Читать книгу: «Любов іншого виміру»

Шрифт:

ISBN 978-5-4493-3371-1

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Роман „Любов Іншого виміру“ – оригінальний за змістом художньо-філософський твір. У ньому представлена своєрідна трактовка одвічної боротьби добра і зла, по-своєму змальовані Рай і Пекло, а також образи Ісуса Христа, Сатани та нашої сучасниці Олени. Роман захоплює унікальністю стосунків Спасителя і Люцифера, драматизмом почуттів героїв та стрімким розвитком сюжету» – Василь Левченко, заслужений журналіст України

Нехай Рука Спасителя огортає Захистом та Любов’ю кожного читача цієї книги!

З щирою повагою, Тетяна Бережна

ЛЮБОВ ІНШОГО ВИМІРУ

Автор: Тетяна Бережна

Глава 1

Несподівана хвиля збентеження стрімко жбурнула Олену в обійми страху: у тиші сутінок літнього садку раптом щось скрипнуло, не по-людському скрикнуло, і на стежині перед нею виникла химерна істотка росточком з трьохрічну дитину. Скута крижаним жахом, Олена прикипіла враженим поглядом до примарного личка крихітки: виразні зелені оченята, дивна усмішка, скуйовджене сріблясте волосся… Напрочуд тендітне, у мальовничому лахмітті, і випромінює сяйво, блідо-блакитне, ледь помітне…

Серце дівчини забилося спійманим пташеням, готовим вилетіти з грудей від страху. «Що це, привид?» – блискавкою стрільнуло у мозку. Аж раптом у голові Олени тоненько проспівало: «Несу благу вість! На тебе чекає райська мандрівка!» Ні разу не розтуливши рота, дивне створіння похитнулося і розтануло у прохолоді ночі.

Дмухнув вітерець, по стежині дрібно затремтіли мережива тіней від дерев та кущів. На мить Олені здалося, що її звичайний світ існування здригнувся теж. Холодне місячне сяйво лише посилювало ефект нереальності. Приголомшений подивом мозок відмовлявся від сприйняття фантастичної пригоди. «Ні, ні! Цього не може бути! Ні!» – як у латиноамериканському телесеріалі заграною платівкою закрутилося у голові.

Між тим сутінки погустішали і чудові пахощі нічної фіалки просякнули повітря наскрізь. Олена вдихнула на повні груди. Повз неї, майже торкнувшись її плеча, прослизнув величезний кажан. Хором застрекотіли коники, забулькотіли жаби у вологій траві. Відчувши лоскітливе тертя оксамитового вушка об ногу, Олена посміхнулася.

– Василько, теж злякався? – спитала свого котика.

– Няя! – ніби підтвердило ласкаве звірятко.

– Ходімо у хату, малий, – проворкувала Олена горлицею.

Вона зрушила з місця, під босою ногою розчавилося щось волого-слизьке.

– Який жаль! Мабуть, це равлик! – зітхнула Олена і пішла спати.

Тіло Олени намагалося заснути, та активно працюючий мозок заважав. – « Ну як таке може бути?» – настирно сіпала мозок думка. – «Ще й як може! Не тобі дивуватись, відьмо. Краще згадай про свої несподівані очі!» – раптом порадив у її голові хрипкий голос, сповнений зневаги.

І Олена згадала… згадала похорон свого батька… Це було три роки тому. Батько виглядав байдужим і зовсім чужим на святі Смерті, влаштованому на його честь.

Того страшного дня, порозкидавши то тут, то там веселі зелені галявини у червоних тюльпанах, у місто увірвався сонячний травень. Тому і на цвинтарі розквіт бузок і пустотливо цвірінчали горобці… Олена не плакала, а лише торкнулася холодного, скам’янілого чола батька долонею… На серці тужно занило: їй здалося, що її безжально кинули у чорну безодню Журби.

Чомусь Олена пригадала, як вона малою дівчинкою, граючись у садку, тикнула пальчиком порожню ляльку метелика і, зруйнувавши її, почула шелесткий хрускіт.

