Читать книгу: «Славні побратими», страница 5

— Нi, не буде сього! — гукали пани. — Цей проклятий хлоп-схизматик поруйнував нашi маєтки. Вiн лютий ворог наш. Порубаємо його тiло на шматки та кинемо псам на снiданок!

Пани з лютiстю скинули Нечаеву труну геть набiк i, викинувши тiло на пiдлогу, почали сiкти його шаблями на шматочки, коли тут несподiвано кинулася до них Прiся Мельничка i, мов божевiльна, почала виривати з рук шаблi, гукаючи несамовито:

— Вбийте мене! Вбийте ранiше мене!

— Наречена Нечаєва! — сказав хтось, i це зрятувало її од смертi.

Польськi вояки зв’язали її й послали до Калиновського.

Про тiло ж Нечаєве зважили так:

— Собаки не їстимуть його! Краще повкидати цi шматки в рiчку!

Так i зробили. Тiльки коли складали порубане тiло козакове в мiшок, то голова Нечаєва десь зникла, i, хоч як її розшукували, а так i не знайшли...

IV

Того ж дня, як вороги знущалися над тiлом славного Нечая, до города Вiнницi бiг конем молоденький хлопець у польському вбраннi. Вiн сидiв охляп на конi i, придержуючи однiєю рукою бiля боку торбу, другою скiльки духу гнав коня.

Вбiгши в мiсто, вiн попростував до полковничого будинку. Вартовi бiля будинку пiзнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, i впустили його просто до Богуна.

— Пане полковнику! — ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. — Ти нiчого не знаєш, не вiдаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на свiтi немає!.. Його бiле тiло вороги порубали на дрiбнi шматочки i вкинули в рiчку пiд лiд. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тiльки я врятувався — через те, що переодягся в оце вбрання польське... Я привiз з собою... голову славного полковника!.. — Голос у хлопця затремтiв од слiз, у горлi стисло...

— Голову? — спитав Богун, жахнувшись. — Ти ж кажеш, що ляхи порубали i вкинули Нечаєве тiло в рiчку?..

— Так, пане полковнику! — одказав хлопець. — Та тiльки голову я одрятував: я, перебраний, вiльно увiйшов у замок саме тодi, коли Нечаєва наречена однiмала у панiв його порубане тiло. Пiд час колотнечi я непомiтно вхопив голову свого названого батька, сховав її пiд полу, винiс i привiз тобi, щоб хоч голову поховати як годиться...

— Де ж... голова?..— спитав зрушений Богун.

— Ось!.. — одказав хлопець i витяг з торби голову Нечаєву.

Богун охнув, тяжко вражений:

— Це вiн! Це побратим мiй Данило! — скрикнув вiнницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очi. Голова була мерзла, бо саме був мiсяць лютий i стояли добрi морози.

Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився... та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце!

— Чому ж ти, братику мiй нещасний, — говорив вiн немов до себе, — не подав менi звiстки про ворогiв? Я подав би тобi помочi, i не загинув би ти передчасно... Говори, джуро, все, як сталося це лихо.

Петрик розповiдав про все, що бачив i чув.

Вислухавши тяжкi вiстi, Богун одвiз Нечаєву голову у монастир, що стояв бiля Бугу, i наказав ченцям зараз правити по душi славного козака панахиду. Далi вiн послав по писаря, щоб написати гатьмановi про наскок ляхiв i просити помочi, а осавуловi наказав послати по всiх сотнях звiстку, щоб усi збиралися до Вiнницi.

Другого дня вiдбувся почесний похорон Нечаєвий. На цвинтарi бiля монастиря викопали яму; з одного боку стало, кiлька сот козакiв з мушкетами, а по другому боцi мало не всi мешканцi з Вiнницi. Коли скiнчилася у церквi одправа, Богун i сотники винесли на плечах труну з головою Нечаєвою i почали спускати її в яму. Попи заспiвали «вiчну пам’ять», а козаки без лiку палили з мушкетiв на честь славному лицаревi козацькому.

Пiсля того, як яму засипали, Богун голосно сказав:

— Пером тобi земля, побратиме мiй Данило! Поклав ти свою голову за волю неньки України i придбав собi й усьому козацтву невмирущу славу! Спи спокойно i будь певний, що товариство козацьке за тебе помститься!

Поховавши побратима, Богун почав готуватись до вiйни з ляхами. Вiн знав уже, що в Калиновського й Ланцкоронського вiйська удесятеро бiльше, нiж у його, оборонити всю Вiнницю своїм повком вiн не зможе, а тiльки вигубить своє вiйсько. Одначе й покинути Вiнницю вiн нiзащо не хотiв, бо тим способом вiдчинив би дверi Калиновському до руйнування всiєї України. Через те Богун зважив лаштувати до бою монастир i засiсти там усiм повком, поки гетьман подасть помочi.

