Читать книгу: «Пошук»

Розділ 1
Прибуття на Енеру

Переліт закінчувався. У товсте скло зазирали сиві хмари. Попереду вимальовувалась голуба поверхня мілкого моря. Команда з радістю відкоркувала би не одну пляшку шампанського, та дозволена кількість була вичерпана за вісім тижнів перельоту.

Крізь яскраво-прозору поверхню води проступав жовтявий пісок. Він хвилею вбігав на суходіл і ховався в зелених хащах. Знову із хащів пірнав у воду, доки острови лишились позаду, і перед очима команди постав Континент.

Шатл торкнувся глини; заспокоїв своє ревіння, і тоді нога Капітана, ступивши вниз, зняла легеньку куряву.

Попереду були хащі, що переходили в густий ліс, який вкривав пагорби й високу гору.

– До сутінок маємо розбити табір. – наказав Капітан.

Потріскували гілки. До цих звуків приєднався звук шурхотіння, ніби крапель.

Усі прислухались. Звук спинився. Капітан рушив на нього. Тоненька стежинка вела в хащі. Розгорнулась галявина.

Жінки й чоловіки неквапливо займалися своїми справами, хтось гострив палицю, хтось ніс екзотичні фрукти. Без зайвого подиву вони запросили Капітана і команду до себе. Полум’я розгорілось. Засмажили м’ясо. Місцеві розповіли, що це була дуже спритна тварина і, навіть, з людиною вона могла позмагатись. Шаман розкурив люльку і жестом запропонував її Капітанові. Дим був гіркий і приємно тяжкий. Капітан звернув увагу, що його будинок побудований із бивнів тварин.

– Ніхто не хоче бути небезпечним увесь час, – промовив він. І вони далі сиділи в тиші. Її розфарбовувало легке шурхотіння вітру. Спалахом визирало цвірінькання пташки. Шаман запитав, чи користується він записником. Відповідь була – ні.

– Тоді я тебе навчу. – Записник треба тримати при собі і просто пам’ятати про нього – продовжував він. А зараз заплющ очі і подумай, що тобі потрібно найближчим часом. Це має бути щось корисне і тобі, і, бажано, оточуючим. Капітан сидів із заплющеними очима і слідував голосу, що лунав в голові.

– Коли картина готова, – вів він далі – запиши її у записник. – А тоді, – він зробив драматичну паузу і хитро усміхнувся – танцюй. Для Капітана здивування було ледь помітною хвилею серед плаского штилю. – Танцюй і зазирай у свій блокнот, щоб пам’ятати про свої бажання. У його простягнутій долоні виблискували металеві наконечники ніби для стріл. Ледь помітні отвори пропускали нитку.

Капітан одразу звернув увагу, що вони, зважаючи на розмір, дуже важкі. Пізніше, на кораблі, він вирішив перевірити свої припущення.

Шматком ребристого металу з металевою ручкою він пошкодив поверхню подарунка. Доки пил розігрівався у печі, він занурився в думки.

Одна думка чіпляла іншу, та їхнє коло було розірване сигналом про закінчення аналізу.

І він для Капітана був невтішним – цим металом був Осмій – найдорожчий метал на Землі.

Розділ 2
Тунель

Після результату аналізу Капітан був занурений у думки і вирішив прогулятись до моря. Йти треба було далеко до місця, де прірва входить у пісок пляжу. Матрос запропонував скласти компанію. Вони рушили разом.

– От би був тунель з прохолодним повітрям і дахом від спеки. Щоб були стіни скляні, – йдеш, милуєшся природою, – почав мріяти Матрос.

– І щоб вів до моря. – підтримав Капітан.

В його уяві швидко вималювались розгалуження до різних куточків континенту.

Капітан згадав свої думки в лабораторії.

– Осмій, – то лайно зірок.

Матрос усміхнувся на правду.

– А там де одне лайно, – має бути й інше.

Капітан мав на увазі процеси, що відбуваються всередині зірок,і розмірковував, якщо тут існує така кількість важкого металу, мають поряд бути й інші метали, що на Землі називаються дорогоцінними.

Пройшовши далі, Матрос побачив, що у воді щось виблискувало, і повідомив про це Капітанові.

– Б’юсь об заклад, – це воно, – сказав Капітан підводячись.

Матрос радісно посміхнувся.

Стоячи по коліна у морі, вони тримали у долонях золото. Що робити далі, вони вирішили по дорозі.

Ввечері усі спостерігали за дійством, що розгорталось перед їх очима.

Зграя засмаглих і ледь одягнених людей та усміхнена команда стали свідком утворення величезних прозорих труб.

Чотири електромагніти особливої конструкції утворювали силове поле і підігрівали пластик, який рідким виблискував прямо в повітрі.

Великий запас його тримався на шатлі для виготовлення необхідних конструкцій, за розрахунками інженерів. Та в них не було необхідності. Команда мешкала разом з поселенням, хтось іноді на шатлі. Було погоджено використати пластик для побудови тунелю, який би захищав від спеки в дорозі.

Потрохи перемішуючись, пластик змінював форму і дивував оточуючих.

Інженерна думка перетворила процес на видовище. Єдина жінка на борту, – Марія, ніяк не могла полишити думку про розгадку питання: як Капітанові вдалося змусити пластик слухатись магнітного поля. Та він все гарнішав, ставав схожим на величезного кита, що прямує невідомо куди, потім на іншу дивовижну істоту, яка могла лише наснитись, а далі то був вже восьминіг, а далі – щось інше.

