Читать книгу: «Князь Ігор», страница 7

Як хотілося йому туди – на волю! Дихнути п’янким повітрям весни, босоніж промчатися по теплій зеленій бережині, підставити обличчя і руки золотому промінню Дажбога…

Та ланцюг дозволяв дотягнутися тільки до віконця.

І то добре. Стояти так годину і другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять від утоми ноги та не зарябіє в очах від яскравих кольорів дня.

Одного разу – це було опівдні – ось так стояв він біля віконця і дивився зі своєї темниці на білий світ. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязі, в жовтих чобітках, у білій хутряній шапочці, прудко збігла вона з дощатого ґанку і зупинилася якраз посередині видимої з підземелля смужки двору, когось піджидаючи.

Підкоряючись якомусь незрозумілому поривові, що охопив його зовсім несподівано, Ждан припав до віконця і щосили загукав:

– Княгине! Княгине Ярославно!

Ярославна здригнулася. Голос з-під землі злякав її.

Ждан ще раз, уже тихше, погукав:

– Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі!

Княгиня з острахом наблизилась до віконця. Нахилившись, запитала:

– Ти хто?

– Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!

Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:

– Хто мене кликав?

– Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.

– А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.

– То смерд Будило… За давніх богів страждає тут… За треби їм…

– Жахливо, – прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!

Коли гридень пішов, наказала:

– Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!

– Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія – то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.

І почав розповідати.

І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота – мовчи!

Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто – і про половецьку неволю, і про зустріч з Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.

Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:

– Ти так сильно кохаєш ту дівчину?

– Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?

– Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке – кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…

– І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило. – Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Усього й вини моєї, що до душі мені живі боги – сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.

Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.

– Хто ж тебе посадив сюди? – спитала Ярославна. – Чи знає про тебе князь Ігор?

– Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до порубу і припнули на цеп з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не відає про те…

– І за тебе, чоловіче, замовлю слово.

– Не треба, княгине, – раптом виступив на середину порубу князь Ігор. – Я все чув…

– Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не боліло моє серце від думки, що за кілька кроків від мене, під помостом моєї хоромини, зазнають тяжких мук оці безвинні, – сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь підслухав їхню розмову.

– В ім’я богів наших, нинішніх і колишніх…

– Цього старого, Будила, я відпущу зразу, – відповів князь, окидаючи поглядом кістляву, розкошлачену постать смерда. – Я справді нічого про нього не знав і вилаю Рагуїла за самоправство… А Ждана посадив я, і посадив не за те, що він порятував кохану від смерті, а за довгого язика, за те, що залишив військо, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом…

Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він, що розповів Святославові тільки про те, що сам бачив на власні очі, але під застережливим поглядом княгині зціпив зуби і не промовив жодного слова.

Ярославна ж пригорнулася до Ігоря і тихо, довірливо, мов розповідала якусь таємницю, зашепотіла:

– Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого наміру супроти тебе. Врешті, мав же він якось пояснити Святославові, коли, де і ким була поранена Любава. Та й справді: тайна – не втайна! Про Глібів чутка і так миттю рознеслася по всіх князівствах – як Ігор покарав Володимира. І покарав справедливо – за те, що той перший напав на твої землі. І якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусім Володимира… Тож при чому тут конюший твій? Яка його провина? Що поїхав, не попередивши тебе? Що розповів Святославові про Глібів? Але подумай: хіба, коли б я була поранена, ти не мчав би зі мною, нікого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував бозна-що про місце та обставини мого поранення? Ні, мабуть, і ти, ладоньку мій, вчинив би так, як і твій конюший… Тож відпусти його! Заради справедливості! Заради сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мій!

Вона дивилася на князя знизу вгору, і в її ясних очах, освітлених скупим промінчиком світла, що пробивалося в похмуре підземелля крізь вузьке віконечко, блищали сльози.

У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом’якшало, розпогодилося, стало аж ніби вродливішим, добрішим…

– Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тільки відчиняти вутлі дверцята цього порубу, а й пробити мури кам’яниць, розтопити лід зачерствілих у боях та походах князівських сердець… Я відпускаю їх обох! Нехай ідуть!.. І будь спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди… Для злочинців я знайду інше місце! – І він гукнув до гриднів: – Розкуйте цих людей! Віднині вони вільні і можуть іти куди хочуть! А цьому отрокові віддайте його коня і зброю…

Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало не вирвалося з грудей. Він вільний! Ще сьогодні, не гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радість! Дихнути повітрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зелені руна полів, на голубе небо, на світлі води рік та озер, сісти на коня і помчати вітром навперейми куди хочеш – хіба це не найбільше щастя? Його не оцінить тільки той, хто не сидів на цепу в сирій темній ямі, хто не скнів від думки, що навіки похований у ній, хто втратив останню надію…

Йому на радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві його несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:

– Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..

