Читать книгу: «Біла ріка»

ЧАСТИНА ПЕРША

СМЕРЕКОВІ ГОРИ

БУКОВИНКА. ПОЙДАШ

 
Міняють гори колір.
Білих хмар
Колишеться над ними
Покривало.
Смереки на вершинах
Гір також чарують
Наші грішні душі.
 

Японський вірш

Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулів. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильні дощі.

Сьогодні в Конятині храм. Сьогодні Ілія – найбільше свято гуцулів. За давнім, як смерекові гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогняній колісниці – це завше вражало уяву горян. Саме святий пророк був покровителем стихій, зокрема й дощу; і справді, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихій, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілії погоди, і на ранок Бог дав сонячну днину.

На ґанок хати, що стояла просто серед лісу на Підбуковинці, «у потоці», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини і покійного Єремії Пойдаша. Він владним поглядом обміряв довколишні горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокій. Лише з лісу долинали звуки стрімкого потоку, порушували тишу. Від потоку тягнуло холодом.

Цей будинок та його ґазди зажили колись поганої слави, але ніхто з Пойдашів не пам’ятав своїх далеких предків. Навіть переказів не збереглося про те, чи й справді вони заподіяли комусь лихо, але вже не одне покоління цієї родини було змушене жити у полоні цієї хати, а точніше – цього місця. На старих підмурівках уже років десять як стояла нова хата. Правда, без ґражди. Й лише напівзруйнована мурована стіна біля садиби нагадувала про далекі часи; лише каміння, заросле мохом, добре берегло свої таємниці. О, ця хата просто серед лісу, у потоках, наводила жах на село у долині і на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тільки Пойдаші, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешіптувалися між собою: «Йуй, та то такі лихі люди, злі опришки, злодії, фантозоветі¹». Й залишки древнього кам’яного муру на горбі, серед лісу, ніби свідчили, що предки цих людей були войовничі та мали від кого боронитися.

Коли припікало сонце, на каміння вилазило грітися різне гаддя. Довкола – лише чорні смерекові ліси, де не розвиднювалося навіть найсвітлішого, сонячного дня. Й вічний, навіть улітку, холод від потоку. Чудернацькі птахи любили сідати у високі некошені трави біля цієї хати, яку оминали люди (навіть «банда» і «совіти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гості часом не могли її знайти, годинами кружляли лісами і потоками, їх наче водило округою. Вночі ж під дім заходив дикий лісовий звір, і котилося каміння зі скелі під самі стіни.

Для багатьох Федор був втіленням тих далеких злих предків, що побудували собі схованку тут, на горі, у малодоступному місці – цю хату серед лісу. Він був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, підстриженим по-модному, під полубокс (на відміну від однолітків, які часто ще, по-старовіцкі, носили довге волосся з проділом посередині). Федор був неговіркий. У долині, в Стебнях, його боялися. Навіть уся фамілія остерігалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усіх дітей. Він чимось був схожий на неї, але у моменти гніву навіть матір побоювалась свого сина, який завше брав своє. Іноді, під час сварок, вона дорікала:

– Сенку, і в кого ти лише вдавсе такий!?

– У дєдю, – незмінно відповідав Федор.

На що стара глибоко зітхала і сумовито проголошувала:

– Та де! В дєді не такий характер був, – і вона перебирала в пам’яті всіх далеких і близьких родичів, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подібний на її Федора. Зовні він був викопана копія батька: брови, очі, ніс… Але не характер. Улітку Федор любив ходити лісами з дєдьовою рушницею, іноді брав із собою брата, малого Івана. Міг заради забави вполювати якогось лісового звіра. Рідні сестри казали йому:

– Краще б до молодеці бе якої сходев, ніж дненське лісами лазете!

