Читать книгу: «Гордовита пара», страница 3
V
Що ж наша Ковбанівна?.. То була мовчазлива, а то ще гірша стала; мов малювання яке пишне, сидить було на лаві в матері. У неділю було зайдемо до старої Ковбанихи на отче наш, то й Маруся, вернувшись із церкви, увійде в світлицю та, не скидавши блават своїх і золотого дівоцького кораблика, так і сяде коло віконця. Сонечко вдарить по тих дукачах препишних, по тому брузументі сутозолотому… сяє Маруся – квітка квіткою! Ще задумається трохи; брівоньки ті якось ніби насупить, – аж чогось сум бере, на неї дивлячись: важке щось на думці в неї, а краса її грізна якась ізробилась…
А до неї – проч ували ми глухо – залицявсь, через свого осаульця, сотник, старий Байдак. Удівець був і бездітний, а грошей сила, то нехай би, каже, кому-небудь після мене досталось. Одказала Маруся: «Хіба я зроду грошей не бачила?» Не зважився пан сотник і старости присилати, щоб не скепкувала вродлива Ковбанівна. Коли ж чуємо – по селу туркіт, туркіт. Сам сотник ридваном курить до вдовиної хати. З ким родичі поважні у ридвані. Козацтва купа комонником – пишно й гучно завітав пан сотник до Ковбанихи.
VI
Тут же ми, каже бабуся, дивуємось тому поїзду, а тут дівчата як гукнуть по селу:
Ішли дружечки у три рядочки,
Ориночка та й попереду!..
Дівич-вечір збирає вже Орина Лободівна: хустки подавала За Прохора Осауленка. Так от що воно єсть – той сотницький поїзд: се ж наша краля хоче весілля весіллям заломити, місяця сонцем загасити!.. Так і єсть! Маруся, мов зоря красна, то в одну, то в другу хату до свого роду, до близьких сусід і приятелів – на дівич-вечір дружок збирати. Вся в золоті, в шовках. Там одна плахта – павине перо – пар двох волів чумацьких стояла, а коралям і ціни нема. А сукня ж то з золотими усами!.. Вже справді так було як співають:
Ішла дівчина через бір,
А на їй сукня в вісім піл.
Як стала сукня сіяти,
Стала діброва палати…
Народ так і поринув до Ковбанишиної хати. А в Ковбанихи – всі знали – в льоху стоїть дві бочки старої оковитої, що ще Ковбаня спустив у льох про весілля любої доні, та дві бочки меду, що зовуть п’яне чоло, або спотикач, – такого, що од одного кубка спотикатимешся. Оце ж уже козацтво познімало з себе пояси і на поясах ті всі бочки витягують і ставлять на зеленому моріжку, поклавши під бочки колодязну цямрину, щоб краще було точити. Чутка така пішла (як ті люде зараз і довідались!), що стара Ковбаниха покине будиночок і дворище своє, до сотника з дочкою і з усею худобою в хутір його Піжмурки перебереться, то всі трунки на весіллі добрим людям вичастує. А се, бачте, воля така Марусина була, щоб і мати не жила в нелюбому їй селі.
