Читать книгу: «Рожева Миша», страница 4

Шрифт:

Розділ 8
ЗАСЕЛЕНИЙ НЕЗАСЕЛЕНИЙ

На заході сонця ми підійшли до незаселеного острова і неподалік від нього кинули якір. До нас назустріч виплив гарний катер. Я побачила здалеку високу людину в білій сорочці. Коли наші матроси прив’язали катер до корми, він піднявся на яхту, відмовившись від простягнутих рук. У нього було цікаве волосся: чорно-руде, упереміж. Мені сказали потім, що вони натуральні.

Він сів з нами вечеряти. Дядько Юра дуже старався, щоб чорно-рудому на яхті сподобалося. На столі стояли три вази з чорною ікрою. Ікра була чорною, але в кожній вазі трохи різного кольору: чорно-сіра, сіра, золотиста… Я знаю: золотиста – дуже дорога. Дорослі навколо неї завжди чаклують. Мій тато обожнює ікру до непристойності. Він заради ікри готовий на злочин. Може бути, тому я принципово ікру не їм.

Людина в білій сорочці дивилася на вази з ікрою в священному жахові.

– Пригощайся! Пригощайся! – говорив йому дядько Юра, накладаючи на тарілку гору золотистої ікри. – Іранська, найсмачніша!

Матіас (так звали німецького власника острова) занервував:

– Я з’їм що-небудь інше. Все з’їм! Тільки не це!

– Чому?

– Я її дуже багато переїв у житті, – сумно зізнався Матіас. – У мене від неї алергія не проходить по кілька місяців!

Матіас говорив ламаною російською мовою. Чим більше він говорив, тим більше мені здавалося, що він його остаточно зламає.

– Це дуже недобре, коли ти спочатку дуже бідний, а потім дуже багатий, – сказав Матіас, нахилившись до мене. – Мій тато з Гамбурґа дав мені тільки 800 доларів, коли я пішов сюди… Запрошую вас після вечері до мене на острів. У мене можна попивати чай, а потім ще раз повечеряти. Крім того, на острові добре спати!

– Ми з Юлею залишимося тут, – твердо сказав дядько Юра.

– Для всіх місця вистачить, – сказав Матіас.

– Ми без вас не поїдемо, – сказав мій тато, звертаючись до дядька Юри.

Матіас почав його умовляти, але дядько Юра не погоджувався. Він хотів, щоб ми спали у нього на яхті.

– Ми давно не бачилися, – сказав він. – Хочеться посидіти, поговорити.

Матіасу замість чорної ікри принесли російську відварну картоплю в мундирі. Картопля диміла. Він почав їсти її з задоволенням. Дядько Юра почав сперечатися з моїм татом. Він сказав, що все на світі зумовлено:

– Це науковий факт.

– Нічого подібного, – наминав золотисту чорну ікру мій тато Особлива Думка.

– Іване! Це не пристойно! – зауважила мама.

– Нічого подібного! – гарячкував тато, не слухаючи маму. – Хоча б наполовину нам надана свобода вибору.

У цей час прибіг Клоп з пістолетом у руці.

– Руки вгору! – закричав він, цілячись в Юлю.

Депутатка стрімко підняла руки вгору.

– Ви теж, всі! Крім дітей!

Усі дорослі підняли руки вгору, включаючи Матіаса й офіціанток.

– Це захват яхти дітьми! – проголосив Клоп. – Ви – наші заручники. Слухай мою команду: ось вам мотузка! – він витягнув з кишені котушку жовтої вірьовки. – Зв’язуйте одне одного.

– Це іграшковий пістолет! – заспокоїв дорослих дядько Юра, звертаючись переважно до Юлі.

– Іграшковий? – Клоп навів пістолет на дядька Юру. Дядько Юра змінився в обличчі. – Ви будете нашими рабами. А ми – піратами! Ми будемо розбійничати на морі!

Дорослі мовчали. Мама подивилася на мене, але я відвернулася. Я не знала, що їй сказати… Дорослі стали в’язати одне одному руки, але руки в них тремтіли і погано слухалися. Матіас зголосився всіх зв’язати:

– Мені як німцеві, хоча я цього страшно соромлюся, подобається ваша гра!

– Це захват яхти! Це не гра! – крикнув на нього Клоп. – Прислуга, на кухню!

Уся команда офіціантів і матросів із зв’язаними руками повалила на кухню. З’явилася Маринка зі старовинним арбалетом в руках. Вона зняла арбалет у дядька Юри в каюті-кабінеті зі стіни. Маринка сіла за стіл, підперши кулаком підборіддя.

– Доросле життя особливо коротке, – сказала вона. – Яка різниця: вмирати сьогодні або завтра?

Матіас спритно зв’язав руки самому собі. Клоп підійшов до Юлі й приставив пістолет до скроні.

– Щоб ви не думали, що це жарт, я її пристрелю, – сказав Клоп.

– Що ти хочеш робити після смерті? – поставила Маринка депутатці своє коронне запитання.

– Я про це не думала, – відповіла депутатка, зрадівши парламентській можливості щось обговорити. – Швидше за все, я заборонила б райські кущі! Це розкладає населення! Я б створила в раю трудові табори під девізом: праця і воля!

– Стріляю, – сказав Клоп.

– Клопику, миленький, будь ласка… Пожалій мене… Я кругла сирота… Я з простої робітничої родини… Мій тато бив мою маму і лаявся забороненими Думою словами… Моя мама – вчителька початкових класів… – заголосила Юля і гірко заплакала.

Я дивилася, як вона плаче. Я думала про те, як легко стати нелюдом з пістолетом у руці. Мій тато Особлива Думка сказав з болем у голосі:

– Ось воно, нове покоління! Кого ми виховали!

Мама зі зв’язаними руками притиснулася до нього, шукаючи захисту.

– Дорослі викликають у мене зневагу, – зауважив Клоп.

– У мене теж, – захихотіла Маринка.

– Подумаєш! – вигукнула я. – Настав на тебе заряджений пістолет, ти теж викличеш презирство!

– Так, всі ми начебто люди, поки на нас не наставили пістолет, – погодилася Маринка. – Ну, а ви, Іван-Особлива-Думка, ким би ви хотіли бути після смерті?

– О, – сказав мій тато, – я часто думав про це! Я б хотів стати консультантом. Так-так, консультантом при престолі Всевишнього з прав і в справах людини. Мені здається, люди зайшли в глухий кут.

– У всякому разі, ми зараз у глухому куті, – сказала я. – Мені все це набридло, – звернулася я до Клопа.

– Хвилиночку! – сказав Клоп. – Давай для початку я всетаки прикінчу цю заборонщицю!

Депутатка знову заканючила.

– Клопе! Накажи зв’язати мене! – заявила я.

– Ти чого? Хіба тебе це не надихає? – здивувався Клоп. – Ти сама говорила, що дорослі – нудні люди. Навіщо їх жаліти?

– Я виходжу з гри! – сказала я, не вдаючись у подробиці. – Я не хочу бути піратом!

– Ось як! – насупився Клоп.

Я розуміла, що він заради мене затіяв захват яхти. Кохання, на жаль, здатне на все.

– Ти впевнена?

– Вельми впевнена, – сказала я, для солідності вживши слово вельми.

Клоп приставив пістолет до своєї скроні:

– Ви мені набридли! Я йду з життя, щоб не втратити обличчя.

– Стій! – сказала я, виступаючи вперед. – Ти мені потрібен. Залишся!

– Правду кажеш?

Я кивнула.

– Я тобі потрібен! – Клоп підняв руку з пістолетом і вистрілив у небо. У мене від пострілу заклало у вухах.

– Ми з тобою одружимося? – запитав Клоп.

– Гаразд!.. Але не сьогодні! – прочищала я пальцями вуха.

– Пообіцяй вийти за мене заміж!