На цвинтарі, стоячи біля домовини батька, Олена знову почула цей ледь чутний хрускіт. Такої бринкої жахом самотності, як у ту особливу мить, вона не відчувала ніколи раніш. Їй спало на думку, що життя і смерть – безглузда комбінація і, якщо смерть існує насправді, не варто жити. Який сенс жити за умови, що смерть рано, чи пізно вирве душу з обіймів життя? Заради своїх дітей, що теж помруть?… Щось тут не так, зовсім не так, тому спостерігаючи, як вбивають цвяхи у віко домовини, Олена раптом страшно, на весь цвинтар, закричала:

– Цього не може бути, татко! Ти не можеш померти!

Дивно, але всім здалося, що з домовини долинає стогін. Домовину розкрили, хтось сміливий, взяв небіжчика за руку, спробував відшукати пульс… Марно! Оленчина мама, вся у сльозах, ледве трималася на ногах. Очі доньки були сухими. Домовину забили знову.

– А вона і не плаче, відьма… – почула Олена за спиною вороже шепотіння.

Не плакала Олена і під час галасливих поминок. Гірка грудка полегшення підкотилася до її горла лише тоді, коли останні п’яниці, досхочу напившись горілки, з реготом пішли з двору.

Вона влетіла у свою кімнату, упала на ліжко і несамовито, розкуто розридалася. До неї увійшла мама:

– Доню, люба, годі тобі, годі! Ми не повернемо татка…

– Облиш мене, дай мені спокій! – грубо відказала Олена крізь сльози.

Мама, важко зітхнувши, вийшла. Олена, здригаючись від вибухів ридань, непевною ходою підійшла до дзеркала, зірвала з нього чорну мереживну хустину, вгледілась у свої карі очі і раптом почула у голові лагідний чоловічий голос: – « Смерті немає, не страждай так, відпочинь…»

Чомусь Олена не злякалась з подиву, а роздяглася і лягла у ліжко. Вона не помітила, як міцно заснула. А коли вранці прокинулася і як зазвичай підійшла до дзеркала, остовпіла: її очі змінили колір – з карих перетворилися на фіолетові!

З тих пір, йдучи рідним селищем, вона часто чула вслід люте жіноче: « Відьма».

Три роки тому… Яскравий трагічний спогад покотив по її щоці гірку сльозу.

– Що ж, на все Воля Божа, як каже моя хрещена матір… Мандрівка, так мандрівка, – поволі засинаючи, промовила до себе Олена.

Глава 2

Прокинулась Олена тому, що щось невагоме приємно лоскотало обличчя і було смішно. Вона розплющила очі: на неї пильно-пильно, немов гіпнотизуючи, дивився її котик. Звірятко стояло на задніх ніжках, передніми упершись у ліжко, і виглядало вкрай кумедно. Олена засміялася і погладила його по голівці.

– У хлопчика уважні гарненькі оченята, – лагідно проворкувала Олена і, поринувши у себе, зосередилась, – хвильку, згадала… Мені снився зеленоокий білявий красень…

Вона посміхнулася, похитала головою і знову заговорила до свого котика:

– Сон, звірятко, є сон! У житті таких чоловіків не буває… Високий, широкоплечий, стрункий… риси правильні, виразні… А очі! Яскраві, глибокі і зеленіші за твої, Василько…

Чисті фіалкові очі дівчини набули замріяності.

– І знаєш, що він зробив?… Подарував мені таку величезну червоно-чорну троянду, а на мої ноги одягнув червоні чобітки, такі елегантні, на високих підборах…

Василько, втративши терпець від монологу своєї господині, вимогливо занявчав.

– А тобі б тільки їсти! – зітхнула Олена і підвелася з ліжка.

Після сніданку вона працювала на маленькому городі: ретельно виривала між баклажанами бур’яни і розпушувала сапою ґрунт. Котик зневажливо визирав з-під листка лопуха. Його виразні оченята наче красномовили:– «Нащо махати руками під сонцем?»

Олена перехопила погляд Василька і сіла на стільчик перепочити. Вся у сяючих «діамантах» роси, біля її обличчя тендітною вродою рожевіла троянда. Яка витонченість! Раптом пелюстки квітки заворушились, бо щось живе, крихітне поривалося вирватися із солодкого полону.

