Перебувши у мiстi тiльки два днi i, сховавши собi потроху хлiба од снiдання, обiду й вечерi, Демко саме у пiвнiч, коли всi в хатi поснули, вилiз у вiкно до саду i перелiзши через тин, пiшов садами й городами до рiчки. Там вiн одшукав невеликого каючка i перехопившись ним на той бiк Самару, зник у дубовiй пущi Миколаївського монастиря.

До свiту вiн був у безпецi, бо поки пiкiнерiв не вестимуть на муштру, нiхто не мiг довiдатись про його втечу; навпаки, ранком вiн сподiвався погонi. Рогоза знав, що у Самарi стояв полк драгунiв, i гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кiньми. Неодмiнно треба було кiлька днiв де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тiльки де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хлiба i нiде немає нiякого захисту.

— Певне, сам Бог показує менi шлях до порятунку! — сказав сам собi Рогоза.— Пiду завтра, вклонюся батьковi кошовому i проситиму переховати од погонi. Невже чоловiк Божий не дасть захисту покривдженому.

Переночувавши пiд парканом, Рогоза, як лише починався свiт, пiшов до знайомої вже келiї кошового Пилипа Хведоровича i постукався.

Старий чернець одчинив дверi i здивований поточився назад. У замордованому пiкiнерi й рiдний батько не пiзнав би того бравого запорожця Рогозу, що торiк брав тут шлюб. Очi йому глибоко позападали, нiс загострився, губи схудли й почорнiли, а все обличчя було вкрите синяками вiд мордування.

Пiд впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецевi до нiг.

— Пiзнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торiк я у вас у монастирi брав шлюб!

— Що ж тобi сталося, сину мiй? — спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його.

Рогоза розказав все: i те, як забили на смерть старого Балана, i те, як одiбрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його i, знущаючись, одрiзали чуба, а врештi потаврували i вiддали у пiкiнери.

— Кланяюся тобi, пан-отче, — закiнчив Рогоза своє оповiдання,— переховай мене кiлька днiв, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тiм свiтi тесть мiй Бога проситиме, i Вiн воздасть тобi за твоє добро!

— Кати... кати! — хитаючи головою промовив чернець.— Не дають нам спокiйно вiку дожити. Бог повелiв обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталi з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобi тавро.

Через хвилину мiркування вiн повеселiшав: на устах склалася задоволена усмiшка, а очi засвiтилися яснiшим промiнням i вiн повернувся йти з келiї, сказавши:

— Ходи, козаче, за мною.

Чернець вивiв Рогозу через сад до лiсу i там спинився бiля одного товстого та гiллястого дуба.

— Переховаю тебе, сину, — сказав вiн, — од сих недолюдкiв так, як нашi ченцi переховувалися колись од татарiв.

Придивившись уважливо до дуба, вiн встромив гострий, залiзний кiнець своєї патерицi у зовсiм звичайну шкарубину на корi старого дуба i та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щiлиною.

Заклавши тодi у щiлину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набiк i за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людинi сидiти й стояти; угорi ж воно вужчало, сходячись до дiрки вiд гнилого сука; через ту дiрку й заходив у дупло свiт.

— От бачиш, сину, якi у нас єсть хати! От ти влiзеш сюди та й зачиниш себе корою.

Чернець показав козаковi планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як зачинятись та одчинятись.

— Тут, — додав вiн, — не знайде тебе i сам дiдько, а не те що драгуни!

Рогоза зразу ж хотiв улiзти в дупло, але чернець спинив його.

— Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собi бiля дуба, а заховатись поспiшаєш i тодi, як почуєш голоси. Сюди я тобi й снiдати й обiдати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бiйся: у нас i ченцi й послушники всi свої братчики — не зрадять.

Рогоза поцiлував ченця в руку i той пiшов до монастиря, сам же вiн сiв пiд дубом, прислухаючись до цвiрiнькання пташок та гудiння бджiл з монастирської пасiки.

Не дуже довго просидiв козак бiля дуба, коли вiд Самара почулися голоси й тупотiння коней. Вiн зразу ж сховався у дупло й зачинився.

