Читать книгу: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», страница 8

Нові утиски поляків на козацтво й православну віру

Скаравши Наливайка на смерть, польський сейм разом з тим проголосив козаків ворогами Польщі і позбавив їх всіх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм; од козаків було одібрано город Трахтемирів, грунти козацькі порозбирали собі сусідні пани, а кварцяному війську надано було право, обороняючи панські маєтки, вбивати запорожців без ніякого суду.

Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на національному й релігійному житті України. Унія й католицтво почали розпускати своє коріння глибше й ширше, ніж до того. Православні митрополії були знищені зовсім, а у православні церкви почали призначатися попи за гроші все тільки такі, що не дбали про духовні потреби народу, а тільки про власну кишеню. Селянство українське було вже до того поневолене, що звалося вже од панів бидлом, себто тварюкою, а міщанство було позбавлене багатьох прав і через те збідніло. Шляхта українська у Галичині й на Поділлі майже без винятку попереходила до римської віри, і така ж зрада вірі батьків з боку української шляхти, колишніх руських князівських та боярських родин, почалася вже й на Волині, Київщині і навіть по Лівобережній Україні. Ті ж верстви української шляхти, що ще держалися своєї старовини і покладали надію на те, що у змаганні їхнім з польщизною їм допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення руїни української культури й православної віри.

Після тяжкої пригоди під Солоницею козаки два роки хвилювалися, ворогували поміж себе і навіть билися. Поміркована частина козацтва намагалася покірливістю повернути собі ласку польського уряду, щоб знову придбати втрачені права, запорожці ж ні у чому не хотіли одступитися од своїх стародавніх прав та звичаїв і звали городових козаків зрадниками. З гетьманом своїм Полоусом запорожці навіть ходили на реєстрових козаків війною і зчинили з ними криваву розправу.

Самійло Кішка (друге гетьманування)

Під такий тяжкий час мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, упорядчик перших козацьких походів на море. Поки на Україні минали славні часи Богдана й Підкови і тяжкі часи Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений турками у неволю, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, і не бачив нічого, опріч води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендру, так тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпр і Січ-мати, та важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.

Проте хоч яка була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він зрятувався з неволі сам та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла у неволі і про те, як він од неї зрятувався, нехай розкаже дума:

 
Ой, із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома квітами процвітана, мальована.
Ой, первим цвітом процвітана —
Злато-синіми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами вриштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
А в тій галері Алкан-баша,
Трапезонськеє княжа гуляє;
Ізбраного люду собі має:
Сімсот турків, ячичар чотириста
Та бідного невольника півчвартаста
Без старшини військової.
Перший старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя військовий;
Третій — Мусій Грач, військовий трубач;
Четвертий — лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський.
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотири, як став на волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тій галері од пристані далеко відпускали,
Чорним морем далеко гуляли.
Проти Кафи-города приставали,
Там собі великий та довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-башаті,
Трапезонському княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен напрочудо.
То Алкан-баша, Трапезонськеє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки, каже, турки-яничари,
І ви, біднії невольники,
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькі дарувати;
А котрий би міг бідний невольник одгадати,
 
 
Міг би йому листи визвольні писати,
Щоб не міг ніхто ніде зачіпати».
Сеє турки зачували, нічого не сказали;
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, — каже, — Алкане-башо, твій сон одгадати,
Що ти не хочеш нам повідати?»
«Такий мені, небожа, сон приснився, Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера, цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожар іспускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі, то всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав…»
То скоро теє лях-потурнак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-башо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати;
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду саджати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати;
Червоної таволги по два дубці брати,
По шиях затинати,
Кров християнську на землю проливати».
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко відпускали;
До города до Козлова
До дівки санджаківни на зальоти поспішали,
То до города Козлова прибували, —
Дівка санджаківна навстрічу виходжає.
Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.
Алкана-башу за білу руку брала,
У світлиці-камяниці зазивала,
 
 
За білу скамю саджала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку саджала.
То Алкан-баша, Трапезонськеє княжа,
Не барзо дорогії напитай уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,
У поруч себе саджати.
То скоро ся тії два турчини до галери прибували.
То Кішка Самійло, гетьман запорозький.
Словами промовляє:
«Ой ляше-потурначе, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера.
Добро нам учини,
Хоч нас, старшину, відомкни:
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже лях-потурнак:
«Ой Кішко Самійло, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини:
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поламни.
А ще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати».
То скоро Кішка Самійло теє зачуває,
Словами промовляє:
«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана,
Земля проклята».
Скоро лях-потурнак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає.
«Ой, — каже, — Кішко Самійле, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти.
 