Всередині вісімнадцятирічної Олени продовжувала жити дитина з неабиякою фантазією та яскравою уявою, тому вона затамувала подих: мабуть, це Оле Лукоє розштовхує парасолькою ніжні пелюстки, і зараз випірне його казкова усмішка на лукавому личку під кумедним капелюшком… На жаль, ні… Просто сріблястий красень-жук. Олена здихнула розчарованою дівчинкою.

– Доню, йди-но сюди! – покликала мама, що сиділа під хатою.

Олена підійшла, занепокоєно вдивилася у її обличчя. Олену нажахали майже чорні синці під очима мами, останнім часом вона виглядала тяжко хворою.

– Як ти змарніла! З тобою щось не гаразд, мамо. Може, треба лягти у лікарню на обстеження? Як ти себе почуваєш? – захвилювалася Олена.

На мить здолавши нудоту від болю, що розгризав мозок на болючі шматки, мама огорнула доньку заспокійливою, впевненою усмішкою:

– Зі мною все добре, Оленко. Чого ти така перелякана?… Обстеження мені не потрібне, я просто втомилася.

Вона була невиліковно хворою, та Олені не казала, бо лікар обіцяв їй півтора-два роки життя, тож вона вирішила не вражати доньку раніше часу. – «На її вік ще вистачить і хвилювань, і горя, – резонно розмірковувала мама, – поки я жива, нехай живе без тяжких турбот».

– Оленко, сходи по хліб.

– Добре, до речі, Ліда щось прихворіла, я забіжу і до неї заразом.

– Гаразд, але не затримуйся у неї, щоб я не хвилювалася. Допоможеш мені з підрахунками?

– Так.

Оленчина мама, Наталія Петрівна, працювала у відділку по наданню населенню житлово-комунальних субсидій і майже завжди на вихідні брала роботу додому. Олена допомагала їй.

Мама схилилася над паперами, а донька увійшла у свою кімнату. Сіла перед дзеркалом і пильно у нього вгледілася. Олена була особливою красунею. Струнка, височенька, але не занадто, вона мала бездоганну статуру. Її дивовижна шия та шляхетне ніжне обличчя з правильними рисами викликали захват чоловіків і ненависть жінок. Та джерелом настирної уваги і заздрощів були її загадкові фіолетові очі. Відтінені довгими чорними віями, вони виглядали фантастично глибокими, яскравими.

– Очі мої, очі! Аби не ви, мене б не вважали відьмою! – важко зітхнула Олена.

Щоб не привертати уваги набридливих чоловіків, вона зазвичай носила довгий мішкуватий одяг і не підмальовувалась. Та сьогодні на неї раптом щось найшло: їй чомусь так не захотілось виглядати попелюшкою, вирядженою опудалом, що вона одягла коротеньку чорну сукню у фіолетовий горох, підфарбувала вії і навіть торкнулася помадою своїх ніжних вуст. Золотаве вихлясте волосся порозкидала по оголених плечах і, взявши гаманець і сумку, впевнено переступила поріг хати. Мама вражено звела брови:

– Що це таке? Переодягнись у щось пристойне! Ти зведеш мене у могилу раніше часу! Не вистачало ще, щоб якісь негідники затягли тебе у машину!

– Мамо, а чим я гірша за інших дівчат? Чому вони оголюються як завгодно, а я повинна одягатися, як бабуся? Набридло мені всіх боятися. Набридло! Нехай бояться мене! – вирвалося в Олени і вона гордовито розправила плечі.

– Аби ж ти була такою, як всі. Прошу, доню, будь розважливою. Якщо ти не повернешся через дві години, я почну хвилюватися, зрозуміла?

Олена ствердно хитнула головою і покрокувала до воріт. Мама перехрестила її плечі.

Глава 3

Олена йшла рідним селищем. Закуток українського села у хатках і садочках лишився недоторканим майже у центрі міста завдяки кручам. Місто загрозливо підступило до нього з усіх боків і зупинилося перед тими кручами, як ворог перед глибоким захисним ровом, оточуючим середньовічний замок.