Федор лише мовчав у відповідь. Від дівчат він тримався подалі, бо від них самі лише біди. Та й вони боялися його, хоч і залицялись водночас, бо був Федор таки файний, любив добре вдягатися і завжди ретельно виголював лице. Але ніхто не міг довго дивитися йому в очі. Коли й заходила десь у товаристві про нього мова, то всі враз замовкали, варто було Федору з’явитися поблизу. Ніхто не хотів з ним сваритися, а старі люди казали, що «цей юнак, Пойдаш малей, дорослей нівроку, не по роках», і що «з нього добрей ґазда буде». Після Єремії він став головним у сім’ї, й тільки стара могла на нього хоч якось впливати. Син завше тримав у кишені її «оборону». Так, мати була для нього авторитетом, але не в усьому, і він часом грюкав по столу і казав:

– Ве єк хочете, мамо, але буде так!

Над хатою, на тлі блакитного вранішнього неба, кружляли половики². Вони розправляли свої довгі крила, то знижуючись до верхів смерек, то стрімко злітали, угледівши курей в отаві біля хати.

Федор швидко зійшов з ґанку і забіг до стайні, взяв деркач за держак і зачав крутити. Язички чіплялись за зубчики, деренчання наповнило простір: що швидше він розкручував, то гучніше лунали звуки. Цей деркач вони зі старшим братом Онуфрієм і молодшим Петром колись змайстрували самі; гралися ним, а коли ходили пасти вівці, брали його з собою на полонини. Половики ще трошки покружляли й розлетілись. Федор озирнувся. На лаві під хатою мовчки сидів молодший брат Іван.

– Шо седеш! – прокричав Федор. – Хочеш, щоб половике усіх курей забрале?

Малий, відклавши в бік патика, встав. Отримавши позаушника, опустив голову.

– Ти вже покутавсе?

Іван ствердно кивнув головою.

– Добре. Ідеш зі мною на храм у Конєтин? Малий так само покивав у відповідь.

– Ти шо – німий чи язик прикусив?

– Йо, піду.

– То біжє до хате і рушник мені на потік принеси. Я пішов вмиватисе.

Малий побіг до хати.

Втираючись, Федор все дивився на брата.

– І шо те так і зібравсе на храм іте? Малий знизав плечима:

– Йо!

– Позоритисе лише, – він втерся і кинув рушник Івану. – Ану, марш до хати і вбересе, єк треба!

За півгодини брати Пойдаші вже спускались до дороги. Від лісу тягнуло прохолодою, на вкритих папороттю горбах ще лишалися великі краплі від нічного дощу. Іван ніс в руках розшитий кожух. На ньому були портінеці³, а Федор був у нових гачах⁴, що їх він пошив у одного єврея у Вижниці. Обидва брати – в капелюхах.

Вони пройшли повз хату маминої сестри, що була біля самої доріжки, і за мить вийшли на велику дорогу. Федор з Іваном йшли вздовж Черемоша. На цій стороні високого берега була Буковина, на протилежній – Галіція. При дорозі стояли якісь святково вбрані хлопці, й вони щось голосно обговорювали. Але, побачивши братів Пойдашів, почали на все горло кричати з того боку:

– Гей! Ви! Шкрюми! – так галіціяни образливо називали гуцулів-буковинців. «Шкрюм» – то палена бараняча вовна (православний панотець, коли хрестив дітей, ножицями відрізав трохи волосся з голови немовляти і потім спалював його).

Іван закричав у відповідь:

– Закрейтесе! Галіцяни – тарелики-кленці!

Буковинці дражнили «тареликами» своїх сусідів за їхню любов до капелюхів, прикрашених кольоровим пір’ям, і схожих на тарелі.

Між ними була люта ненависть ще з тих часів, як Білий Черемош поділив ці смерекові гори на два береги і їх заселили люди. Так, вони були Верховинці. Сусіди-волохи назвали їх гуцулами, тобто злодіями. Почасти – через їхню лиху вдачу. Буковинці ненавиділи чужих, а надто галіціян. Як і галіціяни – буковинців. Вони навіть зовні різнилися, і чорнявий буковинець завжди міг вирізнити серед своїх рудого галіціяна. І цей конфлікт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори і смереки тягнутимуть своє гілля до сонця. Галіціяни завжди були гоноровіші та багатші, ніж буковинці, а їхні дівки – привабливіші. До того ж, буковинці були православні, галіціяни – католики. Жінки-буковинки примовляли своїм донькам: «Не треба вам тих галіціян, вони такі загонисті». А старі, ділячись новинами біля церкви, незмінно починали з того, що десь «знову наші хлопчишя белисе з галіціянами».

