Читать книгу: «Дай серцеві волю, заведе в неволю»

ЛИЦЕДІЇ:

Семен Мельниченко, парубок.

Микита Гальчук, син старшини.

Іван Непокритий, сирота, побратим Семенів.

Омелько Вертелецький, парубок.

Одарка Степаненкова, дівчина.

Морозиха, удова.

Маруся

Горпина }дівчата.

Xристя

Кугут, селянин, 1-й

                               }старости.

Скубко, писар, 2-й

Зачепиха, баба Одарчина.

1-й

2-й

3-й

4-й }парубки.

5-й

6-й

7-й

Селяне.

Діється в Херсонщині.

ДІЯ ПЕРША

Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля хати, з причілку, квітки, сояшники і маненька верба. Уліворуч простяглося село: хати у зелені, церква, садки, скирти хліба і вітряки… Смеркає.

Ява 1

Семен Мельниченко (йде з гори шляхом, зупиняється, здійма бриля і ніби зачарований дивується). Ось і любий край і рідне село! Давно, давно я попрощався з тобою, рідна батьківська оселе, дорога країно. Я покинув тебе ранньою весною; тоді ти була якась сумна, невесела, мов після пожежі, і на токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою… Тепер ти знов звеселіла; знов пишаєшся в скиртах та в стогах; знов хати заквітчались і потонули в зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками, – то виринуть, то знову уринуть, мов лебеді на безкраїм морі. Чи знайдеться ж у світі хоч одна людина, щоб не закохалась на цей любий, тихий та веселий рай? А он далі і церковця божа, а ген ледве мріють вітряки; далі степ, степ синій, як море!… А он і хата милої – весела та світла, як погляд дівочий. Чого ж це у мене на серцеві ніби похолонуло? Руки тремтять, і голова, мов у вогні, горить… (Підходе до хати). Боже милий! Як тут гарно, скільки усякого цвіту! І свячена верба, що вдвох на вербній з завутрені принесли і посадовили, розрослась навдивовижу: мабуть, часто поливана. А он сояшник як височенно вигнався, ще й голову схилив, наче зажурився і думає тяжкі думи… Нібито він розуміє і сумує, що ось незабаром прийде зима, зв’ялить його, а буйний вітер вирве стебло з корінням і занесе його далеко…

Ява 2

Семен і Одарка.

Одарка (вийшла з хати, пізнала Семена і нищечком до нього підійшла). Хто це стоїть?

Семен (кинувся до неї). Одарко, серденько моє!…

Одарка. Е, ні-ні, постривай, парубче! Рукам волі не давай!…

Семен (тривожно). Що це з тобою?

Одарка. Ач, який добренький, – підійшов крадькома та й в хату не йде!

Семен. Я ж оце тільки що прийшов і думав…

Одарка. Що вже Одарка не любить тебе?

Семен (зітхнув). Не думав доки… А тепер думаю і думці не вірю…

Одарка (прожогом кинулась йому на шию). Орле мій! (Заридала). Щастя моє!… Ох, боже ж мій, я ж думала, що тебе вже й на світі нема… Де ж це ти взявся? Звідки прилинув до своєї милої? (З радощів і плаче, і сміється).

Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Така ж жартовлива, як і перш була. Аж налякала мене так, що й господи!…(Сміється). «Стривай, каже, парубче!» У мене аж душа замерла, і ніби земля підо мною затрусилась…

Одарка (сміється). Коли б не так дуже скучила за тобою, то ще б гірш налякала. Як же ти змарнів!… Слабий був? А оченята блищать, як зорі. Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш…

Семен. Не годиться в хату йти; люде постережуть, почнуть базікати, що я й додому не зайшов, та… Ми ж ще не заручені. Тут так гарно, вітрець свіжий подиха. Сядьмо на хвилину та побалакаєм.

Сідають.

Що ж бабуся твоя, чи здрастують ще?

Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що «не втаїться коханнячко, як у мішку шило». А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили?

Семен. Я вже з нею з першою привітався!

Одарка. Щоранку й щовечора поливала я її дрібненькими слізоньками. Згадаю було тебе і гірко-гірко заплачу. От і зараз губи вже й сміються, а сльози ще тремтять на очах. Не знаю, як я з жалю не вмерла. А оце як почали повертатись з заробітків, то я кого не зустріну, зараз і питаю: чи не бачили, чи не чули чого про тебе? Прийде вечір, дівчата зберуться на вулицю, співають, сміються, а у мене й охоти нема – ні до пісень, ні до жартів… Так вже мене всі й прозвали черницею. А яку я пісеньку склала про свою журбу!… Нехай колись тобі заспіваю. Правду ж кажуть, що «боже, боже, чого та любов не зможе!» А ти дуже скучав за мною?