Розмірковуючи про нічну пригоду у садку, Олена йшла поволі. Їй назустріч, перевалюючись з ноги на ногу, загодованими гусками сунулись Клава і Зіна, її сусідки. Жінок так згорбило під важелем тяжких господарських сумок, що їх незграбні, товсті тіла здавалися розплющеними. Олена привіталася до них першою.

– Зссте! – цикнули обидві у відповідь.

– Ведьмака, вырядилась, как проститутка, – гадюкою прошипіла Зіна їй услід.

Олена гірко посміхнулася, за три роки вона так і не звикла до свого прізвиська. Перехопивши відверто пристрасні погляди кількох зустрічних чоловіків, Олена вирішила не зважати на оточуючих і поринула у невеселі думи. Вона згадала про нещастя, що трапилося з її єдиною подругою Лідою.

Так, з її подругою сталося лихо. Обличчя Олени посуворішало. Лідочка, маленька пухленька білявка з личком ляльки Барбі, завагітніла. Дитина у дитині! Жахаюче безглуздя… А все через тридцятирічну Льольку, повію за фахом і покликанням. Психолог бісів, вона давно смикнула, що цнотливість свіженьких, гарненьких дівчаток – товар неабиякий, не все ж власним тілом заробляти на шмат хліба з маслом! Тож і обдурила довірливу Ліду, все торочила їй: – « Из тебя выйдет классная модель. Могу познакомить с нужными людьми, будешь работать за границей, заработаешь кучу баксов!»

Олена не змогла переконати Ліду, що Льоля більше схожа на дешеву шльондру, ніж на модель від високої моди, і що мати з нею справу небезпечно. Аж посварилися… І ось маєш! Ліда таки потрапила у пастку!

Сідаючи з Льолею в білий «Мерседес», вона аж розшарілася від незвичної приємності. Бритоголовий молодик, тупо жуючи жуйку, привіз дівчат у розкішний маєток за містом. Нещиро посміхаючись, Льоля відрекомендувала Ліду господарю, як майбутню кінозірку. Тому було років сорок п’ять. Кремезний, якісь стерті риси обличчя, а голос тихий та лагідний. Як безхитра, недосвідчена Ліда могла здогадатися, що перед нею високопоставлений збоченець-кібець, жадаючий лише свіжої крові?

Випили вина, Ліда чомусь знепритомніла… Отямилася під важким бридким чоловічим тілом. Гола, прикута до ліжка кайданами, вона силкувалася протистояти шаленому натиску ґвалтівника. Дарма! Її пручання ще більше заохочували розбещену тварюку. Ліда пережила такої сили шок, що ледь не втратила розум.

Коли він скинув з неї кайдани, жбурнув їй в обличчя одяг і дав шість гривень на дорогу, вона вигукнула крізь сльози:

– Будь ти проклятий, покидьку! Гори у Пеклі вічним полум’ям!

А згодом Ліда зрозуміла, що, лишившись цноти, придбала ще й дитину. Їй не хотілось жити.

«Чи звільнилася Ліда від дитини? Як вона перенесла „розтин“ тіла, принизливі тортури аборту?» – подумки питала себе Олена. Розмірковуючи про долю подруги, вона ввійшла в магазин, купила буханець чорного хліба, вийшла надвір. Спекотно і задушно. Схоже, буде дощ.

Густо сніжило тополиним пухом. Зненацька захурделило: вир гарячого повітря підхопив сіруватий пух, пил, кольорове сміття. Олена прискорила ходу, лише на мить призупинилася біля кіосків і раптом спиною відчула дивний приємний тиск сильного чоловічого погляду. Їй захотілося повернутися, та вона здолала чудне бажання.

Зграя брудних дітлахів, здійнявши куряву, пробігла повз Олену. Хлоп’я років восьми несподівано підскочило до неї і смикнуло за сумку, та вона різко потягнула сумку на себе, мале упало, забило колінце. Олена схилилася над ним, підвела його на ноги. Дитячі очі заметушилися зацькованими мишенятами.

– Отпусти меня, сволочь, отпусти! – зарюмсав малий, його брудне личко гнівно і водночас перелякано скривилося, він засіпався в Оленчиних руках.