На дорозі були «грузи⁵». Повновода жовта ріка стрімко летіла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дійшли до Довгополя, перехрестились біля місцевої церкви, збудованої на честь св. Димитрія Солунського. Це велике село й справді було видовжене понад всяку міру.

Дійшли до Сокільця. Це місце було овіяне легендами. Таємнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тінь на ріку і Галіцію за нею. Край дороги була глибока кашиця⁶, унизу габами⁷шумів Черемош. Під самою скелею шумів зарослий кущами потік, який тікав горі – здавна тут відбувалися страшні й таємничі події. Далі, у темному смерековому лісі, були природні печери. Ця скеля мала погану славу: в лісі над нею водило людей, гуцули забороняли дітям ходити у ці місця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, він любив цю місцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, він ніби кидав виклик скелі.

ХРАМИ НА ІЛІЮ. ЯЛЕНА

Васюта зайшла до церкви у Конятині. Вона, як і більшість інших жінок, була боса, тримала у руці рушник та свічки. Стала у чергу до ікони пророка Ілії. Зранку на службі були майже самі жінкигуцулки. Образ, прикрашений зіллям і живими квітами, стояв посередині церкви. Васюті було тільки сорок п’ять, але на вигляд вона була старша свого віку. В горах жінки старіють швидше, та й гризоту мала: її чоловіка, Єремію, вода забрала (він дарабами⁸ ліс водив Білим Черемошом). Жили Пойдаші завжди бідно, навіть коли Єремія був ще живий. Рано овдовівши, мусила сама кутати своїх вісьмох дітей, а скільки ще вмерло малими – то лише вона сама знала, й усіх їх згадувала у серці своєму; поставивши свічки у конятинському храмі, шепотіла: «Боже, змелуйсе над нами»; просила святого пророка, щоб боронив діток її Онуфрія, Федора, Петра, Івана, Єлену…

Васюта підійшла до образу пророка і провела по ньому рушником згори донизу, наче святий щойно вмився і вона помагала йому втертися. Після цієї молитви-прохання про особливу прихильність вона лишила рушник на іконі – так робили всі: Ілля-пророк зодягнувся у рушники гуцулок.

Панотець зустрічав біля відкритих дяківських воріт іконостасу кожного, хто прийшов на службу. Брав у людей запалені свічки у вишитих серветках і ставив їх за престолом. Отримавши благословення, Васюта пристала до півчих, й час од часу підтягувала: «Господе помилуй!». Часом ці ж слова співалися румунською: «Домне мілуеште!».

Біля церкви «верхівські», перш як зайти до храму, мили у потоці ноги. Вони босі спустилися з гір, з Самакови та Широкого, і лише зараз взули чоботи. Потім, після служби, гуцули знімали їх, вішали на плечі, й верталися босі на свої полонини та бескиди.

Обмивши чоботи у потоці, Федор зняв капелюх і зайшов, перехрестившись, на подвір’я церкви. Перед ним мерехтіли обличчя; дехто вітався, багатьох він упізнавав і кивав у відповідь головою. На храм зібралася вся округа – бідні й багаті, буковинці й галіціяни, верхівські й з долини; старі діди біля церковної брами сиділи на лаві мовчки, майже кожен тримав ув одній руці клябука, а в іншій – люльку, металеву таку, вигнуту, як то лише гуцули вміють робити. Під ногами крутились святково вдягнені діти, якісь хлопці у румунській формі щось собі голосно обговорювали.

Федора супроводжували захоплені погляди молодиць і вже старших жінок, але він не дивився на них, хоч і відчував ці хтиві позирки.