 
Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».
То тії два турчини теє зачували,
До Алкана-баші прибували:
«Алкане-Башо, трапезонське княжа!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного клюшника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає».
То Алкан-баша,
Трапезонськее княжа,
Великую радість мало,
Пополам дорогі напитки розділяло,
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою санджаківною уживало.
Став лях-потурнак дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову клюшника розбивати:
«Господи! Єсть у мене що іспити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити…»
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Кішка Самійло по два, по три кубки у руки брав,
То в рукава, то в пазуху, крізь хустку, третю додолу пускав.
Лях-потурнак по єдиному випивав,
То так напився, що з ніг звалився.
То Кішка Самійло та й угадав:
Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п'яти чоловік по ключу давав:
«Козаки-панове! Добре дбайте;
Один одного одмикайте,
Кайдани із рук, із ніг не скидайте,
Полуночної години дожидайте».
Тоді козаки один одного одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не скидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години дожидав.
 
 
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-баша з військом до галери прибувати.
То до галери прибував, словами промовляв:
«Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,
Мойого вірного клюшника не збудіте;
Самі ж добре поміж рядами проходжайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепер він підгуляв,
Щоб кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів проходжали,
Всякого чоловіка осмотряли…
Бог поміг: за замок руками не приймали!
«Алкане-башо, безпечно почивай:
Доброго і вірного клюшника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,
По три, по два, старії кайдани посправляв.
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».
Тоді турки-яничари у галеру входжали,
Безпечно спати лягали,
А котрії хмельні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали.
Тоді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав,
Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв;
У галеру входжає, козаків пробуджає,
Шаблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Ні которого турчина в галері не збудіте!…»
То козаки добре зачували:
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море метали,
Ясини не вчинили,
Ні одного турчина в галері не збудили.
Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки молодці, добре, браття, дбайте;
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів упень рубайте,
Котрих живцем у Чорнеє море метайте!»
 
 
Тоді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Котрих живцем у Чорнеє море метали.
А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав,
До козаків промовляв:
«Панове молодці! Добре дбайте:
Всіх у Чорнеє море метайте,
Тільки ляха-потурнака не рубайте, —
Міждо військом для порядку за яригу військового наставляйте».
Тоді козаки добре дбали;
Всіх турків у Чорнеє море пометали.
Тільки ляха-потурнака не зрубали, —
Міждо військом для порядку за яригу військового зоставляли.
Тоді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,
Не сива зозуля закувала,
Як дівка санджаківна коло пристані походжала
Та білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкане-башо, трапезонськеє княжа!
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?
Коли б була од матері
Сорому і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!»
Скоро ся тоє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од єна пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає.
Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає.
«Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці мого віку до тебе!
Бог тобі допоміг неприятеля побідити.
 
 
Та не вмітимеш у землю християнську входити!
Добре ти вчини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди.
Бо що будемо од города Козлова до города
Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти;
То як будеш одвіт давати?…»
Як лях-потурнак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив,
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-Башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти,
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердаю виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав:
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки,
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,
Од галери одверніте:
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав, як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості й повік забувати».
Тоді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тоді козаки собі добре дбали:
Сім штук гармат собі арештовали,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, Господи, і благодарим!
 
 
Були п'ятдесят чотири роки у неволі,
А тепер чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове молодці! Що сяя галера:
Чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи за великою здобиччю ганяє?
То ви добре дбайте:
По дві штуки гармат набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте».
Тоді козаки теє зачували,
До його промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся і нас козаків страмишся:
Єсть ся галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає…»
То Семен Скалозуб те зачуває,
До козаків промовляє:
«А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набивайте,
Тую галеру із грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте.
Як турки-яничари, то упень рубайте,
А як бідний невольник, то помочі дайте!»
Тоді козаки, як діти, не гаразд починали:
По дві штуки гармат набивали,
Тую галеру із грізної гармати привітали,
Три дошки у судні вибивали,
Води дніпрової напускали…
Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені виймав,
 
 
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове молодці!
Сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє:
Се єсть давній бідний невольник,
Кішка Самійло із неволі утікає.
Були п'ятдесят чотири годи у неволі.
Тепер чи не дасть нам Бог хоч час по волі!»
Тоді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали.
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали.
Тую галеру та на пристань стягали.
Тоді; злато-синії киндяки — на козаки,
Златоглаві — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки на біляки,
А галеру на пожар спускали.
А срібло-злото на три часті пайовали;
Первую часть брали, на церкви накладали:
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святую січову Покрову давали,
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи й лягаючи,
Милосердного Бога благали,
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очеретами сідали,
Пили та гуляли,
Із семипядних пищалей гримали:
Кішку Самійла поздоровляли.
«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійле,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш із нами, козаками, по волі!»
 