– Я не сволочь, – лагідно заперечила Олена, – вот тебе, возьми, больше у меня нет.

Вона вклала у маленьку, чорну від бруду, долоню п’ятдесят копійок. Хлоп’я підвело голову, припинило плакати і, розглянувши її з відвертим захватом, гордовито відказало:

– Забери бабки. Вот, на тебе, добавь, купи себе шоколадку. Ты – классный бабец! – і він простягнув Олені свої п’ятдесят копійок.

Вона розчулилась:

– Нет, не надо, лучше собирай себе на «БМВ».

– Лады, куплю себе тачку!

– А мама у тебя есть?

– В гробу я видел мою маму, шоб ей бутылка водяры застряла в горле! – зневажливо кинув він. – Скоко щас?

– Час! – поглянувши на свого годинника, відказала Олена.

Він швидко потис їй руку і, шмигнувши носом, поплентався до своїх. Вони чекали на нього, тримаючись у купі, як вовченята, осторонь від людей.

Свідком цієї зворушливої сценки був високий білявий красень, його дивовижні яскраво-зелені очі поглинали Олену несамовито захопленим поглядом.

– В милицию надо было сдать, проучить, – суворо виказала Олені маленька бабуся у капцях і з ціпком. Колючі сірі очі старої пронизали Олену докорою наскрізь.

Олена пішла від кіосків геть.

– Пацаны, идите сюда! – почула вона за спиною приємний чоловічий голос і знову ледь здолала спокусу озирнутися.

Несподівано якась циганка стрімко перетнула їй дорогу. Циганка, як циганка: брудні ноги, купа зім’ятих рясних спідниць, блискучі цяцьки на шиї, у засмоктаному волоссі пір’я, у зубах цигарка і завеликий ніс на сіро-зеленому обличчі. Та Олені стало недобре.

– Дай гривну, красавица! Всю правду расскажу, завидуют тебе, порча на тебе, положи мне на руку бумажный деньги, сниму! – словоблудила циганка і важко тиснула на Олену нахабним поглядом чорних вологих очей.

– Порча заводится на порче, отойди! – і Олена спробувала обминути її.

– Стой на месте, не то схватит Сатана! – страшно прохрипіла ворожка.

– Смотри, чтоб тебя не схватил! – Олена таки відчепилася від циганки, прибравши її зі свого шляху рішучим поглядом фіолетових очей.

Тепер до Ліди. Олена швидко йшла вулицею, що була умовною межею між містом і селищем. Зосередившись на своїх думках, вона майже не помічала, хто і що її оточує. І даремно! Вона ледве встигла відреагувати, коли брудна долоня жалюгідного п’яниці з розмахом ляснула її по нозі. Олена різко відпихнула брудну руку, воно поточилося, але встояло. У тупому погляді скляних очей майнула звіряча лють, п’яниця заніс над дівчиною кулак.

– Сука! Та я тебя! – заволав він на всю вулицю.

Від нього гидотно тхнуло сумішшю перегару, сечі і поту. Олена похитнулася від шоку і відрази, в цю ж мить руку потвори перехопив білявий високий красень:

– Мразь…

Він ударив п’яницю кулаком в обличчя, той упав, встав на карачки і забубнив матюки. Кілька перехожих, весело коментуючи сцену, призупинилися.

– Неудивительно, ходят почти голые, – зауважила незграбна жінка з курячим виразом обличчя.

Від приниження Олена ледь стримувала сльози. Захисник простягнув їй хустинку, їх очі зустрілися і… Це було нове дивне відчуття: глибокі зелені очі незнайомця втягували у себе фатально, його особливий погляд заворожував… Олена почула у голові гулкі удари. – «Моє дурне серце!» – здогадалась. Вона перевела подих і зніяковіла, бо їй здалося, що він чудово зрозумів, якої сили враження на неї призвів. Між тим його вуста торкнула тепла усмішка.

– Успокойтесь, Вы такая редкая красавица, вот у негодяя и сорвало крышу, – лагідно промовив він.

Незнайомець невимушено користувався жаргоном рідного міста, однак Олені чомусь спало на думку, що він дуже здалеку. – «Не може він жити на Землі!» – приголомшенням промайнуло в її голові – «Де я його бачила?»