Він ліниво зайшов до церкви. Панотець читав Євангеліє. Федор, ставши на одне коліно, втупився у підлогу.

Отець завершив проповідь. Люди цілували відкрите Євангеліє, засовували між сторінки Святого Письма паперові гроші. Федор протиснувся крізь натовп, поцілував сторінки книги і поклав гроші, а вже вертаючись, побачив її. Вона стояла просто посеред церкви – Ялена Полєк. Ця дівчина була нівроку файна: хлопці по обидва береги Білого Черемоша сохнули за нею. Стояла вона зараз, мов гуцульська царівна: волосся з файними гарналями⁹ сховане під червоною хусткою, розшита бісером сорочка, кожух, запаска, вишиті постоли з поцерками¹⁰. Ніжними блакитними очима вона на мить подивилися на Федора.

Перед службою Божою Васюта висповідалась. Йдучи до закону, тримала руки на грудях, а в хустці – пампухи, які після причастя, тут таки, в церкві, дала за простибіг якійсь першій-ліпшій дитині. Під дзвони люди почали виходити надвір. Перед тим, як святити воду, вони мали тричі обійти церкву з хресною ходою. На самому виході Федор знову зустрівся поглядом з блакитними Ялениними очима. Він намагався не загубити її серед людей, але його відволік дяк, який сунув у руки корогов. На подвір’ї вже стояли з хоругвами Онуфрій та Петро. Вони, дивлячись на брата, посміхались. З церкви вийшов й Іван з фаною; йому було важко, бо держак корогви був зроблений з дуба, й Івана аж хитало в різні боки, мов «п’єного». Федор йому це виговорив: «Ти, здохлєку малей, узєвсе нести, то неси рівно!». Старі, почувши ці слова, засміялися. Поруч ніс фану малий Бідоча. Федор його не зразу впізнав. «Здається, його звати Олекса», – подумав він. Федор колись був у Малих Діхтенцях, звідки ця родина, і тоді малий виносив йому води попити: «Йо, йо, Олексій». Був він блідий з лиця, одного кольору з білим вбранням: кептарем, розшитим маленькими квіточками, білою сорочкою з вузенькою вишивкою вздовж ґудзиків, та білими портіницями. «Слабує, сарака», – подумав собі Федор, але без жалю. Хреста ніс старший син багачів Петришканів з Довгополя, Микуця Кабюк, високий білявий хлопець з блакитними очима. Обходячи церкву з хоругвою, Федор усе видивлявся Ялену. Панотець почав святити воду. Все подвір’я біля церкви по-святковому заливало сонце. Федор тримав фану, на якій було зображено пророка, і роздивлявся Ялену. Вона стояла між іншими жінками, час від часу хрестилась. Панотець зачав занурювати дерев’яний різьблений хрест у воду, хор парафіян співав: часом фальшиво, але натхненно. Та Федор не чув того співу, він лише бачив Ялену, яка повсякчас щезала за спинами жінок, котрі стояли попереду і хрестилась на кожні «Господи, помилуй». Здається, лише зараз, під кінець водосвяття, вона помітила, що файний чорнявий юнак задивляється на неї. Так, він дивився на неї, й не міг навіть на мить відвести очей. Вона усміхнулась йому, і Федор відчув щось таке, чого його жорстоке серце ще не знало. Його залізна воля ще пручалась, він був схожий на пораненого лісового звіра, але водночас відчув щастя. Федор вперше і востаннє у своєму житті закохався, бо таким він був, таким вже вродився – однолюбом.

За мить гуцули, збираючись родинами, розійшлись довкола церкви. Ялена роздивлялась кольорові нитки, що їх продавали біля церкви, розклавши просто на траві.

– Шо за одна? – спитав Федор у сестри.

– Де? – і дівчина подивилася у її бік. – А, то Ялена Полячка.

І додала:

– З Киселиців, Марія має її знати.

Марія, яку в селі ще називали Коцихою (за іменем чоловіка – Миколи Коця), – це їхня з Федором сестра.