Монастир стояв на островi рiчки Бугу, i пiдiйти до його полякам можна було тiлько льодом. Перше всього Богун надумав трохи зменшити польське вiйсько, щоб легше було з ним змагатись. З цiєю метою вiн звелiв попрорубувати уподовж рiчки великi ополонки i через нiч, коли ополонки пришерхли од морозу, притрусив їх соломою та снiгом.

Через кiлька день до Бугу наблизився Ланцкоронський з половиною польського вiйська, Калиновський же лишився трохи позаду. Щоб заманути полякiв у ополонки, Богун з двома сотнями вийшов Ланцкоронському назустрiч за Буг i, наказавши козакам трохи пострiляти з мушкетiв, кинувся мовбито тiкати до монастиря, обережно обминаючи ополонки.

— А, проклятi хлопи!.. — гукав услiд козакам Ланцкоронський. — Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному!

I вiн з кiлькома хоругвами найкращого вiйська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бiгли польськi вояки льодом — простiсiнько на ополонки!.. Враз затрiщав тоненький лiд пiд вагою, пiд людьми та кiньми, i мало не всi польськi вояки опинилися разом з кiньми у водi. Багатьох з них пiдхопила бистрина, i вони враз пiшли пiд лiд; iншi ж билися у водi, топили коней своєю вагою i хапалися за кригу, намагаючись вилiзти; проте, дуже мало хто врятувався. Тiльки тi вояки польськi, що не встигли добiгти до ополонок, лишилися цiлi i, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Ланцкоронського, подалися з ним назад до свого вiйська.

Почувши, що Богун вигубив найкращi хоругви польського вiйська, Калиновський запалився i приступив до Вiнницi всiм вiйськом. Зразу вiн обступив монастир i почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсiч.

Побачивши, що козаки стоять мiцно, Калиновський одiйшов трохи од монастиря, поробив окопи i почав бити монастир з гармат. Але Богун i сього сподiвався та заранi наготовив кiлька сот лантухiв з пiском, щоб гасити ворожi бомби та закидати у пробитих стiнах дiрки.

Так минув цiлий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам дiється мало шкоди вiд його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тодi Богун, щоб не дати польському вiйську зруйнувати монастиря, зробив серед ночi з двома сотнями козакiв несподiваний на ворогiв наскок. Польське вiйсько саме спало, i через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолi однiєї своєї сотнi рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожi гармати, а поки поляки прийшли до пам’ятi та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зiбрав своїх козакiв i повернувся до монастиря.

Щоб помститись, Калиновський на другу нiч наказав вiйську несподiвано напасти на монастир. Вiн сподiвався, що пiсля вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночi пильнував на баштi. Отож вiн i побачив, що ляхи нишком обступають монастир... Тодi Богун навмисне звелiв вартовим не стрiляти i вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо пiдняв увесь повк i поставив козакiв поза стiнами.

Зрадiвши, що козаки сплять i не стрiляють, поляки почали приставляти до стiн драбини i натовпом пiдiйшли до брами; але тiльки що вони полiзли по драбинах, як на їх враз полетiло з стiн камiння й цiлi колоди, i засвистiли кулi. Пiд стiнами монастиря зчинився страшенний шарварок — i, як морська хвиля вiдбiгає од мiцних скель берега, так i ляхи вiдшахнулися од монастирських стiн.

Та й це не минулося польському вiйськовi, бо зараз Богун з кiлькома сотнями вершникiв вибiг з-пiд брами, доганяв ворогiв i рубав їх.

Прогаявши пiд Вiнницею ще два тижнi i бачачи, що Богун нiчого не боїться та мало не щоночi робить на переднє польське вiйсько наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, вiд чого загинув Нечай, i послав до його посланцiв, а через тих посланцiв вихваляв Богунове звитяжство i передав у дарунок козакам десять кухов горiлки, а самому полковниковi красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою.

Богун подарунки прийняв i з своєї руки просив передати вiд його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок.

— Вклонiться вiд мене його ясновельможностi, — сказав Богун наприкiнцi посланцям, нишком смiючись, — та перекажiть, що подаровану горiлку мої козаки питимуть тодi, як польського вiйська вже не буде на Вкраїнi.

Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору.

Тiльки посланцi вийшли, як Прiся, що ввесь час стояла бiля дверей, зап’ята чорним запиналом, впала до нiг Богуновi, ридаючи:

— Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибеницi! То ж через мене загинув твiй побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила менi тепер жити на свiтi!.. Лихо менi — я кохала його з малих лiт!

— Устань, удово! — спокiйно сказав Богун. — Якщо ти любила Данила, то Бог тобi й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачнiстю. Живи тут у монастирi, поки скiнчиться вiйна, а тим часом обмiркуєш, як тобi жити далi. Хоч ти й «подарована» менi, як бранка, та звiсно ж — я вертаю тобi волю!

Мельничка вклонилася Богуновi й одказала: