Читать книгу: «Рожева Миша»
Присвячується Каті Єрофєєвій
Я не скажу вам, хто, коли, звідки,
А також де, куди і чому…
Пісня
Всі ми – діти Рожевої Миші.
З розмови
Частина перша
НІЧОГО СТРАШНОГО
Розділ 1
ПРОЩАВАЙ, МОЄ КРИХІТНЕ ЖИТТЯ!
Люди! Збулося! Грім гримить, земля трясеться, піп… Збулося велике російське пророцтво! Піп на курці мчить, попадя йде пішки, чеше попу гребінцем! Збулося! Завертай, мужик! Уві сні і наяву весь глобус зхибнувся, здурів, злетів з котушок. Куди ти мчиш, Америко? Агов, Європо! Росія вже нікуди не несеться, але зате задкує раком. Мусульмани, ать-два! Китай, дай на чай! На що жити? У кого вірити? Люди! Зруйновано все, що могло впасти, потонули всі, хто вмів і не вмів плавати!
Так казав мій тато. Розмахуючи руками.
Він потонув. І мама – теж.
В однієї сучасної російської дівчинки потонули в морі мама і тато. Дівчинка сміливо вирушила в підводне царство на саме Дно. Вона вирішила врятувати батьків від вічної смерті, повернути їх на Землю. Без батьків вона ж залишилася круглою сиротою!
На Дні з нею трапилися всякі злі пригоди. Подолавши безліч поневірянь, вона сама потрапила в клешні Смерті, в якості якої працював на дні Краб-Велетень, схожий на морський порт з десятками підйомних кранів.
Не який-небудь безглуздий Кощій Безсмертний зі старої казки, а величезний блискучий посланець майбутнього взявся шматувати дівчинку… За ним водилися різні клички. Чим страшніша нечисть – тим більше кличок! Деякі китайці, з тих, що жили на Дні, жахаючись, називали це чудовисько Шанхайською Примарою.
Коротше, цією дівчинкою була я, і сльози відчаю пирснули саме з моїх очей.
Коротше, коли Краб-Велетень з червоно-помаранчевим панциром стиснув мене потужною клешнею, я так злякалася, я так злякалася, що навіть опісялась! Але я навіть не помітила, що опісялась. Тому що я страшенно злякалася. А коли раптом відчула, що я опісялася, мені не було соромно. Тому що на моєму місці ви б усі опісялись…
Злякано пробігло переді мною все моє крихітне життя від щасливого світанку до самого дна. Стоячи на волохатих, тремтячих від злості, але при цьому міцних ногах, вилупивши очі-перископи, ВІН почав душити мене перед тим, як відправити в смердючу пащу.
І ось я вже в його смердючій пащі, зараз він мене порве!
Прощавай, моє крихітне життя! Я хрипко кричу:
– МамоОООООООООО!!!
Я вже відключаюся. А в голові стукає:
– Як же так? Кінець? Як же так?..
Розділ 2
СИИИ… ГРУДЕНЬ У МОСКВІ
– Сиии! – присвиснула Рожева Миша. – Мене аж у піт кинуло! Але ж ти уві сні лише впісялася?
– Що?
– Ну, те, що ти не обкакалася!
– Ні, тільки обпісялася.
– Сиии! А ти помічала, що тварини, включаючи людей, пісяють із задоволенням, а какають з мукою?
– Сиии! – передражнюю я Мишу. – Чому ти сьогодні така груба?
– Настали грубі часи. Інших не передбачається. Коли у тебе закінчується дитинство? Сиии?
– Сама ти Сиии! – розсердилася я.
У неї це «СИИИ!» існує у всіх видах: окличному, запитальному, прохальному, наказовому – головний присвист її мишачої мови.
– Подивись на годинник! – закликала мене Рожева Миша. – Де бабусині стрілки? Де твій будильник розміром з вигодуваного кроля? До кінця твого дитинства залишилась пара тижнів.
– Як же я все встигну?
– Ти стоїш над самим обривом казки.
– Кінець обірваний. Я зараз кинуся вниз.
– Як ти опинилася на морському дні?
– Мої батьки не захотіли зустрічати Новий рік у Москві.
– Сиии! Докладніше!
Рожева Миша нюхає клавіатуру комп’ютера, як шматок смачного сиру:
– Я сповнена натхнення! Знаєш, я більше за все на світі люблю сир Ґрюєр! Ах, Ґрюєр, Ґрюєр… Сиии! Я готова роками терти про сир! Коли мені страшно або весело – я завжди про сир… Ґрюєр – це краще музики Моцарта! Навіть самого сонця краще! Ементаль теж підходить! Одна лише голова Ементаля важить близько сімдесяти п’яти кіло!
– А я… Якби моя воля, я б усім на світі подарувала по хом’ячку, – вставила я.
– Але хом’ячків не можна перевозити через кордон, – зауважила Рожева Миша. – Втім, із сиром теж затримки на кордоні. Кладучи руку на серце, я все ж таки більше за все люблю Пармезан!.. Уявляєш? Давай напишемо книжку!
– Про сири? – пхикаю я. – Я бачу, ти Пармезан любиш трошки більше, аніж мене.
– Ти що! – злякалася Миша. – Не наступай мені своїми словами на лапи! Це боляче! Ні, книжка не про сири… Вона про Цар-Дно! Про безмежну підводну імперію!
Миша негайно занурилась у замисленість.
У вікно світить жебрацьке грудневе сонце. Рожева Миша потирає лапки:
– Почнемо, Марусю?
Жмурить очі, дивлячись у вікно:
– Цьому сонцю так і хочеться подати милостиню.
– Ми не в червні! – киваю я головою.
– Твої батьки подають жебракам милостиню?
– Тато – так, коли стоїть у заторі. А мама свариться: це не жебраки, а мафія!
– Навіть, якщо вони безногі?
– Мама переконана, що вони ховають ноги під собою…
– А чому твої батьки не захотіли святкувати Новий рік у Москві?
– Ну, це ціла історія! – Я сплескую в долоні. – Для цього треба зазирнути в татову голову.
Розділ 3
КРЕМЛЬ
Мій тато – Особлива Думка. У нього на все-все-все є особливий погляд. Кожний ранок, який у нього починається не раніше обіду, він читає за столом жахливі новини, із задоволенням заїдаючи їх яєчнею з двох яєць з помідорами і хрусткими грінками або гречаною кашею з молоком.
– Ідіоти! Варвари! Раби! Покидьки! Сучі діти! Наївні люди! – чуються його особливі вигуки.
Таке враження, начебто він щоденно дивиться пригодницький серіал про папуасів Нової Ґвінеї. Раніше, коли мене ще не було, він висловлював Особливу Думку скрізь, де лише хотів: по телевізору, на радіо, в часописах. Тепер, як він каже, свобода скулилася, але він усе одно залишився «майстром на всю голову». Між тим навіть у татовій голові перед Новим роком коївся сполох. Мій тато такий розумний, що навіть дурнуватий. Бо ж до Нового року залишилось трохи більше тижня. Але незрозуміло, з ким його зустрічати.
Якщо піти до Іванових, міркувала татова голова, там смачно нагодують і є гарна випивка, але Іванови мають злу кішку Жучку. Так, Жучка! Вона дряпається! Останнього разу вона порвала іскристі панчохи моєї дружини Олени Петрівни. Ну їх в болото!
З іншого боку, крутила головою татова голова, якщо піти до Гончарових, там, звісно, весело, але там можуть чіплятися до Олени Петрівни, вона красуня. Примусять її курити на холодному балконі, обіллють шампанським… Тоді під ранок я буду змушений бути боягузом або з кимось битися.
Звісно, можна піти до Водостокових. Але там засідка: може початися розмова про гроші. Я їм винен. Скільки? Багато! А грошей нема. А в кого вони сьогодні є? І взагалі це хамство з їх боку розпочинати в Новий рік розмову, хто кому винен.
Я б залюбки зустрів Новий рік з Петрухіним, але в нього неможливо не напитися і не виставити душу навстіж. А це за теперішніх часів небезпечно. Хіба мало чого в душі знайдеться недозволеного?
З сьомого боку… Я збився з рахунку! Сьомий бік – це мрія! Піти на Новий рік до академіка Ґуля! Престижна компанія. Професори, хірурги, стоматологи, дерматологи. П’ють рожеве шампанське. Але вони нас зазвичай не кличуть до себе!
Залишаються Носкови… У Носкова дружина – українка! То й що? – обурюється татова голова. – Боже, як змінився світ! З усіх шпарин лізе війна!
Є в мене дружок, генерал Петров. От би до нього! Петров – людина майбутнього. Всі військові брешуть, від солдата до генерала. Але генерали брешуть гарно. В наступному році, каже Петров, ми будемо пити горілку на берегах підкореної Темзи. Для цього, пояснює, треба вбити триста тисяч чоловік… Мені не шкода, звісно, крутиться в татовій голові, на те вони й солдати, щоб загинути за вітчизну, але це все ж таки велика війна, і я внутрішньо не готовий до такого кровопролиття.
А моя дружина Олена, насторожується татова голова, кричить із спальні: пішли зустрічати Новий рік до моїх подружок! Вони не українки! Вони просто наші вітчизняні дурепи.
Ми з Лєною маємо зв’язки з лібералами. Та цим не догодиш! Вони всім незадоволені, окрім себе! Василь Аркадійович працює в приватному банку і дуже незадоволений, що в країні повний крах. Це, кричить він, злочин! Ось так прийдеш до нього на Новий рік, а він все крах! крах! і стане лякати розтином країни… Ніякої радості від його чорної ікри не буде!
У запасі є родичі, хитає головою татова голова. У них, на крайній випадок, можна зустріти… Дядько Володя, він постійно мовчить. Його син Костик воцерковлений і тримає піст, на Новий рік манну кашу на воді їсть. Його дружок Павло чомусь приймає мене за єврея. І от з ним цілу ніч будемо тягатися: єврей я, неєврей.
Звісно, цікаво, ностальгує татова голова, як буде зустрічати Новий рік мій колишній співкурсник Максим Гусак-Компотов! Макс відомий мільйонам телеглядачів своєю закоханістю в Президента. Зате про Америку каже, як про скаженого собаку. Я теж тепер не великий прихильник Америки, і взагалі англосакси мене засмучують, але все ж таки я не кваплюсь знімати свої американські джинси!
А вчора вночі, довірливо зітхнула татова голова, взагалі нісенітниця… Наснилось мені: дзвонить телефон. Кажуть співучим жіночим голосом:
– Іване Іллічу, вас запрошує в Кремль на зустріч Нового року сам Дід Мороз. В тісній компанії. Лише десять кращих людей Росії і ви зокрема.
– Мене? В Кремль на ялинку? Облиште мене розігрувати!
– Помилуйте!
– Я ж зовсім не кращий! Я, можливо, не самий поганий, без екстриму, але й не кращий.
– Вас чекають у Кремлі!
– Та навіщо я їм здався?
Мовчання.
– Як приходити, самому чи з Лєною?
Але жіночий голос уже роз’єднався. Я думав-думав, вирішив – піду з Лєною. Вона, звісно, в космос не літає, але як моє кохання залишити одну на Новий рік!
Нарядилися ми з Лєнкою, як могли, поїхали на тролейбусі в Кремль. Заходимо. Нас Снігурка зустрічає: колготи з малюнком морських водоростей.
– Нумо всі відразу до Діда Мороза!
Я помовчав, а потім:
– Він тобі ким доводиться? Дідом чи що?
– Чому дідом? Чоловіком!
– Як чоловіком? – дивується Лєна. – Тобі скільки років?
– Вісімнадцять і один день!
– Ну, тоді, звісно… – кажу я. – Вітаю з прийдешнім!
Заходимо до зали. Вона із золота. У залі всі люди з телевізора повилазили. Перші особи з посмішками рожевих пупсів. За парканчиком перші пики. Далі – перші рила. А в загорожі стрибають перші морди. Весь набір. Перші мармизи сміються і кажуть: пройдешній рік був найпереможніший, кращого року в історії не знайти, хоча вся наша історія – автострада. Летиш по ній стрімголов і водночас стоїш на місці… Уже час, кажуть пики, покінчити зі зрадниками і доларом.
Стрімко входить Дід Мороз:
– Оголошую Новий рік відкритим!
Дарує кожному по валізі новеньких грошей, по парі антикварних годинників від самого Бомарше, про які вони навіть не мріяли, бажає нового щастя. Валізи залишають їх байдужими, але годинники від Бомарше розглядають з дитячою цікавістю. Снігурка в зухвалих колготах:
– Ми з Дідом більш за все любимо Росію, ось чому ми тут у Кремлі – найсправжніші, а всі інші снігурки та діди морози – потвори липові.
– Так, – згоден з нею Дід Мороз. – Ви – єдина країна, яка все ще в мене вірить. Слава вашому первинно-військовому ладу!
І кличе мене пальцем:
– Пішли, Особлива Думко, посекретничаємо!
Заходимо в сусідню кімнату, замикаємось. Я від хвилювання відразу закурив цигарки «Біломор» – я тільки ці цигарки і курю на пам’ять про тих, хто був репресований… Але з кожним роком дістати «Біломор» стає все важче.
– Хочеш? – пропоную.
Задиміли. Я думав, він мені гроші дасть, а він каже:
– Відповідай за весь народ! Ти життям задоволений?
Я озирнувся на всі боки:
– Чому питаєш?
– Якщо народ незадоволений, я їх усіх тут заморожу!
Ой, думаю, що за новорічна провокація!
– Як же ти їх заморозиш, якщо там, у залі, моє кохання, красуня Лєна?
– Якщо хочеш, красуню не заморожу. А про решту – сам вирішуй!
– Боюсь, цих заморозиш, іще гірші прийдуть…
– Боягуз ти!
– Та що боягуз! Я історію країни знаю!
– Нема у твоєї країни ніякої історії, – незадоволений Дід Мороз, – живете ви всі, як у казці!
Повертається і – до золотих дверей. Я не витримую:
– Стій!
Дід Мороз гальмує. Гасить недопалок об підошву чобота.
– А не хочеш ти нам із Лєною теж дати по валізі з грошима?
– А навіщо? – підозріливо мружиться.
Я оскаженів:
– Як це, опудало морозне, навіщо?!
І бачу перед собою заспане обличчя Лєни:
– Чого кричиш?
– Як це чого? Він валізу грошей нам не хоче дати! Уряду дає, а нам з тобою ні!
– Спи, дурню! – каже моя дружина Лєна. – Спи до кращих часів. Спи! Спи! Спи!
«Еееее, – гірко думає татова голова, засинаючи в обіймах з Лєною на сімейному ліжку, – даремно я, мабуть, не віддав команду їх усіх заморозити… Може, тоді би ми отримали з Лєнкою на Новий рік по валізі новеньких грошей!»
Тато образився, що його, майстра на всю голову, обійшли з валізою. Мої батьки зрозуміли, що їм у Москві на Новий рік нічого не світить.
– Моє обличчя біжить вперед мене. Мене на вулиці в натовпі пізнають. А який з того зиск? – заявив тато. – Геть з Москви – чудова ідея!
І ми ображено відлетіли.
Розділ 4
ТРОПІЧНИЙ НОВИЙ РІК. ПОДАРУНОК З МАЙБУТНЬОГО
Далеко від Москви, на спекотному острові в новорічну ніч з феєрверками, я отримала незвичний дарунок. Я завжди любила подарунки. Але такого подарунка у мене ще не було. Я пам’ятаю себе від самого народження. Це просто – пам’ятати. Пірни у себе глибоко. Мама хотіла, щоб я народилася в Парижі, тому що народжувати в Парижі не боляче:
– Моя дитина буде міжнародною дитиною!
Тато їй ні в чому не відмовляв: ми сіли в «Аерофлот», мама прикрила мене жовтим плащем, і я полетіла в її животі з Москви до Парижу за тиждень до пологів.
Тато сидів у пологовому будинку Clinique de la Mouette, практично навпроти Ейфелевої вежі, в білому халаті. Халат був йому завеликий. Тато стежив за тим, як я вилізаю із мами. У тата палали щоки. Французький доктор Філіп Ляло в зелених жаб’ячих перчатках сказав, як я тільки полізла:
– Ну, прямо ваша копія, monsieur!
Дорослі полюбляють перебільшувати… Коли нам з мамою перерізали пуповину, я чіпко ухопилась за кільце ножиць. Мені здалося, що мене можуть упустити. Або ще гірше: викинути! По-різному буває!
– Ого, вона вже цінує життя! – Доктор Ляло підняв догори вказівний палець.
– Ви праві, докторе! – кліпнув мій тато вологим оком. Він завжди дратував мене сльозливою сентиментальністю, коли справа торкалася його дочки.
– Як веселиться душа нашої дівчинки! – заплющив очі доктор Ляло. – Хто знає, скільки часу вона чекала цієї миті? Бо ж душі, наїжачившись, знемагають у вічності в очікуванні земного життя. Сидять собі, розумієте, як горобці на телеграфних дротах уздовж безкінечної залізничної колії!
– У бляклому тумані? Та ви поет!
– Медичний факт, Іване Іллічу! – солідно промовив доктор Ляло, важко вимовляючи просте татове ім’я по батькові. – Я приймаю пологи чотири тисячі сорок третій раз.
– Нічого собі! – послужливо, по-російськи ахнув Іван Ілліч.
– Без жодного браку! Які в неї довгі пальчики!
– Як у мене! – Тато виставив свою п’ятірню.
– У мене теж довгі! – раптом з пологового столу відгукнулась мама, притискаючи моє новонароджене тільце до своїх апетитних сісь другого з половиною розміру.
Чоловіки повернулися до неї, як у кіно.
– Ви вже вибрали ім’я для дівчинки? – звернувся французький комік, доктор Ляло, до моїх батьків.
– Маруся! – хором вигукнули мама і тато.
* * *
Подарунки розмножилися. Вони ділилися на довгі та короткі. Короткі швидко набридають. Вже на другий день з ними нудно. Наприклад, я люблю ведмежат. У мене ціла колекція: великих, крихітних, коричневих, білих, авторських, дореволюційних з протертим плюшем і відірваним оком-ґудзиком, надсучасних, спортивних, з очами, що крутяться, як блюдця… Тато гладить їх і зітхає:
– Кохання до ведмедів – велика таємниця. З ведмедями, Марусю, я стаю людянішим.
– Але, тато, – з легким докором кажу я, – одних ведмедів я швидко забуваю, а з іншими не можу розлучитися. З блакитним Сержиком я сплю давно і не уявляю, як без нього взагалі можна спати!
Чим більше мені дарували подарунків, тим коротшими вони ставали, але Сержик вижив. Що в ньому особливого? Та нічого! Але він вижив. На Новий рік подарунок обіцяв бути довговічним. Навіть ось що: чи то мені його дарували, чи то я заради подарунку сама стала подарунком.
* * *
Замість ялинки ми прикрасили у вітальні молодий стрункий кипарис.
– Краби! Краби! – сповістив тато.
Гості за довгим столом по-святковому пахли. Вони трохи злиплись, як вареники в горщику, від жари та вина. Вони видали гастрономічний крик радості. За столом сиділи дорослі різних народів. З росіян – татів однокласник письменник Коханов. Хлопчаками вони разом мучили дівчаток і кішок. Була напівсива родина французів-виноробів, і був веселий голландець, який пив їхнє вино і все випив. Троє іспанців-фотографів, голосно плямкаючи, їли креветки. Причвалав здичавілий американець з білою пов’язкою на голові. Власник бару на нудистському пляжі. Ми часто ходили до нього на пляж, і там я остаточно переконалась, що людям личить бути голими. Коли люди голі, вони стають значно добрішими, не кричать, не сваряться, сором’язливо посміхаються. Вдягнутий чоловік ніколи просто так не запропонує мені морозиво, а голі чоловіки на пляжі кидаються наввипередки пригостити мене морозивом у барі… Я завжди обираю мангове… Воно таке смачне! Поруч з американцем сидів рудий поляк в обіймах своєї дружини-угорки. Вони дулися одне на одного, але обійматися не припиняли.
Татів приятель, фін-перекладач, трохи пахнув клопами. Новий рік не став для нього виключенням. Інший близький татів приятель, німець Улі, пахнув так сильно парфумами, що навколо нього всі гикали. Дівчина-якутка з ритуальним шрамом на обличчі, Заріна, вміла наслідувати жаб та шум тайги. Незрозумілий старець мукав: він забув російську і не навчився іншим мовам. Коханов в’їдливо називав його російським лібералом.
На дальньому кінці столу, тримаючи в руках гітару, скромно сидів невисокий чорнобровий красень. Він нервово тремтів ніздрями. Очі банькаті, довге чорне волосся, дуже бліда шкіра, чорний костюм з білою сорочкою.
Дві дівчини з Києва сиділи в купальниках тілесного кольору. – Це наші маскарадні костюми! – пояснили вони.
Дітей не було, навіть домашніх тварин і тих не було, нікого! Самотня, я зазирала під кипарис, прикрашений білими кулями. Під кипарисом була купа коробок та коробочок.
– Краби! Краби! – галасували гості.
– Мииии! – мукав незрозумілий старець.
Краби пахли розпареною білизною. У жовтому міні моя няня Діана внесла срібну тацю з довгими краб’ячими ногами. Мама подивилася на них і загадково фиркнула. За навстіж відчиненим вікном море зітхало. Тато щиросердно сказав фінському другу:
– Тут зірки виглядають інакше, ніж на Півночі. Навіть Полярна зоря мені не видається такою вже полярною.
Фін у відповідь став плюватися.
* * *
– Ти чого не їси? – тато обережно торкнувся до маминої руки. – Ти любиш краби!
Мама великими стурбованими очима дивилась на крабів, підперши підборіддя рукою. Діана обходила гостей, наливаючи шампанське.
– Налити? – всміхнулася мені.
– Налий Марусі! – радісно замахав руками тато. – Їй вже можна!
– Діано, не здумай! – гримнула на неї мама.
Діана нервово відірвала горлечко пляшки від мого бокалу. Туди вже накапало кілька шипучих крапель.
– Я теж не люблю краби! – завередувала я. І, як мама, відсунула від себе тарілку вареної білизни.
– Ні, в принципі я люблю, – вперто сказала мама. – Але не в вареному вигляді!
– А я їх полюбляю на грилі, – закивав мамі француз-винороб. Французи сиділи рум’яні та напівсиві, й було незрозуміло: хто з них батьки, а хто – діти.
– Камчатський краб – це великий делікатес, – пояснив тато.
– Звісно, – погодилися французи. – Особливо російські балети.
Хруст і тріск. Щипцями чавили клішні. Троє іспанців кинулися чмакати крабами.
– Де ваші фотокамери? – поцікавився здичавілий американець.
– Відпочивають!
– Крабики… – Мені стало до сліз шкода крабів. Діана знову налила татові шампанського, і, випивши до дна, тато сказав:
– Марусю! Покинь ти цей крабовий гуманізм! Витри сльози! Не слухай нікого! Вони смачні! Їж!
Мама, стрельнувши в нього очима, звернулася до мене:
– Я люблю живих крабів.
Я зморщила лоба.
– Живий краб кращий за мертвого, – посміхнулась мама.
– Я їх, бляха, з Москви тягнув, – тицьнув тато пальцем у крабів, – а ви… ех, ви!
– Красунчик-гітарист теж не їсть краби, – схлипнула я. – Йому теж боляче дивитися, як шматують крабів.
– Вірно! – погодилася мама.
– Я бачила живого краба на Дорогомилівському базарі в акваріумі, – сказала я. – Пам’ятаєш?
– Ну?
– Він огидний та жалюгідний!
– Ти ще маленька.
Мама втратила до мене інтерес і повернулася гарним обличчям до гостей. Вона любила говорити загадками.
* * *
У саду зашипіли феєрверки. Ми з мамою і татом обнялися. Рудий поляк помирився з угоркою. Час подарунків. Першим поліз під кипарис мукаючий старигань. Йому подарували жовту гумову качку. Виставивши зади, під кипарис полізли киянки; вони витягли звідти дорогі альбоми з мистецтва. Киянки виявилися модними художницями.
Теж пірнула під кипарис.
Щастя новими щасливими сльозами пирснуло з моїх очей. Як у клоуна! – промайнуло у мене в голові. Під кипарисом я знайшла велику коробку, обгорнуту срібним папером. Перев’язана широкою червоною стрічкою, коробка блищала, як сніг під Москвою. На снігу було написано: МАРУСІ.
– Можна, – трохи злякалась я, – розгорнути?
– Даффай! – підморгнув тато. Ми з татом у пафосні моменти любили спотворювати слово «давай», самі не знаючи навіщо.
Я розв’язувала не кваплячись, намагаючись бути терплячою. Я любила все маленьке. Але тут… Що це, коли починаєш любити велике? Переді мною в коробці лежала ВОНА – я про неї мріяла кожну ніч, засинаючи.
Рожева Миша була іграшковою і не іграшковою, якою і має бути іграшка майбутнього. Вона вставала на задні лапи, танцювала, вимахуючи хвостиком, відповідала на питання, бігала і навіть літала по кімнаті. Літаючи, вона раптом перетворювалась на справжній НЛО з прожекторами і зеленими чоловічками, а потім миттєво з літаючої тарілки знову ставала Мишею. Вона їла солодощі, обожнювала цукерки з лісовими горіхами. Вона керувала спортивною машиною, годувала голубів, уміла прикидатися мертвою, сідала на шпагат, грала у великий теніс, була шульгою. Тримаючи склянку морквяного соку в лівій лапі, вона вела розмови на рівних з королями та принцами, була бомбардиром, могла легко вскочити в екран телевізора і стати учасником мультика.
– Привіт, – сказала я Рожевій Миші. – З Новим роком!
