Читать книгу: «Камінний господар», страница 5
Д у е н ь я
Буду поспiшати.
Моя сеньйора – янгол милосердя!
(Вiдходить).
Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'являється дон Жуан. Анна схоплюється на рiвнi ноги.
Д о н Ж у а н
Нарештi я вас бачу!
А н н а
Дон Жуане!
Се ви мою дуенью пiдкупили?
Д о н Ж у а н
Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi.
А н н а
V
Д о н Ж у а н
Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуеньї тута читаєте нещирi молитви на гробi "незабутнього"…
А н н а
(спиняє його рухом руки)
Стривайте.
Нiхто вас не примушує – се перше, а друге – молитви мої правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив.
Д о н Ж у а н
Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi!
А н н а
В чому?
Д о н Ж у а н
У лицемiрствi.
А н н а
Я не мушу такого вислухати.
(Раптово рушає геть).
Д о н Ж у а н
(удержуючи її за руку)
Донно Анно!
Я не пущу вас!
А н н а
Я кричати буду.
Д о н Жу а н
(випускає її руку)
Я вас благаю вислухать мене.
А н н а
Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.
Д о н Ж у а н
Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi!
Я думав – от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила!
Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш – наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги – суворi, збройнi, непiдкупнi…
А н н а
Значить, були вже проби пiдкупити?
Д о н Ж у а н
Анно, хiба одчай не має прав своїх?
Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не приймає".
А н н а
Подумайте самi: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря такої слави, як ви, на самотi?
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, Анно!
Менi здається, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода… а речi, речi! Хто вас їх навчив?
Хто одмiнив вам душу?
А н н а
Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi.
Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, – ввiрвався ретязь!"
Невже ж би ви сами стерпiли сеє?
Д о н Ж у а н
Хiба вже я не маю шпаги, Анно?
А н н а
Так що ж – ви обезлюдите Мадрiд?
Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?
Д о н Ж у а н
Втiкаймо, Анно!
А н н а
Ха-ха-ха!
Д о н Ж у а н
Вам смiшно?
А н н а
Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам?
Д о н Ж у а н
Сеньйоро!!
А н н а
Та вже ж утретє чую сi слова, то може й надокучити.
Д о н Ж у а н
Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця.
А н н а
Хоч не без розуму – ви признаєте?
Д о н Ж у а н
О, се я признаю!
А н н а
Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?
Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач.
Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна?
Самi подумайте, чи се ж не смiх?
I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий.
Д о н Ж у а н
Анно, я так нiкого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н н а
Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу?
Д о н Ж у а н
Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною!
А н н а
Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя.
Д о н Ж у а н
Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням?
Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям.
(Показує на статую).
А н н а
I безневинно.
Д о н Ж у а н
(вiдступає вiд неї вражений)
Коли се так…
А н н а
Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив.
Д о н Ж у а н
Його була в тiм воля.
А н н а
I я по волi йшла на те життя.
Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя – поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш.
Д о н Ж у а н
Тi верхiв'я…
Ви знаєте про їх мої думки.
А н н а
Що варта думка проти свiтла щастя?
Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi…
Д о н Ж у а н
Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце!
Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".
Та чим же маю заслужити вас?
Я через вас терплю таємну ганьбу.
Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба?
Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю?
Чи ви повiрите? – менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо.
А н н а
Але з одчаю тiльки?
Д о н Ж у а н
Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi?
А н н а
(показує на статую командора)
Вiн колись казав:
"То не любов, що присяги боїться".
Д о н Ж у а н
В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?!
А н н а
Що ж я можу вам сказати?
Д о н Ж у а н
(хапає її за руку)
Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе.
А н н а
Се погроза?
Д о н Ж у а н
Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом!
Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте!
(Стискає їй обидвi руки i весь тремтить, дивлячись їй у вiчi).
А н н а
Дайте час… я мушу подумати…
(Задумується).
Вiд брами наближається стежкою донна Консепсьйон – поважна грандеса, з дiвчинкою i дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих i випускає Аннинi руки.
Д i в ч и н к а
(пiдбiгаючи до Анни)
Добридень, донно Анно!