Семен. Ти питаєш? Хіба твоє серце не ясніш моєї мови тобі розказує?…

Одарка. Воно мені завжди каже, що ти мене любиш дуже-дуже, більш всього на світі! І я вірила йому.

Семен. Вір, вір, голубко, йому, доки воно б’ється у грудях!

Одарка (обійма його). Буду, буду вірити! (Помовчала). Он вже й зірочка вечірня зійшла і засяла, отак тепер світло у мене на душі. То моя зірочка! До неї я щовечора молилась; їй одній я розказувала моє горе; перед нею однією я сліз не ховала. Як же небо захмариться і моєї зірочки не видко, то мені тик важко стане, ніби навкруги мене все повимре, і я інша, одна на божому світі… Інколи вийду з хати опівночі, сяду на цім місцеві і задумаюсь… Ото й почне мені ввижатись, буцім сидимо ми поруч і тихо балакаємо про кохання, і я ніби бачу тебе, бачу твої очі, схилюся до твоїх грудей і чую, як твоє серце б’ється…

Семен. О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі вимовити, що з серцем моїм діється!… Скільки було в ньому смутку й горя… А тепер все одлинуло, все забулось!… Скажи, голубко, за віщо ти мене так любиш?

Одарка. За віщо?… Чудно!… Коли б серце змогло промовлять словами, то я б і переказала тобі… Воно ніби б то й промовля, і сама я розумію його мову, та переказати не зможу.

Семен. Правда, серденько! Наодинці й балакаєш з серцем, ніби з людиною, і виспіваєш його й скарги, його й радощі… А захочеш поділитись з ким іншим тією вагою – і не знайдеш мови… Тепер, моє серденько, ми вже ніколи не розлучимось…

Одарка. Ніколи-ніколи, мій голубе…

Семен. А мені, спасибі богові, таки похвортунило!… Заробив ще більше, як торік: таки ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді то й у празник робив, хай господь милосердний простить… Довелось мені, бач, у німців стать на поденну; дивлюсь, вони роблять і в празники; думав я, думав, а далі й кажу собі: невже ж німці не такі люде, як і ми? У них там же в колонії і церква є, кирка по-їхньому, і молються вони у книжку… Дивишся, уранці він іде до служби божої, а після обід за роботу… Ото дехто з нашого брата почали гомоніти: «Чи й справді ж воно гріх у празник робити?» То інші, а найпаче старі люде, не згодились закон ламати, а другі стали так міркувати: «Тепер, кажуть, коли змога заробити добру колійку, то й треба зароблять; а прийде зима, то й робив би, так роботи бракує або й ціна така, що не варт і праці! – от тоді і молитись…» Подумали ми, подумали, перехрестились та й гайда у покіс!…

Одарка. Не знаю, чи воно гріх, чи ні. (Помовчала). От я заплющила очі, і ввижається мені, що ми сидимо у садку, кругом пташечки тихо щебечуть, і лист на дереві ледве-ледве коливається. Над нашими головами посхилялось гілля; вітер ніби потиху зворухне його і тихо-тихо паросить листям. А лист же так тихо шепотить, так тихо, – ніби старенька бабуся, куняючи, шепче онучатам казку. Не ходи нікуди сьогодня, будемо сидіти довго-довго… Заспівай мені яку-небудь пісеньку та тихесенько, так тихо, щоб окрім бога й мене ніхто не почув тієї пісні!… (Схиляє голову до його грудей). Як твоє серце б’ється! От я й знову заплющила очі, а все-таки тебе бачу.

Ява 3

Ті ж та Микита.

Микита співа за лаштунками.

 
Вулиця гуде, де козак іде,
Ти, дубе, розвивайся.
На козакові та два жупани,
Ти, дівчино, не важся.
 

Одарка (тривожно). Це вже й Микиту несе!

Семен. Нехай собі йде! Хіба він до тебе?

Одарка (встає). А хто його зна. Може… Він вже двічі присилав до мене за рушниками.

Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в’яжеться?

Микита (співа).

 
Ті два жупани ще й сіру свиту
Він проп’є, прогайнує;
Зведе дівчину з ума з розума,
Та й сам помандрує.
 

Одарка. Торік, уосени, аж тричі простягався свататись, і тепер тієї ж… Приходь на вечорниці! Сьогодня уперше зберуться. Прийдеш?