– З Новим роком, Марусю! Сиии! Яка ти гарна!– дивлячись мені в обличчя, трохи грасуючи, сказала мені Рожева Миша.
– Я знаю! Ти теж по-мишачому гарна.
– Краса невизначувана. – Очі Рожевої Миші сміялися.
– Легко змалювати потворність. Правильні риси обличчя – це ще не краса. Але рахунок йде на міліметри. Трохи ніс довший, трохи чоло – і – сиии! – нема вроди.
– Чим казка відрізняється від життя? – вголос подумала я. – Тварини починають розмірковувати на розумні теми.
– Залік! – сказала Рожева Миша. – Цей рік буде у нас з тобою надзвичайним.
– Нічого страшного! Я люблю незвичайні речі!
– Ти не боягузка?
– Боягузка, звісно, – зізналася я, – але я – найсміливіша боягузка!
* * *
Я дивилася, як гості розгортають подарунки. Письменник Коханов подарував своїй дружині Даші жабу з діамантовими очами, а якутка Зарина як заверещить радісно:
– Це ж царівна-жаба!
– Моя Миша в сорок тисяч разів краща цієї бридкої жаби! – буркнула я сама собі. Але Зарина почула, погрозила пальцем:
– Ну, ти прямо, як твоя мама…
Я закліпала очами: що? А голена Даша подарувала письменнику Коханову футболку великого розміру з портретом фріка з голим торсом.
– Який гарненький! – заусміхалась якутка.
Письменник Коханов боляче впіймав мене за руку:
– З Новим роком, Марусю! Ти в Москві в якій школі навчаєшся?
– У французькій.
– Парлє ву франсе? – вимовив він із жахливим акцентом. – Навіщо це тобі? Франція гине! Європа йде на Дно!
– Дикобраз у густій сметані! – заричав мій тато. – Ти сам ідеш на Дно!
Я нічого не зрозуміла. Але було ясно, що тато іноді любить ненавидіти письменника Коханова.
Французькі винороби подарували здичавілому американцю плавки кольору китайського прапора з золотими зірками. Тато тримав у руках подаровані французами дві пляшки вина, як двійнят. Мама подарувала йому антикварне зібрання творів Шекспіра в 9-ти томах, перев’язані мотузочкою. А що подарував їй тато? Красень-велосипед!
– Навіщо мені велосипед? – знизала плечима мама.
– Тату! Рожева Миша говорить людською мовою! – вставила я.
Тато відійшов від мене в здивуванні.
– Чоловіки недовірливі, – хитнула головою Рожева Миша. – Твій тато, навпаки, не бачить очевидних речей.
* * *
Пророкування Рожевої Миші збулися. Мине зовсім небагато часу… і, опинившись у клішнях у Крокуючого Екскаватора (ще один нік), на волосину від загибелі, я скажу собі:
– Якщо! Якщо я дивом урятуюсь, я сяду за стіл разом з Рожевою Мишою. Вона буде писати книжку для дорослих, а я – для дітей, мі все змішаємо, а що вийде – не знаю.
* * *
Новий рік тривав. Письменник Коханов захотів увімкнути телевізор, але тато знову на нього нагримав:
– Закінчуй отруювати атмосферу!
Замість телевізора пролунали звуки гітари. Довговолосий красунчик на дальньому кінці стола перебирав струни.
– Звідки він? – здивувався тато.
– З мого дитинства, – відповіла мама.
Ми з татом перезирнулися.
– З якого дитинства? – здивувалася я.
Мама погладила мене по щоці.
– Потім скажу!
– Ви хто? – примружившись, спитав гітариста тато.
– Гість.
– Це треба ж! Я так і думав! Заспівайте нам щось, – люб’язно усміхнувся тато.
Гості прислухалися.
– З чого починається жінка… – заспівав гітарист.
Гості вирішили, що це жартівлива пісенька, і радісно зареготали. Зарина закричала жабою. Дуже правдоподібно.
– Яке у нього важке підборіддя! – захоплено сказала Даша. – Як у метальника молота! – пожвавішали українські художниці.
Гітарист співав, невідривно дивлячись на маму.
– Пісня присвячується Олені Петрівні, – обірвав він пісню.
Гості заплескали.
– Дякую, – зніяковіла мама.
Рожева Миша пискнула у мене в руках:
– Не подобається мені цей волосатий!
– Гей! Що ти там пискнула? – Гітарист пильно подивився на Рожеву Мишу.
Гості закліпали. З усіх гостей лише гітарист здогадався, що Рожева Миша вміє говорити людською мовою.
