Перейти темряву

Дивовижна здатність снігу - не пам'ятати зла й ховати весь будений бруд. На це здатна лише природа. Люди так не можуть.

Люди все ж таки великі егоїсти: коли нема чого робити – завжди готові кинутися на допомогу, співчувати, охкати над чужою бідою, а варто лише закружляти на веселій каруселі своїх власних почуттів, як проблеми інших одразу відходять у небуття, витираються з пам’яті, мов їх і не було. Отже, виходить, що нещасним можуть допомогти лише нещасні?

Нехай би був - уже не такий і коханий, але - звичний. Як у всіх. Якої такої дурної миті вона завважала себе кращою за інших?

Ці "прості люди" завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири - увесь цей безкоштовний сир... За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто - можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула переглядаючи кримінальні передачі: "Ми - люди прості..." І це означало, що рішення за них приймають інші.

Молоді жінки, які проходили повз них із важкими кошиками, теж здавалися Марті інопланетянками: живуть собі у своїх скафандрах без жодного свіжого ковтка – робота – дім. Обличчя завжди зосереджені, ніби вирішують долю світу, а насправді – лише те, що приготувати на вечерю…

Можливо, їй зараз гірше, ніж їй, Марті. Пояснити, що життя не закінчується з закінченням стосунків, якими б вони були, і якщо хтось може промовляти до коханої жінки такі брутальні слова, – не треба боятися. І не варто тікати. Той, хто тікає – передбачає, що його наздоженуть. Це ж – елементарно! Подивитись хоча б якесь кіно жахів: там жертви завжди тікають – на екрані це виглядає моторошно: мчать лісом, натикаючись на дерева, тремтять від страху, дослухаючись до кроків за спиною. І все закінчується кривавою драмою. Але це – в кіно. Марта завжди уявляла, як жертва зупиняється, повертається обличчям до нападника й… сама починає наступ. Непоганий прийомчик, а головне – несподіваний. А мить несподіваності завжди дає шанс урятуватися. Або, принаймні, загинути гідно.

Ці «прості люди» завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири – увесь цей безкоштовний сир… За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто – можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула, переглядаючи кримінальні передачі: «Ми – люди прості…» І це означало, що рішення за них приймають інші.

Але насправді, думала Марта, простих людей не буває! Кожен має свою історію, свій біль, свій шлях. І однакових доль не буває – тому й не існує цієї загальної, дистильованої простоти, яка, як стверджує прислів’я – «гірша за крадіжку». Їй здавалося огидним, що люди так легко можуть потрапляти на гачки, розвішані тими, хто вважає себе «непростими» – тими, хто чудово розуміється на людській психології, на цій теорії «безкоштовного сиру».

місто робить із дівчат, котрі не бачили ескалатора, навіжених полювальниць на синього птаха.

Ніколи не думай про людей погано... Не все в житті вирішують гроші.

Нехай би був - не такий і коханий, але - звичний. Як у всіх.