Федор пішов обдивлятися все довкола церкви. Скрізь на траві, на розгорнутих джерґах, лежали різні речі: були тут дзвіночки на худобу, солодкі півники, сирні коники, нитки, пацьорки, денцівки, сопілки, іграшки та образи. Якісь дві жінки точили ляси:

– Йой, шос парко, напевно, дощ знову буде на вечір.

– Та цей панотець новий так довго службу правет.

До неї підбігла, вочевидь, онука першої.

– Хаблена, тьфу на тебе, – жінка взяла малу на руки. – Йо? Хаблена!

Мала сміялася.

Перед самим входом до церкви чоловіки, гонорові ґазди, розмовляли з панотцем:

– Йо, цього року людей фейст¹¹ багато, Ільїнські храми єднают усіх гуцулів з обох берегів Черемоша!

– Йо, на храм до Конєтина зібралисе цей рік ніби усі сусідні села: з Єблуниці, з Довгополя, Стебнів. Бачів, приїхале на фірах з Розтік, Діхтенців, Путили… З Сергіїв, верхівські, з Самакови, галіціяни з того боку… Усі тут – суси, феледжері й слевяники, бегме фейст багато людей цього року.

Місцевій Конятинській церкві святого пророка Іллі було років двісті. Стояла вона з дзвіницею майже під лісом, поруч йшла дорога вгору, на Самакову. Біля неї збігав потік у долину, який у дощі перетворювався на маленьку річку. До неї можна було зайти через дзвіницю або доріжкою через побудовані упритиск до цвинтаря людські хати. Зараз обидва ці шляхи були запруджені людьми у святковому вбранні.

Біля дзвіниці до Федора підійшов Іван.

– Де усі? – спитав Федьо, але, побачивши Ялену, вже не слухав малого. До неї підійшов якийсь молодик, вони розговорилися. Ялена заливалась сміхом. Федор стиснув кулаки. Іван злякався, бо добре знав брата, і вирішив, що краще кудись зникнути. Федор швидко розвернувся і пішов. Хлопці, що траплялися йому на дорозі, пропускали і обходили його, від гріха подалі. Біля потоку він побачив Онуфрія, який говорив з Леонтієм Кочерганом. У 1936 році Леонтій був послом від краю, депутатом у Бухаресті, а жив у Стебнях. Федор став неподалік. Вичікував, коли брат закінчить розмову, – не хотів сам йти з храму. Онуфрій з Леонтієм довго про щось говорили. Федор нічого не чув, лише потім, коли вони прощалися, таки розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрій якось зайшов і забрав книжки. На прощання вони обнялись.

Онуфрій підійшов до брата, посміхаючись.

Федьо сердито спитав:

– Шо так довго? Шо стрею треба?

– Ніц! Даст мені одну кнежку почитати.

Обидва брати пішли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотів:

– Нічого доброго з того чітання не буде.

Онуфрій засміявся. На дорозі їх догнав Іван, – він мав повні кишені чогось добренького. Під пахвою тримав образ, у роті – когута.

– Дивітсе, єк багато набрав у тех торговців!

І, наче забувши повідомити головне:

– У спекулянтів!

Онуфрій од усього серця засміявся. Федор, усміхнувшись, додав:

– Циган малий, злодюга!

Біля дороги стояли хлопці: галіціяни в капелюхах із пір’ям. Вони зневажливо дивилися на братів Пойдашів. Одійшовши від гурту метрів на п’ять, Іван обернувся і зарепетував:

– Тарелики – здохляки! Поцілуйте мене у сраку!

Ті мовчки, з ненавистю, подивилися в їхній бік.

– Оце зараз лешимо тебе самого, най тобі галіціяни-тарелики копанців надают! – сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:

– Та де! Я їм таких головец… – малий не закінчив і почав махати кулаками, але закашлявся, аж півник випав з рота. Онуфрій стукнув його по спині.

