Читать книгу: «Скарби феї Моргани»
Глава 1
Весь поранений, змучений, Тед сидів на підлозі, притулившись до стінки, і байдуже дивився на те, що відбувається: у великому залі, заставленому експонатами й вітринами, троє чоловіків, одягнених в довгі плащі з капюшонами, робили якісь маніпуляції. Один з них, саме той, який його катував, вимовив заклинання, яке Тед жодного разу не чув, махнув чарівною паличкою, і на підлозі з'явилося два вогненних кола – один всередині іншого. Між собою вони з'єднувалися лініями й утворювали осередки, в які чарівник помістив по коштовному каменю. Посередині кола була невелика пентаграма, куди він, з великою повагою, встановив статую жінки, величиною з фут, зроблену з бірюзи.
Вони хочуть повернути до життя злу чаклунку Людвіну, – подумав Тед, – а я не можу їм перешкодити. Я програв.
Чарівник в капюшоні знову змахнув паличкою, Тед відчув біль у боці, та підскочив…
– Ой, Тед, не хотів тебе лякати. Вставай давай, а то проспиш роздачу атестатів, – юнак почув голос друга і озирнувся – він був у своїй кімнаті, яку ділив з Джеффрі з того часу, як переступив поріг Школи Магії та Чаклування. Треба ж, відтоді пройшло одинадцять років, і сьогодні, 30 червня, їм роздадуть атестати, і вони розлетяться хто-куди. – Ти чого? – запитав Джеффрі, сіроокий, завжди посміхаючийся, блондин.
– Ні, нічого, – відмахнувся Тед. – Сон дивний приснився. Напевно, це напруга після іспитів.
– Напевно, – погодився Джеффрі, не намагаючись вдатися в подробиці. – Давай, вставай, я вже вмився і замовив нам каву.
– Кава – це круто, – відповів Тед, все намагаючись звільнитися від свого сну.
– Ну і вигляд у тебе, – розсміявся Джеффрі. – Мабуть, і правда кошмар приснився.
– Ага, – погодився з ним Тед, схопився і побіг у ванну. Вмившись і привівши себе в порядок після тривожного сну, він прискіпливо подивився в дзеркало. Тед був повною протилежністю Джеффрі – карооким, брюнетом, мало схильним до жартів, але це ніяк не заважало їхній міцній дружбі. Юнак зітхнув – він не знав радіти йому чи засмучуватися тому, що він закінчує школу. Адже він так і не наважився підійти до Елліс, щоб відкрити їй своє серце. Треба ж, бувши ще підлітком, він закохався у свою однокласницю, але дитяча закоханість не проходила, а згодом переросла в справжнє кохання. Зітхнувши, Тед повернувся в кімнату і почав одягатися.
– Де ж кава? – невдоволено буркнув Джефф і, як у відповідь на його слова, з нізвідки, на столі з'явилися дві чашки кави, тарілка з тостами, джем і кілька круасанів. – Сідай, Тед, – Джеффрі подивився на нього і кивнув на стілець. – Якийсь ти дивний сьогодні. Що ж тобі таке приснилося? – в його голосі прозвучала цікавість.
– Дурниці, – відповів Тед, знаючи, що Джефф від нього не відстане. – Наснилося, що мене катували.
– Ого! – очі Джеффрі округлилися і весь він піддався вперед в передчутті цікавої розповіді. – Так я вже й все не пам'ятаю, – Тед намагався ухилитися. – Снилося, що я був в якомусь музеї, мене катували, а потім якісь три чарівника взялися воскрешати чаклунку Людвіну.
– Людвіну? – перепитав Джеффрі. – Ніколи не чув.
– Я теж, – кивнув Тед.
– Гаразд, давай, повертайся на землю, пий каву і побігли в зал, – і Джеффрі, закривши очі від задоволення, зробив ковток запашної кави. Він обожнював цей напій і привчив до нього Теда. У вільний час юнаки часто тікали в маленьке містечко, біля якого знаходилася їх школа, і дегустували напої в невеликих кафешках.