Зате Будило висловив свої почуття щиріше. Він дотягнувся до Ігоревої руки і, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:

– Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очі не пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всіх моїх богів на допомогу, всіх моїх пращурів і прапращурів, щоб виручили тебе з біди великої у годину смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне! Тільки гукни!

Він раптом випростався, мало не досягнувши головою стелі, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж він забряжчав, задзвонив, загув, і крикнув радісно до гриднів:

– Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові щирокому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я від радості великої у цій ямі!..

І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою стелею затхлого підземелля…

Розділ шостий

1

До Києва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю.

– Ждане, тебе сам Бог посилає мені! – вигукнув купець, розставляючи руки для обіймів. – Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побивається за тобою… Ходімо хутчій до неї! Бо змучилася дівчина зовсім. Як ти поїхав, заслабла, так що ледве відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне… І чим ти її причарував? Здається, звичайний собі парубок…

Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.

– Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо!

Боярин Славута зрадів хлопцеві, як рідному. Ці двоє молодят останнім часом повільно, але міцно ввійшли в його серце і зайняли в ньому досить помітне місце.

Він відчинив двері до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сиділа біля вікна і вишивала. Та як вона змінилася! Змарніла, схудла, під очима – темні тіні, плечі загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого весняного сонця аж світилися.

– Любаво! – гукнув Ждан з порога.

– Жданку!

Дівчина схопилася зі стільчика і захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів поряд і теплою рукою пригладив дівочі коси.

Дивився на неї з любов’ю і жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі істоту, без якої і світ білий був би йому не милий.

Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи молодятам змогу побути на самоті.

– Я думала, ти забув про мене, – сказала з легким докором у голосі дівчина. – А мені було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував…

– Бідненька моя! Я рвався до тебе, та не міг приїхати. – Ждан не хотів розповідати про свої митарства, щоб не хвилювати дівчину. – Душа моя ніби відчувала, що тобі важко. Я кожного дня і кожної ночі думав про тебе, люба моя… І знову думатиму, бо завтра від’їжджаю з Самуїлом в Половеччину…

– Знову від’їжджаєш, – Любавин голос здригнувся, темні очі зволожилися.

– Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося і поїдемо до мене на Сейм, у Вербівку. Збудуємо там хатку і вже ніколи не розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі її були пройняті смутком.

– Не скоро ми поберемося, Жданку, – сказала сумно.

– Чому?

– Як же можна? Ще двох місяців не минуло, як убили мого дідуся… Має рік минути – тоді хіба… А раніше – ні…

– Я ждатиму скільки треба… Та все одно ми будемо разом… От тільки з’їжджу в Половеччину…

Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим… Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей…

2

Залозний шлях починався в Києві і колись з’єднував його з Тмутороканню, а після захоплення її половцями – з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і найбільше – лозою. Тому й прозвали його Залозним, тобто шляхом за лозами.

Через притоки Дніпра – Сулу, Псел і Ворсклу – виводив він у Половецьку землю, що починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші предки – давні русичі. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А у весняний час, коли у ріках піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це забирало багато сил і часу.

Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях і в середині травня стала табором під Оріллю. Вози поставили в коло – для захисту від несподіваного нападу.

– Даю два дні відпочинку, – сказав Самуїл. – А потім поїдемо далі – до Кончака на Тор… Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на попас…

Молоді київські кмети, що вміли в однаковій мірі й біля коней ходити, і з лука стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.

Попоївши, простелили тут же, на березі, проти сонечка, попони та свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: виліз на стару вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на всі боки.

Ген-ген на видноколі, в тій стороні, де сходить сонце, стоїть Голубий ліс, що тягнеться аж до річки Самари. Здалеку він справді здається голубим. З півночі, заходу і півдня розкинулися безмежні степи, вкриті буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них – Оріль. Виблискує проти сонця сріблястими плесами, шумить очеретами, поволі котить свої тихі води до гомінкого Дніпра.