– Байка, нічого, у мене багато є, – сказав малий і засунув руку в торбу.

Поруч проїхала Фіра, повна людей. Фірман вдарив коней батогом, брати зупинились.

– Йууу! А най вас… – крикнув фірман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодиці та малі дівки почали голосно сміятися, побачивши братів Пойдашів край дороги. Серед дівчат на фірі була і Ялена. Вона, усміхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашені коні швидко бігли вперед, яскраві червоні гуші¹² літали перед їхніми очима, позаду бігло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарі несла щось у бесагах¹³; скорчена, вона ледве плентала. Чоловік завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лісі. При дорозі, у шинку, чоловіки пили пиво. В далечині, над горами, небо вже темнішало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.

У горах вже з’явились перші чутки про війну, що мала ось-ось розгорітися на континенті. Якийсь «п’єний» гуцул кричав у шинку:

– А шо нам до того! Най собі воюют! Аби нас не чипали! – він ковтнув пива і продовжив. – А сунутсе – буде їм те, шо і в першу війну!

Хтось засміявся.

– Йо, пам’ятаю, дєдю у військо австрійське забрали, а то було, шо руські у село заходили, а ми з хлопчішями – шмарькуни – та дід мій узєли пушки, та їх на краю села обстріляли з горба. Йуй! Ті сараки, такі перепуджені, тікали далі, чем веділи!

Хтось підтримав:

– А шо ті козаки на конях в горах годні, вони лише у полі годні воювати, здохлякє. О! Пойдаші зі Стебнів йдут. Дєдю їх, Єремію, мадяри до лісу забрали на розмову. Так сарака і не повернувсе.

Інший заперечив:

– Та ні, його на дарабах вбело.

– Хіба?

– Йо!

Біля Сокільця брати догнали Васюту з сестрами, і далі уся фамілія Пойдашів йшла разом, – тільки Федор трохи осторонь, зажурений. Васюта це помітила:

– Шо се зажуревсе?

Найменша Яленка відповіла замість нього:

– Він у Полєчку закохавсе, а вона з Юрієм ходе.

Старші дівки перелякано перезирнулися і скоса подивилися на малу, яка щойно виказала їхню тайну. Васюта лише всміхнулася:

– Байка, нічого банувати, ці дівке теперішні гет усі курвенської натури, знайдеш ще собі іншу.

– Лешіт, мамо!

Федор розлючено, але з якоюсь приреченістю, подивився на матір.

«Йуй, та так заслабла, що лед з ліжка до худоби ранком вставати могла, а то взагалі не годна була навіть по хаті ходети, то чоловік корову продав, посадев її на фіру і до лікара жидівського у Віжницю повіз. А той як її на порозі уздрів, то зразу сказав, шо то у неї за хвор така, насепав порошків різних у папірчик, дав вепити і посадев на лаву, у тої за годену усе пройшло». Жінки з недовірою подивились на оповідачку, а та вела далі: «Йо, йо, бігме не брешу, за годену, то чоловік гроші жедові тече усі, шо буле, а шо б ве собі думали, той не узєв усі, розсмієвсе, і узєв лише половену, та ще порошків насепав у папір, і сказав, щоб з місяць ще того попела і у неї все зовсім пройде, та наостанок ще сказав, щоб жінку щінував, сказав, щоб жінкою не оброблєвсе, робети багато не давав, а вона у нього дурна до роботи, я вам скажу».

– Йо, йо, я чула, то жед файний!

У розмову втрутилась інша:

– А чули, що люде у Чернівцях кажут, шо ніби війна скоро буде.

– Йо, йо, то той, німець отой, усе воду коломотит.

– Йо, німці фейст гонорові, а руські, оті більшовики, лише людей голодом морют.

– Бріхні то все, воне людям простем землю і роботу дают, бідакам помагают, бігме.

– Ніц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура іде, і шо нікого не омене.

– Най Бог мелує, Богу молетисе треба, бо хіба нам мало біди принесла ота перша війна, коли москалі села наші грабували, а дівок ґвалтували, чоловіків у військо заберут, файно, а хто нас боронити тоді буде, хіба хлопчішя малі та діди старі.