Коли Тед і Джеффрі увійшли до великого залу, майже всі передні місця були зайняті, але пильне око Джеффа розгледіло два порожніх крісла в другому ряду в самому центрі. Він уже потягнув Теда за рукав, але юнак відмовився і показав на інші вільні місця, біля вікна і не так близько до сцени. Джеффрі посміхнувся і кивнув. Вони сіли і Тед став розглядати потилицю дівчини, яка сиділа в двох рядах попереду нього. Джеффрі зробив вигляд, що дивиться у вікно. Він давно розгадав серцеву таємницю свого друга, але не признавався. Нехай Тед сам йому про все розповість. Хоча, навряд чи. Тед така людина, що так і буде мовчки страждати від своєї любові. Сьогодні останній день, і більше шансів у нього не буде. Потрібно обов'язково допомогти Теду!
На годиннику було десять, всі місця вже зайняли випускники та вчителі, і в зал увійшли директор школи, містер Санрайс і Третій Магістр. Їх зустріли бурхливими оплесками. Роздача атестатів почалася. Насправді, кожного молодого чарівника цікавив зовсім інший предмет, який він отримає разом з атестатом. Це був перстень-портал, за допомогою якого дорослі чарівники в лічені секунди могли переміщатися з місця на місце по території Великобританії.
– Спенсер Тед, – почувши своє ім'я, Тед підвівся й попрямував до сцени, щоб отримати довгоочікувані атестат і портал.
– Від щирого серця вітаю вас, – сказав Магістр – середнього зросту худорлявий чоловік років п'ятдесяти. Його чорне з сивиною волосся було коротко пострижене, а сірі очі дивилися холодно і без емоцій. – І прийміть від нас окрему подяку за допомогу в перемозі над Чорним Чаклуном.
– Дякую, Магістр!
Молодий чарівник взяв атестат, надів на безіменний палець перстень і повернувся на своє місце. По дорозі він знову кинув погляд на Елліс: висока, тоненька, зі світло-русявим волоссям і блакитними очима, вона посміхалася йому і аплодувала. Втім, як і іншим…
Видача атестатів закінчилася. Всі встали, щоб розійтися по кімнатах, зібрати свої речі і приготуватися до балу. Тед забарився, щоб, пропустивши Елліс вперед, піти за нею, але тут чиясь рука лягла йому на плече. Юнак озирнувся і побачив директора.
– Тед, можеш зайти до мене в кабінет?
– Звичайно, містер Санрайс. Коли?
– Через пів години.
– Добре, – кивнув Тед. Він озирнувся, але Елліс вже вийшла з залу. Та й Джеффрі кудись зник. Він зітхнув і вирішив скоротати час в шкільному кафе, щоб не підніматися знову в кімнату. Воно було майже порожнім. За одним із столиків Тед побачив Джеффрі Тоунс – той пив свою улюблену каву-лате.
– Ти чому мене не почекав? – дорікнув йому Тед.
– Так я-то подумав, що ти пішов без мене, і ось, вирішив втопити своє горе від зради друга в каві, – пожартував Джеффрі.
– Ні, мене директор затримав, – сказав Тед і замовив собі таку ж каву. – Хоче, щоб я до нього зайшов через пів години.
– Навіщо? – здивувався Джеффрі.
– Не знаю.
– Може, хоче запропонувати тобі якусь роботу? – припустив друг.
– Роботу? Яку? – здивувався Тед.
– Хочеш викладати?
– Ні, ти що, це не для мене! – відмахнувся Тед. – Та й який з мене викладач, якщо я тільки закінчив школу? А ти-то чим хочеш зайнятися? Вже вирішив?
– Ще ні. Папа пропонує мені поїхати в подорож – на пошуки нових знань. Він навіть готовий оплатити все це. Хоча батьки мені і так ніколи ні в чому не відмовляють. Балують мене…
Обидва розсміялися.
– Це не погано! – схвалив Тед.
– Поїхали зі мною, а? На пошуки пригод! – очі Джеффа загорілися в передчутті.
– Навіть не знаю, – зніяковів Тед. – Розумієш, я хочу знайти квартиру і роботу в Лондоні, щоб самому себе забезпечувати. Так що навряд чи я зможу.
– Шкода. Можеш попросити гроші у батьків, потім повернеш.
– Я подумаю.
– Думай, – прихильно кивнув Джефф і поміняв тему: – Ну як, ти вже зважився?
– Зважився на що? – не зрозумів Тед.
– Увечері – випускний бал, – багатозначно промовив Джеффрі. – Ти запросиш Елліс на танець?