Всюди тихо, ані душі. Однак тривога не полишає Ждана. Чужа земля! Половецька! Скільки люду з Русі – з Києва, Переяслава, Чернігова, Путивля – поглинула вона! Скільки сліз тут виплакано темними ночами, скільки крові пролито і нелюдських мук зазнано! Десь тут і він поневірявся, десь тут, у глибині степу, а може, й зовсім недалеко, і досі знемагають у неволі мати й сестриця! А скільки їх, безвісних жінок, дівчат, чоловіків, дідів і дітей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторі між Дунаєм і Дніпром, між Дніпром і Доном, між Доном і Волгою, а в інший бік, на південь, – аж до Тмуторокані, аж до Обезів! І не злічити! Він добре пам’ятає, що в кожному половецькому роді полонеників було стільки ж, скільки і самих половців, а після розбійницьких нападів на Русь – і більше. І кожен з тих нещасних мріяв про визволення, про повернення на рідну землю. Та рідко кому щастило в цьому…

Потім Жданові думки шугнули в Київ, у хоромину доброго благодійника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворіє? А якщо видужала, то чим займається? Що поробляє?

Він задумався і не зразу помітив, як з Голубого лісу виїхав загін вершників і попрямував до табору. А коли помітив, то враз скотився з дерева і почав будити сплячих:

– Вставайте! Вставайте! Гей, Самуїле, половці наближаються!

Табір миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю.

Самуїл вискочив на воза, глянув на вершників, що наближалися, підняв руки.

– Спокійно, хлопці! Спокійно! Не для того ми їхали сюди, щоб воювати зі степовиками, а для того, щоб торгувати з ними. Тому зброю держіть напоготові, а в діло не пускайте! Зав’яжемо переговори!

Половці зупинилися на пригірку.

– Хто ви? І куди путь держите? – спитав старший.

– Я купець Самуїл з Києва і держу путь на Тор, до стійбища хана Кончака.

– Що везете?

– Жіночі прикраси із золота, срібла, янтаря, скла, а також полотна, мед, віск, взуття, одяг, ножі, блюда… Все, що вам потрібно.

– Гм, і справді все це нам потрібно… А чому саме до Кончака, а не до Коб’яка, приміром?

– У мене тамга від Кончака.

– Покажи! – Половець під’їхав ближче. – Гм, справжня… І все ж таки ти поїдеш не до Кончака, а в стійбище Коб’яка!

– Але ж… Хто ти такий, що наказуєш мені?

– Я хан Алак! – випростався той гордовито в сідлі. – І ти не в землі урусів, а в Половецькій землі! І мусиш слухатися! Поїдеш до хана Коб’яка, а там – як уже він скаже…

Довелося підкоритися.

Переправившись бродом через Оріль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб’яка. І Самуїл, і Ждан відразу помітили, що між юртами зеленіла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп сміття, як це буває, коли орда стоїть на одному місці довгий час, і стежки до річки не вичовгані до блиску, а ледь намічені в траві. Це могло означати лише одно: половці отаборилися тут зовсім недавно. Отже, прибули десь з півдня, з пониззя Дніпра? Яка ж причина того? Адже паші для коней і худоби зараз усюди вдосталь......

Валка зупинилася недалеко від річки. Її відразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возів, до коней, до попон, якими були накриті товари. Воїнам хана Алака, який супроводив валку з Орелі, довелося пустити в хід нагайки, щоб відігнати занадто цікавих.

– Не покрадуть? – затурбувався Самуїл, відбираючи подарунки для Коб’яка.

– Немає підстав хвилюватися, – відповів Алак. – Мої люди стерегтимуть… Ходімо!

Він повів Самуїла і Ждана до ханської юрти, що відрізнялася від інших розміром і кольором, – вона була не темно-сіра, а біла. Коло неї, на високій тичці, розвівався під вітром довгий кінський хвіст-бунчук, а поряд з ним, на другій тичці, майоріла золотиста корогва із зображенням змія-дракона з трьома головами. Трохи далі вишикувалися в ряд менші юрти – для ханських жон та дітей, а ще далі – для обслуги.

Біля входу стояли сторожові. Один з них, вклонившись Алакові, відкинув полог.