Та місцеві бачили там своє, і кіт міг їм здатись істотою зі сновидінь, а у якомусь проміжному вигині був впізнаний місцевий хижак.

Можливо ті моменти, які ніхто не впізнав, лишились такими, бо не було потрібного свідка, який міг би впізнати в ньому щось близьке.

Коли сонце змінило відтінок блиску, Капітан повідомив про фінал.

Розділ 3
Урок

Тепер на очах усього племені виблискував прозорий тунель. Він розгалужувався у різні боки, і всі вони вели до пляжу. Капітан із задоволенням спостерігав, як мешканці мандрують тунелем. Одні повертались з пляжу мокрі й задоволені, інші тільки йшли.

Дівчина, лагідно посміхаючись, тримала кухоль з ароматним напоєм. Присмак віяв прохолодою. Зробивши кілька добрих ковтків, Капітан розтягнувся в затінку дерев. Потім почав розповідати про сонячні батареї, з тонким, менше міліметра, шаром золота, про фотони, що дарує Сонце, – забувши, що це зовсім інша зірка, та також лагідна й велична.

Одразу місцеві не виявляли цікавості: на яких принципах і завдяки чому з’явився тунель, та згодом стали задавати все більше і більше питань. Одразу дати задовільну відповідь всім було нелегко. Тому Механік узявся навчати усе поселення. Ідея була прийнята з радістю. Капітан застав їх на галявині у тісному колі,яке було замкнене на дошці. На ній крейдою біліли літери абетки. Капітан похвалив Механіка і попрямував до тунелю. Усередині було зроблено кілька стежинок для збереження свіжості трави. Безшумно працювали кулери. Визирало море.

На пляжі ноги огорнув пісок. Згадався вірш.

 
Зорі гаснуть.
Крик їх підхопив
самотній вітер.
 
 
І знову далі несучись,
жевріють,
щоб знову народитись.
 
 
І попіл їхній в мене на долонях,
і сльози їхні – це наші сльози,
а той спалах перейшов у вічність
в твоїх усміхнених очах.
 

Дівчина, яку зустрів він нещодавно, стояла в обіймах вітру. Вітер тримав її чорняве волосся. Потім кидав на плечі. Потім знову підхоплював.

 
Тут феєрверки дарують свято,
і кожний чим гучніш,
 
 
Так видно, комусь там треба…
 

Спинився він.

– А що таке феєрверки? – спитала вона.

– Феєрверки – то винахід людини.

Древні мешканці вірили, – Капітан задумався, як їй пояснити про злих духів, – що яскраві і гучні спалахи можуть розігнати погані думки і подарувати свято, – вимовив він.

Неначе ховаючись від вітру, вона схрестила руки на грудях і зором прямувала в далечінь.

– От би відвідати острови, – сказала Дівчина, наче тільки до себе. І Капітан зрозумів, що такі речі, як феєрверки, краще мовчки спостерігати.

– Це можна зробити.

Очі дівчини заблищали від радості.

– Знаєте, я теж вірші пишу.

– А хто навчив? – здивувався він.

– Шаман. Та всі казали, що це заняття без користі.

– Зараз наш Механік усіх навчає писати.

– Я знаю. Та мені там нудно.

– Тоді я навчу тебе де-чомусь просто так. У який бік натиснеш, в такий і повернеш – він торкався керма.

– А як це працює?

– Повертаєш і додаєш вперед, повертаєш назад – сповільнюєшся.

Капітан сів за кермо, Дівчина позаду. Вони поволі рушили вперед. Вітер вранці був приємно прохолодним. Перед очима постали зелені хащі, які запрошували і розгортали свої таємниці. Капітан неквапливо повернув, – відкрилось чисте небо й море. Дівчина охопила руками Капітана. Її волосся знялось від вітру. Вони помчали туди, де захоплювало дух. Вітер став відвертішим. Промайнула жовтизна піску. У животі залоскотало від невдоволеного бажання вистрибнути, – так сказала Дівчина пізніше. Капітан міцніше вхопив кермо. Катер зняв бризки і помчав вперед.

Острови наближались. Таємничі, без жодної стежинки, вони прийняли прибульців.

Позаду, через сиві хвилі, чорний птах виблискував на мисі, трохи далі розгалужувався тунель. Очі дівчини заблищали від радості. Капітан узяв її за руку, і вони попрямували вздовж берега. Капітан фотографував побачене. Дівчина попросила розповісти, – звідки команда прибула до них.

– Наші світи дуже схожі – відповів він. Так само змінюється день і ніч, так само їхня планета кружляє навколо зірки. Ніби танцює, бо й зірка кружляє, й усе рухається. І людям вдалось вирахувати, коли їхні зірки, – Сонце та Енера, – стануть найближчі, і подорож стане легшою.

– А чи можу я побачити ваш світ? – спитала Дівчина.

– Ми відбуваємо через три тижні. – відповів Капітан.

Здійнялась хвиля, роззявила зелену пащу і кинулась на берег. Вони стояли у вигладженому піску, що лишився по ній.

– Подорож вимагає підготовки.

– А має бути важко? – спитала вона.

– Дуже. – відповів Капітан.

– Тоді я не згодна.

Вона опустила очі. Він підійшов ближче.

Вода сягала стегон і була теплою. Дівчина хлюпнула водою і розсміялась. Знялась нова хвиля. Шум її змішався з бризками і сміхом. Тоді тіла їхні торкнулися піску, і вже наступна хвиля змила геть усе.