– Елліс? – Тед відчув, як у нього пересохло в горлі, і зробив ковток. – При чому тут Елліс?
– Тед, тільки сліпий може не помітити, що вона тобі подобається!
– Невже це так помітно? – юнак залився сором'язливим рум'янцем.
– Я-то давно помітив. Я ж твій друг, і бачу, які погляди ти на неї кидаєш. Ось і підійди до неї. Що може бути краще випускного балу?!
– Думаєш у мене вийде? – Тед запитливо подивився на нього.
– Звичайно вийде, – ствердно кивнув Джеффрі.
– Уговорив, – рішуче сказав юнак, – я спробую. – Тут його погляд впав на настінний годинник, і він заквапився: – Ой, мені пора до директора!
Тед вибіг з кафе і, перестрибуючи через сходинку, піднявся на другий поверх, де знаходився кабінет містера Санрайса.
Цікаво, що йому від мене потрібно? Може, правда, запропонує якусь цікаву роботу? – думав юнак, стукаючи в двері.
– Заходьте, – почув він голос директора.
Тед увійшов. У кабінеті, окрім директора, був присутній Третій Магістр.
– Вітаю! Ви просили мене зайти, містер Санрайс.
– Так, Тед, сідай. Я не заберу у тебе багато часу.
Тед сів. Директор – чоловік років шістдесяти, вже сивий, посміхнувся йому:
– Чи давно ти прийшов до нас в школу, а вже покидаєш нас! Час біжить…
Невже правда хоче залишити мене працювати в школі? – промайнула у Теда думка. Директор тим часом продовжував:
– Хочу запитати: чи є у тебе якісь плани на майбутнє?
Тед задумався: взагалі-то у нього ще не було ніяких планів, але йому було соромно в цьому зізнатися. Все-таки він вважався одним з кращих учнів, а не якийсь відсталий ледачий бовдур, який і після школи не знає, як застосовують чарівну паличку.
– Не зовсім, директор, – повільно промовив Тед. – Я хочу влаштуватися в Лондоні, знайти роботу.
– Вас цікавить щось конкретне? – запитав Третій Магістр.
Тед знизав плечима.
– Ні. Я багато думав про те, чим хочу зайнятися, але так і не визначився. Тому вирішив спочатку поїхати в Лондон, знайти квартиру і… сподіваюся, що випадок мені підкаже.
– Хто знає, може наша розмова і є цей випадок? – посміхнувся директор. – Послухай уважно, що тобі хоче запропонувати Третій Магістр.
Тед запитливо подивився на Магістра.
– Ви знайомі з Британським музеєм? – запитав той.
– Звичайно, – трохи здивовано відгукнувся Тед, – я був там кілька разів.
– В музеї є відділ магії. Формально він підпорядковується музею, а насправді – Магістрату. Я хочу запропонувати вам роботу в цьому музеї. А також невелику квартиру – за рахунок Магістрату, звичайно.
Тед здивовано застиг. Пропозиція була дуже навіть привабливою.
– А в чому будуть полягати мої обов'язки? І чому саме я?
– Тому, що ви проявили кмітливість, сміливість і мужність, розкривши таємницю Чорного Чаклуна, і повернули його у вимір безсмертних. Звичайно, після цього ворота до них закрилися, але, може, воно й на краще, – Тед кивнув. Магістр помовчав і продовжив: – Я буду говорити з вами відверто. Місяць тому наш співробітник з відділу магії зник. Пошуки ні до чого не привели. Ми вважаємо, що в відділі відбувається щось таємниче. І нам потрібна людина вашого складу – люблячий таємниці, цікавий, сміливий, але, в той же час, обережний.
– Ви хочете, щоб і я зник? – пожартував Тед.
– Ні, звичайно ні! – розсміявся Магістр і Теду було дивно бачити на цьому кам'яному обличчі усмішку. – Однак зайва обережність, все ж, не завадить. Ваші обов'язки будуть дуже прості. Але, якщо помітите щось незвичайне, цікаве – зв'яжіться зі мною. Звичайно, все це за умови, що ви згодні там працювати.
Тед задумався. Чому б і ні? Він любив загадки і таємниці. А тут пропонують відразу і роботу, і квартиру.
– А якщо мені там не сподобається, я зможу відмовитися?
– Звісно.