Жінки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жінка і привіталась:

– Добрий день!

– Доброгоздоровєчка! – майже в один голос, із фальшивими усмішками на лиці, відповіли гуцулки. Жінка пішла далі. Вона несла у бесагах щось важке, зігнувшись і припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жінки продовжували обговорювати новини:

– Чуєте, а румуни оці, сараки, ніц не годні змінити, ніц, вони лише дітей малих годні у школі бити, щоб українською не говореле між собов, йо.

– Румуни ліниві і дурні, за першої нагоди чомодане в руки – і фурк, і вже собі у своїй Румунії, вони нас боронети не будут. Йо.

Поруч пройшла якась інша жінка, з Галіції:

– Слава Ісу! – привіталась вона.

– Навіки Богу! – пролунало у відповідь.

Жінка швидко зникла за поворотом.

– А поляке-католики гет нас не люблют, єк люди на Галіції се мучу. Румуни хоч одної віри з нами. Йо.

– Панотець сієнеділі на службі казав: якшо прейдут руські більшовики, то церкви усі позакревают, бо вони в Бога не вірют.

– Та де! Шо ве такє кажете. То ще коле у ту війну буле тут руські козаке, то усі до церкви ходеле, хрестелисе.

– Цей піп румунський фейст лєстий¹⁴, такого розкаже.

– Йо.

– Ніц віри нема нікому, нікому не можна вірити, тільки Богу любенькому! – при цих словах жінка перехрестилась.

Здійнявся вітер, і ліс подав голос, зашумів, засвистів монотонно. Почався дрібненький дощ, і жінки почали розходитись.

– Це знов єк дощі будут йте тижнями – усе погниє. Якбе Бог дав сонечко, щоб хоч сіна встегли поробети.

Дорогою проїхала фіра, позаду неї бігла кобила з маленьким лошам. Жінка з сусідньої хати вибігла з путнею¹⁵ збирати цінне коняче добриво, що лишилося на дорозі.

Небо над Марковою кичерою набувало інтенсивніших кольорів. Спочатку це не впадало так у вічі, було ледь помітно, але що далі – то воно ставало темніше, і вже за півгодини нагадувало води світового океану, що ось-ось заллють світ. Темні фіолетово-сині, аж чорні, хмари перекочувались по небу: наближалась буря. Повіяло холодом. На тій стороні, на Галіції, вже йшов сильний дощ, вітер посилювався, і ліс шумів ще сильніше. Анна Петришканова вибігла на двір з пасхальним кошиком і прикрикнула на дітей, що заворожено дивилися на кичеру:

– Юрій, Єлена, ану марш у хату! – малі були двійнятами, і скрізь ходили разом. – Хіба не бачите? Бура йде!

Малі побігли до хати. Перш як зайти всередину, Анна ще раз обернулась, поглянула на гору, що була найвища на всю Галіцію та Буковину. Небо геть зчорніло. Кошик, у якому вона святила цього року Дору на Пасху, Анна поклала на ґанку, повернувши його в бік Галіції, звідки летіла буря. На подвір’я забіг її наймолодший синочок Михайло.

– Михайлику, скаже Єлені, шоб запалела піч і кенула у шпаргат¹⁶ зіллє!

Трави висіли над сволоком. Це було сухе зілля, свячене торік на Івана Зілєвого. Єлена розпалила піч і жбурнула у шпаргат трохи цієї трави. Почали падати перші великі дощові краплі. Анна стояла на ґанку, вдивляючись, як хмари заповнювали небо на цій стороні Черемоша. З села долинали поодинокі дзвони зі старої дзвіниці, – видко, прибіг паламар, щоб відігнати бурю від села. Анна перехрестилась і зайшла до хати. Надворі здійнявся великий вітер, який, здавалося, ось-ось почне виривати з корінням дерева у саду, але раптом все стихло і почався маленький дощик.