Як говорить дума, зустріч Самійла Кішки з гетьманом Скалозубом сталася біля острова Тендри. Справді, року 1598 гетьман Війська Запорозького Семен Скалозуб вийшов з Січі морським походом на далекий турецький город Азов, що стояв на гирлах річки Дону. Можливо, що якраз під той час, коли Самійло Кішка рятувався з турецькою галерою до Дніпровського лиману, Скалозуб з запорозькими чайками перестоював біля Тендри, дожидаючи, мабуть, доброго вітру.

Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пішов з запорожцями у море, Кішка ж зі своїми сивими товаришами щасливо повернувся до Січі і, пробувши там небагато, поїхав до свого рідного міста Канева. На Україні старий, посивілий у неволі гетьман дуже був вражений одміною у відносинах поляків до українців і навпаки, а ще дужче його вразив розбрат, між самими козаками.

Не вспів Самійло Кішка розпитатися про всі події, що за 26 років без нього стались, як на Січ прибула лиха звістка, що Скалозуб майже з усім запорозьким товариством загинув у Керченській протоці. Запорожці при такій лихій годині покликали з Канева свого старого ватажка і обрали його гетьманом.

Незважаючи на дуже складне становище, у якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь України й козацтву. Розуміючи, що тільки у єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових і запорожців. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товариством, бо малися вісті, що турки, застукавши козацькі чайки у Керченській протоці, загнали їх у затоку і, порозбивавши чайки гарматною пальбою, побрали більшість козаків у бранці та повезли до південних берегів Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити нові чайки і послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків.

Давня слава Самійла Кішки жила ще у народі і зразу підняла козацтво на ноги. З України прибуло на Січ кілька тисяч козаків, і похід на море одбувся щасливо. Кішка, хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою на Дніпр декілька турецьких галер з визволеними невольниками.

Цей щасливий похід об'єднав козацтво, і ворожнеча поміж запорожцями й городовиками погасла, так що наприкінці того ж 1599 року Кішка повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волоському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той похід теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.

По весні року 1600 господар волохів Михайло напав на польського ставленика — молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж на той час вона зовсім не мала. При тій нагоді коронний польський гетьман Замойський звернувся до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході, обіцяючи за те ласку короля та грошову заплату. Кішка скористався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, наданих Стефаном Баторієм, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків своїми ворогами.

Козаки послухали старого гетьмана і не, рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-таки Кішка діждався, що королю самому довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення.

Діставши королівського листа, гетьман одповів, що козаки раді б служити королю, та тільки з умовою, щоб з них було знято засуд, безвинно на них накладений, щоб повернено було їм стародавні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм від старостів та урядовців польських. Тільки діждавши од короля Жигмонта нового листа з повідомленням про те, що він зараз же носила старостам на Україну наказ не чинити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман Кішка виступив з Січі Дніпром на човнах угору, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке, кількістю більше 4000 душ, суходолом до Дністра.

Під Буковим, біля Плоешт, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою гарматною й рушничною брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».

Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському уряду знову довелося просити козаків, щоб ішли на війну разом з ним, та Самійло Кішка одповів на заходи Замойського, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволені.

Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1597 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта і козакам були повернені їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і з свого боку додержали умов. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо людям, як і коням, не вистачало там припасу. Нарешті надійшла зима на 1602 рік, і становище козаків ще погіршало. Старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні і, щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої. У одному з таких боїв, під містом Фелином, року 1602 Самійло Кішка загинув козацькою смертю — був вбитий кулею. Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою за козацьким звичаєм.

По скінченню лівонської війни, Військо Запорозьке, заспокоєне на деякий час з боку поляків, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Воно нападало на Крим і виходило, хоч і з невеликою силою, у лимани та Чорне море, нападаючи на дунайські турецькі городи й Білгород. Року 1604 польський уряд розпочав походи на Москву, щоб посадовити на царство неправдивого царя Лжедмитрія, і закликав козаків до участі у тих походах. Чимало козаків реєстрових та випищиків справді ходили разом з поляками у московські землі, а через те на Україні кількість козаків зменшилася. З цього скористалися татари і великою ордою року 1606 набігли на Україну. Під час того наскоку вони поруйнували всю південну Київщину з Корсунем та Богуславом, і тільки за цим містом запорожці догнали орду, одняли частину бранців і примусили Ногайську орду повернутися назад.