– Тоді я згоден, – хитнув головою свіжоспечений чарівник.
– Дуже добре. Відпочиньте вдома, а потім приходьте до мене в Магістрат. Я дам вам ключі від квартири і лист до заступника директора музею – містера Мерлега. Візьміть цей номер телефону і домовтеся з моїм секретарем про зустріч, – Магістр змахнув рукою – і на столі з'явилася візитна картка. Він простягнув її Теду.
– Дякую, Магистр!
– Удачі вам!
Юнак підвівся і попрямував до дверей.
– До побачення.
– До побачення, Тед. Удачі тобі, – сказав директор.
– Дякую.
Тед вийшов з кабінету і пішов до себе в кімнату, яку ділив з Джеффрі ще з першого класу. Тоді-то вони і подружилися. Іноді сварилися, але завжди швидко мирилися, довіряли один одному секрети. Тільки свої почуття до Елліс Тед ретельно приховував від усіх, але Джефф, як справжній друг, здогадався і про них.
– Що хотів від тебе директор? – запитав Джефф, як тільки Тед увійшов до кімнати.
– Частково ти мав рацію, – Тед сіл на своє ліжко.
– Він тобі запропонував роботу? – зрадів товариш. – Цікаву?
– Ні, не він. Мені запропонував роботу Третій Магістр.
– У Магістраті?! – очі Джеффа вже почали захоплено округлятися.
– Ні. У Британському музеї, – і Тед розповів тому про свою розмову з Магістром.
– Дивно, – почухав підборіддя Джеффрі. – Які таємниці можуть бути в Британському музеї? Кажеш, там зник співробітник? І його не знайшли? А якщо з тобою що-небудь трапиться?
– Не трапиться. Я вже постараюся. Але ти маєш рацію: які таємниці можуть бути в музеї?
– Так ти погодився?
– Так. Але якщо мені не сподобається, я завжди зможу звільнитися, – знизав плечима Тед.
– Будеш тримати мене в курсі? – посерйознішав друг.
– Звісно! Гаразд, давай збиратися.
І друзі почали укладати сумки. Оскільки щоп'ятниці ввечері вони відправлялися додому, а поверталися до школи в неділю, то речей було небагато.
– Чорт, я ще не всі книги віддав в бібліотеку! – вилаявся Джефф.
– Ти це можеш зробити по шляху до їдальні. Я тобі допоможу.
Раптом пролунав звук гонга.
– О, обід, – зрадів Джеффрі. – Як швидко пролетів час!
– Тоді побігли.
Тед і Джефф, взявши книги, вийшли з кімнати. Бібліотека знаходилася поверхом вище. З усіх кінців коридору мчали на обід учні, і друзям було важко пробиватися крізь натовп.
– Тед! – гукнули його.
Тед оглянувся і побачив сестру – чорняву дівчину чотирнадцяти років, з довгим волоссям, тонкими рисами обличчя і великими карими очима. Брат і сестра були дуже схожі.
– Лілі, привіт!
– Привіт брате! Ну як, тебе можна привітати?
– Звісно. Дивись! – і Тед продемонстрував їй перстень.
– Клас! А мені ще чотири роки тут вчитися…
– Час пролетить швидко. Чи давно мені було чотирнадцять!
– Ти хіба не йдеш на обід?
– Звичайно, йду, але спочатку нам потрібно в бібліотеку – віддати книги, – а потім відразу в їдальню.
– Ну, до зустрічі!
Лілі побігла по сходах вниз, а Тед і Джефф продовжили свій шлях. Їм пощастило: в бібліотеці нікого не було. Вони швидко здали книги і помчали до їдальні. Обід ще не почався, так що вони, не поспішаючи, знайшли зручні місця.
– Встигли, – з полегшенням зітхнув Джефф.
– Так. Я не люблю приходити після другого гонгу, – погодився з ним Тед.
– А хто любить? Наш останній обід школі… Хто б міг подумати! Пам'ятаєш, як ми в першому класі заблукали і прийшли сюди в кінці обіду?
– І думали, що залишимося голодними. Добре, що професор Ленгуд відвів нас в кафе.
Знову пролунав звук гонга – і на столі перед кожним з учнів з'явилася картка меню. Друзі були голодні і почали вивчати список.