У юрті було прохолодно. Крізь відкритий верх вривався жмут яскравого світла, що вихоплював з напівтемряви барвисті килими на стінах та на долівці. Прямо проти входу, під протилежною стіною, на подушці сидів Коб’як, сухорлявий чоловік середніх літ, з вузькими чорними очима під важкими верхніми повіками, у червоному шепкені, підперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його і борода були голені, а чорні вуса, мов п’явки, підковою охоплювали міцно стулений рот. По праву і по ліву руку від нього півколом сиділи хани. Перед ними на великій бронзовій мисі лежали недоїдки тушкованої баранини, в дерев’яних чашках та ковшиках сивів кумис.

– Великий хане, я з роз’їздом натрапив на тому боці Орелі на уруського купця Самуїла з валкою товару, – вклонившись, сказав Алак. – Він мав намір їхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.

– Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуїл не пошкодує, що завітав до нас, бо і нам, як і Кончаку, потрібні і жіночі прикраси, і зброя, і одяг. А наше золото та срібло нічим не відрізняється від Кончакового, – і Коб’як широким жестом показав на цупкі подушки. – Сідай, Алаку! Сідайте, уруси, будете бажаними гістьми! – Він плеснув у долоні і, поки гості всідалися, наказав охоронцю: – Хай ще принесуть м’яса та кумису! – А коли той вийшов, глянув у вічі Самуїлові. – Я слухаю тебе, урусе!

Самуїлові не вперше зустрічатися з ханами та беями половецькими, знав їхню пожадливість, хіть до подарунків. Тому й розпочав з цього. Ждан розв’язав торбу, і Самуїл дістав звідти шмат сукна, кілька разків янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений ніж у шкіряному чохлі – передав усе це по колу.

Хани захоплено цокали язиками.

– Тсе-тсе! Вай-уляй, які гарні подарунки, вай-уляй!

Коб’якові очиці забігали, радісно заблищали.

– Бею Самуїле, ти дуже добре зробив, що завернув у мій стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом поїдеш по моїх стійбищах, і, я певен, твої вози скоро стануть легкими, а кишені наповняться половецьким золотом та сріблом. Ти і від мене одержиш тамгу на вільну торгівлю у моїх володіннях. Сміливо можеш їхати, куди тобі забажається, – ніхто тебе і пальцем не зачепить!

– Дякую, хане, – вклонився Самуїл підводячись. Але Коб’як спинив його.

– Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис – вип’єш за моє здоров’я… Окрім того, хочу поговорити з тобою.

– Прошу, хане. Запитуй – я відповім на всі твої запитання.

Коб’як наморщив лоба, а вузькі, гострі, мов списи, очиці пронизали купця наскрізь.

– Скажи мені, Самуїле, що робиться в землі урусів, – чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падіж скоту?

– Зима була люта, але скот уцілів, бо тримаємо його не в полі, а в хлівах, і годуємо сіном та зерном, заготовленим улітку.

Коб’як похитав головою.

– Пай-пай! У вас, урусів, багато скоту… Це добре! Ми раді, що сусіди такі багаті. Ми теж зберегли свій скот, хоча зима була люта… А скажи мені, Самуїле, чи не було в землі урусів мору, пошесті якої? Чи живі-здорові князі Рюрик та Святослав? Як ведеться князеві переяславському Володимиру? Чи добре почуває себе Ярослав, князь чернігівський? А наш родич – князь Ігор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся – то ж половецька князівна! О! Пай-пай! І диво мені, що він поклав гнів на родичів своїх, на свояків і погромив цієї весни хана Туглія…

Ця розмова насторожила Самуїла, і відповідав він обережно:

– Я рідко бачу князів київських. Хіба що на вулиці, коли їдуть куди-небудь. А переяславського та чернігівського і в очі не бачив. Однак не чув, щоб хто з них захворів чи помер. Усі живі й здорові… А про князя Ігоря і зовсім нічого сказати, бо далеко його земля Сіверська…

– Пай-пай, а скажи мені, урусе, яка весна була у вашій землі? Чи багато снігу було і чи й досі повінь держиться на ріках? Мабуть, нелегко тобі було добиратися сюди? Броди ще не обміліли?

Самуїл внутрішньо здригнувся. Так ось які наміри виношує Коб’як! Вичікує слушного часу, щоб напасти на Русь! І здоров’я князів, і як перезимувала худоба, і броди на ріках – усе це його цікавить тому, що хоче знати, коли розпочати похід і яка здобич там чекає на нього! І хто і з якими силами може виступити проти степовиків.