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Сеньйора молиться, не заважай.
А н н а
(збентежена)
Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,
Розiночко… Така менi бiда з дуеньєю – пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi…
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Анно, таж тута лицар є, провести мiг би.
(До дон Жуана).
Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич!
Вам слiд її хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги.
(До дiвчинки, що побiгла вперед).
Розiно, пiдожди!
(До Анни).
Моя пошана!
Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана.
А н н а
(до дон Жуана)
Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашої… Радiйте!
Тепер уже не треба визволяти – впаде сама з гори принцеса ваша!
(В одчаю хапається за голову).
Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич?
Але сього не буде!
Д о н Ж у а н
Присягаю – я не хотiв сього, не мiг хотiти.
Негiдних перемог я не шукаю.
Чим можна се поправити? Скажiте.
Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю.
Пауза.
Анна думає.
А н н а
Прийдiть до мене завтра на вечерю.
Я вас прийму. I ще гостей покличу.
Нам, може, краще бачитись прилюдно…
Я, може, якось… Ах, iде дуенья!
Д у є н ь я
(наближаючись)
Сеньйора хай пробачить…
А н н а
Ви не виннi, що застарi для служби.
Д у є н ь я
(жалiбно)
VI
А н н а
Ходiм.
(Мовчки киває головою дон Жуановi, той низько вклоняється).
Анна з дуеньєю виходять.
С г а н а р е л ь
(виходить з каплицi)
Що ж, можна вас поздоровити, пане?
Запросини дiстали на вечерю?
Та ви щось мов не радi… Се то правда – в тiм домi їсти… ще там почастують з начиння того пана…
(Показує на статую командора).
Д о н Ж у а н
Ну, так що?
С г а н а р е л ь
Та те, що якби сей сеньйор знайшовся там завтра при столi супроти вас, то…
Д о н Ж у а н
Ти гадаєш, може б, я злякався?
Так я ж iз ним стрiвався вже не раз.
С г а н а р е л ь
То що! Мертвяк страшнiший вiд живого для християнина.
Д о н Ж у а н
Тiльки не для мене!
С г а н а р е л ь
А все ж би ви його не запросили на завтрашню вечерю.
Д о н Ж у а н
Бо не просять господаря.
С г а н а р е л ь
Принаймнi сповiщають.
Д о н Ж у а н
Ну що ж, iди i сповiсти його.
Я бачу, ти навчився етикети вiд того часу, як у гранда служиш, а не в банiта.
С г а н а р е л ь
Як же сповiстити?
Од вашого iмення?
Д о н Ж у а н
Та звичайне.
С г а н а р е л ь
Чого ж менi iти? Простiше ж вам.
Д о н Ж у а н
То дбав про етикету, а тепера простоти захотiв? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу!
Не йде тобi Мадрiд сей на користь.
С г а н а р е л ь
А вам Мадрiд нiчого не завадив?
Д о н Ж у а н
Ну, ну, iди i сповiсти його!
С г а н а р е л ь
(рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана)
А що, як я вам принесу вiдповiдь?
Д о н Ж у а н
Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь.
С г а н а р е л ь
(iде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмiшкою, але й з тремтiнням у голосi)
Незрушно-мiцний i величний пане!
Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана, сеньйора де Маранья iз Севiльї, маркiза де Тенорiо i гранда.
Мiй пан дiстав високу честь запросин од вашої дружини донни Анни i має завтра ставитись на учту в ваш дiм. Але як вам то недогiдно, то пан мiй здержиться вiд завiтання.
Д о н Ж у а н
Ну, се останнє зайво.
С г а н а р е л ь
Нi, не зайво, iнакше – нащо й сповiщати?
(Скрикує).
Пане!
Вiн вам дає вiдповiдь, ще й листовну!
Д о н Ж у а н
Яку вiдповiдь? Де?
С г а н а р е л ь
(читає)
"Приходь, я жду".
Дон Жуан надходить.
Сганарель показує йому на сувiй пергаменту в лiвицi статуї.
Д о н Ж у а н
(пiсля паузи)
Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи.
Виходять з кладовища.