– Овочевий салат, картопляне пюре, відбивна, апельсиновий сік, яблучний пиріг і чай, – сказав Тед, і в одну мить всі названі страви з'явилися перед ним на столі.
– Швидко ти вибираєш, – хмикнув Джеффрі.
– Це ти завжди копаєшся, – заперечив Тед.
– Так… Що ж мені вибрати? Гаразд: салат з баклажанів, свіжі овочі, вермішель з креветками, лосось, апельсиновий сік, шоколадний мус і кава.
Все назване тут же з'явилося на столі перед Джеффрі. Друзі побажали один одному приємного апетиту і взялися до їжі. Тед їв не поспішаючи, час від часу поглядаючи на протилежний стіл, за яким сиділи Елліс, її подруга Джейн, і їх однокласник Майкл. Юнак відчував, як в його серце повільно-повільно проникає отрута, назва якої – ревнощі. Він спостерігав, як Майкл розповідав щось дівчатам, мабуть, смішне, так як ті від кожної фрази починали сміятися. Джейн навіть поперхнулася і закашлялась. А Тед злився. Мало того, що Майкл був його суперником в турнірі лицарів-чарівників, так ще й намагався заманити в свої мережі дівчину, яку він кохав!
– Я вб'ю його, – пробурмотів Тед, після того, як побачив, що Майкл, як би ненароком, поклав свою руку на руку Елліс. Але його заспокоїло те, що Елліс, так само ненароком, її прибрала.
Обід закінчився. Всі почали розходитися, і Тед знову зробив спробу зіткнутися з Елліс в дверях, або коридорі. На цей раз його спроба увінчалася успіхом, коли біля дверей утворився невеликий затор. Хтось штовхнув Майкла, і той опинився в дверному отворі, прямо перед Елліс і Джейн. Тед, все ще злий, сильно вчепився йому в руку і відтягнув назад.
– Тебе хіба не вчили, що спочатку потрібно пропускати дівчат? – сказав йому Тед, а потім посміхнувся до своєї коханної: – Привіт, Елліс.
– Привіт, Тед, – відповіла вона і пройшла повз юнаків.
– Відчепись, Спенсер, – Майкл смикнув плечем, але Тед його вже не тримав.
– Іди, іди, – миролюбно сказав він – його настрій відразу покращився.
Всі розійшлися по кімнатах, щоб зайнятися останніми приготуваннями до балу. Дорожні сумки були зібрані, в шафі на самоті залишилися висіти ошатні костюми, які юнаки заздалегідь приготували до святкової події. Як на зло, час минав повільно. Тед і Джеффрі прийняли душ, поголилися, надушилися, одягнулися, а годинник показував тільки сім. Ще ціла година… Зайнятися було нічим.
– Жарко, – поскаржився Тед і зняв піджак.
– Ну, придумав, що скажеш Елліс? – запитав Джеффрі, пропускаючи мимо вух його скаргу.
– Ще ні, – Тед глибоко зітхнув і сів на своє ліжко.
– Запроси її на повільний танець, – порадив Джеффрі.
– Це я і сам знаю, – відповів Тед і задумався: а як це зробити, якщо біля неї буде крутитися цей хлюст Майкл? Потрібно проявити рішучість. Врешті-решт він не маленький хлопчик. Навіть, якщо Елліс відповість відмовою, він буде знати, що байдужий їй. А він? Як він перенесе її відмову?
Поки Тед розмірковував, Джеффрі сидів на своєму ліжку і спостерігав за ним. Раптом він хмикнув, і Тед підняв на нього здивований погляд.
– Ти чого?
– Так цікаво спостерігати за тобою. Стільки почуттів було написано на твоєму обличчі. Навіть ненависть.
– А, це я думав про Майкла, – зітхнув Тед.
– А навіщо про нього думати? Турнір закінчився, і ти виграв, – Джеффрі зробив жест переможця. – Ти – чемпіон і головний лицар школи. А дівчата люблять лицарів, навіть в наш час. Ти не уявляєш, як я тобі заздрю! – зітхнув він. – Як я хочу хоч раз в житті випробувати відчуття польоту на крилатому коні!