– Ну… Обіцяю…

Він зрадів, узяв і викинув пістолет – далеко в море! Хоча дорослі були ще зі зв’язаними жовтою мотузкою руками, вони відразу повеселішали. Якось непомітно вони розв’язали зубами одне одному руки.

– Мені сподобалася твоя гра, – серйозно сказав Матіас і потиснув Клопові руку.

– Увага! – раптом у повній ейфорії закричав дядько Юра. – Це був іграшковий пістолет! Команда була попереджена! Ми вирішили з Клопом вас трішечки полякати!

Він обняв Клопа і залився сміхом:

– Яблуко від яблуні… га-га-га!.. – Колишній бандит і син бандита разом від захвату впали під стіл.

– Та ну вас, пустуни! – полегшено розсміялася моя мама. Слідом за нею розсміялася Юля. Із зеленої вона ставала зелено-рожевою, як пастила. Навіть мій тато хихикнув миролюбно. Всі веселилися, і тільки Матіас зберігав похмурий німецький вигляд, але і він не стримався – теж зареготав.

* * *

– Це що у вас тут була за стрілянина? – піднялася на палубу Рожева Миша і зупинилася в дверях.

– Миша, що розмовляє! – втупившись у неї продовжував реготати дядько Юра. – Не може бути! Я після цієї стрілянини, мабуть, збожеволів!

Мій тато знову взявся за чорну ікру.

– Все ж таки наша краща за іранську, – сказав він мамі, уминаючи ложками відразу з трьох ваз.

– Ікряний патріот! – усміхнулася мама.

– Даремно смієтеся! – строго сказала Рожева Миша дядькові Юркові.

– Відчепись! За тобою плаче мишоловка! – замахав на неї руками дядько Юра.

– Вона – іграшка з майбутнього, – пояснила я.

– Я – мишачий кіборг! – наполягала на своєму Рожева Миша. – Чого вони стріляли? – пошепки запитала вона у мене.

– Нічого страшного, – сказала я.

– Цю Мишу треба заборонити, – заявила депутатка Юля. – Це антирелігійна Миша! Відрижка язичництва! Вона ображає мої православні почуття!

Дядько Юра схопив Рожеву Мишу за лапу, смикнув і – відірвав її. Я закричала. Миша – теж.

– На! – віддав мені лапу дядько Юра.

Я тримала її лапу в своїй руці. Тато рвонувся рятувати Мишу, але як?

– Чого кричите? Чого ревете? – стиснув губи дядько Юра. – Несіть клей!

Команда в сірому помчала за клеєм. Клей був доставлений.

– Давай! Приклеюй! – наказав мені дядько Юра.

Тремтячими руками я стала приклеювати. Але не приклеювалося, як треба, тому що клей роз’їдав гуму, яка стирчала з рваної лапи Рожевої Миші. Миша зціпила зуби, щоб не кричати від болю.

Все це робилося без анестезії.

– Чому цей бридкий клей роз’їдає гуму?! – звернулася я до дорослих у повному відчаї.

– Не знаю, – мляво потиснув плечима тато.

– Хто ж його знає! – пародіюючи тата, знизав плечима дядько Юра.

– Так викинь ти її й купи собі нову! – нетерпляче вигукнула депутатка Юля.

– Навіщо ви, дорослі, існуєте, якщо навіть не знаєте, чому клей роз’їдає гуму! – заволала я.

– Здається, рука все-таки приклеїлася, – придивившись до пацієнтки, сказав Клоп.

* * *

У цей момент задзвонив мамин телефон. Я впізнаю його по звуку. У неї такий космічний дзвінок – він усіх гіпнотизує. Мама вийняла з сумочки телефон, тихо прочитала на моніторі:

– НЕВІДОМИЙ… Я не люблю, коли номер не визначений, – сказала вона, звертаючись до тата.

– Візьми-візьми, – порадив тато. – Напевно, це з Росії.

– Алло!

Чим далі вона слухала, чим більше у неї на обличчі висловлювалося занепокоєння, що переходить у паніку.