– Я сказала, що мені подобається, як ти співаєш.
– Мовчи, Мишо! Що ти в цьому розумієш! – відрізав Красунчик.
Мені стало якось не по собі.
* * *
– Іване Іллічу, хочете кави? – Діана стояла коло тата з кавником.
– Га? Ти ж знаєш, що coffeeisnotmycupoftea! – голосно сказав тато. Щоб усі чули. Він неодноразово так говорив, і мені це вже давно набридло. Але гості охоче порснули зі сміху. А тато сказав:
– Ми думали, що тільки наша Раша живе без голови. Але помилочка трапилась. Тепер і Англія живе без голови, і Америка теж без голови. Джеку, чуєш, – гукнув він п’януватим голосом власнику нудистського пляжу, – yourAmericahaslostitshead! Всім відірвало голову! Тонемо! Тонемо! Пішли купатися!
Гості весело побігли до моря, гублячи по дорозі одяг. Ми з Рожевою Мишею поквапилися на ними. Кинувшись у воду, голі перетворювались на пливаючі голови.
Голий тато та гола мама про щось сперечались на березі (це той рідкісний випадок мене напружив: голі, наскільки я знаю, не сперечаються!). Я роздяглася та потягла їх у воду. Здичавілий американець пірнув у нових плавках з китайськими зірками. Гітарист сором’язливо купався віддалено від усіх. Рожева Миша від купання відмовилась. Діана теж. Вона сказала, що на роботі не купається. Коли ми вилізли на берег, ми казали, що вода та повітря на острові Плю однакової температури.
– З води не холодно вилазити, – зауважив тато, творець власних зауважень.
Рожева Миша зустріла мене, всю мокру, з хвилюванням.
– Він мені когось нагадує, – сказала вона мені занепокоєно.
– Ти про кого? – я розтиралася рушником.
– Про гітариста. Мені здається, він між ніг ховає хвіст.
Мама вирішила поглузувати наді мною:
– З ким ти розмовляєш? З Мишею, чи що? І що вона тобі каже?
– Вона каже, – сказала я тихо, – що гітарист між ногами затискує хвоста.
Мама реготнула:
– Цілком імовірно!
* * *
Діана відвела мене спати, коли дорослі взялися танцювати. Побачивши танок рудого поляка з якуткою Зариною, що зображувала шум тайги, вона сказала, що мені ще рано на таке дивитися.
– Ляжемо разом? – спитала я Рожеву Мишу. Я відклала блакитного ведмедика Сержика в дальній кут ліжка. Він стомлено сів, згорбившись.
– Пробач, милий Сержику… – пошепки сказала я. – Прощавай, плюшеве створіння!
Із вітальні лунали нестямні крики.
– Свято вийшло, – кивнула головою Миша.
Ми лягли і трохи поговорили.
– Твоя головна особливість? – спитала Миша.
– Я не позіхаю.
– Це як? Не ловиш ґав, все тягнеш у свою нору?
– Ні. Просто коли я хочу спати, я не відкриваю рота, як інші.
– Ніколи-ніколи?
– Ще жодного разу…
– На мій погляд, твої батьки… Це не моя справа, але вони кохають один одне?
– Що це за питання?
– Мені здалося… – замислилася Рожева Миша.
– Кажи!
– Ти зрозуміла, хто такий гітарист? Він хоче зруйнувати твою родину.
– Він такий сором’язливий…
– Сором’язливе зло – найбільш шкідливе!
– Марусю, досить теревенити! – гукнула Діана із сусідньої кімнати.
Палець до вуст, і я погасила нічник. Ще трошки поговорили під ковдрою.
– Знаєш, – зізналася я, – ще зовсім недавно я жила в суцільній казці. Навколо літали феї. В капелюсі розгулював Кіт у чоботях. Він знімав шляпу, і погляд у нього ставав такий сильний, що він міг рухати речі! Я розмовляла з квітками красолями, начебто вони живі танцюристки. Але тепер я страшенно самотня.
– Чому? – пискнула Рожева Миша.
– Я зависла… Не хочу дорослішати! Мені страшно, що у мене виростуть цицьки!
– Сиии!.. Добре, спи вже! – сказала Миша. – Я ненадовго злітаю до своїх.
– Хто вони?
– Потім розповім!
Вона виповзла з-під ковдри, суворо понюхала повітря. Як великий джміль, вона вилетіла у вікно.