Джеффрі страждав гіппофобією – боязню коней. Він намагався лікуватися, подолати себе, але це йому не вдалося. Навіть чарівна медицина виявилася безсилою. Тому він не міг брати участь у головному змаганні школи – турнирі лицарів-чарівників. Цей турнір був придуманий недавно, років сто тому, але швидко став популярним серед чарівників, особливо таких романтиків, як Тед. Тільки на відміну від справжніх середньовічних турнирів, їх проводили на крилатих конях – ястланах. Хоча, серед звичайних людей, вони відомі під назвою Пегас. Пегас – білий крилатий кінь – вперше згадується в міфах і легендах Стародавньої Греції. Швидше за все якомусь щасливчику того часу вдалося побачити справжнього ястлана. Так цей випадок почав обростати легендами, і на світ з'явився Пегас – син Горгони Медузи. Звідки взялася легенда про Медузи, чарівники ще не з'ясували.
– Так чому ти думав про Майкла? – ще раз запитав Джеффрі.
– А ти не бачив, як він увивався сьогодні навколо Елліс? – запитав Тед.
– Ні, не звернув уваги. Але Майкл – боягуз. Так що ти завжди можеш вивести його з гри, – Джеффрі подивився на годинник. – Чорт, вже майже вісім! Йдемо!
Тед схопився, накинув на себе піджак, кинув останній погляд у дзеркало.
– Йдемо.
Друзі спустилися вниз, до великого залу, де зазвичай проводилися різні урочистості, і де вранці їм видали атестати. Але він був замкнений і перед ним вже юрмилися учні.
– Випускники, сюди, сюди, – метушилися дві вчительки випускних класів – місіс Стейлер, вчителька історії і їх класний керівник, і місіс Вейденбах, вчителька математики і класний керівник паралельного класу. – Побудуйтеся по двоє – юнак з дівчиною, юнак з дівчиною.
Вчителі почали будувати своїх учнів перед дверима великого залу. Тед оглянувся: він хотів бути в парі з Елліс, але та, мабуть, ще не прийшла.
– Містер Спенсер, стаєте сюди, – скомандувала місіс Стейлер, – міс Томсон, ставайте поруч з містером Спенсером.
– Привіт, Тед, – посміхнулася йому симпатична дівчина, яку вчителька поставила йому в пару.
– Привіт, Емма, – кивнув їй Тед, хоча був трохи розчарований. Де ж Елліс?
– Міс Фортеск'ю, міс Старр, спізнюєтеся, – почув він докір в голосі вчительки. Тед обернувся, щоб подивитися на Елліс, але позаду нього було стільки учнів, що йому нічого не вдалося побачити.
Місіс Стейлер стала перед ними і давала останні вказівки:
– Як тільки двері відчиняться, ви, слідом за мною, чинно і не поспішаючи, пройдете всередину і зупинитеся, коли зупинюся я. Зрозуміло?
Учні схвально загули. Всім вже не терпілося почати вечірку. Та й після обіду пройшло багато часу.
Повільно-повільно почали відчинятися двері, запрошуючи їх не тільки на прощальну вечерю і останній вечір в школі, а вже в новий період їх життя, де з дітей вони перетворяться на дорослих, і самі будуть відповідати за себе.
– За мною, – скомандувала місіс Стейлер і випускники рушили в зал.
Його було не впізнати! Зал був прикрашений всілякими гірляндами, які пурхали над головою, нікого при цьому не зачіпаючи, повітряними кульками; туди-сюди носилися барвисті феєрверки – в повітрі вони робили химерні фігури, а потім вибухали і перетворювалися в салют. Стіни переливалися всіма барвами веселки, так що навіть очам стало боляче. Біля стін стояли довгі столи, накриті білою скатертиною.
– Круто! – схвалив Джеффрі, який йшов позаду Теда.
Коли учні обох класів були в залі, в центр вийшов директор. Він посміхнувся всім і кожному.
– Добрий вечір. Радий вітати вас на останньому вашому вечері в школі. Ні, ні, я вас не затримаю, – посміхнувся директор, бачачи, що деякі стали проявляти нетерпіння, – все, що я хотів сказати, вже сказано сьогодні вранці. На прощання я лише хочу нагадати, що диво має служити тільки добру. Не відкривайте серце злу! Як тільки ви впустите хоч краплю – ваша душа зачерствіє. Допомагайте один одному, поважайте один одного, не діліть один одного на чарівників та звичайних людей. Якщо людина позбавлена чарівної сили – це не означає, що у вас перевага перед нею. Кожен з вас отримав сьогодні чарівний перстень-портал – знак, що ви вступаєте на самостійний шлях. І відтепер ви всі – дорослі чарівники. А зараз – смачного!