Не подаючи виду, що проник у таємні задуми хана, Самуїл спокійно відповів:

– Ріки у нас і влітку повноводі, а зараз усі вийшли з берегів. Я не знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю цілий місяць. А звичайно ж тут ходу два тижні.

– А може, вода вже спала?

– Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на ній ми були всього три-чотири дні тому…

– Ойє, ойє, дякую тобі, Самуїле, за приємну розмову, – сказав поважно Коб’як.– Тепер я хочу познайомити тебе з моїми родичами – ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобі, коли ти поїдеш по наших улусах, щоб продати свої товари… Ось по праву руку від мене сидять хани – мій тесть хан Турундай, далі хан Осалук, хан Барак, хан Тетія, хан Ізай Белюкович, хан Тарг… По ліву руку – хан Бокмиш, хан Данило, хан Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак…

Хани по черзі, коли Коб’як називав їх, кивали головами і приязно усміхалися. Самуїл теж усміхався, а самого гризла досада: скільки їх тут зібралося! Чи не на військову раду? І кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? І чи здобудуть вони зі Жданом для князя Святослава таку вістку, яка б по значенню переважила ці витрати?

Він прикидав у думці, коли їх обдаровувати – зараз чи тоді, як навідається в улус кожного з них? І вирішив не поспішати. А може, не до кожного доведеться заїхати?..

– Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, – сказав він уголос. – Ваші славні імена давно відомі на Русі. Бо хто ж не знає хоробрих воїнів, які не раз копитами своїх бойових коней топтали ниви під Києвом, Переяславом та Черніговом! Але чи не краще нам жити у мирі, у дружбі? Ось зараз мир – і я привіз вам багато різних товарів. А коли б війна була – чи посмів би, чи привіз би?

– Ойє, ойє, – погоджувалися хани. – Мир – добре, дружба – добре, торгівля – добре…

Ждан швидко переклав, а сам думав про інше. Пригадувалося, як палала його рідна Вербівка, як накинули йому на шию зашморг і потягли у неволю, як у холоді й голоді нидів він у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова і лилася кров безвинних людей… Він дивився в хитрі ханські очі і розумів, що всі ці облесливі слова, приязні усмішки, кивання головами – то все облуда, обман. Насправді за всім цим приховується жорстокість, ненаситність здобичника, кровожерність завойовника.

Позад нього відхилився полог, і в юрту вступило дві жінки – стара і молода. Це були чаги, рабині. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з тушкованим м’ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.

Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, і наперед виступила старша. Жмут світла впав на її обличчя, на худі, загрубілі від безкінечної праці руки.

Ждан здригнувся і мало не скрикнув від несподіванки: перед ним стояла мати. Змарніла, постаріла, з потухлими, виплаканими очима. Але це була, без сумніву, мати…

Так ось де вона! В неволі у хана Коб’яка! Нещасна ханова чага!

Чи то якийсь його ледь помітний рух, чи погляд, яким він прикипів до її обличчя, привернули її увагу. Вона теж глянула на хлопця. А глянувши, остовпіла, змертвіла, руки її здригнулися, розціпилися – і жбан з гуркотом покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола.

Хани схопилися на ноги, почали обтрушувати одяг. Коб’як вибухнув лайкою:

– Негідниця! Паршива вівця! Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила мої найкращі килими! Гей, люди, викиньте цю стару ослицю на смітник та всипте канчуків, щоб знала, як прислуговувати ханові!

Вбігла сторожа, потягла жінку надвір.

Усе це скоїлося так швидко, майже блискавично, що сторопілий, до краю вражений Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблід і, напружившись, завмер.

Його стан помітив Самуїл.

– Що з тобою? – нахилившись до нього, спитав пошепки.

– То моя мати.

Ніхто не чув їхніх перемов, – такий стояв у юрті ґвалт. Кумис розлився по барвистому килимові, підтопив подушки для сидіння, і хани, ґелґочучи, мов гуси, тиснулися попід стінами, щоб не замочити взуття.

Вражений Самуїл плеснув долонями.

– О сили небесні! Твоя мати! – і після паузи, подумавши, додав: – Мовчи! Не признавайся поки що Коб’якові про це… Подумаємо, що робити…

– Як же не признаватися? Вони її закатують до смерті!

