Цитаты из книги «Тіні забутих предків»
Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне.
Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер.
Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.
Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…
Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка.
Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ.
~
Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.
Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.
~
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
~
Життя наше коротке - блисне та й згасне.
~
Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Під вікнами сумно ридали трембіти.
Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь крашим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.
А може, нема нічого. Може ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безкінечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття. Нетерпляче стукала йому по голові...
Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.
А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки.