До монастиря пiдбiгло десятеро драгунiв з ротмiстром. Той ротмiстр пiшов до iгумена i збив цiлу бучу, кажучи, що у монастирi переховується десь втiкач-пiкiнер.

— Що вiн тут, — гукав ротмiстр, — то се певно так, бо вiд самого берега Самара, де вiн покинув чужого човна, слiд чоловiка видно на пiску аж до самих ваших ворiт.

Iгумен одповiв, що такого втiкача вiн не бачив, а що, коли ротмiстр має охоту шукати його в монастирi, то вiн одчинить йому всi келiї й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всi закутки, шпиталь i льохи, обдивлялися навiть по руках послушникiв, шукаючи на них тавра, та врештi, не знайшовши Рогози, посiдали на коней i почали оглядати понавколо монастиря лiс. Рогоза чув, як i повз того дуба, де вiн сидiв, пробiгали конi, але його захисток був цiлком безпечний i вiн не турбувався.

Скоро пiсля того, як тупотiння коней потишилося i драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посмiхаючись у свої сивi вуса, постукав у дуба патерицею i, випустивши Рогозу на волю, дав йому обiд, що сам принiс у глечику.

— Куди ж, сину, звiдсiля? — спитав вiн, коли Рогоза скiнчив обiд.

— Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звiдтiля, взявши братiв, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жiнку й дитину!

— Нелегка, сину мiй, твоя справа... — сказав чернець у задумi. — Серце ж тобi правду говорить: грiх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то вiн тобi допоможе.

Три днi так прожив Рогоза бiля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привiв до нього осiдланого коня i принiс вбрання послушника.

— Одягай, сину, отеє вбрання, — сказав вiн, — а на голову пiдкапок послушника, сiдай на коня, та й їдь собi до рiчки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом пiд Бендери й пiд Килiю, говориш, ходив. У тороках бiля сiдла харчiв тобi на тиждень, а ось ще вiзьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що iгумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрiстю ченця, Рогоза впав навколiшки i з сльозами на очах почав цiлувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвiддя й з безхлiб’я; сумно було самому у степу i од хижих вовкiв, що великими табунами щоночi виходили з терникiв та байракiв, шукаючи собi здобичi... Та все те перемiг козак i однiєї темної ночi, нав’язавши коневi на копита перевесла, скрученi з трави, щоб не чути було тупотiння, вiн обминув по сей бiк Бугу росiйський кордон i перебрiв конем на той бiк рiчки.

Не вспiв його кiнь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лiзли берегом одна на одну виникли темнi постатi людей i вхопили його коня за повiд.

— Стiй, бо тут тобi й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночi грiзнi поклики.

Вiн сподiвався, що на турецькому боцi рiчки його здибають турки i не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рiднiй українськiй мовi.

Придивившись до людей пильнiше, вiн впiзнав на них запорозьке вбрання i тодi догадався, що тi люди були дунайцi, себто запорожцi, що перейшли з Днiпра на Дунай.

— Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому. Якого бiса ви тут полохаєте людей!

— Дивiться! — почулися помiж запорожцями крики здивування. — Та се чернець, та ще, певно, з наших братчикiв, бо пугукає!

Почали розпитуватись. Мiж запорожцями знайшлися такi, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору i розказали, що турецький султан довiрив запорожцям держати кордони по всьому Буговi, а проте втiкачiв з України звелiв пускати на турецьку сторону вiльно; Рогоза ж розказав про свої пригоди i про те, що їде на Дунай до брата Петра.

Поки велася розмова, запорожцi нагодували Демка i поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, вiд кордону до кордону, поки дiйде аж до самого лиману.

— Тут скрiзь нашi по кордонах... — говорили вони. Доїдеш до лиману безпечно, а на лиманi наше товариство рибачить, так дасть тобi пораду, як добутись до Сiчi.

Щоб же товаришевi безпечнiш було у дорозi i, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому бiлет з турецькою печаткою.