І директор махнув рукою, запрошуючи всіх зайняти свої місця за столом. Тед оглянувся в пошуках Елліс і помітив її в іншому кінці залу. Його серце завмерло в грудях – вона була надзвичайно гарна: в блакитній шовковій сукні, без бретелей, ліф якої був прикрашений бісером, спідниця м'якими хвилями доходила до полу, приховуючи туфлі. На сукню вона одягла легкий короткий жакет з блакитного гіпюру, і крізь нього можна було розгледіти її плечі. Своє довге хвилясте волосся вона зібрала ззаду, і Тед міг милуватися її бездоганною шиєю.
– Сідай, Тед, – смикнув його за рукав Джеффрі.
Тед слухняно сів, і почав накладати собі в тарілку їжу, втім, не особливо звертаючи увагу на те, що він їсть. Швидше б бал! Але мана потроху спала, і Тед віддав належне і святковій вечері, і ігристому шампанському, і десерту, і ароматній каві.
Коли всі наситилися, на середину залу вийшов містер Санрайс. В знак поваги, всі учні піднялися.
– А зараз – бал!!! – Директор плеснув у долоні, і одразу ж із залу пропали столи і стільці, зазвучала запальна музика.
Учні схвально заплескали, і стали виходити на середину залу і танцювати. Тед потянув Джеффрі ближче до того місця, де танцювала Елліс з подругами.
– А в тебе непоганий смак, – кивнув Джеффрі, оглядаючи Елліс.
– Дякую, – посміхнувся Тед, – давай танцювати тут, а? Буде повільний танець і я запрошу її. – Джеффрі згідно кивнув.
Але один швидкий танець змінився другим, третім… Тед почав втрачати терпіння. Він час від часу кидав погляд на Елліс – не схоже було, що вона також прагнула повільну музику, як він. Значить, вона не розраховувала танцювати з кимось конкретно.
Нарешті заграла повільна музика. Тед відразу ж попрямував до Елліс:
– Можна запросити тебе на танець?
– Звичайно, Тед, – посміхнулася йому дівчина.
Вони вийшли на середину залу, і Тед ніжно обійняв її за талію. Юнак насолоджувався дотиком до коханої дівчини, вдихав її ніжний запах, милувався нею. Він хотів поговорити з нею, запросити кудись, але від хвилювання не зміг вимовити ні слова.
– Ну як, запросив її на побачення? – запитав Джеффрі, коли закінчився танець.
– Ні, – похмуро відповів Тед.
– Чому? – щиро здивувався його друг.
– Не знаю, – засмучено відповів Тед. – Розумієш, я тримав її у своїх обіймах, таку красиву, таку… І втратив дар мови.
– Буває, – Джеффрі спробував заспокоїти свого друга. – Буде наступний танець, ось тоді і поговорите.
Але ді-джей чомусь вирішив, що молодим людям більше подобаються швидкі танці. Юнакам набридло танцювати, і Джеффрі запропонував вийти у двір, подихати свіжим повітрям. І, якщо знову буде повільний танець, Тед завжди встигне повернутися і запросити Елліс.
Юнаки вийшли на невеликий шкільний дворик, куди вели двері прямо із залу. Там вже знаходилося декілька учнів, в основному це були закохані парочки. Вони обіймалися, цілувалися, і Теду було гірко, що він не один з них. Притиснути б до себе Елліс і поцілувати її в м'які губи! Як тільки Тед уявив собі таку картину, із залу долинула повільна чарівна композиція групи «Скорпіонс».
– Я побіг, – кинув на ходу Тед і зник в залі.
– Біжи, – поблажливо дивився Джеффрі слідом своєму другові.
Але Тед запізнився. Коли він повернувся в зал, то побачив Елліс серед танцюючих – Майклу вдалося першому запросити її на танець. Дивлячись на них, Тед знову відчував образу і ревнощі, так як його суперник весь час щось нашіптував дівчині на вухо, а вона прихильно посміхалася. В засмучених почуттях юнак пішов у пошуках випивки. Біля бару його знайшов Джеффрі.
– Ти чого? – з тривогою в голосі запитав він Теда. – Відмовила?