– Вибачте, це хто? – запитала вона.

Було чутно, що там хтось говорить впевненим, спокійним голосом. Вона схвильовано обвела поглядом тата, дядька Юру, мене і слабким голосом вимовила:

– Добре.

Телефон роз’єднали. Всі дивилися на маму.

– Дуже дивний дзвінок, – розгублено сказала мама.

– Хто телефонував? – запитав тато.

– Не знаю. Подзвонив якийсь чоловік і сказав, що ми всі повинні покинути яхту, тому що скоро буде страшний шторм і, якщо не переїдемо на острів, ми загинемо.

Дядько Юра сказав:

– Шторму не буде. Це дрібний гад – пранкер! У мене Клоп цим теж балується…

– На жаль, шторм буде, – сказав Матіас. – Я не знаю, хто вам дзвонив, але він має рацію.

– Хитрун! Ти хочеш усіх нас затягти на свій острів! – закричав дядько Юра.

– Та що нам шторм! – сказала мама. – Урешті-решт, я люблю пригоди!

– Яхта міцна, – сказав дядько Юра. – Їй ніякий шторм не страшний.

Матіас похитав головою:

– У вас діти.

– Я б не став через них ризикувати, – погодився тато.

– Не будь боягузом, – сказала мама. – Утім, ти можеш їхати на острів з дітьми.

– Мудре рішення! – підтримав маму дядько Юра. – Ви з Матіасом валіть на острів!

– Голосуємо! – запропонувала Юля. – Я як депутат не можу не проголосувати. Хто за те, щоб дітей відправити на острів?

Всі підняли руки вгору.

– Одноголосно!

– Хто хоче залишитися на човні?

– Я не можу наполягати, – втрутився Матіас. – Але я б усе-таки запропонував вам усім переночувати у мене. У мене теж весело!

– Давайте голосувати, – строго сказав дядько Юра. – Хто за те, щоб залишитися на яхті?

Мама перша підняла руку вгору. За нею дядькоЮра і Юля. Тоді я теж підняла руку.

– Ти хочеш залишитися? – запитала мама.

– Я люблю бурю, – сказала я.

– Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всім, крім дітей.

– Бурі не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивіться, який захід!

Сонце тихо сідало в рожеве море, і ми все це оцінили.

– Узагалі так, – сказав дядько Юра, – дітей ми відправляємо.

– З нянею на додачу, – сказала мама.

– А ти вирішуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татові.

– Нехай їде, – сказала мама. – У них є що обговорити з Матіасом. Матіасе, ви любите розумні розмови?

– Дуже! – вигукнув Матіас.

– Мій чоловік – фахівець по розумним ля-ля.

– Та що ви мене виштовхуєте на берег! – раптом обурився тато. – Врешті-решт, я теж люблю бурю.

– Ну і люби собі на здоров’я! – знизала плечима мама.

Няня зібрала мої речі, і тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпілося залишитися зі мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корівку. Мама ласкаво обняла мене:

– З ким ти будеш сьогодні вночі спати? З Рожевою Мишею? – Діана прийшла до тями після операції, тримаючи на руках Рожеву Мишу.

– Звісно, – сказала я.

– Правильне рішення, – схвалив тато.

– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони під час бурі!

Я можу дозволити собі так сказати татові. Але не мамі. Cама не знаю чому.

– Не потону! – підморгнув тато.

Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.

Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:

– Бувайте!

– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.

– До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.

– Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!

«До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.

* * *

Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.

– Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.

– Він не рахується, – посміхнувся Матіас.

– А ви? Ви ж теж тут живете!

– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.

Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:

– Ну що? П’ємо чай?

– Ні! – сказали ми хором із Клопом і Маринкою.

– Купаємося в басейні з блакитною підсвіткою?

– Це можна, – байдуже відповіли ми.

– Або політаємо на вертольоті? – запропонував Матіас.