– Могу я Вас проводить? Вам небезопасно ходить по улицам, – люб’язно запропонував він, відверто милуючись нею.

– Спасибо, не стоит, – почервонівши, відказала вона, відвернулась і майже побігла.

Раптом її мозок тоненько проскрипів словами: – «Правильно робиш, біжи від нього, він дуже небезпечний для жінок». Олена аж остовпіла.

– Ти, нічна химера? Ти у мені? – вражено прошепотіла.

– «Я, але не в тобі, а поряд, не бійся», – заспокійливо озвалося в її голові.

Далі діалог продовжився подумки:

– «Здається, я бачила цього красеня уві сні. Хто він, ти знаєш?»

– «Сатана! Люди малюють його чортом з рогами і копитами, а він красень хоч куди!» – і у голові Олени пирснуло сміхом.

Дівчина саме проходила повз порожню лаву під тополею, тож безсило опустилася на неї і дістала люстерко. – «Боже! Невже я збожеволіла? Розмовляю з якимсь голосом, та ще й про Сатану! Це страшне…» – Олена перелякалась не на жарт. Важко зітхнула і вгледілась у люстерко, щоб перевірити, чи не забруднила фарба від вій її обличчя. Здається, все гаразд… Олена вимушено посміхнулася своєму відображенню, проте з люстерка їй відповіло милою усмішкою обличчя того незнайомця.

– Серце моє! Збожеволіла не ти, а я, Володар твого Земного Пекла, тому не вір Маргариті. Для тебе я безпечний і завжди до твоїх послуг, – ніжно запевнив він дівчину із дзеркальця.

Люстерко випало з її рук, але не розбилося: невидима рука перехопила його у повітрі і обережно поклала їй на коліна. – «Ніколи не розбивай дзеркал, погана прикмета!» – почула вона у мозку застереження Сатани. Так, Сатани! Олена була впевнена у цьому абсолютно, бо ще й мала речовий доказ: вона тримала у руці його хустинку з блакитною візерунчатою літерою «Л».

Глава 4

Нарешті Лідина вулиця. Олена почувала себе вибитою із Земного виміру існування, тому, коли перед нею виникла Льоля, вона поглянула на неї і розкуто розреготалася. Так одягатись і фарбуватись могла лише істота з уявою сороки: їдко-жовта ультракоротка сукня, відверто розхрещена на рано зів’ялих грудях, жадібні «криваві» вуста, штучно збільшені вдвічі. А її хтиві, безсоромні очі! Жирно обведені чорним олівцем, три кольори тіней. Свої брови Льолька геть вищипала, а вище, на вузенькому лобику, намалювала нові – дурні здивовані дужки.

Якби Олена була у звичайному стані, вона б із ввічливості не сміялася, але зараз, стоячи перед повією, не могла впоратися з бурхливими вибухами реготу.

– Ты что, дури обкурилась? – невдоволено буркнула та.

– Нет, просто очень весело! – спромоглася відказати крізь сміх.

– А ты сексопильная куколка, – зі знанням справи зауважила Льолька. – Хочешь стать фотомоделью, работать в Париже? Могу устроить.

– А как же! Ты уже пристроила одну с пузом. Сколько тебе заплатили? Тебе мало?

– Кончай комсомол, подруга! С той далекой эпохи полезно взять только два слова – «Всегда готова!». Лидка дура, а ты с мозгами, заработаешь кучу баксов, – відверто пояснила повія.

– Да, у меня хватает ума не иметь с тобой дела. Кстати, почему ты сама еще не в Париже?

– А ты за меня не беспокойся! Я не останусь в этой вонючей хохляндии подыхать вместе с такими умными придурками, как ты! Днями лечу в Париж! – зневажливо кинула повія, різко повернулася і непристойно завихилясувала товстими стегнами по вулиці, шокуючи рідких перехожих.

– Вот и чудно! Невелика потеря для Родины! – прокричала Олена їй услід.

– «Вона не дурна, хитра та підла, а виглядає так, щоб чоловікам було видно, якого вона фаху», – зрозуміла Олена.