– Ні, я не встиг. Її Майкл запросив.
– Але це ще не кінець балу. Йдемо.
Юнаки повернулися на танцмайданчик. Тед озирнувся, але ні Елліс, ні Майкла він не побачив.
Вони там, у дворі, стоять в обнімку, – промайнуло у нього в голові. -Я повинен побачити це на власні очі, – і Тед вибіг із залу. Але навколо нікого не було, взагалі нікого. – Де ж вони?
Раптом Тед почув шум, який доносився з-за дерев, що росли біля паркану. Юнак побіг туди. Його погляду постала неприваблива картина: Майкл намагався притиснути Елліс до паркану і поцілувати. Дівчина ж відбивалася, що є сили.
– Відчепись, не треба, припини, – намагалася вона відштовхнути Майкла.
– Відчепись від неї, – недовго думаючи Тед, схопив того за комір піджака, і відірвав від дівчини.
– Спенсер, знову ти! – зло подивився на нього Майкл і, не роздумуючи, вдарив в обличчя. Тед встояв, тільки помацав ніс – чи не йде кров. Потім він глузливо подивився на свого суперника:
– Хочеш бійки?
– Ні, будь ласка, Тед, Майкл… – зі страхом дивилася на них Елліс.
– Хочу, – з викликом подивився на Теда його суперник. – Тільки ж ми – чарівники. Ну, де твоя паличка? – запитав Майкл, вийняв із внутрішньої кишені піджака свою паличку і скерував її на Теда.
– У кімнаті.
– Тоді тобі не пощастило, – губи Майкла скривилися, він весь був у передчутті: нарешті він помститься цьому Спенсеру за свою поразку в чемпіонаті.
– Що тут відбувається? – Джеффрі шукав свого друга і прибіг на шум. Він побачив перелякану, трохи пошарпану Елліс, і Майкла, який направив на Теда свою чарівну паличку.
– Тед захистив мене, – відповіла йому Елліс, – а тепер Майкл хоче на нього напасти. Джефф, зроби ж що-небудь! – вона благально подивилася на Джеффрі. Але він нічого не встиг зробити: Майкл змахнув паличкою в бік свого суперника, і з неї вилетів білий промінь. Тед був беззбройний. Механічно він захистився рукою, і, о диво: з його долонь з'явився блакитний прозорий щит. Білий промінь вдарився в нього, відскочив, і повернувся назад, збивши Майкла з ніг.
Джеффрі і Елліс з захопленням дивилися на Теда. Але юнак і сам не зрозумів, що зробив і з подивом оглянув свої долоні. Ніхто з них не помітив, як Майкл насилу піднявся і пішов.
– Тед, це було круто! – вигукнув Джефф.
Юнак не відповів, так як ще не оговтався від того, що відбулося.
– Класно, Тед, і дякую тобі, – посміхнулася йому Елліс. – Вибачте, я піду до себе.
Елліс пішла, а Тед сумно дивився їй услід.
– Не переживай, – Джеффрі поклав йому руку на плече, – А хочеш, через кілька днів я влаштую вечірку? Запрошу кілька однокласників, в тому числі і Елліс. І у тебе буде шанс запросити її на побачення.
– А вона прийде? – Тед подивився на Джеффрі з надією.
– Звісно! Мені вона не відмовить – я вмію переконувати.
– Було б непогано. Ти не образишся, якщо я піду в кімнату? Щось мені не по собі.
– Ти думаєш, я залишуся один веселитися в залі? Нізащо! До речі, після твого вчинку вона подивилася на тебе з захопленням, – зауважив Джеффрі, і Теду стало тепло на душі від цих слів.
На наступний ранок, попрощавшись з усіма, Тед і Джеффрі зі своїми речами спустилися в двір. Ось і все, закінчилися щасливі шкільні роки. Що чекає їх там, в новому житті? Якщо Тед трошки і представляв своє майбутнє, то для Джеффрі воно було невідомим.
Друзі тепло прощалися один з одним, обіцяючи зателефонувати в найближчі дні. Їм було сумно усвідомлювати, що більше ніколи в житті вони не переступлять поріг своєї школи (як учні), тому відтягували свою телепортацію, як могли. Але час не зупиниш. Останні «пока, дзвони», і кожен натиснув на камінь свого перстню.