Семен. Добре! Тільки на хвилину, додому забіжу, бо я ще ж не бачився і з батьком. Прощай!

Одарка йде в хату.

Микита (здалеку). Добривечір, Одарко! (Підійшов ближче). Хто це такий?

Семен. Адже бач, що людина!

Микита. Бачу, та хто? (Придивляється і пізнає Семена). Ти де у біса взявся?

Семен. А ти, певно, з бісом у добрій злагоді, що й против ночі його згадуєш.

Микита. Ач, який митець! Мабуть, не вспів і перезутись, та швидш до Одарки?

Семен (усміхнувся). Так, так! Захапався, бач, та гаразд і не підперезався! Дуже вже закортіло!

Микита. Гляди, щоб я тебе не підперезав так, що й дух з тебе випре!… Я тобі оскомину зіб’ю…

Семен (спокійно). Не хвались! Звісно, коли б свині та роги…

Микита. Що?… Геть звідціля! Нема тобі тут шляху! Заросла вже твоя стежка! Ти знаєш, що я сватаю Одарку?

Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо вона мені хвалилась.

Микита. Ну?

Семен. Та не нукай! Коли не запріг, то й не поганяй!

Микита. Ти дуже став балакучий! Я тобі утру носа!

Семен. Не хвались! Сказано: «Поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться!»

Микита. Ой бесуре, не попадайся ти мені! (Іде до вікна). Одарко, Одарко! А вийди сюди на часинку!

Семен (сміється). Казала, що вчора вийде!

Микита. Одійди, кажу тобі, сатано! (Іде в хату).

Семен. Піди, піди в хату, може піднесуть там дві сухих, а дві порожніх. Ану-ну, послухаю, що то він казатиме.(Притуливсь до вікна). Мовчить! Мабуть, не зна, з чого почать… Осміливсь, забалакав…(Сміється). «Води, каже, зайшов напитись». Промочи, промочи горло: певно, пересохло!…

Ява 4

Іван (виходе, співаючи і пританцьовуючи).

 
Як схопилась метелиця,
Поламалася мелниця, –
Крила ж її поламало
І мелника занесло…
Як схопилась заверюха,
Поморозив пес вуха,
А прикажчик собі носа,
Як ловили вони лиса,
У ту самую годину
Біля панського тину…
 

Семен (переходить йому дорогу). Здоров будь, Іване!

Іван. Тю, диви! Звідкіля це ти узявся?

Семен. Та оце ж тільки що прийшов.

Обіймаються.

Іван. Ну, насилу тебе принесло. А тут, брат, така кумедія… Вже, мабуть, розказувала Одарка?…

Семен. Про Микиту?

Іван. Та еге ж! В’яжеться та й в’яжеться!… Вже я хотів йому ребра полічить, та здорова бісова личина: боюсь, щоб самому часом печінок не відбив… Ну, та дарма! Вже він мені попадеться на зубок: я йому допечу, коли не кулаком, то язиком.

Семен. Та цур йому! Ну, як же ти поживаєш?

Іван. А так: бреду горем, мов тим морем, і враг його зна, коли перебреду. Та про мене довга пісня: багато говорить, та нема чого слухать. Стривай, стривай, дай я на тебе подивлюсь! Е, братухо, та й змарнів, неначе після пропасниці!

Семен. Чужа сторона – не рідна мати.

Іван. Що й говорить! А тут Одарка за тобою так вбивалась, що й… Часом почнеш її розважать, то ще й гірш! Чорти його батька знає, коли б мене так дівчина любила… Що ж, далеко був?

Семен. Та занесло мене аж у Бассарабію!

Іван. Еге, близенький світ! Багато заробив?

Семен. Вісімдесят приніс!

Іван. Ого! Та в Одарки з півсотні на схові.

Семен. А ти ж почім знаєш?

Іван. А як же, хвалилась, що дав заховати.

Семен. Що ж у вас тут нового?

Іван. Багато нового! Земельне прибавили та ще на якусь школу!… Здирство, брат, таке, що й!… Перед різдвом, кажуть, знов некрутчина. Гаврила Куксенка у острог посадовили за те, що вкрав курку у шинкаря!… Та цур йому з такою новиною! Ходімо, там хлопці зібрались на раду.

Семен. На яку раду?

Іван. Березу на цю зиму обібрати. Та он же й вони йдуть сюди. Он і Омелько, і Савка! (Гука). Гов-гов!…

Парубки за лаштунками одгукуються.