– Тоді покладись на мене… Я сам уладнаю цю справу,– і, повернувшись до Коб’яка, сказав: – Достославний хане, вина цієї жінки безсумнівна, але не така велика, щоб її карати батогами. Якщо ж, на твою думку вона заслужила кари, то я прошу помилувати її. Це моя землячка. І допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелів принести кумису… А спіткнутися і випустити з рук жбан чи глек може кожен… Тож не карай її! Прошу тебе, хане!

Коб’як усе ще був у гніві. Криво посміхнувшись, він відповів:

– Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невільниця, рабиня, чага, а рабів, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами… Якщо ти хочеш врятувати цю стару від покарання, то викупи її!

Це було так несподівано, що спочатку Самуїл аж розгубився. Та, побачивши, як радісно блиснули Жданові очі, поспішив запитати:

– І скільки хан хоче за цю стару?

– П’ять кун, – не довго думаючи, відповів Коб’як.

– Ого! – вигукнув Самуїл. – Забагато, хане! П’ять кун! Тобто двадцять ногат! І це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоїть! Од вітру хитається! Якщо я й згоден тобі щось заплатити, то тільки з жалю до неї… Землячка ж!

Самуїл раптом відчув себе купцем і почав торгуватися.

– Скільки ж ти згоден дати? – спитав хан.

– Куну. Більшого не варта.

– Куну? Та краще хай вона здохне під батогами, ніж мав би я віддавати її за таку плату! – Коб’яка, видно, торг захопив теж, очі його заблищали, а на лобі виступив піт. Він забув, що одержав щойно цінних подарунків більше як на півгривні. – Ти дуже скупий, урусе!

На Самуїловому обличчі буряковими плямами спалахнула образа.

– Ні, я не скупий і дам дві куни… Це моя остання ціна!

– Три – і жодної ногати менше!

В цю мить знадвору долетів болісний жіночий скрик. Ждан сіпнувся, схопив Самуїла за руку. В його очах стояла безмовна мольба.

– Ну гаразд, хай три куни, – поспішно погодився Самуїл. – Але негайно припини катування!

Коб’як похмуро повів бровою на Алака – і той хутко вибіг з юрти. Крик обірвався. Коб’як переступив через калюжу кумису, що сивіла на дорогому барвистому килимі, і привітно, мовби нічого не сталося, усміхнувся до Самуїла і взяв його під лікоть.

– Ходімо звідси, поки тут приберуть. А потім я все-таки пригощу тебе, Самуїл-бею, і тушкованою бараниною, і кумисом або, якщо не хочеш кумису, айраном.

3

Два тижні Самуїл і Ждан жили в орді, їздили понад Самарою та Оріллю від одного стійбища до іншого, спродуючи різний дріб’язок, якого захопили з Києва вдосталь, – мідні та бронзові персні, голки, сережки, прясла, кресала, фібули до плащів, залізні гаплики та бабки до кожухів. Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати змогу довше пробути серед кочівників, до всього придивитися і дізнатися, зрештою, про наміри Коб’яка. Нападе він на Русь чи ні?

Тривога їхня посилилася тоді, коли з півдня на Самару та Оріль прибуло ще кілька ханів з родами своїми. Схоже було на те, що Коб’як згуртовує сили. Чому ж тоді зволікає з виступом, чого жде?

Ясність внесла несподівана зустріч у степу.

А трапилося це так.

Усі ці дні Ждан не розлучався з матір’ю. Коли їхав на торги у далекий улус, то не залишав її у таборі, а брав з собою. Говорили вони безупинно і не могли наговоритися – і про свої поневіряння, і про батька, і про Настю, що, як подейкують, стала жоною якогось хана, і про Івана, який хтозна-де подівся – чи то його половці вбили, чи якось урятувався, і про найменших Жданових братиків та сестричок, що погинули у Вербівці від рук нападників… Та хіба мало про що могли говорити мати з сином після трирічної розлуки, після того, що вони пережили!

Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив віжки, і коні самі поволі тюпали по ледь помітній доріжці, протоптаній у буйних заростях трав та пахучого зілля. Мати не зводила з сина своїх змучених очей і вдесяте слухала його неквапливу розповідь про втечу, про Кончака, про Самуїла, про князів… Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а другою витирала сльози, що затуманювали їй зір, коли вона слухала про смерть батька чи про князівський поруб у Новгороді-Сіверському.

– Біднесенький мій! Ріднесенький мій! – шепотіли тоді її худі, посинілі губи.