– Так! Так! – у захваті закричали діти, хоча я прямо вдавилася від страху. Я ніколи ще не літала на гвинтокрилі. Тут ми помітили, що біля будинку стоїть малесенький, як дрібна бабка, вертоліт. Матіас покликав вертолітника:

– Це військовий льотчик Едвард, – представив його Матіас. – Американець. Воював на різних війнах.

Едвард посміхнувся:

– Hi!

– Ви вбивали людей? – зацікавився Клоп.

– Я багато що робив на війні, – бадьоро кивнув Едвард.

– Що, правда, вбивали? – запитала я.

Я знала, що є люди, які вміють убивати людей, але мені не доводилося з ними близько познайомитися.

– Я вбивав, мене вбивали! – розвів руками Едвард.

Ми залізли у вертоліт, пристебнулися і наділи дуже великі навушники, від чого відразу перетворилися на героїв мультиків. Діана з Маринкою і Рожевою Мишею залишилися на землі: в цій бабці їм не знайшлося місця. Вертоліт затрусився, як злий чаклун. Ми летіли над островом. Матіас повідомив у навушники, що зараз ми побачимо старий маяк.

Маяк стояв на скелі.

– Там хтось живе? – запитала я крізь шум.

– Цей маяк побудований в 1905 році… – почав Матіас.

– До нашої ери? – проявила я свою ерудицію.

– Йез! – зрадів Матіас. – У всякому разі, не раніше! Колись там жив доглядач із сім’єю. Але тепер маяк працює в автоматичному режимі.

– Там багато кажанів, – сказав вертолітник.

– І привидів, – додав Матіас.

– Ви їх бачили? – обмерла я.

– Ну так. Наш вертолітник теж може бути привидом.

Вертолітник почав нервово сміятися.

– Хіба привид може управляти вертолітом? – засумнівався Клоп. – Це має бути дуже розвинутий привид!

– З привидами страшно літати, – сказала я. – Вони ж не ризикують життям.

– Так, але вони ризикують смертю, – сказав Матіас.

Ми перезирнулися з Клопом, але промовчали.

– Я загинув на в’єтнамській війні, – зізнався вертолітник.

– Де? Де? – не зрозуміла я.

– У В’єтнамі!

– Це десь у Донбасі? – запитала я.

Відповіді я не почула. Наш вертоліт вилетів у море, і ми побачили яхту дядька Юри зверху. Вона спокійно погойдувалася на хвилях. З неї, як з труби, в небо здіймався стовп веселої музики. Ми висунулися і придивилися.

На верхній палубі моя мама танцювала з дядьком Юрою, а тато – з депутатом Юлею. Всі четверо були в одних трусах. У депутатки були розпущені мідні волосся, а на великих грудях бовтався величезний золотий хрест. Ми ще розгледіли чотирьох дівчат із пляшками шампанського в руках. Вони теж були в трусах. Вони всі наближалися до нудизму. Я впевнена, що люди майбутнього будуть складатися з одних нудистів.

Нарешті, вони почули і побачили вертоліт, втупилися в небо і здогадалися, що ми – це ми. Вони стали махати нам, але, на мій погляд, ми їм завадили. У всякому разі, Юля скоріше не махала, а відмахувалася від вертольота, як від гнойового жука. Ми політали-політали над ними, а потім ще довго літали просто так вечірнім небом.

Після польоту Матіас показав нам наші кімнати. Було дві дитячих. Як розміститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?

– Давай спати в одній кімнаті, – запропонував мені Клоп.

Діана обурено знизала плечима:

– Цього ще не вистачало!

– А що тут такого надприродного? – здивувалася я. – Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з іншого…

– Я подзвоню мамі, – сказала Діана.

– Вона танцює, – попередила я.

– Гаразд, – великодушно дозволила Діана. – Спіть валетом! Ми з Клопом відкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зраділи і вирішили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла білу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надіти і, зрештою, вбрався дівчинкою. На ньому було синеньке плаття з зірками і білі колготки. В ящику ми знайшли золоту дівочу перуку. Клоп з моєю допомогою надів його на голову. Взявшись за руки, ми підійшли до довгого, до підлоги, дзеркала. Ефект перевершив усі мої очікування. На нас дивилися хлопчик-матрос і чарівна дівчинка з милими щічками.

– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевої Миші.

Вона придивилася до нас.

– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дівчата в одязі хлопчиків виглядають більш природно, ніж хлопчики в одязі дівчаток.

– В якому сенсі? – не зрозуміла дівчинка на ім’я Клоп. Насправді його переодягання було набагато радикальнішим, ніж моє.

– У тобі є щось… не знаю що, – сказала я.

– Так-так, саме так! – погодилася Рожева Миша.

– А мені подобається! – сказала дівчинка Клоп.

– Підемо покажемося Діані!

Ми вбігли в кімнату Діани. На наш подив, вона була не одна і в дивній позі. Над нею навис Матіас, і мені було видно, що він хоче прокусити їй шию.

– Що за справи! – вигукнула я. – Що ви собі дозволяєте, Матіасе! Геть! Не смійте кусати Діану!

Він повернувся до мене, і я побачила його зуби-ікла.

– Ах, ось що! – сплеснула я руками. – Так ви, виявляється, ще й вампір?

– Вампір-дилетант… Вампірю у вихідні, – закровожерничав Матіас. – А сам-то ти хто, матросику?

– Діана – моя няня. По суті, моя приватна власність! Нічого гострити на неї зуби!

– Так ти Маруся! – посміхнувся іклами Матіас. – Так би відразу і сказала!

– Марусю! – закричала Діана. – Це ти? Як ти мене налякала! – Вона закуталася в простирадло. – Все-таки треба стукати, перш ніж вриватися в мою кімнату! Ну і що, що він вампір? Він навіть ще не встиг мені нічого жахливого зробити!

– А це що за красунечка? – зацікавився Матіас. – Марусю, де ти її відкопала?

Клоп зробив реверанс, як справжня дівчинка.

– Це Маринка? – скривилася Діана.

– Як ти гадаєш? – сказала я.

– Клоп? – ахнув Матіас. – Нічого собі! Подаруй його мені!

– Кого? – запитала я.

– Клопа!

– Але його немає. Є дівчинка.

– Ну, подаруй мені цю дівчинку. Нехай живе у мене на острові.

– А де ви бачите дівчинку, крім мене?

– Боже! – скрикнув Матіас. – Ці росіяни можуть заплутати навіть вампірів!

До кімнати вбігла Маринка:

– Що у вас відбувається?

Побачивши нас у костюмах, вона закричала:

– Я теж хочу бути іншою!

– Гаразд! – сказала Діана. – Валіть звідси. Дайте мені, нарешті, поспілкуватися з вампіром!

* * *

– Так, непогано бути хлопчиком, – сказала я, роздягаючись перед сном. – Прямо відчуваєш у собі мужність. Ти б мене любив, якби я була з тикалкою? – запитала я Клопа.

– Ну так, якби я був дівчинкою, а так, мабуть, ні, – похитав головою Клоп.

– Цікаво все-таки влаштоване життя, – сказала я. – Стільки всяких пікантних умовностей!

– Я втомився бути дівчинкою! – Клоп жбурнув золоту перуку на підлогу і почухав скуйовджену шевелюру.

«Милий», – солодко тьохнуло в мене щось усередині живота.

– Ага, а мені належить бути дівчинкою все життя!.. Чому тут так багато дитячого одягу? – вголос задумалася я.

– Треба запитати у вампіра Матіаса, – Клоп на очах перетворювався в хлопчика.

– Ти думаєш, він пристає до дітей теж?

– Звичайно! Смокче дітей, як льодяники!

– І нас з тобою теж?..

– Все може бути.

Я втупилася йому в пахву.

– Не бійся! – блиснув очима Клоп. – Я гну підкови! З раннього дитинства я мию ноги в біде! Я тебе захищу!